Найдавніші часи київська русь
ОУН і нацистська Німеччина
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Нацистська влада на Україні
ОУН і нацистська Німеччина Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР,
В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у ні- мецькій армії було створено українське збройне з'єднання під назвою «Легіон ук- раїнських націоналістів». Сформоване переважно з пробандерівськи настроєних українців, мобілізованих з територій, зайнятих німцями, це з'єднання складалося з близько 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» та «Роланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподіва- лася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції Бандери. Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтеграль- них націоналістів і німців вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці «Нахті- галю») пішла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирішивши без узгод- ження з німцями проголосити ЗО червня 1941 р. встановлення у щойно захопленому Львові української держави. На посаду прем'єр-міністра було обрано близького со- ратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУН-Б розрахо- вувала, що німецьке військове командування скоріше погодиться з цим фактом як із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення. ОУН-Б не лише обійшла німців, а й спробувала (і спочатку не без певного успі- ху) переконати спантеличене українське населення, що дії бандерівців опираються на підтримку Берліна. Шляхом різних маніпуляцій вона добилася від старого, при- кованого до ліжка митрополита Шептицького заяви про підтримку проголошення української державності. Хоч ОУН-Б й не дуже помилилася, передбачаючи нерішу- чу реакцію німецького військового командування, проте вона цілком прорахувалася щодо реакції нацистського політичного керівництва. Лише через кілька днів після проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в'язниці Бандеру та його прибічників. Тим часом ОУН-М, яка всіляко уникала антагонізмів із німцями, по- квапилася скористатися невдачею суперника. Втім через кілька місяців вона також зіпсувала стосунки з нацистами. У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН за- планували — знову без їхньої згоди — організувати й контролювати місцеву адміні- страцію в новозавойиваних частинах України. З цією метою вони зібрали близько 2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-Б, й розділили їх на похідні групи, давши тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали виявляти в кожному населеному пункті національне свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливо- сті молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони бо- ротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало вбивство двох провідних членів ОУН-М Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у вересні 1941 р. в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-Б. Після цього епізоду вбивства і взаємні доноси німцям у жорстокому конфлікті двох фрак- цій ОУН стали звичайним явищем. Після поспішного відходу Червоної армії східні українці самоорганізовувалися й без стимулів з боку груп ОУН. Оскільки німецькі воєнні власті відносно людяно ставились до населення у перші місяці окупації, багато українців спонтанно влашто- вували місцеве самоврядування. Сподіваючись, що німці ліквідують ненависні кол- госпи й перерозподілять землю між індивідуальними власниками, селяни збирали врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерідко вчителі організовували школи, а ро- бітники самі налагоджували роботу на заводах. Стали з'являтися священики, котрі якимось чином пережили ЗО-ті роки, й про- водити церковні відправи, масові хрещення дітей і молодшого покоління дорослих. 3 релігійним відродженням постали питання церковної політики. Православна церк- ва на Волині розкололася на дві — автономну та автокефальну, які згодом пошири- ли свій вплив на Центральну та Східну Україну. Перша була більш традиційною й, не пориваючи зв'язків із московським патріархом, виступала за церковну автономію України, але лише доти, доки патріарх залишався під радянською владою. Інша ж відродила деякі традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) 20-х років, виступаючи за незалежність українського православ'я й залучаючи до свого лона національне свідомих українців. • По всій Україні з'явилося понад 100 некомуністичних газет. У великих містах, особливо в Києві, виникло багато літературних, наукових та громадських груп. Ро- билися навіть спроби формування політичної організації. У жовтні 1941 р. члени ОУН-М, які щойно влаштувалися в Києві, виступили з ініціативою створення (в ос- новному із східних українців) Української Національної Ради, сподіваючись, що вона стане центральним урядовим органом України. Організації цивільного населен- ня з'явилися також у Харкові та Дніпропетровську. Словом, у міру розвалу радян- ської влади відбувалося стихійне зростання громадської, культурної та господар- ської діяльності українців, яких живили надії на те, що німці от-от мають встановити українську державу. Проте нацисти плекали інші плани. Роздратовані тим, що інтегральні націона- лісти не зробили належних висновків із придушення спроби ОУН-Б встановити ЗО червня 1941 р. свій уряд у Львові, нацистська адміністрація, яка прийшла на зміну військовим властям, вирішила повторити цей урок з більшим притиском. У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б. Десь через два місяці гестапо накинулося на ОУН-М, зосередивши удар на її впливовій київській групі. Було розстріляно понад 40 провідних членів ОУН-М, у тому числі поетесу Олену Телігу, закрито популярну газету «Українське слово». Київську пресу було передано проросійським групам, що слухняно виконува- ли вказівки німців. Згодом нацистські власті стратили українського мера Києва Во- лодимира Багазія й вигнали з органів управління, поліції та преси національне сві- домих українців. Інтегральні націоналісти пішли в підпілля; стало очевидним, що їхній нетривалий «медовий місяць» із нацистським режимом закінчився.
На думку Александера Делліна та інших істориків другої світової війни, «з усіх
Спочатку виглядало на те, що Розенберг, як єдиний член нацистського керів- ництва, безпосередньо знайомий зі Східною Європою, стане тим, хто формува- тиме нацистську політику на новозахоплених землях. Це враження посилилося піс- ля його призначення на посаду голови Міністерства окупованих східних територій. Розенберг розумів прагнення позбавлених державності народів регіону (від чого він не переставав бути прибічником їх економічної експлуатації Німеччиною). Його відоме переконання в тому, що Росію як багатонаціональну імперію треба перш за все розчленувати, давало підстави українським інтегральним націоналістам споді- ватися на порозуміння з нацистами. Але інтегральні націоналісти не знали, що Гіт- лер був невисокої думки про теорії Розенберга взагалі та його плани стосовно Укра- їни зокрема. Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту (ипіегтепасЬеп), і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гіт- лер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії (ЬеЬепкгаигп), а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацист- ського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про реакцію Коха на отримане призначення свідчить промова, звернена до його штабу після приїзду на Україну у вересні 1941 р.: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає у вис- моктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». З іншої нагоди він ось як підкреслював свою відразу до українців: «Як- що мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я мусити- му наказати, щоб його розстріляли». Ця людина більш, ніж хто інший, спричини- лася до того, щоб настроїти українців проти німців. Незабаром ставлення німців до українців знайшло своє подальше втілення. У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити Україну на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під назвою Райхскомісаріат Україна, що обіймала Правобережжя і більшу частину Лі- вобережжя, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою «столи- цю» у традиційному центрі України Києві й натомість вибрав невелике провінційне волинське місто Рівне. Замість того щоб приєднати Галичину до решти України, німці перетворили її на один із районів Генерального губернаторства Польщі, що викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина й частина Пів- денно-Східної України, включаючи Одесу, були передані союзникові Німеччини Ру- мунії й стали називатися Трансністрією. Нарешті, наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії. Ці дії з усі- єю ясністю свідчили про переконаність нацистського керівництва в тому, що «Укра- їни не існує... це всього-на-всього географічне поняття». Структура й чисельність німецької цивільної адміністрації на Україні не лишали сумнівів щодо намірів німців зберегти за собою цілковитий контроль. Сюди було ви- ряджено велику кількість чиновників. Але оскільки Україна була однією з остан- ніх завойованих країн, то на неї припали лише покидьки німецького чиновництва. Тому пихатість німців нерідко поєднувалася з невмілістю. Непорушним принципом нацистських властей стало те, що на всі важливі адміністративні та господарські по- сади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай. Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв і військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС (Еіпхаіг^гирреп), заморду- вали приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік. Майже таким же нелюдським було ставлення нацистів до радянських військово- полонених. У перші шість місяців війни у полон здалися мільйони червоноармійців, багато з них робили це свідомо. Впевнені в перемозі, поспішаючи ліквідувати «над- лишок» слов'ян, нацистські власті позганяли полонених в оточені колючим дротом табори, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Не- рідко вони просто страчували захоплених солдатів. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн, із них майже 1,3 млн на Україні. Таке ставлення до полонених було не лише варварством, а й незавбачливістю. Коли до червоноармійців по інший бік фронту долетіли звістки про сумну долю товаришів, їхній опір посилився, а втрати німців зросли. У серпні—вересні 1941 р. німці стали проводити заходи, що глибоко позначи- лися на всьому населенні України. Ігноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське господарство України (а це бу- ло його головним завданням) можна шляхом збереження колгоспів — хоч цього разу під контролем німців, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Так україн- ських селян швидко змусили відкинути надію на те, що новий режим ліквідує кол- госпи. Кох зменшив прибутки селян і зажадав, щоб вони працювали зі світанку до смерку. Така скажена експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилися з України. Антинімецькі настрої ще більше посилилися, коли нацисти вирішили використати Україну не лише як головного постачальника продуктів, а й як джерело примусової Відправка українських робітників на примусову працю до Німеччини праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського гос-
Страхітлива жорстокість нацистської влади проявлялася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів хар- чування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньо- му німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну, а в даний момент Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські меш- канці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст були змушені перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителів. У Харкові, населення якого під час приходу німців налічувало 700 тис., за всю війну для ро- боти в Німеччині було вивезено 120 тис. мешканців, ЗО тис. розстріляно й 80 тис. по- мерли з голоду. В цій ситуації освітні можливості населення Райхскомісаріату Україна були вкрай обмеженими. Шеф СС Генріх Гіммлер запропонував «знищити більшу частину української інтелігенції». Кох вважав, що трьох класів початкової школи для україн- ців більш ніж достатньо. Він пішов ще далі, почавши згортати систему медичного об- слуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Для підкреслення вищості німців і расової неповноцінності українців було запроваджено крамниці, ресто- рани, місця у трамваї тощо, призначені виключно для німців. Аби осягнути нацистське правління на Україні у належній перспективі, необхідно усвідомити те, що саме в Райхскомісаріаті Україна нацистський режим набрав своїх найбільш екстремальних форм. Хоч подібні умови існували в інших областях окупо- ваної німцями України, ці регіони водночас мали відмінності в адміністративному устрої. Зокрема в Галичині, яка стала частиною Генерал-губернаторства Польщі, ні- мецькі власті поводили себе не так жорстоко, як у східних регіонах. Щоправда, й тут проводилося багато таких ненависних заходів, як вивіз на роботу, експропріація про- дуктів на селі, напівголодне існування міст. Та на відміну від співвітчизників на Схо- ді галичанам дозволили утворити у Львові представницький орган — Український земельний комітет. Цей комітет, який очолив Кость Паньківський, у березні 1942 р. перейшов у підпорядкування Українського Центрального Комітету Кубійовича у Кракові. Щоб захистити українське населення від репресій, розширений УЦК намагався уникати конфронтації з нацистами, зосередившись на посиленні української присут- ності в містах та на розвитку продуктивних сил. Проте при потребі УЦК завзято об- стоював українські інтереси. Так, коли в результаті нацистської акції в лютому 1943 р. з лиця землі було стерто кілька українських сіл, голова УЦК В. Кубійович заявив сміливий протест нацистським властям, кинувши Франку такі слова: «Зни- щивши євреїв, тепер беруться винищувати українців». Інша перевага, якою користу- валися українці в Генерал-губернаторстві, полягала в наявності широкої системи початкової, середньої та професійної освіти. Вони також мали змогу в обмежених масштабах організовувати кооперативи та вести культурну діяльність. Як уже стало правилом, німці монополізували в Галичині всі ключові адміністративні посади. Але в місцевому управлінні українцям звичайно віддавалася перевага перед поляками. Така політика, на велике задоволення німців, далі погіршувала й без того складні стосунки між двома громадами. У східних районах України, що залишалися під юрисдикцією військових, си- туація була подібна до становища у Райхскомісаріаті Україна, за винятком того, що тут поліцейський терор не був таким всеохоплюючим і допускалося існування деяких українських цивільних організацій, зокрема організації під керівництвом Володими- ра Доленка у Харкові. Порівняно з німецькою румунська окупація Південно-Захід- ної України (Трансністрії) булаліберальнішою. Румуни самі не знищували євреїв (а передавали їх нацистам), стримувалися від застосування широкого політичного терору й дозволяли вільно торгувати. Але вони енергійно придушували всякі прояви українського націоналізму, заборонили українські публікації та, як правило, сприя- ли проросійським угрупованням. Політика нацистів на Україні була жорстокою й необачною. Рідко коли окупа- ційна держава так швидко й невідворотно настроїла проти себе спочатку доброзич- ливе чи принаймні нейтральне населення, як це зробили нацисти на Україні. Завжди лишатиметься загадкою те, до якої міри нацисти дозволили своїй теорії расової ви- щості затьмарити сприйняття політичних реалій. У деяких високопоставлених уря- довців Третього райху грубі помилки, яких припустилися німці, здавалося, викли- кали розгубленість. Так, ще на початку 1942 р. близький прибічник Розенберга Отто Браутігам визнавав, що «сорок мільйонів українців, які радісно вітали нас як визво- лителів, сьогодні байдужі до нас і вже починають перекидатися до ворожого табору». Але навіть коли нацисти визнавали власні помилки, вони не дуже поспішали виправ- ляти їх. На думку багатьох сучасних істориків, неспроможність німців ефективно Будинок-музей В. ґ. Короленка в Полтаві, зруйнований фашистськими загарбниками. 1943 р. використати проти радянського режиму неросійські народи, й зокрема українців,
Війна поставила українців перед проблемою: як найкраще використати своє по суті безвиграшне становище? Для пересічної людини везінням було вже збе- реження власного життя. Мета (чи скоріше головоломка) українських організацій та їхніх провідників на окупованих німцями територіях полягала в обороні українських інтересів як від нацистів, так і від дедалі сильнішого СРСР. Деякі українські вожді вирішили стати на бік однієї тоталітарної системи (незважаючи на глибоку відразу до неї), аби тільки протистояти іншій. Оскільки СРСР являв собою більшу й трива- лішу загрозу, майже всі українські організації у Третьому райху в той чи інший час співпрацювали з німцями, хоч завжди в обмежених масштабах та із суто тактичних міркувань. Як народ без власної держави, українці діяли з позиції слабшої сторони й не могли формувати політику чи впливати на події. Тому співпраця українців із нім- цями мала незначні масштаби порівняно з союзниками Німеччини. І нарешті, хоч серед українців і траплялися опортуністи, антисеміти, ідеологічні фанатики, не існує доказів того, що у процентному відношенні їх було більше, ніж серед інших народів. На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилося до участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потре- ба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців незмінне виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах. При тому, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті най- нижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій екстермінації євреїв участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж та- ке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гет- то. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним жит- тям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої пропо- віді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммле- рові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських зло- чинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм — іще більше зло, ніж ко- мунізм. Опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливі- шим випадком співпраці українців з гітлерівським режимом на організаційному рів- ні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Навесні 1943 р. після при- голомшливої поразки німців під Сталінградом нацистські власті прийшли до запіз- нілого рішення — набрати до своєї армії ненімецьких жителів східних територій. Відтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформу- вати в німецькій армії українську дивізію. Після тривалих суперечок і попри незгоду ОУН-Б Кубійович та його прибічники погодилися. Безпосередньою причиною ство- рення такої дивізії була надія на те, що це поліпшить ставлення німців до українців. Великий вплив на рішення керівництва УЦК справили також уроки подій 1917— 1920 рр., оскільки Кубійович зі своїми колегами (а також сам митрополит Шептиць- кий) були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після першої світової війни власну державу. Усвідомлю- ючи можливість поразки Німеччини, вони твердо вирішили цього разу не допустити, щоб у хаосі подій українці зненацька опинилися без регулярних збройних сил. На переговорах про створення дивізії УЦК наполягало, щоб ця частина боро- лася лише проти радянських військ. За вказівкою Гіммлера Вехтер зажадав, щоб усе вище командування дивізії складалося з німців, а сама вона, щоб не дратувати Гітле- ра, називалася не українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив на- бір добровольців, на заклик відповіли понад 82 тис. чоловік, і ІЗ тис. із них згодом стали солдатами добровільної дивізії СС «Галичина». Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед май- же мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили у 1944 р. німецьку форму, було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни). Щоб осмисли- ти ці цифри у ширшому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн українців вою- вали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чесь- кій, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|