Навчальний посібник Чернівці: «Рута», 2000 ббк 63. 3(0)6 с 418 Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради чду

У 1919 р. на міжнародному конгресі в Амстердамі (Голландія), скликаному лідерами реформістських профспілок, вона відновилася й і згодом стала відома під назвою Амстердамського конгресу профспілок. Його створення мало за мету зміцнення профспілок реформістської орієнтації, щоб запобігти переходу робітників на революційні позиції, тенденція до чого ставала все більш помітною після світової війни та Жовтневої революції в Росії. З цією метою Міжнародна організація праці розробляла для держав-учасниць Паризької конференції рекомендації, як «домовлятися» зі «своїм» робітничим класом, до якої межи йти йому на поступки в трудовому й соціальному законодавстві, щоби справа не доходила до небезпечної для правлячих класів конфронтації.

У той час він об’єднував профспілки 14 країн чисельністю 17,7 млн. робітників, у 1937 р. - вже з 26 країн загальною кількістю 19,5 млн. Радянські профспілки, частина профспілок радикальної орієнтації капіталістичних країн, а також більшість профспілок залежних і колоніальних країн до нього не допускалися. У 1940 р. дана організація фактично припинила своє існування (офіційний розпуск зді йснено в 1945 р.).

У 1920 р. на конгресі християнських профспілок 10 країн у Гаазі утворилася Міжнародна конфедерація християнських профспілок, програма якої базувалася на соціальному вченні католицької церкви. МКХП, яка нараховувала у своїх лавах 3 млн. членів, проповідувала братерство трудящих і підприємців, вороже ставилася до соціалістичного руху, відкидала класову й революційну боротьбу.

Керівники Амстердамського Інтернаціоналу та його секцій проводили політику масового виключення комуністів і радикально налаштованих робітників із підпорядкованих ним профспілок, що привело, у свою чергу, до виникнення в ряді країн самостійних революційних профспілок. Останні разом із революційно налаштованими групами робітників у реформістських профспілках, координуючи свої дії з радянськими профспілками, почали боротьбу за об’єднання в міжнародному масштабі. В липні 1920 р. виникла Міжнародна рада профспілок (Міжрадпроф), до складу якої увійшли революційні профспілки Радянської Росії, Болгарії, Італії, Франції, Іспанії та інших країн, що об’єднували 9 млн. робітників. Вона провела підготовчу роботу по створенню Червоного інтернаціоналу профспілок. Віддзеркалюючи потяг революційно налаштованих трудящих до єдності дій, на конгресі в Москві в липні 1921 р., де були присутні 380 делегатів з 41 країни, що представляли 17 млн. членів відповідних профспілок з п’яти континентів, був заснований Червоний інтернаціонал профспілок, відомий під назвою Профінтерн. Програма й тактика цього профспілкового об’єднання тяжіли до політики комуністичних партій. Після утворення Профінтерну Міжрадпроф зупинила свою діяльність. Профінтерн працював у тісному контакті з Комінтерном. Незважаючи на допущені ним серйозні помилки, Профінтерн за роки свого існування провів велику роботу щодо координації й організації широких мас трудящих в боротьбі на захист їх справедливих вимог, зокрема за створення виробничих профспілок, встановлення робітничого контролю й покращання умов праці, а також проти фашизму й загрози війни. В грудні 1937 р. за рішенням Виконавчого Комітету Комуністичного Інтернаціоналу та Центральної Ради Профінтерну заради єдності профруху Червоний інтернаціонал профспілок припинив свою діяльність, а переважна більшість його секцій об’єдналася з масовими реформістськими профспілками або вступила до цих союзів. Тим самим був зроблений важливий крок на шляху до єдності світового профспілкового руху, який в міжвоєнний період був розколотий за політичною ознакою.

У 1945 р. утворилася Всесвітня федерація профспілок (ВФП), що стала єдиним у світі універсальним об’єднанням, яке в 1991 р. нараховувало у своїх лавах близько 200 млн. чол. Вперше на практиці була продемонстрована можливість об’єднання профспілок різної політичної орієнтації в єдиний профцентр.

Організованих форм жіночий рух почав набувати з кінця ХІХ ст. У 1888 р. утворилася Міжнародна рада жінок, а в 1904 р. - Міжнародний альянс за виборчі права жінок. У серпні 1907 р. у Штутгарті відбулася міжнародна конференція жінок-соціалісток, в якій брали участь 58 делегаток з 16 країн. Конференція ухвалила резолюцію про боротьбу за загальне й рівне виборче право для обох статей, а також вирішила утворити Міжнародний жіночий секретаріат (бюро) на чолі з Кларою Цеткін, а редагований нею журнал «Глайхайт» («Рівність») визнала його друкованим органом. В 1910 р. в Копенгагені мала місце друга конференція, в якій взяли участь вже близько 100 делегаток із 17 країн; вона увійшла в історію завдяки рішенню про щорічне проведення Міжнародного жіночого дня як дня боротьби за виборче право, рівноправ’я й мир. Вперше цей день відзначався в 1911 р. у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Данії, а з 1914 р. - саме 8-го березня.

З початком Першої світової війни майже всюди феміністки припинили свою діяльність, але через деякий час вони її поновили, зосередившися на пацифістській роботі. Так, у 1915 р. за ініціативою американської громадської діячки Джейн Аддамс засновано пацифістський Міжнародний комітет за міцний мир ( з 1919 р. отримав назву Міжнародна ліга жінок за мир і свободу). У тому ж році в Берні була скликана третя конференція жінок-соціалістів (близько 30 делегаток з 8 країн), яка також прийняла пацифістську резолюцію.

В умовах загальної радикалізації суспільних настроїв і революційного піднесення, зумовлених наслідками Першої світової війни та впливом Жовтневої революції в Росії, були досягнуті значні успіхи в боротьбі за юридичне рівноправ’я. Якщо до 1917 р. тільки в 6 країнах жінки користувалися правом голосу, то в 1917 - 1920 рр. жінки отримали виборчі права приблизно ще в 11 країнах: у Росії в 1917 р.; в Австрії, Німеччині, Великобританії в 1918 р.; у Бельгії та Ірландії в 1919 р.; в США - в 1920 р. і т.д. Рух за жіноче рівноправ’я та реформу побуту розгорнувся в 1920-х рр. і в ряді країн Азії (Індія, Туреччина, Китай та ін.)

Після світової війни в жіночому русі посилився процес диференціації. В міру надання жінкам виборчих прав чимало жіночих організацій, що перебували під впливом буржуазії, почали все більш відкрито виступати на захист існуючого, тобто капіталістичного ладу, в умовах якого, на їх думку, покращання їх становища ставало цілком можливим. Посилили свою діяльність серед жіноцтва соціал-демократичні й соціалістичні партії, результатом чого стало створення Міжнародного жіночого соціалістичного секретаріату. При Амстердамському інтернаціоналі профспілок, який йшов за цими партіями, утворився Міжнародний комітет робітниць. Після Жовтневої революції в Радянській Росії виникли комуністичні жіночі організації. В 1920 р. при Комуністичному Інтернаціоналі утворився Міжнародний жіночий секретаріат на чолі з К.Цеткін. Оформлення міжнародного жіночого руху за межами СРСР припадає на 20-ті рр. У 1920 - 1926 рр. відбулися 4 міжнародні конференції жінок-комуністок. Видавався міжнародний жіночий журнал на німецькій мові «Комуністичний жіночий інтернаціонал». За рішенням ІУ конгресу Профінтерну в 1928 р. утворився міжнародний профспілковий комітет робітниць, до якого увійшли представниці 12 країн. У 1930 р. Комінтерн провів Міжнародну жіночу конференцію європейських країн, яка розробила тактику жіночого робітничого руху комуністичної орієнтації в боротьбі проти загрози війни. Але в цілому комуністичний жіночий рух за межами СРСР, чисельно й організаційно слабкий, страждав сектантством, його діяльності були притаманні схематизм і шаблонні підходи до оцінки подій.

У міжвоєнний період утворилася низка спеціалізованих жіночих організацій: Міжнародна федерація жінок з університетською освітою (1919), Міжнародна кооперативна жіноча гільдія (1921), Міжнародна федерація жінок ділових і вільних професій та ін.

Зростання фашистської небезпеки зумовило зародження демократичного антифашистського жіночого руху. Жінки складали значну силу в Народному фронті у Франції та Іспанії, зробили неабиякий внесок у боротьбу китайського народу проти японських загарбників. У серпні 1934 р. за ініціативою передових жінок ряду країн відбувся Всесвітній конгрес жінок проти війни і фашизму. В ньому взяли участь жінки різних політичних поглядів. Так, серед 1096 делегаток було 320 комуністок, 158 пацифісток, 64 феміністки, 16 християнських соціалісток і т.д. Конгрес засновував Міжнародний жіночий комітет проти фашизму і війни, який активно діяв аж до вересня 1939 р. У травні 1938 р. антивоєнна міжнародна жіноча конференція відбулася в Марселі.

Пацифістська Міжнародна ліга жінок за мир і свободу в боротьбі проти фашизму, мілітаризму, загрози нової війни великої активності не виявляла. І взагалі, в 30-х рр. демократичний жіночий рух широкого розмаху не набув, а національні демократичні організації жінок ще не утворилися. Проте, під час Другої світової війни жінки брали участь в усіх формах опору фашистським окупантам, багато з них загинуло в боях або стало жертвами фашистського терору.

У результаті двох світових війн, розвитку освіти й виробництва, поширення демократичних інститутів такі питання, як розлучення, оплата праці, кар’єра заміжніх жінок, були значною мірою переглянуті на користь жінок, а в 1944 - 1948 рр. виборчі права отримали жінки в таких країнах, як Франція, Італія, Японія, Ізраїль та ін.
Розділ ІІІ. Молодіжний рух
Молодіжний рух як боротьба молоді за задоволення її соціально-економічних і політичних вимог, а також її участь у загальнополітичній діяльності, виник задовго до Першої світової війни. Ще в 80 - 90-х рр. ХІХ ст. у Великобританії, США, Франції, Німеччині та інших країнах почали створюватися християнські молодіжні організації, що мали не тільки релігійний, але й політичний характер. Тоді ж виникають і міжнародні організації молодих християн.

У 1907 - 1908 рр. зароджується скаутський рух, мета якого полягала у вихованні підлітків у процесі розважальних ігор, фізичних вправ і змагань, туризму, розвитку навичок самообслуговування (дівчатам прищеплювали навички майбутніх господинь і матерів). У 1921 р. організації скаутів діяли в 63 країнах - Великобританії, Німеччині, США, Італії, Франції, Швеції, Росії, Індії та ін. У деяких країнах, особливо в Росії, важливим чинником суспільного життя стали студентські виступи.

Молодіжний рух був переважно європейським явищем, який набував різноманітних форм. Так, у Німеччині члени клубів «Вандерфьогель» ходили в походи, грали на гітарах, протестували проти забруднення довкілля, протиставляли себе старшому поколінню тощо. Водночас відбувалася політизація певної частини молоді.

Так, на початку ХХ ст. майже в усіх європейських країнах, особливо там, де існували сильні соціал-демократичні партії (Німеччина, Австрія, Бельгія, Швеція та ін.), зорганізувалися спілки соціалістичної робітничої молоді, які сприяли виробленню в її членів соціалістичного світогляду, залучали їх до боротьби проти капіталістичної експлуатації, проводили антимілітаристську пропаганду. В 1907 р. у Штутгарті відбулася конференція представників 12 країн, що заснувала Соціалістичний інтернаціонал молоді й сформулювала принципи молодіжного соціалістичного руху: самостійність організацій молоді, необхідність зв’язків із соціалістичними партіями, виховання молоді в дусі класової боротьби і антимілітаризму. Під час світової війни (в 1915 р., в Берні) міжнародна соціалістична конференція молоді прийняла резолюцію, що охарактеризувала війну як імперіалістичну, але не визначала якихось засобів боротьби з нею, а також рішення про видання журналу «Інтернаціонал молоді» і щорічне святкування Міжнародного юнацького дня (почав відзначався з 3 жовтня 1915 р., в 1916 - 1931 рр. - в першу неділю вересня, з 1932 р. і до 1945 р. - 1 вересня).

У жовтні 1918 р. утворилася Російська комуністична спілка молоді (з 1926 р. - ВЛКСМ). За прикладом РКСМ революційні спілки молоді утворювалися і в інших країнах, зокрема в 1918 р. - у Німеччині й Австрії, в 1919 р. - в Угорщині тощо. В листопаді 1919 р., в Берлині, нелегально відбувся І (Установчий) конгрес Комуністичного інтернаціоналу молоді (КІМ), який прийняв політичну платформу ІІІ-го (Комуністичного) Інтернаціоналу, рішення про вступ до Комінтерну і Статут. Основними завданнями КІМу проголошувалася організація боротьби молоді за свої соціально-економічні й політичні права, опанування марксистсько-ленінською теорією та практикою революційної боротьби. В 1923 р. КІМ об’єднував 52 організації загальною кількістю 1,15 млн. чол.

Проте частина молодіжних активістів, схильних до авангардистських тенденцій, не виявляла готовності працювати під керівництвом комуністичних партій, інші тяжіли до соціал-демократичних ідей. У 1921 р. утворилося Міжнародне об’єднання соціалістичної молоді, що дотримувалося в політиці центристських позицій, орієнтуючись на так званий Двозполовинний Інтернаціонал. У травні того ж року на конгресі в Амстердамі засновано Інтернаціонал робітничої молоді соціал-демократичної орієнтації; він складався з окремих автономних секцій і обмежував свої завдання власне культурними цілями (просвітництво молоді, організація дозвілля тощо). В травні 1923 р. ці два молодіжні центри об’єдналися на конгресі в Гамбурзі в Соціалістичний інтернаціонал молоді (СІМ), до складу якого увійшли 33 національні молодіжні організації реформістського та центристського спрямування, що нараховували 250 тис. членів. У своїй діяльності СІМ був тісно пов’язаний з Робітничим соціалістичним інтернаціоналом. Розпався СІМ у роки Другої світової війни.

Отже, багатьом політичним організаціям молоді були притаманні певна замкнутість, сектантство, некритичне сприймання вказівок і настанов керівництва тих політичних партій, на які вони орієнтувалися, а звідси - і недостатня самостійність у діях. Долаючи сектанські тенденції, УІ конгрес КІМа закликав молодь до об’єднання в масові непартійні організації. Виконуючи рішення УІ конгресу, комуністичні спілки молоді почали виявляти прагнення до спільних дій з організаціями соціалістичної молоді в спільній боротьбі, зокрема проти фашизму. В Іспанії, Бельгії, Мексиці, Ісландії відбулося організаційне злиття комуністичної та соціалістичної молоді. В деяких країнах (напр., у Франції, Болгарії) утворилися спільні молодіжні асоціації як складові народних фронтів.

У міжвоєнний період утворювалися об’єднання молоді не тільки політичного, але й клерикального, просвітницького характеру, метою яких було відволікти широкі прошарки молоді від безпосередньої участі в політиці, надмірної політизації, зосередити їх увагу на спеціфічно молодіжних проблемах. У ці ж роки в більшості країн Західної Європи виникли національні спілки студентів, що об’єднували їх членів на корпоративних засадах, на грунті спільних студентських інтересів. У грудні 1934 р. у Брюсселі відбувся Всесвітній студентський конгрес.

Створювалися в міжвоєнний час і реакційні, зокрема фашистські, молодіжні організації. В країнах, де до влади прийшли фашисти, молодіжні організації стали частиною створеного ними державно-партійного апарату.

Значна частина молоді брала активну участь в антифашистському русі. Важливими подіями в житті антифашистської молоді стали Міжнародний юнацький конгрес (Париж, вересень 1933 р.), Перший Всесвітній молодіжний антивоєнний конгрес (Женева, 1936 р.), в якому взяли участь понад 700 делегатів з 36 країн, Другий Всесвітній конгрес молоді за мир у 1938 р. в США. Антивоєнний рух молоді наприкінці 30-х рр. охопив близько 40 млн. чол.

У 1941 р. студенти країн, що воювали проти фашизму, зібралися в Лондоні й оголосили 17 листопада (день, коли в 1939 р. гітлерівці учинили криваву розправу над чехословацькими студентами) Міжнародним днем студентів. У травні 1943 р. був розпущений КІМ у зв’язку з необхідністю зміцнення антифашистської єдності прогресивної молоді різних політичних переконань. У листопаді 1945 р. на Всесвітній конференції демократичної молоді утворилася Всесвітня федерація демократичної молоді (ВФДМ) з метою сприяння взаєморозумінню і співробітництву молоді в усіх галузях економічного, політичного, суспільного й культурного життя, а також заради об’єднання зусиль у боротьбі проти соціального, національного й расового пригнічення, за мир і безпеку народів, за права молоді.
Розділ ІV. Робітничий рух
До Першої світової війни робітничий рух, проте, як і соціалістичний, був організаційно єдиним в національному та міжнародному масштабі. У кожній країні Заходу робітники мали свої політичні організації - соціалістичні чи соціал-демократичні партії, що свого часу об’єдналися в Робітничому (Другому) Інтернаціоналі. Війна 1914 - 1918 рр. розколола міжнародний робітничий рух за національно-державною ознакою. Почали поглиблюватися розбіжності й незгоди всередині соціал-демократичних партій, що також негативно відбилося й на робітничому русі.

Перемога Жовтневої революції в Росії обумовила значні зрушення в психології частини робітничого класу, породила в неї впевненість у власних силах і віру в можливість докорінних - і швидких! - змін у суспільстві в цілому та в їхньому становищі зокрема. Страхіття війни й післявоєнна розруха викликали в багатьох робітників недовіру до соціал-реформістської політики пасивного очікування соціалізму «природно необхідного» розвитку капіталізму. Катастрофічно падав престиж парламентської демократії та ліберальної держави, натомість поширювалися, набуваючи неабиякої популярності, ідея влади Рад (або подібних демократичних органів, породжених ініціативою робітників).

Серед різноманітних форм соціальної та політичної боротьби, до яких вдавалися робітники, на перший план вийшов масовий страйковий рух з домінуванням гасел і вимог економічного характеру, що могли реалізовуватися в рамках існуючого ладу. Проте, навіть у цих умовах передова частина робітничого класу висувала вимоги, які більшою або меншою мірою передбачали зміну капіталістичних порядків (напр., націоналізація окремих галузей промисловості, участь робітників в управлінні виробництвом, соціалізація та ін.) або засвідчували антиімперіалістичні настрої робітників (напр., боротьба проти антирадянської інтервенції). Проявом загальної тенденції політизації робітничого класу став стрімкий ріст його масових організацій (профспілок, партій), різке посилення радикального крила в міжнародному робітничому русі.

Спад революційного руху в 1921 - 1923 рр. обумовлювався не лише поразками пролетаріату, особливо в тих країнах, де він вів боротьбу за владу, але й відсутністю єдності дій робітничого класу в боротьбі за політичні та соціальні права. Слід при цьому враховувати важке матеріальне становище трудящих мас, які винесли на своїх плечах тягар війни, голодні післявоєнні роки, інфляцію, безробіття, економічну кризу 1920 - 1921 рр. Не дивно, що згадані чинники, діючи в сукупності, виснажили фізичні й моральні сили робітничого класу, послабили його політичну активність. Однак, незважаючи на це, в перші повоєнні роки робітничий клас багатьох країн спромігся добитися розширення своїх соціальних прав і певного покращення свого економічного становища (введення 8-годинного робочого дня, визнання права на організацію профспілок, загального виборчого права, в тому числі для жінок).

У роки світової війни більшість керівників соціалістичних партій підтримала уряди своїх країн і навіть увійшла до їх складу, пішли на співробітництво з буржуазією, встали на позиції, що отримали назву соціал-шовінізму. За таких умов Другий Інтернаціонал припинив свою діяльність. З початком війни російські більшовики на чолі з В.Леніним заявили про свій розрив з цим Інтернаціоналом і почали збирати сили для створення нового, ІІІ Інтернаціоналу. Їхні прихильники в інших країнах створили радикальне крило в соціалістичному русі, вважаючи за необхідне перетворити «Імперіалістичну війну в громадянську» і закликали робітників до здійснення «світової соціалістичної революції», щоби викорінити саме джерело війн - капіталізм. Все більш жорстокий характер війни та погіршення економічного становища спричинилися до зростання впливу радикалів у робітничому середовищі. Їхні опоненти в соціалістичному русі наполягали на збереженні громадянського миру, пропонували шлях мирних демократичних перетворень і поступового поліпшення матеріального становища трудящих. Розмежування між прибічниками цих двох течій поглибилося через ставлення до Жовтневої революції в Росії. Одних досвід більшовиків налякав, у других, навпаки, викликав захоплення й прагнення використати його у своїх країнах. Це означало поглиблення ідейно-політичної та організаційної кризи в міжнародному соціалістичному русі. У ній знайшли своє віддзеркалення розбіжності, які позначилися в лавах соціал-демократії вже на початку ХХ ст., між революційним і реформістським підходами до розв’язання соціальних проблем. Врешті-решт полеміка, де кожна сторона звинувачувала одна одну в зраді інтересів робітничого класу та підриві його єдності, переросла у відкриту конфронтацію та організаційний розкол. Це привело до драматичних змін у перші післявоєнні роки як у робітничому, так і в соціалістичному русі.

У нових історичних умовах провідні діячі соціал-демократії продовжували підтримувати політику панівних класів своїх держав і так само, як і останні, не сприйняли диктатури пролетаріату в Росії, розцінюючи її як антидемократичну. Логічним наслідком такої позиції стали спроби правосоціалістичних лідерів вже в 1918 - 1919 рр. відновити ІІ Інтернаціонал. Така мета була поставлена на міжнародній соціалістичній конференції в Берні в лютому 1919 р., де були присутні делегати від реформистських партій 26 країн. Відновлення ІІ Інтернаціоналу відбулося в липні 1920 р. в Женеві. Під старою назвою був утворений новий центр, який об’єднав 15 партій, що стояли на соціал-реформістських позиціях. Він увійшов в історію під назвою Бернського Інтернаціоналу. В основу практичної діяльності нової організації було покладено захист принципів парламентаризму й класового співробітництва, неприйняття ідеї диктатури пролетаріату та революційних методів боротьби, а також засудження політики більшовицького режиму, про який провідний ідеолог соціал-демократії Карл Каутський сказав: «Це - не диктатура пролетаріату, а диктатура партії над пролетаріатом».

В умовах розколу робітничого і соціалістичного рухів, який стався після війни, партії центристського спрямування, враховуючи нові реалії і, зокрема, революційне піднесення в ряді країн, не хотіли приставати до Бернського Інтернаціоналу, лідери якого скомпрометували себе в очах багатьох робітників відкритим співробітництвом із буржуазними урядами. Але їх спроби вступу до