Найдавніші часи київська русь
Урегулювання територіальних питань та зміни у складі населення
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Поглинення Західної України
Урегулювання територіальних питань та зміни у складі населення Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв'язала вій- на, стало включення Західної України до складу СРСР. На превеликий жаль по- ляків, Сталін переконав Великобританію й Сполучені Штати погодитися на приєд- нання до УРСР земель, де західні українці складали більшість населення. В резуль- таті у 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР удалося примусити відновлену Поль- ську державу поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь і провести кордон із Радянським Союзом по так званій «лінії Керзона». Особливо болісно переживали поляки втрату Львова — давнього бастіону польської культури. Чому ж Сталін так наполягав на включенні Західної України? Зовнішнім виправ- данням цього було те, що немає нічого природнішого, як возз'єднання пригноблених західних українців зі своїми братами у Радянській Україні. Проте оскільки сумнівно, щоб Сталін проймався інтересами українців, то, очевидно, певну роль тут відіграли його власні політичні цілі. Поляки були неспроможними протистояти йому у війсь- ковому та інших відношеннях, тому Сталін просто не відчував потреби повертати їм Галичину й Волинь. До того ж, оволодівши Галичиною, СРСР дістав вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини. І нарешті, Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм, а для цього він мав загасити його вогнище на Західній Україні. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало також обмін населенням. Відтак у період між 1944 і 1946 рр. радянські власті дозволили пересе- литися у Польщу з Галичини й Волині майже мільйонові поляків (включаючи знач- ну кількість євреїв та українців, що визнавали себе за поляків). Натомість у Радян- ську Україну добровільно чи під примусом іммігрувало близько 520 тис. українців, які опинилися на польському боці нового кордону. Цей вихід поляків завершив їхній довготривалий відступ з України, що розпочався ще в 1648 р., коли польська шляхта втратила владу над Лівобережжям. Тривав він протягом XVIII та XIX ст., коли шлях- та поступово втрачала політичну, а згодом і економічну владу на Правобережжі. І ось після другої світової війни радянські власті вигнали поляків із Галичини та Во- лині — земель, на які 600 років тому почалася польська експансія. З виходом поля- ків в українській історії перестали існувати важливі, частіше антагоністичні, але не- рідко стимулюючі стосунки. Одразу після війни Москва переконала також Чехословаччину й Румунію відмо- витися від претензій відповідно на Закарпаття та Буковину. Відтак Західна Україна з її понад семимільйонним населенням та 110 тис. кв. км території стала складовою СРСР. Під кінець 1945 р. територія Радянської України розширилася до понад 580 тис. кв. км. Поляки виявилися не єдиною етнічною спільністю, присутність якої на Україні різко зменшилася внаслідок війни. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. нім- ців, переважно нащадків колоністів XVIII ст. Побоюючись того, що вони можуть ста- ти на бік своїх співвітчизників, що напали на СРСР, Сталін наказав евакуювати майже всіх німців для Середньої Азії. Аналогічна доля спіткала приблизно 200 тис. кримських татар, а їхня батьківщина згодом була включена до складу Української республіки. У 1944 р. Сталін, який вважав, що татари активно співпрацювали з нім- цями, віддав наказ провести їх масове вивезення з Криму. Лише близько половини татар, яких брутально викинули з їхніх осель, витримали подорож до Середньої Азії. Та найтрагічніша доля спіткала українських євреїв. Унаслідок нацистської полі- тики екстермінації, а також масових евакуацій та обмінів населення з 2,7 млн євреїв, що мешкали серед українців у 1930-х роках, залишилося десь 800 тис. Окупації не пережив майже ніхто, але у повоєнні роки на Україну повернулися практично всі ті, хто свого часу евакуювався на Схід. Разючим контрастом на цьому тлі було відчутне зростання російської меншості. Після війни на Україні, й особливо на нещодавно анексованих західних землях, від- чувалася гостра нестача промислових робітників, державних чиновників та партій- них функціонерів. Для заповнення цих посад на Україну, особливо в міста, переселя- лися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян. Про швидко зростаючу їх- ню кількість говорить така статистика: якщо у 1939 р. на Україні проживало 4 млн ро- сіян, тобто 12 % усього населення, то до 1959 р.— майже 7 млн, або 16 %. На За- хідній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1959 р. їхня чисельність ста- новила 330 тис., або 5 % населення. Унаслідок докорінних змін в етнічному складі України, що сталися після війни, такі народи, як поляки, євреї, кримські татари, які протягом тривалого часу віді- гравали важливу роль в історії України та урізноманітнювали її культурну та етніч- ну мозаїку, втратили своє значення або фактично зникли, їхнє місце зайняли в ос- новному росіяни. Тим часом приєднання західних територій не привело до помітного збільшення відсотка українців, оскільки лише компенсувало ті втрати населення, яких зазнала Україна під час війни. У цьому процесі її суспільство з багатЬнаціональ- ного перетворилося на переважно двонаціональне, в якому українська більшість іс- нувала пліч-о-пліч із постійно зростаючою російською меншістю.
Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз
сами без огляду на бажання й потреби людей. Звідси і його приголомшуючі вимоги: він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське госпо- дарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його — і все це за менш ніж п'ять років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів «перетворення природи», які передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу великих лісосмуг для боротьби з посухами. Незважаючи на жертви та виснаження від війни, робітники повинні були, як ніколи, тяжко працювати, оскільки план вима- гав підвищення продуктивності праці на 36 %. Відбудова економіки. Як і в ЗО-ті роки, четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85 °о капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове вироб- ництво на Україні на 15 °о перевищувало рівень 1940 р. На Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 °о. У 1950-х ро- ках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона ви- плавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла більше сталі), а за видобут- ком вугілля майже дорівнювалася до Західної Німеччини. Однак хоч українська про- мисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у за- гальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустрі- альні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами. Зростання промисловості, проте, не привело до підвищення життєвого рівня. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання ді- йшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової «реформи» 1947 р., що девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження. Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському господарстві — цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Втративши під час війни більшу частину поголів'я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська полі- тика радянських чиновників відчутно перешкоджали виправленню становища на селі. Ніби цього було мало, у 1946 р. прийшли катастрофічна посуха й голод. Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішу- че відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р. було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм удалося «при- ватизувати» під час війни. Наступного року Микита Хрущов розпочав на Україні, цій сільськогосподарській лабораторії Радянського Союзу, гучний проект, спрямо- ваний на розв'язання аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гі- гантські «агроміста», що теоретично мало сприяти високоефективному використан- ню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки; водночас кожне з них мало за- безпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу части- ну продуктів харчування. Нарешті, він обіцяв надати режимові право ще суворішого контролю над сільським населенням. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але таких життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися від проекту «агроміст». На додаток, породжені цим проектом хаос і невдоволення лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60 °о рів- ня 1940 р., й ситне харчування лишалося рідкісною розкішшю. Політична відбудова. Комуністична партія України (КПУ) пережила війну навдивовижу добре, хоч і на початку цього катаклізму вона перебувала в скрутній ситуації. На партію лягла велика відповідальність за перші поразки, помилки і страш- ні втрати, що призвели до різкого падіння її престижу та авторитету. Внаслідок вій- ськової мобілізації і втрат на фронтах чисельність членів КПУ зменшилася від майже 600 тис. у 1940 р. до близько 200 тис. у 1945 р. Більшість із них евакую- валися під час радянського відступу, й лише десь 15 тис. перебували на Україні під час війни. Однак пізніший перелом у ході подій на користь СРСР означав також і кращі часи для комуністів України. Особливо помітною рисою членів партії й насамперед її керівників, які протягом війни займалися українськими справами, було сильне почуття внутрішньої солідар- ності. Великою мірою воно виростало з тих товариських стосунків, що процвітали у рядах партизанського руху, організованого й очолюваного комуністами. Це тісно згуртоване товариство високопоставлених членів КПУ часто називали «парти- занським кланом», багато учасників якого пізніше стали членами українських «ма- фій», пов'язаних із Хрущовим та Брежнєвим. Після війни, в міру того як демобілізувалися чи поверталися з евакуації комуніс- ти, а також із вступом до партії нового поповнення її чисельність на Україні знову зросла й на 1950 р. становила понад 700 тис. Але вона все ж лишалася порів- няно малою: з кожної тисячі населення лише 20 чоловік перебували в партії, в той час як середній показник по Союзу становив ЗО комуністів на тисячу населення. Важ- ливі зміни відбулися також в етнічному складі КПУ. Прагнучи стати часткою зви- тяжної Радянської держави, честолюбні українці стали виявляти більше, ніж будь- коли, прагнення до вступу в партію. Тому якщо у 1920 р. українці складали лише 19 °о КПУ, то до 1958 р.— понад 60 %. Щоправда, на росіян і далі припадав непро- порційно великий відсоток на найвищих рівнях, але й тут стала відчуватися присут- ність українців. Інша особливість післявоєнної Компартії України, як і Союзу, поля- гала в ЇЇ схильності залучати до своїх лав дедалі більшу кількість нової радянської інтелектуальної еліти. Відтак у 50-х роках щоп'ятий лікар і щотретій інженер були членами партії, порівняно з кожним тридцять п'ятим робітником і сорок п'ятим кол- госпником. Після війни партія з усією очевидністю брала на себе роль глибоко вко- ріненого «істеблішменту». Українські комуністи могли бути задоволеними з того, як швидко відродилися вони після війни, але Сталін сподівався від них більшого. Порівняно з іншими регіо- нами Радянського Союзу відбудова промисловості на Україні відбувалася повільно, становище в надзвичайно важливому сільськогосподарському секторі республіки було катастрофічним, а націоналізм, особливо на Західній Україні, лишався ще да- леко не викоріненим. Тому у березні 1946 р. Сталін знову послав свого «аварійного монтера» Кагановича замінити Хрущова на посаді першого секретаря КПУ. Мало- популярний Каганович не добився великих успіхів, і Микита Хрущов, який попри своє російське походження виявляв ознаки місцевого патріотизму, знову повернувся до Києва. Найпомітнішим наслідком війни на урядовому рівні стала .несподівана, хоч і дуже обмежена, поява України на міжнародній арені. У квітні 1945 р. за наполяган- ням Сталіна Україна та Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн — засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна, як правило, вважають його прагнення отримати додаткові голоси в ООН (спочатку він вимагав надати право голосу кож- ній із 16 радянських республік). Однак є свідчення того, що цим кроком Сталін зре- агував на гордість українців тією роллю, яку вони відіграли у розгромі нацистської Німеччини. Так чи інакше, але з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно з ра- дянськими джерелами, УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних орга- нізацій і самостійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР. Коли у 1947 р. Великобританія звернулася до Радянської України з пропозицією встановити прямі дипломатичні стосунки, вона так і не отримала відповіді. Західні вчені дійшли висновку, що функції українського міністерства закордонних справ є чисто «церемоніальні, декоративні та символічні». Оцінюючи потенційне значення виходу України на міжнародну аре- ну, Ярослав Білінський пише: «Міжнародне представництво Української РСР разом з її гімном, державним прапором, міністром закордонних справ, без сумніву, нале- жить до категорії радянських конституційних прикрас... Коли б режиму вдалося по- слабити український націоналізм, його не змогли б тоді оживити ніякі конституційні положення. Якби ж зробити цього він не зміг, такі барвисті прикраси, як міжнарод- не. представництво, живили б думку, а в сприятливих умовах .могли б послужити поштовхом до дії».
З 1654 р., коли царі стали неухильно поширювати контроль над Україною, ук-
Для здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й політичної сили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Захід- ній Україні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством: греко-като- лицька церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджу- валася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становили величезну більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато представників якої сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого ворога. Ліквідація греко-католицькоі церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався ве- личезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися стат- ті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Га- лан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабри- кованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архі- пастиря Йосипа Сліпого. Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового свя- щеника Гаврила Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за роз- рив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, роз- почавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала си- нод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб роз- глянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рі- шення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголо- сили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше ана- логічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодо- ра Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено. Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському ре- жимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим де- кретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я, продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік ра- дянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві. Боротьба з УПА. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА про- довжувала зростати. У 1944—1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головне джерело людських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі існу- вало паралельно з УПА. Багато з них колись чинили опір масовим депортаціям чи колективізації. До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири з Червоної армії, а також ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в її лавах, ніж слугувати радянським гарматним м'ясом на фронті. Таким чином, у той час як переможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі, чи- сельністю в батальйон, загони антирадянських партизанів установили контроль над значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодо полі- тики УПА та її політичної надбудови — УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни між союзними дер- жавами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити вста- новленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого — тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль. Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг ор- ганізувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945— 1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорсто- ких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депор- туючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних україн- ців. Майже в кожному селі діяли «стукачі». Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували україн- ських селян. Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надава.ю, зі свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ — таємною полі- цією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили взимку на гра- ні голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про безнадійністі їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію. Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкри- тої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати пар- тизанам провізію. На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зо- середилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колек- тивізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вби- вали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з ра- дянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що припи- сується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за йо- го роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого радянського пропагандиста — журналіста Ярослава Галана. Але у бе- резні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі заго- ни УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шу- хевича. Окремим розділом в історії УПА є її діяльність по польський бік кордону на те- ренах, населених українськими лемками. Між 1944 та 1947 рр. ОУН користувалася сильною підтримкою й зберігала значну присутність у цьому регіоні: завдяки ретель- ним дослідженням УПА польськими воєнними істориками (які незрівнянно більш інформативні, ніж пропагандистські трактати їхніх радянських колег) відомо, що її сили включали близько 2 тис. бійців самої УПА, а також мережу з понад 3 тис. чле- нів ОУН. Неодноразові намагання польського війська витіснити українських парти- занів завдавали полякам тяжких втрат. У березні 1947 р., коли один із загонів УПА влаштував засідку і вбив славетного польського генерала й заступника міністра оборони Кароля Сверчевського, УПА провела одну з своїх найуспішніших операцій у цьому регіоні — й водночас поклала початок своїй загибелі. Розлючений цією подією польський уряд вирішив ліквідувати «українську про- блему». У квітні 1947 р. він провів операцію під кодовою назвою «Вісла», що мала як військовий, так і цивільний виміри. Близько ЗО тис. польських солдатів, спираю- чись на підтримку численних чеських і радянських сил, оточили українських парти- занів і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Декому вдалося про- рватися в Радянську Україну, а декілька сотень з боями пройшли Чехословаччиною й досягли союзницької зони окупації в Німеччині. Така ж трагічна доля спіткала українських лемків, котрі переховували партизанів: майже всіх лемків (близько 150 тис.) без попередження викорінили із землі їхніх предків і розселили по всій Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні. В такий спосіб поляки на- решті позбулися «української проблеми», що переслідувала їх протягом століть. Колективізація. Лише в 1947—1948 рр., після того як радянський режим подо- лав опір УПА, він міг на повну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повто- рювала модель Радянської України двадцятирічної давності. Спочатку процвіта- ючих селян (куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утри- мувати свої господарства. Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати де колгоспів. Політичний контроль у колгоспах, що на Західній Україні був особливо жорстким, здійснювали партійні осередки, організовані на машинно-тракторних станціях (МТС). На щастя для західних українців, колективізація не йшла пліч-о-пліч із голодом. Іншою рисою, яка відрізняла колективізацію на Західній Україні від Східної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої, але від того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: «Най- запекліші вороги трудового селянства — куркулі та буржуазні націоналісти — чинили впертий опір колгоспному рухові на західних територіях, спалюючи гос- подарські будівлі в колгоспах, вбиваючи активістів і поширюючи серед селян чутки, щоб вселити сумніви щодо колгоспів». Але опір виявився марним, позаяк до 1955 р. майже всі 1,5 млн селянських господарств Західної України вступили до колгоспів, яких налічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських терито- ріях непорушне постала одна з основних підвалин радянської соціально-економіч- ної системи. Як і належало сподіватися, колективізація розгорталася одночасно з індустріа- лізацією. За австрійського та польського панування Галичина була убогим, еконо- мічно визискуваним аграрним регіоном, який слугував звалищем для готових про- дуктів і майже не виробляв їх у себе. Розуміючи, що, покращивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив великі капіталовкла- дення у промисловий розвиток регіону. Розширилися старі виробництва, такі як ви- добуток нафти, створювався ряд нових галузей промисловості, включаючи вироб- ництво автомобілів, автобусів, радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що західно- українські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним із Німеччини, вони були одними з найсучасніших в СРСР. До 1951 р. промислове виробництво на Західній Україні підстрибнуло на 230 % вище рівня 1945 р. й складало 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 °о у 1940 р. Швидко зростаючий Львів став одним із основних центрів про- мисловості республіки. З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових фабриках, спричини- лася до того, що до регіону масово переселялися росіяни. Але водночас активно розвивався місцевий робітничий клас. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на Західній Україні щороку навчалося 20—ЗО тис. нових робітників. У Львові число промислових робітників зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З'явився та- кож новий тут прошарок українських інженерів і техніків. Відтак під егідою радян- ської влади давно запізніла соціально-економічна модернізація Західної України прискорено рухалася вперед. Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних укра- їнців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р., новий режим активізував українську по- чаткову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень. Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вка- зувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації. Якщо розвиток освіти був тією рисою радянського режиму, яку населення радо сприймало, то про іншу рису — комуністичну партію — цього сказати не можна. На- віть після перемоги СРСР у війні західні українці не виявляли великого інтересу до вступу в неї. У 1944 р. на Західній Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у члени партії й лише кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра зросла до ЗІ тис., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,— до 88 тис., що, втім, становило крихітну частину кількості всього населення. Більшість цих чле- нів партії були прибульцями зі сходу. Наприклад, із 23 тис. членів львівської партій- ної організації у 1950 р. лише 10 % походили з місцевого населення. На селі кому- ністів було вкрай небагато. Таким чином, хоч партія й монополізувала політичну владу, вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського на- селення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби вони жи- вуть під чужоземним пануванням.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|