Найдавніші часи київська русь
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Активізація інтелігенції
- УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ ЗАСТІЙ ТА СПРОБИ РЕФОРМ Люди «нагорі» Дисидентський рух
- Люди «нагорі»
Експерименти в економіці Послідовники Сталіна надавали великого значення підвищенню економічної
У період «колективного керівництва» в Кремлі точилися гострі дебати про те, в якій формі і в якому напрямі належить проводити економічні реформи. Але існувала загальна згода, що хроніч.іим недоліком радянської економіки є сільське господар- ство. На це вказувала проста статистика: між 1949 і 1952 рр. обсяг продукції проми- словості зріс на 230 °о, а сільського господарства — лише на 10 °о. Ця статистика була для радянського керівництва не лише соромом, а й істотною економічною, полі- тичною та ідеологічною вадою. Низька продуктивність сільського господарства озна- чала нестачу продуктів, що, звісно, викликало сумніви (як у самій країні, так і за кордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирішивши, що роки, проведені на Україні, зробили його спеціалістом із сільського господарства, Хрущов удався до широких заходів для покращення ситуації на селі. Для України, цієї житниці Радян- ського Союзу, його заходи мали особливе значення, оскільки вже вкотре Україна мала слугувати майданчиком сільськогосподарського експериментаторства. Сільськогосподарські проекти. Загальновідомим проектом Хрущова було під- няття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цих витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Багато з них оселилися там назавжди. Водночас кожної весни на сезонні роботи добровільно їхали з України сотні тисяч студентів. Хоч ця програма дала неоднозначні результати, во- на, цілком очевидно, вичерпувала з України ресурси й послаблювала сільськогоспо- дарське виробництво республіки. Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському Союзові. За американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продук- ції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникам перейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складних і дорогих нововведень несла Україна. Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме українці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-трактор- них станцій, які забезпечували колгоспи технікою (й політичним наглядом). Через постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, україн- ці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам. Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно вправних фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голів колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того щоб покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підпри- ємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на селі з'явилася нова со- ціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгосп- никам заробітну платню, й розрив між промисловими та сільськогосподарськими робітниками став повільно звужуватися. Незважаючи :іа докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалося добитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської про- дукції. Кремль і надалі відмовлявся надати селянам достатні стимули для кращої праці, чиновники в далекій Москві продовжували вирішувати, які культури виро- щуватиме колгосп, як їх слід сіяти, а селян карали штрафами за обробіток їхніх кри- хітних (хоч і надзвичайно продуктивних) ділянок. Убогі досягнення в перебудові сільського господарства мали, проте, важливі політичні наслідки для українських комуністів. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуванні сільського господарства. Тим часом у Києві зростало невдоволення непропорційно великими вимогами, що ставилися до України. Теплі стосунки між Хрущовим та українськими комуністами старій холоднішати. Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всього Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік. Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла перед кремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному на важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло- вості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особ- ливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показ- никами наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державних крамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомо- білі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької якості. В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб- ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар- госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі- заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під- приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів- няно з 34 °о в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо- дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки, а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес- публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко- їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при- звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з економічним самоствердженням виявився швидкоминучим. Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе- ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між 1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви- щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп- ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на І °о, а за Хрущова —на 4 °о. Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування. Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові. В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу- довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при- плив до них 2,5 млн чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе- ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на радянську систему.
У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-
ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально- людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано), а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де- нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра- ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза- ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля. На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого •покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек- сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався. Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри- тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви- правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най- краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру- чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт- ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од- ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.
Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-
Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник, відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі- тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан- чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло- дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян- ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави». Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по- ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї- ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі зв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль- на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу- рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо- теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку- ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо- вої культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя- ми психопата. Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип- ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон- тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро- фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні 1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре- форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець. Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не- зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні, де сталінізм сягнув найжахливіших форм. Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і — що не менш важливо — які не від- булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативи якої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, як правило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістати освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту- пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів- ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но- вого багатообіцяючого покоління діячів культури. Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут- римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро- крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку- пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі- тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України ли- шалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому. УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ ЗАСТІЙ ТА СПРОБИ РЕФОРМ Люди «нагорі» Дисидентський рух Русифікація Суспільні зміни Ера Горбачова
У перші десятиліття свого існування радянський режим виявляв себе як най- більш радикальний і новаторський у світі. Проте до 60-х років типовою ознакою йо- го внутрішньої політики став крайній консерватизм. Побоюючись непередбачених і небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до то- го, щоб зберегти — у дещо м'якшій формі — ту систему, яку створив Сталін. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі визначальні для українців рішення. А русифікація, спрямована на те, щоб тримати вкупі чис- ленні народи СРСР, не тільки продовжувалася, а й посилювалася. Але навіть всемогутньому і всюдисущому радянському адміністративному апара- тові виявилося не під силу здійснювати повний контроль над суспільством. Серед ін- телігенції йшло бродіння — річ неможлива в сталінські роки. Ще більшою неспо- діванкою стало те, що погляди й політика партійного керівництва України цілком очевидно, хай і на нетривалий час, відхилилися від політичного курсу Кремля. Хоч радянська система лишалася цілком непорушною, серед населення зростав скепти- цизм щодо її ефективності й особливо здатності піднести рівень життя. До середини 80-х років необхідність змін стала незаперечною й гострою. Відтак радянська олі- гархія обрала з-поміж себе людину для запровадження поступових реформ. На Ук- раїні вони відбувалися дуже повільно і в обмежених масштабах. Але досить було й того, що визнавалися далеко не розв'язаними багато політичних, культурних та економічних проблем, про розв'язання яких раніше оголошував режим.
Росіянин Леонід Брежнєв, як і його попередник Хрущов, прийшов до влади,
перед українськими радянськими провідниками, а також контекст, в якому здійсню- валася політика українського, тобто республіканського рівня. Перебування Шелеста на посаді першого секретаря Комуністичної партії Укра- їни тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його рисою стало поновлення само- ствердження українців. Із тих скупих матеріалів, які мають західні аналітики, ви- пливає, що це самоствердження було насамперед наслідком намагань Шелеста відстояти інтереси України в межах Радянського Союзу. Шелест не був якимось прихованим націоналістом. Навпаки, у багатьох відношеннях він виявився більш непохитним комуністом, ніж його зверхники в Москві. Існують вказівки на те, що він був затятим противником Заходу, підтримував інтервенцію до Чехословаччини в 1968 р., непокоячись, щоб її реформістські тенденції не «заразили» України, занед- бав Західну Україну й віддавав перевагу важкій промисловості перед виробництвом споживчих товарів. Правдоподібно, що його непоступливість у тих чи інших питан- нях завдавала клопотів навіть Брежнєву. Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштовував Кремль іще більше. Виглядало на те, що український керівник серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію, а також передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР. Відтак він не бажав визнавати за росіянами роль «старшого брата» в Радянському Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для України статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угор- щина, тобто наскрізь комуністичного суспільства, специфічні економічні та культурні потреби якого визнавала б Москва. Головною турботою Шелеста були економічні потреби України. Він вимагав для України більшої ролі в процесі економічного планування в Радянському Союзі й не виявляв великого ентузіазму до планів економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення інвестицій в Україну. Коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Ук- раїна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР. Ще відвертіше захищав Шелест мовні й культурні права українців. В його про- мовах лунали заклики, «як найдорожчий скарб», берегти «прекрасну українську мову». В 1965 р. український міністр вищої освіти й близький прибічник Шелеста Юрій Даденков закликав розширити вживання української мови в університетах та інститутах. А в 1970 р. у своїй книзі «Україна наша Радянська» Шелест поряд із описом вражаючих досягнень Радянської України прямо чи завуальовано підкрес- лював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Шелест пишався тим, що з відсталого аграрного краю його республіка швидко перетворилася на су- часне суспільство з передовою промисловістю й технологією. Як пояснити таке «місництво» в дисциплінованому, досвідченому й щирому кому- ністі, членові Політбюро — цього найвищого в Радянському Союзі органу влади? Цілком ймовірно, що Шелест та його численні прибічники на Україні сприймали радянські заяви про рівність націй за чисту монету. Вони не вбачали протиріччя між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України і збе- реженням і'і культури. Аналогічно Скрипнику в 20-х роках Шелест, напевно, вважав, що найефективнішим засобом забезпечення успіху радянської політики на Україні є задоволення, а не придушення її економічних і культурних потреб. Ймовірно також, що Шелест зробив висновок, що його особистий успіх в управлінні залежить від спів- праці з українською культурною, науковою й політичною елітою. А це вимагало ува- ги до її специфічних турбот. У травні 1972 р. Шелеста усунули з його посади в Києві за звинуваченням у «м'я- кості» до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву». Його наступником став Щербицький — давній член «дніпропетровського» клану і запек- лий політичний супротивник Шелеста. За допомогою методів, що нагадували брато- вбивчі політичні чвари за гетьманство на Україні XVII—XVIII ст., він сприяв ди- скредитації Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед Москвою в «місцево- му патріотизмі». Після падіння суперника Щербицький довго утримував за собою посаду лідера української компартії — його перебування на ній стало рекордним за тривалістю. Які ж причини такого успіху? Великою уіірою вони криються в політиці безмежного плазування перед Москвою. Своїм слухняним виконанням вказівок 
Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький. 70-ті роки Москви, готовністю жертвувати економічними інтересами України, потуранням руси-
В 1973 р., спираючись на допомогу ідеолога Валентина Маланчука та голови українського КДБ В. В. Федорчука, Щербицький провів порівняно м'яку чистку, внаслідок якої з партії було виключено близько 37 тис. членів, велику частину з яких, правдоподібно, складали прибічники Шелеста. На різку відміну від свого поперед- ника Щербицький послідовно користувався російською мовою в офіційному спілку- ванні, підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центрові та здійснення великих капіталовкладень у Сибір. Він також виступав за жорстоке й безкомпромісне придушення дисидентства. І все ж ці зусилля не принесли йому того, чого він прагнув чи не найбільше — призначення на високі посади в Москві, можливо навіть наступником Брежнєва. Тому на початку 80-х років з'явилися ознаки того, що Щербицький почав приділяти більше уваги своєму становищу на Україні, намагаючись покращити взаємини з куль- турною елітою й послабивши потурання московській асиміляторській політиці. З при- ходом у 1985 р. до влади реформатора Горбачова стали висловлюватися припу- щення про те, що Щербицький на посаді керівника української компартії протри- мається недовго. Але, на подив багатьох, цього не сталося, можливо завдяки під- тримці контрреформістів у Кремлі. Які ж висновки можна зробити з політики цих відповідальних керівників про їхні погляди на Україну та її роль у Радянському Союзі? Не підлягає сумніву, що як Шелест, так і Щербицький бачили майбутнє України в світлі комуністичної ідеоло- гії та в контексті радянської системи. Жоден із них не був у змозі навіть подумати про незалежність України. І кожен являв собою яскравий приклад того жорсткого контролю, що його здійснювала Москва над керівництвом КПУ. Однак кар'єри цих двох людей указують на те, що навіть у суворо контрольованій радянській системі могли виникнути два навдивовижу різні підходи, дві різні полі- тичні лінії щодо України. Будучи прибічником рівності націй в СРСР і справедливої рівноваги в їхніх економічних взаєминах, Шелест прагнув, щоб Україну тракту- вали як автономну державу в складі реальної радянської федерації. З одного боку, та значна підтримка, що нею користувався Шелест не лише серед української ін- телігенції, а й серед українського партапарату, виявила глибоку вкоріненість на Ук- раїні націонал-комунізму або, принаймні, якогось територіального чи республікан- ського патріотизму. З іншого боку, падіння Шелеста є нагадуванням, що такі погля- ди й надалі лишалися неприйнятними для Москви. До певної міри поведінку й політику Щербицького можна уподібнити до діяль- ності західного менеджера. Така людина сприймає СРСР як щось на зразок вели- чезної корпорації галузевих заводів, і якщо ними успішно (тобто задовольняючи ба- жання людей у Кремлі) управляти, то можна знестися на верхівку структури прав- ління корпорації. Відтак, коли інтереси корпорації диктували здійснення стандарти- зації (русифікації) на Україні, Щербицький квапився робити це, розглядаючи «міс- цеві особливості» (національну культуру) як перешкоду. Коли перед Україною ста- вили вимогу, вичерпуючи власні ресурси, надати допомогу в розвитку іншої філії «корпорації», Щербицький ішов назустріч, демонструючи тим самим свою здат- ність «масштабно мислити». Проблема, пов'язана з такою ментальністю менеджера корпорації, яку можна вважати модерною формою колишнього «малоросійства», полягає в тому, що її носії часто забувають про те, що вони мають справу не лише з адміністративними та соціально-економічними величинами, а й з народами. Комуністична партія України. Вплив і значення Шелеста й Щербицького ся- гали далеко поза межі Української республіки. Вони були основними політичними гравцями союзного рівня — головним чином завдяки кількісному зростанню Ком- партії України після війни й особливо по смерті Сталіна. Після приходу до влади Хрущова кількість членів української компартії швидко зросла. Цей процес, актив- ніший, ніж в інших республіках, тривав протягом 60-х і початку 70-х років. Якщо у 1958 р. в Компартії України налічувалося 1,1 млн членів, то на 1971 р.— 2,5 млн. Рів- номірнішим став розподіл комуністів по всій республіці. Раніше вони зосереджува- лися переважно в Донецькій і Дніпропетровській областях — регіоні з сильним пере- важанням росіян. За Хрущова серед членів партії відчутно збільшилося представ- ництво центральних і західних областей республіки з переважно українським насе- ленням. Ці зміни незабаром відбилися в появі на Україні нового покоління політичних провідників. У керівництві українців було більше, ніж будь-коли. Так, у 1964 р. із 33 найвищих партійних чиновників республіки ЗО були українцями. Частка укра- їнців у складі ЦК КПРС у 1961 р. сягнула безпрецедентної цифри — 20 °о. Завдяки надзвичайно швидкому зростанню й тісним зв'язкам із Кремлем КПУ заслужила собі репутацію «зразкової» партії. Але нове відчуття впевненості й власної ваги по- роджувало серед української еліти невдоволення гіперцентралізованим політичним та економічним курсом Кремля. Звідси й автономістські тенденції Шелеста. А те, що їх підтримувала величезна більшість українського партапарату,— річ очевидна: за його звільнення проголосувало лише три з 25 секретарів обласних комітетів пар- тії. Падіння Шелеста стало невдачею для КПУ. Сповільнилося її зростання, а пред- ставництво в ЦК КПРС упало до 15 %. Але здатність ортодокса Щербицького про- тягом такого тривалого часу утримуватися при владі в Києві вказує на те, що ук- раїнська компартія, яку він очолював, і далі лишалася у радянській політичній си- стемі важливим чинником.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|