Навчальний посібник Чернівці: «Рута», 2000 ббк 63. 3(0)6 с 418 Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради чду

Відмінність у підходах до вирішення головних завдань робітничого руху породжувала між соціал-демократами й прихильниками більш радикальних дій, тобто комуністами, глибоке відчуження. Спроба навесні 1922 р. відновити єдність міжнародного соціалістичного, а отже, й робітничого, рухів (так звана конференція трьох Інтернаціоналів) завершилася невдачею. Сторони намагалися добитися поступок на свою користь, нав’язати опоненту свої вимоги, розглядаючи переговори як маневр для розвінчування політичної позиції суперника. Особливо часто лунали звинувачення, що пішовши на створення своїх міжнародних організацій, та чи інша сторона розколола робітничий рух. Комуністів, зокрема, звинувачували в тому, що вони створили організацію, яка діє виключно «в інтересах Москви». Ніхто не хотів бачити й визнати того, що розкол у міжнародному робітничому та соціалістичному рухах стався за об’єктивних причин, бо в умовах «класичного капіталізму» об’єктивно існує дві тенденції в розвитку робітничого класу. Одна - революційна, зорієнтована на знищення тих умов, за яких робоча сила є товаром і існує експлуатація. Друга тенденція - реформістська, спрямована на найбільш зручне пристосування до умов режиму капіталістичного визискування. І тому капіталізм неминуче породжує (майже так, як виробляє товар) різні форми опортунізму й революціонізму. В цьому об’єктивному процесі необхідно шукати пояснення того, чому на початку 20-х рр. соціал-демократія посилила свій вплив у масах, а позиції комуністів помітно послабли. Не менш важливо й те, що криза соціал-реформізму, головними ознаками якої були втрата майже повної монополії в робітничому русі та створення комуністичних партій і Комінтерну, супроводжувались, однак, поширенням її впливу на раніше далеких від політики робітничі маси та середні верстви населення, а саме: дрібну буржуазію, ліберальну інтелігенцію тощо.

І все ж Віденський Інтернаціонал за своїми ідейно-політичними настановами більше тяжів до реформістського Бернського Інтернаціоналу. Ще під час конференції у Відні, де він утворився, одного з лідерів ІІ Інтернаціоналу Гюїсманса запитали, якими будуть результати цієї конференції центристів, на що той відповів: «Ці пани у Відні говорять, як москвичі, а думають, як ми. Вони врешті-решт повернуться до нас». Так і сталося. В травні 1923 р. обидва ці Інтернаціонали об’єдналися на соціал-реформістській основі в Робітничий соціалістичний Інтернаціонал (РСІ), тобто фактично був відновлений старий ІІ Інтернаціонал. У лавах партій, що ввійшли до РСІ, налічувалось 6,7 млн. членів.

Початок відносної політичної та економічної стабілізації, промислове піднесення та приплив у робітничий клас значної кількості представників дрібнобуржуазних прошарків міста й села, зростання ролі профспілкової бюрократії, деякі соціальні реформи привели до посилення ідейно-політичного впливу буржуазії на трудящих, породили серед них сподівання щодо можливостей капіталізму подолати свої найгірші сторони. Наслідком зазначених процесів стало помітне послаблення робітничого руху в більшості країн капіталістичного світу. Відносне благополуччя, яке ставало характерним для становища робітників у той час, забезпечувало домінування в їхньому середовищі поміркованих настроїв, зростання впливу соціал-демократії та її закріплення як провідної сили в робітничому русі на Заході - в 47 соціалістичних і соціал-демократичних партіях перебувало 6,6 млн. членів, за кандидатів від цих партій голосувало пересічно 25 млн. виборців. Багатьом імпонувало, що соціал-демократи виступали за демократію та створення шляхом реформ більш справедливого суспільства.

Зростанню впливу соціал-демократії на маси сприяло й те, що вона розглядала процеси стабілізації як початок періоду, який веде до поступового реформування капіталізму в соціалізм. Шлях до соціалізму зображався соціал-демократичними партіями як плавний еволюційний процес, а ріст концентрації та централізації виробництва й капіталу, а також заходи державного регулювання економічних і соціальних відносин - як поступовий перехід засобів виробництва в суспільну власність і заміну «принципу вільної конкуренції» соціалістичним принципом «планомірного виробництва». Це означало, що реалізація їх мети - побудови «демократичного соціалізму» - пов’язувалася з досить віддаленою перспективою, а на перший план у політичній діяльності соціал-демократії висувалася участь у парламентській боротьбі й завоювання «політичної демократії».

Іншою характерною рисою розвитку соціал-демократичних партій стала тенденція до розширення співробітництва з буржуазними партіями і орієнтація на вдосконалення існуючого суспільно-політичного ладу (крім фашистських режимів, до яких соціал-демократія була в більш-менш рішучій опозиції). Війна й викликані нею зміни в політичній структурі та суспільних настроях відчинили соціалістам міністерські кабінети в урядах Англії, Данії, Швеції, Фінляндії та деяких інших країн. На середину 1925 р. соціал-демократи входили в уряди п’яти капіталістичних країн, в 1926 - 1928 рр. - на недовгий час до урядів шести інших країн. Водночас велика увага надавалася участі у виборах до парламентів і органів місцевого самоврядування.

Це важливе явище свідчило про зміну статусу соціал-демократичних партій у капіталістичному суспільстві: вони перетворювалися в «державні» партії або конструктивні опозиції. Проте лідери та ідеологи соціал-демократії були схильні перебільшувати соціальні досягнення за час свого перебування при владі й ступінь соціально-економічних зрушень, що відбулися в 20-ті роки. Як слушно зауважив видатний економіст ХХ ст. Й.Шумпетер, соціальна та економічна системи, які їм дісталися, могли рухатися тільки капіталістичними рейками: «Соціалісти могли контролювати її, регулювати її в інтересах робітничого класу..., проте були неспроможні запровадити щось суто соціалістичне, але нічого специфічно соціалістичного вони зробити не могли. Їм довелося «керувати капіталізмом». На конгресах РСІ (в Марселі в 1925 р., в Брюсселі в 1928 р.) засуджувалися посилення соціального пригноблення, безробіття, зубожіння трудящих, свавілля монополій, мілітаризм і гонка озброєнь, ухвалювалися резолюції, які містили вимоги, що відповідали інтересам трудящих класів, але для їхнього досягнення пропонувалися лише парламентські, агітаційно-пропагандистські методи, а також використання апарату буржуазно-демократичної держави та співробітництво з ліберальною буржуазією.

Вкрай суперечливою й непослідовною виявилася позиція соціал-демократії з багатьох питань міжнародного життя. З одного боку, деякі її лідери неодноразово виступали за нормалізацію відносин своїх країн із СРСР, за вступ останнього до Ліги Націй, засуджували нові плани антирадянської інтервенції, підтримували визвольну боротьбу китайського народу, висували гасла роззброєння тощо, але все це, як правило, на словах або в резолюціях конгресів РСІ, оскільки до організації масового руху за здійснення цих заяв і вимог справа не доходила. З іншого боку, антикомунізм, що ставав характерним для політики соціал-демократичного керівництва, обумовив їх нападки на внутрішню й зовнішню політику Радянського Союзу, який звинувачувася в агресивності, спробах «експорту революції». Не ставили соціал-демократи й питання про надання повної незалежності народам колоній. Взагалі, соціал-демократи не мали серйозної альтернативи зовнішньополітичному курсу буржуазії.

Успіху соціал-демократичних партій у 20-х - на початку 30-х рр. значною мірою сприяла політика комуністичних партій, в діяльності яких превалював спрощений підхід до оцінки перспектив розвитку капіталізму, перебільшення тих тенденцій, які нібито ведуть до його «розхитування», занепаду, розкладу й загибелі, і навпаки, недооцінка й навіть відкидання чинників, які сприяли стабілізації, зміцненню капіталістичних порядків. На цьому тлі позиція соціалістів видавалася більш реалістичною й прагматичною, а, отже, перспективною.

Світова економічна криза 1929 - 1933 рр. стала несподіванкою для соціал-реформістських партій, а теорії «безкризового розвитку», «організованого капіталізму» та їм подібні, що проповідували їх керівники, зазнали краху. Шлях виходу з неї вони вбачали в посиленні втручання держави у сферу соціальних відносин і виробництва, а також у продовженні співробітництва з буржуазією, а тому вважали неприпустимими страйки, рух безробітних і інші форми масового протесту, які, мовляв, в умовах кризи ще більше розхитують економіку. Разом з тим центральною політичною проблемою з початку 30-х рр. стала проблема фашизму. І хоча партії, що входили до РСІ, неодноразово підкреслювали зростання фашистської загрози, однак вочевидь недооцінювали її масштабів, часто-густо невірно розуміючи сутність фашизму й помилково вважаючи, нібито країни з глибокими демократичними традиціями надійно застраховані від небезпеки захоплення влади фашистами. Тому вони не змогли виробити ні спільної позиції в оцінці фашизму, ні ефективних методів протидії йому.

Певна розгубленість соціал-демократії перед проблемами, з якими зіткнувся робітничий рух, пояснювалася також поглибленням ідейних розбіжностей в її середовищі. Правим соціал-реформістам (Ф.Сноуден, А. де Ман, Р.Макдональд, П.Ренодель), центристам (О.Бауер, Ф.Адлер, Л.Блюм, Р.Гримм) і лівим соціалістам (Ж.Жиромський, Г.Брантінг, Л.Кабальєро) все важче було дійти згоди з найважливіших питань соціальної політики та міжнародного становища. Відображенням цього стало послаблення ролі соціал-демократії в міжнародному робітничому русі. Незважаючи на те, що в усіх капіталістичних країнах, крім Італії, Югославії та Литви, соціалісти діяли легально, чисельність партій - членів РСІ - скоротилася за 1928 - 1932 рр. більш, ніж на 300 тис. чол., а їх електорат - майже на 1 млн.

У серпні 1933 р. у Парижі відбулася конференція РСІ з метою розробки стратегії й тактики соціалістичного руху «під час фашистської реакції». На порядку денному стояли два головних питання: про боротьбу з фашизмом і про ставлення до комуністів. Їх обговорення знов виявило глибокі розбіжності між різними течіями. Ліві соціал-демократи, усвідомивши, що однією з головних причин успіхів фашистів був розкол робітничого руху, вимагали від керівництва РСІ негайно вступити в переговори з Комінтерном, щоби добитися єдності дій проти фашизму. Їх підтримала і частина центристських лідерів. Праві соціал-демократи обстоювали фактично стару тактику, відмовляючись від масових антифашистських виступів і розраховуючи лише на інститути буржуазної держави. Заклики Комінтерну до єдності вони розглядали як тактичний маневр, спрямований на підрив масової бази реформістських партій, продовжуючи звинувачувати компартії в прагненні знищити демократичні свободи. Після довгих дебатів конференція прийняла резолюцію на основі центристської платформи, яка наголошувала на необхідності переходу до соціалізму через утворення нових форм економічного життя під контролем держави, схвалювала запропоновані центристами напрями боротьби з фашизмом, але відхилила ідею єдиного фронту з комуністами. Проте згубність конфронтації між комуністами та соціал-демократами ставала все більш очевидною. Посилився тиск на керівництво партій РСІ з боку рядових членів, які вимагали зняття будь-яких обмежень на контакти з комуністами, і тому восени 1934 р. Виконком РСІ дозволив своїм секціям (партіям) діяти в цьому питанні на свій розсуд. Але само керівництво РСІ продовжувало і в 30-ті рр. перебувати в полоні антикомуністичних настроїв і вперто відмовлялося від єдиного фронту з Комінтерном і компартіями.

Не було єдності серед партій РСІ і з питань антивоєнної діяльності. Більшість їх, у тому числі й ті, що входили до урядів таких країн, як Англія, Франція, Швеція, Норвегія, і здійснювали вплив на формування зовнішньополітичного курсу, підтримали політику «умиротворення» фашистських агресорів. Не тільки праві, але й центристські лідери соціал-демократії все частіше ставали на шлях потурання фашизму. Так, мюнхенську угоду вони розглядали як засіб врятувати мир в Європі, в той час як ліві соціалісти - як зраду Чехословаччини та інтересів інших народів.

Все це свідчило про посилення ідейно-політичної та організаційної кризи РСІ. Непослідовна й нерішуча участь в антифашистському русі сильно підірвала репутацію соціал-реформістських партій як захисників демократії, показала неефективність запропонованих ними форм і методів боротьби проти фашизму та загрози нової війни. Очевидною ставала нездатність соціал-реформістських лідерів у критичний момент захищати інтереси трудящих. До того ж нерідко безпринципна підтримка зовнішньої політики «своєї» буржуазії поставила їх партії у становище, коли вони не змогли протидіяти тим силам, які втягували світ у нову війну. За таких обставин частина соціал-реформістських партій почала по суті відмовлятися від соціалістичної перспективи, яку вони пропагували у 20-ті рр., піддаватися націоналістичним настроям і навіть вдаватися до самоліквідації чи пристосування до авторитарних, профашистських режимів.

У 1940 р., після окупації нацистами Бельгії, РСІ розпався.

Такі настрої й тенденції пояснювалися обстановкою, що склалася в Європі після війни 1914 - 1918 рр. Глибока політична, економічна, соціальна й духовна кризи вразили капіталістичний світ. Вкрай загострилися суспільні протиріччя, які почали переростати в ряді країн у загальнонаціональну кризу й революційну ситуацію. Вже в 1918 - 1919 рр. ціла низка революцій відбулася в Європі та Азії. Чимало людей повірили в неминучість «світової пролетарської революції». Зрозуміло, що сьогодні, на межі ХХ - ХХІ ст., можна довго і спокійно міркувати, вести дискусії, чи були об’єктивні та суб’єктивні передумови для цих революцій у тій або іншій країні, чи не переоцінили їх учасники ступінь революційності тогочасної ситуації. Але тоді ті, хто вважав себе справжніми пролетарськими революціонерами, побачили в небувалому досі піднесенні політичної активності широких мас унікальний історичний шанс для перемоги над буржуазією та іншими «експлуататорськими класами», позиції яких дійсно серйозно послабли й навіть були дискредитовані кривавою світовою війною.

Тому згуртування й активізація революційних сил, виявом чого й стало виникнення комуністичних партій, не було якоюсь «примхою історії» чи довільною дією «розкольників» у соціалістичному русі, а закономірним процесом. Як писав Й.Шумпетер у своїй відомій книзі «Капіталізм, соціалізм і демократія», виданої 1942 р.: «Навіть якби в Росії й далі панували царі, у світі все одно були б і комуністичні партії, і був би створений Комуністичний Інтернаціонал».

У 1918 р. компартії утворилися в Німеччині, Австрії, Угорщині, Польщі, Греції, Нідерландах, Фінляндії, Аргентині, в 1919 р. - у Болгарії, Данії, Мексиці, США, Сербо-хорвато-словенському королівстві (майбутня Югославія), в 1920 р. - в Австралії, Великобританії, Бельгії, Індонезії, Ірані, Іспанії, Туреччині, Уругваї, Франції, в 1922 р. - в Італії, Китаї, Канаді, Португалії, Румунії, Монголії, Люксембурзі, Новій Зеландії, Чехословаччині, в 1922 р. - у Бразилії, Чілі, Японії, в 1923 р. - у Норвегії тощо. Отже, як географія виникнення компартій, так і їх кількість свідчать, що це не було випадковим або штучним явищем. Компартії виникали різними шляхами, серед яких найтиповіші такі: 1) відокремлення сильного лівого крила старої соціал-демократії та об’єднання його з лівими радикальними групами, що стояли поза реформістськими організаціями (Німеччина, Фінляндія, Угорщина та ін.); 2) перетворення соціал-демократичних партій, що стояли на лівих позиціях, в комуністичні (Болгарія, Швеція, Норвегія, певною мірою Югославія та Аргентина); 3) перехід сильних соціалістичних і соціал-демократичних партій на комуністичну платформу на підставі розмежування зі своїм правим, опортуністичним крилом (Франція, Італія, Чехословаччина); 4) утворення компартій з декількох лівих соціалістичних груп, що діяли поза реформістськими організаціями, або з декількох дрібних лівих партій (Великобританія, Австрія, Польща); 5) формування компартій на підставі об’єднання комуністичних груп з революційними анархо-синдикалістами при порівняно незначній ролі лівих елементів старої соціал-демократії (Іспанія, Бразилія).

Зорганізовуючися в комуністичні партії, ліві сили в соціал-демократичному русі вважали за необхідне відродити міжнародну солідарність національних загонів робітничого класу, роз’єднаних війною й розгулом шовінізму, маючи на меті скоординування зусиль і надання цілеспрямованості тому стихійному революційному піднесенню, яке більшою або меншою мірою охопило багато країн. Вирішення цих завдань покладалося на створений ними в березні 1919 р. у Москві ІІІ, Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн). На його Установчому конгресі були представлені 35 організацій від 21 країни. Комінтерн утворився, щоби керувати революційною боротьбою, допомагати створенню й зміцненню молодих компартій і інших революційних груп і організацій, забезпечити колективну розробку революційної стратегії й тактики. На відміну від ІІ Інтернаціоналу, ІІІ Інтернаціонал з самого початку розглядав себе як центр революційних сил не лише в розвинутих країнах, але й революційних рухів народів колоніальних і залежних країн. Організаційне оформлення Комінтерну завершилося на другому конгресі в 1920 р.

На початковому етапі своєї діяльності, зокрема в 1919 - 1920 рр., Комінтерн і його секції - національні компартії - своє головне завдання вбачали в негайному здійсненні в ряді країн пролетарських революцій і створенні Рад як органів нової влади. У настановах Комінтерну, просякнутих революційно-романтичними настроями, превалювала теза про можливість здійснення та перемогу світової революції при очевидній недооцінці труднощів на цьому шляху. Взагалі, поширення настроїв так званого «революційного нетерпіння» стало природною реакцією на небувале революційне піднесення й перемогу Жовтневої революції в Росії - найбільшій країні світу, і саме з цього випливала оцінка ситуації комуністами, яка в тогочасних умовах виглядала досить реалістичною, але згодом виявилась неадекватною. У комуністичному русі набула неабиякого поширення тенденція до штучного підштовхування революцій, коли, наприклад, Бухарін висунув гасло «червоної інтервенції», а Троцький запропонував химерний план експедиції одного з корпусів Червоної Армії на Індію.

Щоправда, з часом робилися спроби й більш об’єктивної оцінки перспектив розвитку світової революції. Так, на другому конгресі Комінтерну В.І.Ленін піддав критиці уявлення про безвихідність кризи капіталістичного ладу, а на третьому конгресі різко виступив проти прибічників «теорії наступу», які вважали, що компартії повинні піднімати маси на революційні бої, незважаючи на об’єктивні обставини. У прийнятих після гострих дискусій «Тезах про тактику» відображалася ленінська думка про те, що «світова революція, тобто розклад капіталізму..., потребує тривалого періоду революційної боротьби».

Для комуністичного руху того часу також було характерним неприйняття й непримиренна боротьба з угодовством соціал-демократичних і центристських партій, проти їх намагання протиставити революційній хвилі політику поступового покращення існуючих, тобто капіталістичних, режимів. Комуністи по суті відмовлялися від можливості просування вперед через використання демократичних свобод і парламентських інститутів, вважаючи, що вони корисні лише буржуазії. Звідси й притаманний комуністичному рухові відірваний від реальності революційний оптимізм, схематизм у визначенні мети, головного ворога, можливих союзників за межами робітничого класу, нехтування частковими, повсякденними вимогами трудящих, недооцінка загальнодемократичного процесу розвитку, перехідних форм у боротьбі за соціалізм, забігання наперед в оцінках перспектив революції.

Наслідком такої політичної лінії стало падіння впливу комуністичних партій у країнах Заходу: якщо у 1921 р. в капіталістичних країнах в їх лавах нараховувалося 1,5 млн. членів, то в 1928 р. - всього 445 тис. Скорочення чисельності й впливу західних компартій сприяло остаточному утвердженню провідної ролі російських комуністів. Слід мати на увазі, що в тому ж 1928 р. у ВКП(б) було майже 1,3 млн. чол., тобто в три рази більше, ніж в усіх компартіях капіталістичних країн, разом узятих. Лідерство ВКП(б), обумовлене авторитетом партії переможної революції, ще більше укріпилося завдяки тому, що керівництво Комінтерну, його центральний апарат, перебуваючи в Радянському Союзі, все більше втягувалися в політичні процеси, які відбувалися в СРСР і ВКП(б). Командно-адміністративний стиль, який брав гору в радянській державі, почав насаджуватися в практику діяльності Комінтерну. Поступово лідерська роль ВКП(б) трансформувалася в практику нав’язування рішень керівництву Комінтерну, що приводило до перетворення останнього в знаряддя зовнішньої політики СРСР. Трагична загибель засновників Германської комуністичної партії Карла Лібкнехта та Рози Люксембург, смерть італійського комуніста-теоретика Антоніо Грамші позбавили компартії Заходу фігур, здатних протистояти цій тенденції. Тому в 20-х рр. так і не було знайдено виходу з кризи комуністичного руху, пов’язаного з крахом ідеї світової революції.

Більше того, наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. під впливом Сталіна та «лівих» у ряді компартій перспективи міжнародного розвитку оцінювалися однозначно: наближається новий тур революцій і війн. Прихильність до декларативних революційних гасел у неадекватних умовах приводила до відриву компартій від мас, до політичного сектантства.

Загалом, керівництво Комінтерну лише з великим запізненням визнало стабілізацію капіталізму, належним чином оцінило міру фашистської небезпеки. Замість розробки загальної платформи, прийнятної для згуртування всіх антифашистських сил, він узяв курс на здійснення упереджувальних соціалістичних революцій як засобу боротьби проти наступу фашизму. Серйознию вадою було й те, що сили міжнародного робітничого й соціалістичного рухів дуже послаблювались ворожнечею між комуністами і соціал-демократами. Серед останніх, особливо в керівництві соціал-демократичних партій, зустрічалося чимало політиків, які співробітничали з правими буржуазними урядами, організовували в окремих країнах репресії проти комуністів і радикально налаштованих робітників, відмовлялись від виступів на захист економічних і політичних інтересів робітничого класу. Так, у 1929 р. за наказом соціал-демократів - міністра внутрішніх справ Зеверінга та поліцай-президента Цергібеля - була розстріляна першотравнева демонстрація в Берліні і вбито понад 30 робітників.

З огляду на це, комуністи й Комінтерн роблять ще одну помилку - оголошують війну соціал-демократам, розглядаючи їх всіх як посібників фашизму (звідси поява терміна «соціал-фашизм»). Цим самим мільйони робітників, що тяжіли до соціалістичних партій, - потенційних союзників у боротьбі з фашизмом, - віднесли до розряду ворогів. Проголошуючи свої погляди єдино вірними, протиставляючи марксизм-ленінізм усім іншим суспільно-політичним вченням і концепціям, Комінтерн нищив грунт для будь-яких спроб досягнення єдності дій комуністів і соціал-демократів в умовах зростання фашистської небезпеки. Все це призвело до сумних наслідків як для соціал-демократичного, так і для комуністичного рухів.

Світова економічна криза 1929 - 1933 рр. викликала тяжкі соціальні потрясіння, породила глибоке розчарування мас в існуючому ладі. У цих умовах швидко розширюється масова база тих партій і рухів, які займали в політичному спектрі своїх країн крайні ліві й праві позиції, вимагаючи докорінного зламу існуючих порядків. Ці обставини сприяли зростанню впливу компартій. Сильним аргументом на їх користь виглядало становище в СРСР, яке приваблювало багатьох людей, бо там було ліквідовано безробіття, не було економічної кризи, поступово поліпшувався добробут трудящих, темпи промислового розвитку були найвищими у світі (хоча й досягнуто все це було дорогою ціною) і де - що, мабуть, найважливіше - панувало, як писали відомі діячі англійського лейбористського руху Сідней і Беатриса Вебб, які відвідали Радянський Союз в 1932 р., «загальне почуття оптимізму, невідоме в наші дні в інших країнах, дух перетворень, висока ступінь єдності в помислах і діяннях». Проте, хоча в роки кризи чисельність компартій в Європі майже подвоїлась, у жодній країні їм не вдалося повести за собою основну масу робітників.

Наступ фашизму та усвідомлення його як головної небезпеки для робітничого руху підштовхнуло ліві партії до пошуку спільних дій проти нього. Все очевиднішою ставала згубність конфронтації між комуністами та соціал-демократами. Перегляд своєї позиції почав і Комінтерн. Долаючи колишні сектантські помилки й догматичні настанови, комуністи на своєму УІІ конгресі (1935 р.) розробили новий курс, стратегія якого полягала в об’єднанні революційних і демократичних сил для боротьби проти фашизму й війни. Стрижнем цієї стратегії та головним засобом боротьби проти наступу фашизму повинен був стати антифашистський народний фронт, який би об’єднав робітничий клас, селян-трударів, ремісників, дрібну міську й антифашистські налаштовані прошарки середньої буржуазії, службовців, прогресивну інтелігенцію тощо. При цьому комуністи, дотримуючись власних принципів, не вимагали від соціал-демократів відмовитися від своїх поглядів; тим самим у практику міжнародного соціалістичного руху вводився принцип єдності на основі плюралізму. На перший план висувались антифашистські та демократичні цілі. VІІ конгрес засудив лівацько-троцькістські погляди на війну як на засіб «стимулювання» соціалістичної революції. Конгрес також прийняв важливе рішення про надання більшої організаційної самостійності секціям Комінтерну, тобто національним партіям.

Однак за тих історичних обставин здійснити цю нову стратегію Комінтерну послідовно й до кінця не вдалося через: 1) спротив буржуазії; 2) протидію правосоціалістичних лідерів, які продовжували антикомуністичну політику; 3) недостатній політичний досвід самих мас; 4) негативний вплив тогочасного керівництва ВКП(б) і СРСР. Виконати рішення УІІ конгресу про надання комуністичним партіям більшої політичної самостійності в умовах культу особи Сталіна виявилося практично не можливим. Вкрай негативно на процес формування єдності дій вплинули політичні репресії й терор у Радянському Союзі, які торкнулись і керівних кадрів компартій Австрії, Угорщини, Польщі, Німеччини, Латвії, Литви, Фінляндії, Румунії, Естонії, Югославії, Західної України та ін.

Наприкінці 30-х - на початку 40-х рр. у міжнародному комуністичному русі проходили жваві дебати з двох основних питань: чи зможе боротьба проти фашизму перерости в соціалістичну революцію і в який спосіб комуністичні партії можуть довести свою прихильність демократії і тим самим завоювати підтримку мас - відданістю парламентській системі чи створенням нових демократичних форм? Звідси і дві тенденції: одна - “революційна” (сектантська за своїм характером), спрямована на вирішення “революційних завдань”, тобто здійснення негайної пролетарської революції та перехід до соціалізму (якої дотримувалися іспанські, югославські комуністи на чолі з Тіто та ін.), друга - “демократична” (що активно пропагувалася лідером італійських комуністів П.Тольятті). Сталін, якому в ці роки залишався підпорядкованим комуністичний рух, підтримував то одну, то другу тенденцію залежно від змін міжнародної обстановки та насамперед інтересів зовнішньої політики Радянського Союзу. Після укладання радянсько-німецького пакту про ненапад у серпні 1939 р. лінія Тольятті в Комінтерні зазнала поразки, пануючі позиції знов зайняли прихильники “революційної лінії”, що поновили напади на своїх колишніх союзників по народному фронту. Однак з початком Великої Вітчизняної війни Комінтерн був змушений почати кампанію проти останніх, розуміючи необхідність об’єднання антифашистських сил в широких союзах і знявши гасло “диктатури пролетаріату”.

В умовах, коли всі сили необхідно було кинути на розгром фашизму, логічним продовженням цієї політики став розпуск Комінтерну в травні 1943 р. Ця подія визначалася насамперед умовами Другої світової війни, коли обстановка потребувала швидкого й оперативного вирішення конкретних питань антифашистської боротьби, що вимагало від компартій максимальної самостійності й ініціативи, а керувати міжнародним комуністичним рухом з одного центру ставало все важче. Крім того, цей рух у своєму розвитку переріс дану форму організації, а компартії, які майже повсюдно йшли в авангарді визвольної антифашистської боротьби, в процесі практичної діяльності довели свою самостійність, досвідченість, політичну зрілість. Розпуск Комінтерну також мав на меті зміцнення антигітлерівської коаліції, посилення єдності всіх демократичних сил і, зокрема, зняття з порядку денного підозрінь союзників щодо компартій як «агентів Москви», що діють «за вказівками Кремля». З цього приводу сучасний французький історик Н.Верт писав: «Розпускаючи Комінтерн, Сталін, звісно, поступався тиску, що робився на нього союзниками, але разом з тим він вже думав про післявоєнну перспективу і намагався усунути зі шляху європейських компартій, які в багатьох країнах стояли перед реальною перспективою приходу до влади, перешкоду, якою могло б стати будь-яке звинувачення в тому, що вони є агентами Москви». Нарешті, розпуск мав на меті й спростування ідеологічних обгрунтувань агресивної політики фашистських держав, які нібито створили «Антикомінтернівський пакт» для ведення боротьби проти світового комунізму, що було своєрідною ідеологічною завісою для прикриття відверто загарбницької зовнішньополітичної експансії.

Загалом, децентралізація комуністичного руху внаслідок розпуску Комінтерну покликана була не тільки посилити вплив комуністів в антифашистському русі, але й сприяти післявоєнному врегулюванню.

Соціальні та політичні потрясіння, спричинені війною 1914 - 1918 рр, піднесення робітничого, селянського, загальнодемократичного, національно-визвольного рухів поставили перед правлячими класами проблему зміни форм панування. Це обумовлювалося як внутрішньою еволюцією самої політичної системи, що існувала в капіталістичних країнах (занепад ідеології «класичного» лібералізму, дискредитація парламентаризму, компрометація ідеї демократії, посилення ролі держави в житті суспільства, особливо в роки війни), так і новою ситуацією, що виникла внаслідок Жовтневої революції 1917 р. в Росії, появи Радянської держави та створення в багатьох країнах комуністичних партій, керівники яких закликали до повалення капіталістичного ладу шляхом здійснення «світової пролетарської революції». З огляду на цю ситуацію, У.Черчіль вважав, що «фашизм був тінню та потворним дітищем комунізму».

За цих обставин для певної частини правлячого класу фашизм ставав свого роду політичною відповіддю й соціальною реакцією на небезпечні для нього явища, породжені структурною кризою тогочасного капіталізму як суспільного ладу. До фашизму панівні класи почали вдаватися тоді, коли традиційна для капіталістичних країн система влади з тих або інших причин виявлялася неспроможною в плані розв’язання гострих економічних і соціальних проблем. З іншого боку, за своєю суттю він повинен був також стати альтернативою, противагою соціалізму.

Тяжіння до фашизму виявляли як представники великого монополістичного капіталу та великих аграріїв, так і середні верстви, доведені до відчаю «революційними погрозами» і своєю власною пролетарізацією, що посилилась після закінчення війни. Саме ці соціальні сили намагалися пристосуватися до нових реалій, водночас прагнучи зберегти свої економічні та соціальні позиції. Вони шукали таку політичну силу, яка б спроможна була трансформувати існуюче суспільство на прийнятних для них умовах. Такою політичною силою їм удавався фашистський рух.

Появі та поширенню фашизму сприяли такі чинники, що виникли в результаті світової війни в ряді європейських країн: суттєві зміни в традиційній соціальній структурі, політичний вакуум, соціально-психологічна криза, втрата значною частиною населення колишнього життєвого рівня і звичного соціального статусу, приниженість національної самосвідомості. Сприятливим грунтом для зростання фашизму (з притаманною йому ідейною визначеністю й цілісністю) була духовна криза, що вразила західне суспільство, а також властива багатьом ветеранам світової війни звичка до насилля й розв’язання існуючих проблем радикальними методами.

Формуванню живільного середовища, в якому зародилась і набула поширення фашистська ідеологія, сприяли післявоєнна економічна криза, різке зубожіння значної частини населення, поява маргінальних соціальних груп, які стали носіями й прихильниками ідеології фашизму (наприклад, значна частина фронтовиків, розчарованих післявоєнною дійсністю, не змогла адаптуватися до мирного життя, а тому вважала, що принесені ними жертви виявилися марними). Психологічний стан цих морально скривджених у своїх почуттях, матеріально розорених, соціально принижених верств населення чудово врахували й відповідно ним скористатися фашисти. До соціально-економічних передумов, що спричинилися до поширення правоекстремістських рухів, зокрема фашистського, слід віднести невизначеність соціального становища багатьох людей, вибитих війною з життєвої колії, їх невпевненість у завтрашньому дні, гірке розчарування від нездійснених сподівань на післявоєнне покращання свого стану і т.ін. До того ж фашисти зуміли досить ефективно використати залишки войовничих настроїв, озлоблення й жорстокість, характерні для багатьох, хто пройшов війну. В Італії 57% фашистів так званого «першого призову» були колишніми військовослужбовцями.

Серед соціально-політичних передумов виникнення фашизму, крім зазначених вище (криза парламентаризму, посилення ролі держави та ін.), важливе місце посідали породжені війною спалахи ксенофобії, посилення націоналізму й шовінізму, пробудження низьких інстинктів і забобонів. Як зауважив відомий англійський вчений Е. Хобсбаум, саме націоналізм став підгрунтям, своєрідною «матрицею фашизму». Спекуляція фашистів на національно-патріотичних мотивах приводила до їх переродження в несамовитий націоналізм і шовінізм, що стали однією з підвалин фашистської ідеології.

Ідейна база фашистських рухів мала еклектичний характер, хоча в основі своїй безумовно була пов’язана з реакційними вченнями й теоріями, які виникли ще до появи самого фашизму. У попередніх філософів і публіцистів фашисти запозичували ті ідеї, які найбільше відповідали їх політичним цілям і водночас настроям і поглядам тих прошарків населення, на кого вони робили ставку. Так, у Ніцше вони взяли ідею надлюдини, у Сореля - теорію революційного насильства, у Штірнера - пріоритет індивідуума над оточуючим його суспільством, у ідеологів анархізму - ідею так званої прямої дії, у Ж. А. де Гобіно, Ж. В. де Лапужа, Х.Чемберлена - расистські ідеї.

Соціальна база фашистських рухів залежно від країни мала свою специфіку. Так, голландський фашизм користувався здебільшого підтримкою заможних соціальних груп, насамперед у містах, а в Бельгії вона надходила в першу чергу від католиків, будучи менше пов’язаною з певним соціальним прошарком. До австрійського фашистського руху залучилося багато студентів і колишніх вояків, досить широко в ньому були представлені люди «вільних професій», службовці, «білі комірці», дрібні підприємці, значну частину складали робітники, хоча і меншу, ніж їх частка в усьому самодіяльному населенні. У країнах Східної Європи кістяк руху часто формувався з молоді, насамперед студентів, що мали досвід світової війни, а також представників середніх класів, причому майже всюди фашизм починався в містах, а потім з більшим або меншим успіхом поширювався на село.

Саме здатність фашистів встановлювати широкі зв’язки з численними групами населення, які не належали до правлячих класів, вміння за допомогою крикливої соціальної демагогії та гри на емоціях мобілізувати й політично активізувати цю частину населення забезпечили їм масову підтримку. В цьому полягала й головна відмінність фашистського руху від інших нефашистських правих рухів, які мали зазвичай вельми обмежену соціальну базу. Перетворення фашистських рухів у масові пов’язане також з певними об’єктивними обставинами, до яких, на думку відомого німецького дослідника К. Госвайлера, належали:

1. 
   прагнення впливових кіл панівних класів усунути парламентаризм, придушити роб ітничий рух через встановлення фашистської диктатури;
   
2. 
   матеріальна та політична підтримка фашистських рухів представниками монополістичного капіталу та (при наявності) земельної аристократії;
   
3. 
   протегування фашистському рухові з боку органів державної влади й традиційних правих партій;
   
4. 
   часті економічні та політичні кризи, які вели до масового розорення й декласування середніх прошарків, до їх відходу від старих традиційних партій і - як наслідок - до пошуків ними «третього шляху» чи «своєї» революції з метою покращання свого становища;
   
5. 
   розкол робітничого руху, зумовлений ворожнечею між соціалістами й комуністами (а в деяких країнах і анархістами), визначив нездатність робітничого класу виступити з привабливими для середніх класів гаслами та програмами спільної боротьби проти соціальної реакції та зі свавіллям монополій.
   

К.Госвайлер вважав, що в Німеччині часів Веймарської республіки поєднувалися всі наведені вище умови. Проте заслуговує на увагу точка зору сучасного канадського дослідника М.Екстайнса, який, на відміну від більшості істориків, вбачає причини зростаючої популярності та масової підтримки нацистів не в їх апеляції до приниженої умовами Версальського договору національної свідомості німців і не в їх обіцянках створити економічно стабільне й благополучне життя для кожного німця (хоча це й відігравало, безумовно, неабияку роль), а тому що їх заклики та ідеї поєднувалися з потужним футуристичним потягом суспільства. Використання нацистами ідеї Ніцше про життя як постійну зміну і декларування як головного програмного принципу створення нового типу людини, яка стане джерелом нової моралі, нової соціальної системи, а згодом нового світового порядку - ось причина, що спочатку змушувала сприймати фашизм як рух, який проривається до майбутнього, до «нового чудового світу». Взагалі, апелювання до емоцій, а не до розуму, стимулювання підсвідомості людей, наголос на їх суб’єктивній сутності, перетворення кожної політичної акції в заздалегідь спланований спектакль із масовими дійствами, прапорами, скандуванням і т.ін. - все це приваблювало і залучало до участі у фашистських рухах молодь, зокрема студентську, частину інтелігенції, офіцерства та представників інших прошарків населення, до того далеких від політики.

1. 
   крайній націоналізм, що переходив у шовінізм і расизм (тобто визнання за пануючою нацією або расою, інтереси яких є незаперечно вищими за індивідуальні, групові, класові інтереси, особливої історичної місії і навіть права на створення нового державного або навіть світового порядку в поєднанні з нетерпимістю і ворожістю до інших народів, які доходили не тільки до обмеження їх прав, але й аж до фізичного знищення - геноциду);
   
2. 
   заперечення демократії та плюралізму на користь диктаторських методів правління, захоплення ідеєю не просто сильної, але тоталітарної держави, яка поглинає всі основні інститути громадянського суспільства, встановлює всеохоплюючий контроль над усіма проявами громадського і особистого життя громадян (відомі слова провідника італійських фашистів Мусоліні - «все для держави, нічого проти держави, нікого поза державою» - дуже точно передають суть фашистської концепції тоталітарної держави);
   
3. 
   культ вождя як єдиного легітимного виразника національної ідеї, волі народу та пов’язаний з ним принцип ієрархії, загальної підлеглості, якою повинно бути просякнуто все суспільство;
   
4. 
   апологія насильства, культ сили й відповідне застосування індивідуального або масового терору як методу придушення інакомислячих і фізичного усунення політичних супротивників та війни як засобу розв’язання територіальних суперечок і захисту інтересів «своєї» нації;
   
5. 
   використання соціальної демагогії з метою мобілізації та політичної активізації населення на реалізацію реакційних цілей (напр., військової експансії).
   

Вказані вище типові ознаки фашизму як ідеології та політичного руху поєднувалися з деякими специфічними рисами залежно від країни. Так, у нацистів об’єднуючим началом була не держава, як у італійських фашистів, а нація і навіть більше - раса. В італійському фашизмі такий елемент, як расизм спочатку був відсутній, проте як і антисемітизм (серед ватажків італійських фащистів, особливо спочатку, зустрічалося чимало євреїв - промисловців і банкірів), який почав практикуватися з 1938 р. під тиском гітлерівського режиму. Мета ж націонал-соціалістичної партії в Німеччині полягала і тому. щоби перекроїти расову карту Європи, знищивши цілі народи заради перемоги й панування народа, який вони вважали найкращим, тобто вищою расою.

Марксистська історіографія, навпаки, виходить насамперед із необхідності визначення класового характеру фашистського руху. Її представники вважають, що для розуміння сутності фашизму недостатньо керуватися тільки одним критерієм - соціальною базою, яка береться у відриві від політичної функції фашистських рухів і режимів. Вони стверджують, що наявність масової бази - суттєва, але не визначальна риса фашизму; існували такі його різновиди (напр., військовий фашизм), для яких масова база не є невід’ємним атрибутом. Іноді фашизм створює собі опору в масах вже після приходу до влади (як у Португалії, до деякої міри в Іспанії). Тому вирішальним критерієм у визначенні класової сутності фашизму марксистські історики вважають його політику, а саме: кому вона була вигідна, чиї інтереси захищала тощо; вони також зазначають, що дрібна буржуазія давно втратила здатність організовувати саму себе як клас, виступати як організована політична сила, не кажучи вже про те, щоб вести боротьбу за владу.

У сучасній літературі, особливо публіцистичній, зустрічаються твердження про практично повну подібність комунізму і фашизму, їх називають «сіамськими близнюками» або вважають фашизм «незавершеним комунізмом». Для таких тверджень немає достатніх підстав. Подібність фашизму й комунізму мала місце в характері й структурі породжених ними політичних режимів, а саме: встановленні в Німеччині і Радянському Союзі в 30-х рр. диктатури тоталітарного типу поставили все суспільство під контроль бюрократично-поліцейської держави, на чолі якої стояла одна партія, що мала монополію на політичну діяльність, владу, ідеологію, а для забезпечення свого панування застосовувала терор, усунення будь-якої опозиції (аж до фізичного знищення), жорстко регламентувала інтелектуальне життя й культуру. Але між ними існували кардинальні розбіжності.

По-перше, комунізм і фашизм мали різні - і несумісні! - ідейні витоки. Ідеал комуністів полягав у подоланні відчуження між людьми через досягнення загального братства; вони розглядали соціалізм як бажаний спосіб життя для усіх людей на землі, як шлях до соціальної справедливості, справжньої рівності й поєднання всіх у всесвітньому братстві. Отже, соціалізм з його наголосом на ідеї соціальної справедливості та вірою в прогрес людства був пов’язаний з християнськими традиціями й уявленнями про людину й людство, а також з життєвою сутністю західної цивілізації. Навпаки, фашизм пропагував боротьбу за піднесення й щастя лише раси «обраних» або «обраного народу» (арійців у тлумаченні німецьких нацистів, «нащадків римлян» у італійських фашистів), за відродження «величі античного Риму», створення «тисячолітнього рейху», причому за рахунок інших народів і рас, яким призначалася стати рабами «пануючої раси». Ідейними витоками таких переконань було протестантське вчення про «обраність до спасіння» не всіх людей і народів, а лише знов-таки «обраних», позначених небесами. Західна цивілізація розглядалася ними як «гнила», як така, що неспроможна реалізувати зазначені вище цілі.

По-друге, ідеології комунізму й фашизму мали різні засади. Як відомо, антидемократизм і антилібералізм були родовими ознаками фашистської ідеології, тоді як комуністи не тільки не відкидали демократичні та ліберальні ідеї, а навпаки, декларували свій намір якомога повніше втілити їх у життя (хоча на практиці рідко цього дотримувалися). Комуністи підкреслювали, що їхня ідеологія базується на ідеалах гуманізму, справедливості, рівності, братерства, на інтернаціоналізмі та дружбі народів. Фашисти проповідували жорстокість, антигуманність, несамовитий націоналізм, ворожнечу й ненавість до багатьох народів, характерна для них «етика» вітала фанатизм, а «мораль» вчила, що немає більшого щастя, ніж вигляд помираючого ворога, ніж пролиття чужої крові, ніж героїчна смерть в ім’я нації. Культ героя-надлюдини, характерний для фашистської доктрини, відсутній у комуністичній ідеології, де домінували настанови на виховання людей у колективістському дусі. Гітлер закликав німецьку молодь бути варварами («Так, ми - варвари, і хочемо ними бути. Це - почесне звання»), що принципово відрізнялося від закликів комуністів до молоді вчитися, щоби оволодіти усіма культурними багатствами, які створила людська цивілізація.

По-третє, радянська і фашистські держави споконвічно будувалися на різних принципах влади. Фашисти категорично відкидали будь-яке самоуправління, їхня держава була корпоративною і вкрай ієрархічною. У Радянському Союзі в перші десятиріччя його існування досить велика частина державних функцій здійснювалася в межах самоуправління: в сільських радах, колгоспах, трудових колективах підприємств; ще більшого поширення це набуло в Югославії часів Тіто.

Нарешті, як засвідчив історичний досвід ХХ ст., комунізм виявився здатним до позитивних змін, робив спроби самореформування. Як правильно зазначив американський історик Джон Маккей, сталінський соціалізм був потворним збоченням соціалізма як такого, але навіть у найпохмурніші, темні періоди своєї історії він мав потенціал для самовдосконалення й створення більш гуманного суспільства (який почав виявлятися в роки так званої хрущовської «відлиги», а згодом горбачовської «перебудови»). У фашизма такого потенціалу не було (та він у ньому і не був зацікавлений). Тому, мабуть, все ж таки закономірно, що в роки Другої світової війни демократичні країни Заходу пішли на союз саме з комуністичним СРСР проти фашистських держав, а не навпаки, що і врятувало людську цивілізацію.

У ХХ ст. фашизм призвів до встановлення в ряді країн авторитарних і тоталітарних режимів, масових репресій проти всіх інакомислячих і геноциду проти цілих народів, сприяв розв’язанню Другої світової війни з її величезними людськими жертвами та матеріальними втратами. Сьогодні його «спадщиною» послуговуються різні правоекстремістські рухи, зокрема неофашизм, які, спекулюючи на реальних проблемах і протиріччях сучасного суспільства, розпалюють ниці інстинкти, намагаються представити себе «національною альтернативою» демократії, яка, мовляв, вироджується, деградує, а тому проголошують - завуальовано чи відкрито - необхідність встановлення режиму «твердої руки», «нового порядку», диктатури.