Найдавніші часи київська русь
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Національний комунізм
- Розвиток культури
Українізація Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики да-
У^1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб дер- жава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український .різновид цієї політики називався українізацією. Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керів- ництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радян- ських урядовців чи, місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розу- міння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж ба- гато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими». Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до україніза- ції взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої виплива- ло, що оскільки російська культура на Україні пов'язана з прогресивним пролетаріа- том і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес». Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхникамиу Москві, їх вважа- ли передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукра- їнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих пред- ставників Москви, як Лазар Каганович "(український єврей, котрий очолив партапа- ра+ України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців, які щиро зичили успіху українізації. До останніх належали Влас Чубар, що замістив Раковського на посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і всюдисущий старий більшовик Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Ленін, український радянський уряд міг братися за здійснення нової політики. Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припа- дало семеро тих, хто розмовляв лише російською, у уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листу- ванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловод- ство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі ре- зультати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р.—вже 70 %. Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці скда- дали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів партії. До1926— 1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість, українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрар- хії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %.. Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбіль- ший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така заінтересо- ваність пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нойого ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше того, осві- чене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і нарешті, освіта надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час ре- волюції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років — уже 70 °о. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 %• Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти означало й поширення українізації серед молоді країни. Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова коміса- ріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загально- освітніх шкіл і ЗО °о вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою. 97 °о українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл прак- тично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 ро- ків їх створив Скрипник. Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх. було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,—можливо, тому, що радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університе- тах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською»'мовою. Типовим у цьому плані був вислів професора Толстого з Одеси: «Я вважаю... всіх товаришів, котрі перейшли на чи- тання лекцій українською мовою, ренегатами». Однак навіть в університетах україн- ські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Дгйидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь великого відродження». Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко приду- шував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятли- вішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні кцижок лише 27 % виходили укра- їнською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До 1927 р. ук- раїнською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет рес- публіки 373 виходили рідною мовою. Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що Червона ^рмія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за те- риторіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі команду- вачі Червоної армії, ^отрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір. Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край ро- сійській культурній монополії в містах. Соціально-економічні зміни, що сталися у^ 1920-х роках, схиляли прибічників українізації до думки, що це можна здійснити. Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий Радами у 1928 р., створив велику по- требу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганила з землі ба- гатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян уливалися в міста, докорінно - змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Так, якщо у 1923 р. в Таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропет- ровськ, українці складали відповідно 38, 7 і 16 % мешканців, то через 10 років їхня частка зросла до 50, ЗІ та 48 %. До середини 30-х років українці переважали майже в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не переходити на російську, як це траплялося раніше. На Україні, як і скрізь у Східній Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру й мову міської меншості. Своїми- успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'я- зана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснюва- лося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути ос- віту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелі- генції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основ- ний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.
Завдяки наявності різновидів комунізму, що розвинулися у таких країнах, як Ки-
Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв'язок між українським націо- нальним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи — Василь Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його колега •Сергій Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — піддали пар- їію нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців. Явно -натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв'язаним національне питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не мати- мемо соціалізму». Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої федералістської опозиції на чолі з Юрієм Лапчинським. Це угруповання закликало до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи військову й господарську, а також цезалежний центр партії, ніяк не підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скан- дал. З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову ви- йшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов'язувалися з іменами його основних ідеологів. «Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціо- наліст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи вЗяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури. Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному пи-. танні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою І упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу і російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «па- ! сивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роз- доріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильо- ' вого до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!» Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мо- тивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильо- вий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один на- род, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.
жиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літе- ратурних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колиш- ніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який від- кинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «україн- ського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб ство- рити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в пар- тії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Од- нак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви. Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за го- ловну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських коіЛ^ністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Ем- мануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зобра- жалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати по- літичних керівників України не в Москві, а на Україні. Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного слу- жіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керів- ництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими. Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим вигля- дом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), як- що це дасть йому можливість зайняти кращу посаду». Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кор- доном. Сталін зауважував: «Товариш Шумський не усвідомлює, що на Україні, де місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух ... може подекуди набрати характеру бо- ротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення — ленінізму». Якщо партійні ортодокси в Харкові та Москві суворо засудили ідеї Шумського, то вони знайшли підтримку в Комуністичній партії Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів Карло Макси- мович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу й ско- ристався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українців. Зацікав- леність у «справі Шумського» виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти. Німецький соціал-демократ Еміль Штраус заявив, що «європейський соціалізм має всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи від Маркса боротьба проти соціального й національного гноблення належала до кращих традицій соціалізму». «Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився но- вий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського по- ходження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшови- ків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української пе- риферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ці- ле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути части- ною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки. Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як украї- нізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах ро- сійського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Украї- ною. Навіть рішучий прибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засу- дити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літера- турної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них влас- ним життям. Щоб побачити описані тенденції націонал-комунізму в правильній перспективі, слід розглядати їх у зв'язку з подіями в самій партії. Після смерті Леніна в 1924 р. в більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба .за владу. Внаслідок цього послабився контроль з боку партії, що дало змогу розвиватися різноманітним фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період відносного лібералізму та плю- ралізму, відкритого змагання протилежних ідей зрештою раптово закінчився.
1920-ті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській
кувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило ук- раїнській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Ук- раїні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство культури,- контролювали прист- расні українські патріоти — Гринько, Шумський та Скрипник. Однак головним поштовхом до відродження були наслідки революції. Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала еміграція великої частини старої інтелі- генції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею «мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та україн- ськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу. Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні пи- тання про те, в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватися і якою бути взагалі. Натхнені відчуттям власної місії та зрос- таючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту. Література. Ніде так не виявилися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань рево- люція, крім суспільно-політичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тоб- то «буржуазне» мистецтво минулого належало замінити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що «досягти міжнародної єдності про- летарське мистецтво може лише йдучи національними стежками». Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літератур- ної організації «Пролеткульт», що спиралася на дві корінні засади: по-перше, про- летарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-дру- ге, у творенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста, «Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили сївою справу в процесі виникнення на Україні так званих масових літературних організацій. У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масо- вих літературних, організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас (а на Україні це на- самперед означало — Для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хо- чуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незаба- ром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так ви- словив її ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його по- трібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитний організував лі- тературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. Проте члени «Гарту» сторонилися ідеї «масовості», побоюючи- ся, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв. Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та художників. Серед символістів найвизначнішим був Павло Тичина. Футуристів очолював Михайль Се- менко. Максим Рильський та Микола Зеров були провідними серед неокласиків. Уза- галі ці письменники погоджувалися з символістом Юрієм Меженком у тому, що «творча особистість може творити лише піднявшись над масою, хоч і зберігаючи, по- при всю свою незалежність від неї, почуття національної тотожності з нею». Оскіль- ки марксистські та немарксистські групи й організації друкували свої Журнали, в яких висловлювали власні погляди й критикували опонентів, то скрізь точилися гострі літературні дискусії. Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того ж року багато його колишніх членів (серед них драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літе- ратурну організацію «Вапліте» («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі з Миколою Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури, до незалежності української культури від Москви. Енергійні виступи Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка точилася з 1925 по 1927 р. Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники «Плуга». З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило комуністичне керів- ництво України. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів Хвильового. Для бо- ротьби з поширенням націоналістичних ідей в літературі у 1927 р. було створено про- радянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю. У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку. В цей час розцвітають два видатних поети доби — Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу ж після виходу в 1918 р. першої збірки «Сонячні кларнети» Тичина здобув широке визнання. Продемонстровані ним у таких наступних збірках, як «Замість сонетів і октав» (1920 р.) та «Вітер з України» (1924 р.), мистецьке володіння словом, здат- ність .відтворити ритмомелодику народної пісні, ліричні описи природи не лишали сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Максим Рильський, син видатного українофіла XIX ст., був у порівнянні з Тичино^о вражаючим контрастом. Його поезії, що публікувалися у збірках «Під осінніми зо- рями» (1918 р.), «Синя далечінь» (1922 р.), «Тринадцята весна» (1926 р.), були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Се- ред багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зе- ров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка. Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини й суспільства. У «Синіх етюдах» (1923 р.), що пройняті тон- ким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильо- вий оспівує революцію, в той час як в «Осені» (1924 р.) і «Я» (1924 р.) він відобра- жає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як «В житах» (1926 р.), Григорій Косинка, що подібно до багатьох своїх колег був ви- хідцем із убогої селянської родини, майстерно змальовує рішучість селян у бороть- бі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові вдається безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі «Із записок холуя» (1927 р.) майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського «Чотири шаблі» з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але непецрвершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого чи- тали мільйони. Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його най- славетніші п'єси—«Народний Малахій» (1928 р.), «Мина Мазайло» (1929 р.) і «Патетична соната» (1930 р.) — викликали сенсацію своєю модерністською фор- мою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовініз- му, «малоросійської» ментальності, анахронічного українського націоналізму, духов- ної незрілості комуністів-доктринерів. Перші дві п'єси поставив у своєму славет- ному театрі «Березіль» Лесь Курбас. Проте обурені партійні чиновники заборонили ставити «Патетичну сонату» на Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленін- града й Москви. У новій тоді галузі — кінематографі — світової слави зажив Олек- сандр Довженко. Його фільми «Звенигора» (1927 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.) розповідають про вплив, що його справили на Україну революція та радян- ська влада. 
Лесь Курбас Освіта й наука. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поста- вивши метою збудувати новий соціально-економічний устрій, радянський уряд спри- яв створенню нових типів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із «буржуазним минулим». Радянські педагоги обстоювали необхідність пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у шкодах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося по- єднанню праці й навчання, колективному навчанню й технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборо- нено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії знаменитого педагога Антона Макаренка, що вважав оточення вагомішим у розвитку дитини, ніж спад- ковість. Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, було очевидним. Навчання у загальній семирічній школі, а також у професійно-технічних і середніх учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували дітей се- лян і робітників. Завдяки цьому вже між 1923 і 1925 рр. чисельність школярів на Ук- раїні підстрибнула з 1,4 млн до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у 1920-ті ро- ки виріс із 24 до 57 %. Проте ще лишалися неписьменними мільйони дорослих і понад 40 % дітей шкільного віку.
Олександр Довженко Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в
1920-ті роки стали періодом відродження науки й особливо українознавства, який за масштабами можна порівняти з літературним ренесансом. Як ми вже бачили, українські національні уряди, не зволікаючи, засновували наукові установи, частково з огляду на важливу роль, яку протягом XIX ст. відігравали у піднесенні української національної свідомості гуманітарні науки. Прагнучи продемонструвати свою про- гресивність, більшовики також сприяли розвиткові науки. У 1919 р. вони не лише ко- оптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголо- сили її своїм дітищем. Протягом кількох наступних років Академія з її філіями (за винятком університетів) збагатилася новими дослідницькими осередками. Вчені ді- стали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і під- тримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої за- грози радянському ладові.
Михайло Грушевський Сергій Єфремов Незважаючи на те, що більшість видатних учених України не належали до біль-
Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський. Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусил- лям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримсько- го. До 1924 р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-корес- пондентів. Кількість її публікацій зросла з 32 у 1923 р. до 136 у 1929 р. Із трьох її секцій — історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної — найдинамічнішою та найважливішою була перша секція, в якій провідна роль нале- жала Грушевському. Вона складалася з десятків кафедр, комісій та комітетів, що займалися систематичним вивченням багатьох аспектів української історії, літера- тури та мови. Ця секція видавала часопис «Україна», що був справжнім рупором українознавчих студій; крім того, її члени друкували серії інших періодичних видань і сотні монографій. До видатних членів цієї секції, крім Грушевського, належали іс- торики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин і Йосип Гермайзе, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, мистецтвознавець Олексій Новицький і сходознавець Агатангел Кримський. У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко; першим дослідником економічної географії України став Костян- тин Воблий. Хоча спочатку фізико-математична секція не грала такої важливої ролі, яку стала виконувати згодом, у ній також працювала низка видатних учених із сві- товими іменами. Серед них — математик Дмитро Граве, фізик Микола Крилов, хі- міки Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним осередком науки на Україні. Два її члени — історики Багалій та Слабченко — заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові та Дніпропетровську. На противагу впливові на суспільні й гуманітарні науки багатьох немарксист- ських учених у 1929 р. радянський уряд заснував у Харкові Інститут марксизму. Йо- го мета полягала у підготовці фахівців із філософії, політекономії та історії, що мог- ли б викладати свій предмет із марксистської точки зору та виступати ідеологічними оборонцями режиму. Провідною постаттю в Інституті став галичанин Матвій Явор- ський, який намагався по-марксистському витлумачити історію України й створив школу українських істориків-марксистів.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|