Найдавніші часи київська русь



бет31/45
Дата14.06.2016
өлшемі3.03 Mb.
#134939
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   45

Перемога більшовиків

Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики перегля-
нули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським виступили з
гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Україні специфі-
кою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрі роз-
винулися в Росії за півтора роки радянського будівництва. Керівництво партії не-
охоче визнало^ що реквізиції збіжжя викликали гостру ворожість селянства до біль-

Більшовицькі війська вступають в Одесу. Лютий 1920 р.

шовиків і що самі більшовики грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попе-
редніх експедиціях на Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який
визнав необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими, велико-
руського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності —


ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в плані органі-
заційної самостійності, якої прагнуло багато українських більшовиків. Вона мала
на меті надати радянській владі на Україні українського забарвлення. Тому утворен-
ня 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала пат-
ріотична риторика, як, наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Ук-
раїнська соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував основ-
ною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності Української
соціалістичної радянської республіки». Кілька українських членів партії було при-
значено на високі (проте не ключові) посади в уряді, партійні діячі отримали вказівки
при можливості користуватися українською мовою й виявляти повагу до Україн-
ської культури.

Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили колективізацію,


що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у Росії. Проте, Продовжуючи від-

бирати зерно, більшовики тепер стверджували, що воно призначається для україн-


ської радянської армії, а не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи,
які викликали напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши
безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів, більшовики
узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість зберегти свої землі.
Партія також стала активніше втілювати стару політику створення комітетів неза-
можних селян (комнезамів) із метою нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні забез-


печило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 191Я р. у Червоній ар-
мії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.— майже 3,5 млн під командуванням
50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених служити у більшовицькому війську.
Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. більшовики з усіма своїми силами по-
вернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навіть
після того як у листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білої
армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом.
Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася запеклим ворогом ко-
мунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену партизанську війну з більшови-
ками.

Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували більше як


40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку народу, знаменитий бать-
ко Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщині великими, добре озброєними
загонами у 1—2 тис. чоловік командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тю-
тюнник, зв'язаний з українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши
проти них понад 50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики
змогли зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджу-
вати, що не -тільки завоювали Україну^а й підпорядкували її.

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, вклю-


чаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці,
завоювали незалежність, а ЗО-мільйонним українцям не вдалося зробити цього? Це
питання тим доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність
більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внут-


рішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки
зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) поля-
гала в тому,— тут ми повторимо цей важливий момент,— що вони були змушені по-
чинати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й не-
розвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слаб-
кої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і
класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві
держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2—3 % усього на-
селення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох
її представників, однаково тісно пов'язаних із російською та українською культурою,
було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня не-
рішучістю у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. На-
решті, навіть під час революції та громадянської війни багато вкраїнських інтелігентів
ніяк не могли вирішити, яка мета важливіща: соціальні зміни чи національне визво-
лення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних,
патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж
ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.

Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на


допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправ-
дав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він
не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що
він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької
пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної
незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених
селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання
незалежності була втрачена.

Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати його


для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від невеликих компактних
груп робітників, зосереджених у кількох найбільших містах і тому легкодоступних
для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхід-
ності співпраці становило собою проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції
виявилося не під силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та
селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах
(це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розра-
ховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний пер-
сонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах — цих осе-
редках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної
бази українського руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив
великий вплив на результати боротьби.

За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирі-


шальними в його поразці стали зовнішні чинники.-Що стосується західних україн-
ців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським
країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою
силою поляків. На Східній ж Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька
Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев
Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір
(і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і
Червоної армії».

Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву й


прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових,
адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розра-
ховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що да-
вало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали
іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося
більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися.

Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромог-


лися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через які
Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибіль-
шовицькій Білій армії та численним новоствореним у Східній Європі національним
державам) відвернулася від українців, належали: незнання реального становища на
Україні; енергійна й ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини
Центральної Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Ди-
ректорії. Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав
хаос, Що панував на Україні в 1917—1921 рр.

Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і


здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції,
поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що про-
демонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість
у власних силах і почуття самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до

його мови та культури^вигівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява


українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось
чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед.
У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не лише соціально-еконо-
мічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси укра-


їнської революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її зі всеросій-
ською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий
лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому,
хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави
вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того,
чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобут-
ками революції. ,

УКРАЇНА
У XX СТОЛІТТІ

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА:
НОВАТОРСЬКІ 20-ті

Воєнний комунізм і неп

Створення Радянського Союзу

Українізація

Національний комунізм

Розвиток культури

Церковне життя

 

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані біль-


шовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні
побоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з війною, й особливо громадянською, заб-
рали близько 1,5 млн життів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч
людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Було
очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних
перетворень, що їх планували більшовики.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого


вороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в змозі про-
довжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р'. спричинилася до кризи
керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про напрями
створення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені цілі
обережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у справи окремої
особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на відкриті висту-
пи проти радянської політичної системи.

Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу під-


тримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних си-
лах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважа-
ють золотим віком українців під владою Рад.

 

Воєнний комунізм і неп

Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила
розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й
водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, біль-
шовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму.
Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову
трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненавис-
ний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали


села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати
собі всього близько ЗО фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія
організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере-
,ваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 °о «здобичі».
У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із за-
гостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та Укра-
їни охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя со-
тень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї

майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й органі-


зував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдово-


лення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та
селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й
Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал полі-
тики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його готовність


зробити крок назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед — зна-
мените ленінське «танго». 21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконує
своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики (непу), та й
то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні ро-
боти з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад. Неп став
компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися
від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти
селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. За-
мість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши
його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні
селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики ство-
рення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованих
Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами.

Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль


над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликі
виробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішов
тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії
створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими
«командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зов-
нішня торгівля.

Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати


продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств
швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше
землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали
так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло
довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контро-
лем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років грома-
дянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на
який раніше дивився з великою підозрою.

 

Створення Радянського Союзу

Хоч як повільно йшли Ленін та більшовики до визнання значення націоналізму,
захопивши владу, вони поставилися до національного питання з обережністю. З од-
ного боку, під час громадянської війни більшовики виступали за самовизначення
націй «аж до відокремлення та утворення самостійних держав». З іншого боку, вони
намагалися придушити національні рухи під приводом того, що їх очолюють «буржу-
азні елементи», які начебто не можуть і не будуть діяти в інтересах робітничого кла-
су. Але після поразки «буржуазних націоналістів» більшовики (влада яких над на-
селенням ще достатньо не зміцніла) мусили знаходити спільну мову з радянськими
урядами неросійських народів, що вони їх поставили.

Підпорядкована Москві комуністична партія цілком контролювала український


радянський уряд, однак вона не могла розпустити чи поглинути його. Надто небез-

печними були прецеденти, що свідчили не на користь такого кроку. В Брест-Литов-


ську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний секретаріат
як суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб аж визнати су-
веренність українського «буржуазного уряду», більшовики навряд чи могли зро-
бити менше для українського радянського уряду. Отже, тепер цей уряд належало
трактувати, принаймні теоретично, так, наче він мав суверенну владу. Відтак аж до
1923 р. радянський уряд України окремо від Радянської Росії підтримував зовнішні
стосунки^ (уклавши 48 власних угод), вів зовнішню торгівлю й навіть почав закладати
підвалини окремої української радянської армії.

Серед українських більшовиків також існували впливові угруповання, що висту-


пали за українську радянську державність. До них уходили в основному боротьбисти
та укапісти, що в 1919 р. відокремилися відповідно від української соціалістичної та
української соціал-демократичної партій і перейшли до більшовиків. Із цих двох
груп найбільш численними і впливовими були боротьбисти на чолі з Олександром
Шумським, Василем Блакитним та Миколою Шинкарем. Будучи за своєю приро-
дою партією народною, вони мали тісніші зв'язки з українським селянством, ніж
більшовики. Після провалу другого радянського уряду на Україні під вінець літа
1919 р. боротьбисти навіть зробили спробу замінити більшовиків на чолі комуністич-
ної революції на Україні. З цією метою вони переіменувалися на Українську кому-
ністичну партію (боротьбисти) й звернулися на початку 1920 р. з проханням прий-
няти їх до Комуністичного Інтернаціоналу як окрему партію. Та коли підпорядко-
ваний Москві Комінтерн відповів відмовою, боротьбисти були змушені саморозпус-
титися. Оскільки більшовики відчували гостру потребу в україномовних активістах,
близько 4 тис. боротьбистів було прийнято в партію 'й декого з них призначено на
високі посади в радянському українському уряді. Цей крок дав змогу національне
свідомим лівим вести всередині радянського режиму змагання за українську дер-
жавність.

Аналогічна історія сталася з кількома тисячами укапістів. Вони також спробу-


вали перехопити у більшовиків «грім та блискавку», наслідуючи їх. Назвавщи себе
Українською комуністичною партією, укапісти намагалися, й теж безуспішно, всту-
пити до Комінтерну. В 1925 р. вони були змушені розпуститися, й деякі з них, вклю-
чаючи таких провідників, як Михайло Ткаченко та Юрій Мазуренко, з тієї ж причини,
що й боротьбисти, тобто щоб впливати на українську політику партії зсередини, при-
єдналися до більшовиків.

На відміну від цього запізнідого поповнення більшовицьких лав із його невизна-


ченою орієнтацією було також кілька старих українських членів партії, які щиро
прагнули перемоги комунізму на Україні. Вони гадали, що найкращим способом до-
сягнення цієї мети була б «українізація» більшовизму, аби зробити його привабливі-
шим для українців. Це насамперед означало, що радянський уряд мав також бути
й українським урядом. Микола Скрипник — близький соратник Леніна й провідна
постать в усіх трьох радянських українських урядах — був найвидатнішим пред-
ставником цієї групи. Нарешті, у збереженні самоврядування України був глибоко
заінтересований ряд більшовиків-неукраїнців, таких, наприклад, як Християн Ра-
ковський—голова українського радянського уряду, який у 1919 р. ставився до
національних прагнень українців із презирством, а в 1922 р. дійшов висновку, що
чим більший авторитет матиме український радянський уряд, тим більше влади
охопить він особисто. Тому Раковський теж став антицентралістом і оборонцем
української автономії.

Згадані погляди та підходи були поширені не лише серед прорадянськи настроє-


них українців, вони також процвітали у новосформованих урядах на Кавказі та в
Середній Азії. Навіть Москва погодилася з тим, що поодинокі військові союзи й пакти
про взаємодопомогу, які формально поєднували радянські республіки (реальною ж

силою, котра тримала їх укупі, були Червона армія й комуністична партія), під час


громадянської війни втратили чинність. Тому в останні місяці 1922 р. партія розпо-
чала велику дискусію в Москві про те, якими мають бути форма і природа постійних
зв'язків між Росією, Україною, Білорусією та закавказькими республіками.

Через тяжку хворобу Ленін брав у цих важливих дебатах обмежену участь. Ця


обставина дала Йосифу Сталіну — комісару в справах національностей і генераль-
ному секретареві партії — можливість відіграти тут ключову роль. Грузин за поход-
женням, Сталін був, проте, відвертим централістом і ворогом усього національного.
При підтримці багатьох російських членів партії він запропонував, щоб неросійські
республіки поглинула одна Російська радянська федеративна соціалістична респуб-
ліка. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію
в межах Російської республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення серед біль-
шовиків-неросіян. Скрипник та інші українці кваліфікували її як погано прихований
російський шовінізм. Увесь Центральний Комітет грузинської більшовицької партії
на зчак протесту подав у відставку. Представник більшовиків Середньої Азії Султан
Галієв звинуватив партію в «червоному імперіалізмі».

Тоді у справу втрутився Ленін. Він розумів: якщо Росія проковтне інші радян-


ські республіки, то вона не лише зруйнує слабеньку підтримку, яку мали в неросій-
ських республіках більшовики, а й створить серед колонізованих^ народів світу неви-
гідне враження про радянську систему. Якщо російський націоналізм і централізм
ставлять під загрозу майбутню світову революцію, то Ленін сам оголосив про готов-
ність «повести смертний бій з великоруським шовінізмом» і вважав за краще, щоб усі
радянські республіки утворили «союз рівних».

З метою продемонструвати добровільність цього союзу, Ленін запропонував


надати кожній республіці право вільного виходу з нього. Ця умова була відображена
в конституції 1924 р. Прерогативи уряду визначалися тепер у такий спосіб: деякі
справи лишалися виключно у царині повноважень республік, інші поділялися між
республіками і союзними міністерствами, а ще інші розв'язувалися союзним урядом.
Так, український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрис-
дикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою,
охороною здоров'я та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом він ді-
лився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів,
інспекції та народного господарства. Зовнішні зносини, армія, флот, транспорт, зов-
нішня торгівля, зв'язок ставилися у виключну компетенцію союзного уряду, що
розміщувався в Москві.

Але за наполяганням Леніна до цього плану робилося вагоме застереження.


Право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ суверенітету рес-
публіки, дозволялося застосовувати тільки за згодою на це комуністичної партії. Ос-
кільки комуністична партія лишалася організацією високоцентралізованою й пере-
важно російською з центром у Москві, дуже малоймовірним було те, що вона коли-
небудь дасть таку згоду. Таким чином, ленінський план давав можливість створити
федералістську будівлю (або фасад, як це дехто називав), щоб заспокоїти неросіял,
водночас зосередивши повну політичну владу в руках партії у Москві.

Хоч у неросіян, і зокрема українців, були серйозні застереження щодо пропозицій


Леніна, останні були, без сумніву, кращими, ніж ті, що висував Сталін. Тому ЗО
грудня 1922 р. їх ухвалили представники Російської, Білоруської, Закавказької та
Української радянських республік, заснувавши Союз Радянських Соціалістичних
Республік.

Увійшовши до складу Радянського Союзу, Українська республіка стала другою


за розміром його складовою (першою була набагато більша Російська республіка).
Вона охоплювала територію в 450 тис. кв. км і мала населення понад 26 млн. Столи-
цею республіки обрали Харків, що на відміну від Києва не був тісно пов'язаний з ко-

лишніми національними урядами. Спочатку республіку розділили на 12 губерній: у


1925 р. в результаті адміністративної реорганізації було створено 41 округу, а в
1939 р. їх знову реорганізували у 15 областей. Велика частина 5-мільйонного неукра-
їнського населення (так звані національні меншості) проживала в наданих їм
12 адміністративних районах.

Пропонувалися різні пояснення псевдофедералістського устрою СРСР. Деякі


західні вчені доводять, що це слугувало хитрим прикриттям влади, що її відновив
над неросійською периферією російський центр. Інші вважають, що федералістська
будгіва являла собою поступку, на яку мусив піти переможний, але ще слабкий
радянський режим перед зростаючою національною свідомістю неросійських наро-
дів. Радянські автори розглядають федералістську систему своєї країни як успішну
спробу створити нову й кращу структуру, в межах якої могли б гармонійно співісну-
вати й вільно розвиватися різні народи.

Але структура СРСР не давала змоги різним народам влаштовувати на власний


розсуд свої справи. Остаточні рішення, що стосувалися України, й надалі ухвалю-
валися в Москві, а не в Харкові. Крім того, з українцями взагалі ніхто не радився
щодо самого створення союзу. По суті, форму майбутніх взаємин між Україною та
Росією вирішила невелика партія, що складалася переважно з росіян.

Проте неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій зали-


шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками. За царів українська
мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувалися. Не мали чіт-
кого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними по-
няттями, як «Юго-Запад» чи «Малороссия». За радянської же влади Українська Ра-
дянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і тери-
торіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином,
українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали
їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Геть-
манщини XVIII ст.

 



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   45




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет