Навчальний посібник Чернівці: «Рута», 2000 ббк 63. 3(0)6 с 418 Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради чду

із зміною територій і утворенням нових кордонів, як вважали, за етнічною ознакою. Але само по собі це аж ніяк не гарантувало відновлення економічної стабільності, скоріше, навпаки, ще більше ускладнило ситуацію, породжувало нові болючі проблеми. Тепер в Європі з’явилося 27 національних валют замість 14 до війни і майже 15 тисяч кілометрів нових кордонів і відповідно сотні додаткових митниць, що відокремило багато підприємств від їх традиційних джерел сировини, металургійні заводи - від кам’яновугільних басейнів, райони сільськогосподарського виробництва від ринків збуту їх продукції тощо. Більшість нових держав у Східній Європі виявилися економічно слабкими, а через територіальні претензії одна до одної та націоналістичну політику своїх урядів опинялися в ще більшій економічній ізоляції.

Серед економічних наслідків світової війни одним з найважливіших стало помітне зменшення ролі європейського континенту в світовому промисловому виробництві та міжнародній торгівлі. В результаті війни

європейські інвестиції за межами континенту суттєво скоротилися, як і відповідно можливості впливати на економічне життя в інших частинах світу. Відновлення послаблених позицій відбувалося досить повільно, тим більше що у світовій торгівлі посилилася конкуренція, особливо з боку США, а також Японії. Як наслідок відбулася певна переорієнтація в економічній політиці та торговельних пріоритетах неєвропейських країн. Зокрема, якщо до Першої світової війни в міжнародній торгівлі з країнами Латинської Америки домінувала Великобританія і меншою мірою Німеччина, то в післявоєнний період орієнтація цих країн на США помітно зростає. Капіталовкладення американських компаній в економіку цих країн постійно збільшувалися, особливо в гірничу й нафтодобувну галузі промисловості Венесуели, Колумбії, Перу, Еквадору та ін. Водночас приплив американських капіталів сприяв початку процесу індустріалізації в ряді латиноамериканських країн. Подібні явища мали місце і в Азії. Тому на світових ринках, в міжнародній торгівлі почали з’являтися нові суб’єкти світових економічних відносин, яких пізніше почали відносити до розряду країн «третього світу». Все це можна розглядати як очевидні симптоми закінчення ери європоцентризму в економічному житті світу.

Світова війна не тільки порушила нормальні господарські зв’язки, розхитала існуючу економічну інфраструктуру багатьох країн, але й породила серйозну фінансову нестабільність, а в деяких країнах - справжній фінансовий хаос. Війна потребувала колосальних фінансових витрат, сукупна вартість яких досягла декількох сотень мільярдів американських доларів. Лише мала частина цих величезних витрат покривалася за рахунок збільшення оподаткування населення воюючих країн. Тому для фінансування війни їх уряди все частіше вдавалися до друкування паперових грошей і внутрішніх позичок, що зробило інфляцію постійним чинником економічного життя багатьох європейських країн. Внаслідок цього посилилася загроза існуванню широких верств населення з фіксованими доходами і платнею, що мало далекосяжні соціальні наслідки й позначилося в майбутньому на їх політичній орієнтації.

Крім цього, закупки зброї й військових матеріалів у США швидко виснажили золоті запаси країн Антанти, що потрапили у фінансову залежність від них. Союзні держави заборгували Сполученим Штатам більше ніж 7 млрд. дол., а враховуючи, що чимало позичок було зроблено ними після закінчення війни, їх загальна заборгованість досягла 11,6 млрд. дол. Тому не дивно, що фінансовий центр капіталістичного світу перемістився з Європи за океан, у США.

У цілому, фінансова спадщина, яку залишила війна (знецінення валют, проблеми репарацій і виплати військових боргів європейськими країнами Сполученим Штатам), зробила міжвоєнні роки періодом майже постійної фінансової нестабільності й відповідно економічної напруги. Старий фінансовий порядок, розхитаний дощенту війною, так ніколи, по суті, і не відновився в колишньому вигляді.

Проте деякі економічні наслідки війни мали і позитивний характер, зокрема вона сприяла запровадженню нових технологій, що стимулювали розвиток автомобільної та авіаційної, хімічної та нафтопереробної промисловості, виробництву барвників, легованих сталей, виробництву холодильного й консервувального обладнання.

Війна посилила процеси внутрішньої міграції та соціальної мобільності. Наприклад, у США, де різко зріс попит на робочу силу у зв’язку з потребою постачати країнам Антанти зброю, продовольство та інші військові матеріали, почалася міграція негрів з аграрного Півдня на промислову Північ; ця тенденція збереглася і в подальшому, що наклало глибокий відбиток на суспільно-політичне життя цієї країни.

В умовах тривалої війни нормальна робота промисловості, транспорту та інших галузей господарства мала величезне значення, тому уряди й буржуазія воюючих країн були вельми зацікавлені в налагодженні «соціального партнерства» і встановленні «класового миру» з робітничим класом з метою запобігання страйків, заворушень тощо. Це зумовило помітне посилення ролі профспілок, які представляли й захищали інтереси робітників. Правлячі кола сподівалися, що їх керівництво здатне контролювати поведінку й настрої робітників, а також переконувати останніх в необхідності бути слухняними, стійко терпіти численні нестатки, злигодні, погіршення матеріального стану, обмеження своїх прав в ім’я перемоги над ворогом. Співробітництво профспілкового керівництва з діловими та урядовими колами, що посилилося в роки війни, мало неоднозначні наслідки. З одного боку, профспілки, які посилили свій авторитет і зайняли помітне місце в суспільно-політичному житті, могли тепер більш рішуче й успішно захищати інтереси робітничого класу, добиватися поліпшення його економічного та соціального становища, з другого - війна сприяла процесу інтеграції профспілкової бюрократії в бюрократію державну, що нерідко відривало профспілкових керівників від робітничої маси, робило їх свідомими чи мимовільними прихильниками існуючих порядків, зацікавлених, в тому числі з особистих міркувань, у співробітництві з урядом і буржуазією. Це, у свою чергу, стало важливим кроком на шляху зрощування соціал-демократичних партій, опорою яких у робітничому русі були саме профспілки, з партійно-державним механізмом капіталістичної держави.

Нарешті, війна привела до виникнення значних маргінальних соціальних груп, які складалися з людей, що внаслідок різних обставин (війна, спричинена нею розруха, економічна криза, безробіття) втратили свій колишній соціальний статус і звичний спосіб життя, і відповідно джерела матеріального забезпечення, проте у післявоєнний час не змогли їх повернути або знайти іншу «соціальну нішу» в суспільстві. Серед них було чимало демобілізованих вояків, ветеранів Першої світової війни. Отже, в ряді країн з’явилася численна маса вкрай незадоволених людей, що вороже ставилися до суспільства, яке фактично кинуло їх напризволяще, і прагнули якнайшвидше покращити своє становище. Такі групи і, зокрема, деякі організації ветеранів тяжіли до сприйняття різних радикальних ідеологій, приставали до правоекстремістських політичних рухів. Взагалі, ветерани світової війни відігравали неабияку роль у формуванні політичної атмосфери і морального стану післявоєнного суспільства.

Внаслідок війни соціальні відносини, питома вага й місце окремих класів і соціальних груп у житті суспільства, соціальна структура багатьох європейських країн зазнали значних змін. Війна стирала соціальні бар’єри: жертвами ураганного гарматно-кулеметного вогню ставали і родовиті аристократи, і звичайні селяни, робітники.

У країнах Антанти і Троїстого союзу селянство складало основний контингент масових армій, тому як клас воно зазнало великих втрат. Наприклад, у Франції 53% тих, хто загинув на війні, - селяни. Водночас війна розширила кругозір і зполітизувала чимало селян-вояків: серед тих, хто повернувся з фронту, частина перестала ходити до церкви, інші почали брати активну участь у селянських рухах, ставали організаторами й керівниками селянських політичних організацій, партій. Були й такі, хто взагалі не повернувся до сільськогосподарського життя. В цілому, становище селян у перші післявоєнні роки дещо покращилося: завдяки високій інфляції вони мали можливість сплатити свої борги, а внаслідок проведення аграрних реформ збільшили свої земельні володіння.

У воєнних діях загинуло чимало представників аристократії, насамперед земельної. Понад чверть студентів Оксфордського та Кембріджського університетів у віці до 25 років, як правило, вихідці із знатних родин, що перебували в британській армії в 1914 р., загинули в боях. Економічні позиції аристократії після війни через відносне падіння вартості землі та проведених під тиском селянства аграрних реформ дещо ослабли (а в Румунії, наприклад, поміщики зберегли лише 7% своїх земель). Похитнулися також і політичні позиції поміщиків, коли в деяких країнах були повалені монархії чи суттєво обмежені владні прерогативи тих, що збереглися, бо саме монархічні інститути стояли на захисті інтересів цієї соціальної групи. Однак, значно послаблена аристократія і в міжвоєнний період зберегла в основному свої земельні володіння (зокрема, в Німеччині, Польщі, Угорщині) і соціальний статус, і в цілому з осторогою й навіть ворожістю ставилася до появи демократичних, парламентських інститутів у країнах Центральної та Східної Європи і з часом підтримала встановлення в них авторитарних режимів.

З усіх соціальних груп і класів, мабуть, найбільше постраждав від війни та її наслідків середній клас, в середовищі якого до 1914 р. особливо були поширені настрої соціального оптимізму, впевненості в майбутньому. В результаті війни багато його представників втратили свої інвестиції, цінні папери, акції за кордоном; породжена війною інфляція, що посилилася після її закінчення, поглинула їх заощадження, а дорожнеча й післявоєнна економічна криза погіршили їх матеріальний стан аж до повного розорення.

Результати та наслідки Першої світової війни визначили головні тенденції політичного, соціально-економічного та духовного розвитку країн Європи та Північної Америки в наступні десятиліття.


Розділ 2. Післявоєнний устрій світу:

Версальсько-Вашингтонська система.
Перша світова війна закінчилася 11 листопада 1918 р., коли у Комп’єньському лісі, у вагоні головнокомандувача союзними військами маршала Фоша германська делегація підписала умови перемир’я.

Паризька мирна конференція (16 січня 1919 р. - 21 січня 1920 р.) У січні 1919 р. в Парижі почала роботу мирна конференція з метою розробити й укласти мирні договори з Німеччиною та іншими переможеними державами, заклавши тим самим підвалини післявоєнного устрою світу. Учасниками конференції стали 27 країн, що воювали на боці Антанти. Німеччина та її союзники, а також Радянська Росія не були допущені до участі в роботі мирної конференції. На інтереси й побажання малих країн на конференції фактично не зважали. Уся робота по розробці умов мирних договорів відбувалася за лаштунками офіційних засідань. Головну роль на конференції відігравали президент США В. Вільсон, британський прем’єр-міністр Д.Ллойд-Джордж і прем’єр-міністр Франції Клемансо, який головував на конференції.

Чимало людей у світі сподівалися, що запропоновані американським президентом «14 пунктів про умови миру» стануть моделлю справедливого післявоєнного врегулювання. Однак незабаром виявилося, що головні «архітектори» післявоєнного устрою світу визнавали їх тільки на словах, дбаючи насамперед про свої власні інтереси. Врешті-решт Вільсон спромігся врятувати тільки чотири пункти своєї знаменитої програми, а саме: пункт 7-й - про відновлення Бельгії, пункт 8-й - про повернення Франції території Ельзасу - Лотарингії, втраченою нею в 1871 р., пункт 10-й - про долю народів Австро-Угорщини та останній - про утворення Ліги Націй. Усі інші були проігноровані чи змінені настільки, що втрачався їх оригінальній зміст.

Хоча учасників конференції об’єднували прагнення закріпити свою перемогу над Німеччиною, а також повалити Радянську владу в Росії та придушити революційний рух в інших країнах, практично з усіх питань порядку денного між великими державами точилася гостра боротьба. За характеристикою одного з учасників конференції, її засідання нагадували «бунт папуг у великій клітці зоологічного саду». Кожна з великих держав-переможниць прагнула посилити свої позиції за рахунок інших.

Великі розбіжності виявилися з германського питання. Клемансо, послуговуючись ідеєю реваншу, тобто помсти Німеччині, намагався добитися її розчленування й максимального військового та економічного послаблення. Однак Ллойд-Джордж і Вільсон рішуче виступили проти цих планів, не бажаючи сприяти посиленню Франції на європейському континенті і тому намагаючись зберегти достатньо сильну Німеччину як свого роду противагу Франції, а також потенційного союзника в боротьбі проти Радянської Росії. Роздратований протидією Ллойд-Джорджа французьким планам Клемансо заявив: «Я повинен Вам сказати, що на другий день після перемир’я я знайшов у вашій особі ворога Франції», на що той їдко відповів: «Не дивно. Це завжди було нашою традиційною політикою».

У той же час французька та англійська делегації об’єдналися, обстоюючи збереження традиційних сфер впливу, проти американських планів запровадження в міжнародну практику своїх доктрин «відкритих дверей» і «рівних можливостей», які фактично маскували претензії США на світове лідерство. Тому Вільсону не вдалося реалізувати на конференції наміри фінансової й політичної еліти США щодо встановлення гегемонії своєї країни в післявоєнному світі, військово-політичний вплив якої ще значно поступався її економічній могутності.

Однією з головних проблем, які обговорювалися на конференції, стало «російське питання» - питання про форми й засоби боротьби з більшовицькою революцією та її впливом на інші країни. Хоча від імені об’єднаних держав Вільсон зробив заяву, де, зокрема, говорилося: «Вони беззастережно визнають революцію, і вони ніяким чином і ні за яких умов не будуть допомагати чи надавати підтримку будь-яким зазіханням контрреволюції», насправді в Парижі приймалися рішення про надання різноманітної допомоги білогвардійським силам і координацію військових зусиль країн Антанти в Росії, проти якої вони почали неоголошену збройну інтервенцію. У меморандумі американської делегації на Паризькій конференції від 9 жовтня 1919 р. зазначалося, що Росію приймуть до Ліги Націй, тільки коли вона буде мати антибільшовицький уряд. Попри всі розбіжності в поглядах на методи боротьби з Радянською Росією, провідні учасники конференції фактично санкціонували антирадянську інтервенцію, яка почалася ще в 1918 р., і збройні акції по придушенню революційних виступів у країнах Центральної та Східної Європи, зокрема Радянської республіки в Угорщині. Однак домовитися про спільний похід проти Радянської Росії виявилося неможливим через суперечності в таборі переможців і побоювання ще більшого посилення революційного руху на Заході. За визнанням Ллойд-Джорджа, «війна проти більшовиків... викликала б серед організованих робітників заворушення, яке навіть важко уявити».

Одним із найважливіших рішень Паризької конференції стало створення Ліги Націй - міжнародної організації, мета якої полягала у підтриманні миру й міжнародної безпеки. Ідея створення такої організації була висунута ще в роки світової війни пацифістськими колами й підтримана керівниками Антанти. Статут Ліги, розроблений спеціальною комісією на чолі з палким прихильником її утворення В.Вільсоном, закріплював чимало прогресивних положень міжнародного права, зокрема відмову від ведення війни, передбачав можливість застосування колективних заходів (санкцій) - як економічних, так і військових - проти агресора. Головним завданням нової організації, за Статутом, визначено боротьбу за мир, співробітництво та безпеку народів. Характерно, що до Статуту та інших документів цієї організації увійшли, ставши нормами міжнародного права, деякі принципи, проголошені в 1917 р. радянським Декретом про мир, які спершу відкидалися урядами Антанти. Так, коли в 1923 р. комісія Ліги Націй запропонувала проект договору про взаємну допомогу, то зафіксувала в ньому, що «агресивна війна є злочином». Поняття «контрибуція», таке звичне в міжнародно-правовій практиці ХІХ - початку ХХ ст., після проголошення Декрету про мир зникає з ужитку. До Статуту увійшло зобов’язання дотримуватися «повної гласності» в міжнародних відносинах. Проте це не заважало Лізі з самого початку свого існування вдатися й до відкритих і до закамуфльованих антирадянських акцій (визнання адмірала Колчака як глави уряду Росії та ін.). Антирадянська спрямованість зберігалася протягом усього першого етапу (1920 - 1934 рр.) діяльності Ліги Націй.

Держави - члени Ліги Націй (спочатку до неї не приймалися переможені країни) направляли своїх представників на щорічну Асамблею, що була її вищим органом. У перервах між скликаннями Асамблеї її повноваження перебирала на себе Рада Ліги Націй, на яку покладалися функції охоронця міжнародного миру. Таким чином, Ліга Націй стала першою міжнародною організацією по підтриманню миру у всьому світі. Організація Об’єднаних Націй, створена наприкінці Другої світової війни, стала своєрідною спадкоємницею Ліги Націй.

Після довгих суперечок переможцям вдалося домовитися про долю колишніх німецьких колоній і турецьких володінь. Широка популярність, якої набуло серед народів колоній і залежних країн висунуте Радянським урядом гасло самовизначення націй, не дозволило делегаціям Англії, Франції та Японії відкрито анексувати захоплені ними в Німеччини й Туреччини колонії. Під приводом того, що народи цих територій нібито не здатні самостійно керувати собою, вони оголосили, що «передові нації» повинні взяти над ними «опіку», щоби «підготувати» їх до самоуправління, а практичне здійснення цієї опіки «пропонувалося» країнам-переможницям. Від імені Ліги Націй мандати на управління колишніми колоніями передавалися Англії та її домініонам, Франції, Японії та деяким іншим країнам. Ці території стали називатися мандатними. Так, Великобританія отримала мандати на Палестину, Трансіорданію, Ірак, колишню німецьку Східну Африку (Танганьїку) та інші території; Франція - на Сирію, Ліван, частини Того і Камеруну в Африці; Японія - на Маріанські, Каролінські та Маршаллові острови, а також на німецькі володіння на Шаньдуньському півострові в Китаї.

Насправді мандатна система стала лише прикриттям колишньої колоніальної системи, а народи німецьких і турецьких колоній тільки змінили хазяїв. Тому зрозуміло їх розчарування рішеннями Паризької конференції, адже, наприклад, щоби отримати допомогу арабського населення проти Османської імперії під час війни, союзники обіцяли визнати незалежність арабських країн на Середньому Сході, однак «забули» обіцянки, видавши собі мандати на управління цими колишніми землями Туреччини й у такий спосіб наочно продемонструвавши, що принцип національного самовизначення астосувався тільки щодо європейських народів.

Головним підсумком роботи Паризької конференції стало підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками.

Версальський договір. 28 червня 1919 р. представники німецької делегації підписали продиктований державами-переможницями мирний договір. За місцем підписання (Дзеркальна зала Версальського палацу) цей договір отримав назву Версальського.

За його умовами Німеччина визнавалась єдиним винуватцем війни. Ельзас і Лотарингія, захоплені німцями в 1871 р., поверталися Франції. Крім цього, останній передано у власність вугільні копальні Саарського басейну, які мали б служити компенсацією за зруйновані німцями рудні Північної Франції, а управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй, після чого її доля вирішувалася б плебісцитом. До Бельгії відійшли округа Ейпен і Мальмеді, до Данії - Північний Шлезвіг. Щоби забезпечити Францію в майбутньому від можливого й несподіванного німецького нападу, утворювалася Рейнська демілітаризована зона: Німеччині заборонялося утримувати чи будувати на лівому березі Рейну, а також у смузі 50 км шириною на правому березі будь-які військові споруди, так само і утримувати в цій зоні війська.

Німеччина визнавала незалежність Польщі, Чехословаччини та Австрії. Польщі вона повернула загарбані в неї свого часу землі: Східну Познанщину, частини Західної й Східної Пруссії, частину Верхньої Сілезії. Німеччина відмовлялася від Гданська (Данцига), однак Польща не отримала цього дуже важливого порту й відповідно виходу до Балтійського моря, бо Гданськ був перетворений у «вільне місто», що перебувало під захистом Ліги Націй. У складі Німеччини залишалося понад 100 тис. кв. км польських земель з численним польським населенням.

Німеччина відмовлялася також від Клайпеди (Мемель), пізніше переданої Литві. Категорично заборонялося приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.

Версальський договір передбачав воєнні обмеження: загальна військова повинність відмінялася, ліквідовувався генеральний штаб, заборонялося мати підводні човни, важку артилерію й військову авіацію, військово-морський флот обмежувався шістьома невеликими броненосцями й деякою кількістю більш дрібних кораблів. Німеччині дозволялося мати армію (рейхсвер - імперське, тобто державне, військо) чисельністю в 100 тис. чол.( в тому числі 4 тис. офіцерів), що комплектувалася на умовах вільного найму.

Німеччину зобов’язали виплатити союзникам репарації, загальну суму яких остаточно встановили в 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, що перебільшувало завдані нею фактичні збитки приблизно в 3 рази (за підрахунками Кейнса, фактичні збитки складали не більше 42 млрд.). 52% цієї суми повинна була отримати Франція. Щоби гарантувати виконання Німеччиною Версальського договору держави Антанти окуповували терміном на 15 років німецьку територію на лівому березі Рейну.

В цілому Німеччина втрачала близько 11% населення, 13% території (де були розташовані значні виробництва чавуну й сталі, добувалася чверть вугілля й 75% залізної руди), майже весь торговий флот.

Населення Німеччини з обуренням зустріло підписання Версальського договору, який вважало ганебним і принизливим, називаючи його «диктатом». Вимоги мирного договору майже в усіх своїх пунктах суперечили тому, що свого часу президент США В.Вільсон проголосив як основу майбутнього загального миру, в тому числі для Німеччини. За словами В.Леніна, Версальський договір поставив Німеччину «в умови повного безправ’я й приниження». Ображаючи національну самосвідомість німецького народу, Версальський договір разом з тим не містив у собі дійсних гарантій проти відродження германського мілітаризму й повторення агресії, бо не руйнував його соціально-економічні основи, залишав у недоторканності важку промисловість і ядро війська. Незважаючи на видачу державам-переможницям чималих запасів зброї, Німеччина зберігала таємні склади, яких вистачило б для озброєння 800-тисячної армії. Існування Генерального штабу заборонялося лише на словах, його роль виконувало «Загальне військове бюро» (звідси вислів: «Кайзер пішов, генерали залишилися»). Все це створювало можливість для реваншу, про що відразу після закінчення війни почали мріяти певні кола Німеччини.

Хиткість і вибухонебезпечність мирного договору з Німеччиною відчували й ті, хто був причетний до його розробки. Вони досить скептично оцінювали його перспективи:

«Цей договір є безперервним становленням, якщо тільки він не буде повним провалом» (прем’єр-міністр Франції Ж. Клемансо) ;

«Якщо я вірно розумію, творці мирного договору добилися скоріше підписання, ніж урегулювання» (економіст, експерт британської делегації на Паризькій мирній конференції М. Кейнс);

«У нас є мирний договір, який не може принести з собою міцного миру, бо він заснований на сипучому піску приватних інтересів кожного з його учасників» (державний секретар США Лансінг)

«Це - не мир, а перемир’я на 20 років» (маршал Ж. Фош).
У 1919 - 1920 рр. були підписані мирні договори, що складалися за зразком Версальського договору, з союзниками Німеччини. Ці «договори-супутники» закріпили територіальні зміни в Європі, що відбулися в результаті розпаду Австро-Угорщини та утворення нових держав.

Сен-Жерменський договір. Мирний договір з Австрією був підписаний 10.ІХ.1919 р. в Сен-Жерменському палаці. За цим договором вона визнавала незалежність новостворених держав - Чехословаччини та Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославія). Першій із них Австрія поступалася своїми колишніми провінціями - Богемією та Моравією, частиною Сілезії (в подальшому її Тешинський округ передано Польщі). До складу другої увійшли частини Крайни, Карінтії та Штірії, з яких утворилася Словенія, а також Далмація, Боснія й Герцеговина. Італія отримала від Австрії області Трентіно і Південний Тіроль із значним австрійським населенням, Юлійську Крайну і деякі південнослов’янські землі, а трохи пізніше (за Рапальським договором 1920 р.) - більшу частину Істрії з містами Трієст і Пула. Сен-Жерменський договір (ст.59), всупереч волі буковинського Народного віча про приєднання Буковини до України, передавав цей край Румунії.

В Австрії, як і в Німеччині, відмінялася загальна військова повинність, армія обмежувалася 30 тис. вояків і формувалася за вільним наймом. Вона повинна була також платити репарації, заборонявся її аншлюс.

На користь Чехословаччини Угорщина відмовлялася від Словаччини й Закарпатської України, ігноруючи при цьому рішення Карпатоукраїнських народних зборів про приєднання цього краю до України. До Румунії відходили Трансільванія і східна частина Банату, до Королівства СХС - Хорватія, Славонія, Бачка, західна частина Банату. Враховуючи, що в Угорщині в цей час встановилася Радянська влада і наперед ускладнюючи відносини між нею і Австрією, до останньої приєднувався угорський Бургенланд. За Тріанонським договором територія Угорщини скорочувалася більше, ніж на 2/3, а населення - на 63,5%. Понад 1,7 млн. мадяр опинилися в Румунії, понад 1 млн. - в Чехословаччині, 548 тис. - в Югослов’янській державі, 26 тис. - в Австрії.

Аналіз договорів, підписаних з союзниками Німеччини, свідчить, що часто-густо замість справедливого врегулювання спірних проблем панував диктат переможців, які нерідко нехтували чітко вираженим волевиявленням народів, замість обіцяної поваги до їх інтересів мав місце безсоромний поділ їх територій, ігнорування їх законних прав і сподівань, що в недалекому майбутньому породить нові болісні проблеми. Так, керівники великих держав неодноразово демонстрували незнання елементарних даних історії та географії народів Центральної та Східної Європи, долю яких вирішували на конференції. Наприклад, Вільсон (який, до речі, до свого президентства був професором університету) і Ллойд-Джордж посилали своїм експертам записки такого змісту: «Чехо-словаки, що це таке? Де знаходяться? І скільки їх?», «Мені ніколи не доводилося чути про Трансільванію», «Де знаходиться Тешен?»; британський прем’єр-міністр плутав Кілікію з Галичиною, тому що, згідно з англійською транскрипцією, обидва слова пишуться майже однаково.

Фактичним продовженням процесу післявоєнного влаштування світу, започаткованого в Парижі, стала Вашингтонська конференція (листопад 1921 - лютий 1922 рр.), яку скликали для розв’язання низки важливих міжнародних проблем в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Ініціаторами її проведення виступили Сполучені Штати Америки, що поставили собі за мету переглянути рішення Паризької мирної конференції щодо Далекого Сходу, зокрема Китаю, де з точки зору американських правлячих кіл посилилися позиції небезпечного для них конкурента - Японії. Це було однією з причин, з яких США відмовилися ратифікувати Версальський договір. Провідну роль на конференції відігравала американська делегація, що відображало посилення США у світовій політиці, головним чином через їх постійно зростаючу економічну й фінансову могутність. Радянську Росію - велику тихоокеанську державу - усунули від участі в цій конференції.

Згідно з договором чотирьох держав, його учасники (США, Англія, Франція, Японія) домовилися про взаємні гарантії своїх острівних володінь в Тихому океані, що означало визнання Сполученими Штатами проведеного на Паризькій конференції розділу островів, що належали Німеччині. Натомість завдяки його підписанню ліквідовувався небезпечний для США англо-японський союз 1902 р.

5 : 5 : 3 : 1,75 : 1,75. Також вперше за цим договором Великобританія змушена була визнати рівність свого воєнно-морського флоту з флотом США, що, безперечно, слід розглядати як успіх останніх у боротьбі за панування на морях і дозволяло продовжувати збільшення свого флоту, який поки що значно поступався британському.

На конференції був підписаний договір дев’яти держав про їх політику щодо Китаю, де піднесення національно-визвольного руху після війни загрожувало їх позиціям і змушувало піти на деякі поступки. За цим договором його учасники зобов’язувалися поважати суверенітет, незалежність і територіальну недоторканість Китаю, а також оголошували про свій намір дотримуватися принципів «відкритих дверей» і «рівних можливостей» для торгівлі й промисловості всіх націй, не добиватися особливих переваг і прав і не створювати собі сфер впливу в цій країні. Однак ці зобов’язання нічим не гарантувалися і фактично порушувалися великими державами, про що свідчить, наприклад, їх збройне втручання з метою придушення китайської революції 1925 - 1927 рр. Реальний смисл даного договору полягав у тому, що він надав характер міжнародної угоди американській доктрині «відкритих дверей» у Китаї, висунутої ще в 1899 р., і тим полегшив американському капіталу проникнення на ринки цієї країни, чому раніше європейські держави та Японія чинили опір, поділивши її на сфери свого впливу.

Таким чином, Вашингтонська конференція визнала територіальне статус-кво на Тихому океані й Далекому Сході, узгодила принципи своєї політики в Китаї та обмежила розміри воєнно-морських флотів провідних держав. Рішення, прийняті у Вашингтоні, стали не тільки «географічним» доповненням Версальської системи, але й початком її ревізії, тому що Японію змусили відмовитися від частини германських володінь, визнаних за нею на Паризькій конференції, зокрема повернути Китаю Шаньдунський півострів (Англія відмовилася на користь Китаю від орендованої нею території Вейхайвею). Хоча рішення Вашингтонської конференції мали здебільшого компромісний характер, однак в цілому вони відображали очевидну тенденцію до посилення міжнародної ролі США, а також початок переорієнтації Великобританії, почасти вимушений, на співробітництво с ними. В той же час послаблення позицій Японії в Китаї було досягнуто за рахунок контрпоступок їй, зокрема визнавалися її «спеціальні інтереси» в Маньчжурії, що в майбутньому полегшило розв’язання японської агресії на Далекому Сході. Отже, Вашингтонські угоди не створювали справді міцних, тривалих мирних відносин в цій частині земної кулі, а лише тимчасово послаблювали існуючі протиріччя (японо-американські, англо-американські тощо).

Рішення Паризької та Вашингтонської конференцій у своїй сукупності заклали підвалини післявоєнного устрою значної частини капіталістичного світу. Система міжнародних відносин, що базувалася на мирних договорах з Німеччиною та її союзниками, відома під назвою Версальсько-Вашингтонської системи. Її створення мало як позитивні, так і негативні наслідки.

Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи полягало в тому, що її утворення забезпечило вихід з війни, дозволило послабити післявоєнну напруженість і закласти основу для відносно стабільних міжнародних відносин у 20-ті рр. Рішення мирних конференцій містили низку положень, які свідчили про зростаюче розуміння необхідності оновлення принципів міжнародних відносин, серед них і визнання права на самовизначення народів, і відмова, хоча й формальна, від війни як засобу вирішення конфліктів. Важливим прецедентом стало створення Ліги Націй. В міжнародному плані були санкціоновані територіально-політичні зміни, що сталися внаслідок війни, розпаду чотирьох імперій (Австро-Угорської, Російської, Германської, Османської) і утворення нових держав. В Європі виникли такі держави, як Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (майбутня Югославія), відтворена Польща, у нових кордонах постали Австрія й Угорщина. Міжнародним співтовариством визнавалася державність і незалежність цих країн, за що довгий час боролися їхні народи, а встановлені кордони (значною мірою сумнівні й недосконалі) виявилися напрочуд довговічними.

Суттєво змінилися розміри багатьох європейських країн. Так, територія Австрії зменшилася в 3,7 , а Угорщини - в 3,25 рази, в той час як Румунії збільшилася більше ніж у 2, Греції - у 2,3, а Сербії - в 6 разів; зросла площа Франції - на 4,65%, Італії - на 8,6%, Данії - на 8,7%.

Версальська система закріпила нове співвідношення сил, що склалося після війни, зокрема переважання Франції на Європейському континенті внаслідок розгрому Німеччини і провідну роль Великобританії на Близькому Сході. Помітно зросла питома вага в міжнародних справах і британських домініонів, які отримали мандати на управління деякими німецькими колоніями, зокрема Південно-Африканський Союз - мандат на колишню Німецьку Східну Африку (сьогодні - Намібія), Австралія - на німецьку частину Нової Гвінеї тощо.

Враховуючи настрої населення й піднесення демократичних рухів після війни, творці Версальсько - Вашингтонської системи змушені були підтримати, принаймні на словах, заклики президента Вільсона, якого вважали ідеалістом, будувати світовій порядок на базі демократичних принципів і міжнародного співробітництва і в такий спосіб сприяли поширенню демократичних форм управління й встановленню демократичних режимів, зокрема в новостворених державах. У результаті кількість демократичних країн збільшилася, досягнувши майже тридцяти.

З іншого боку, сама Версальсько-Вашингтонська система за своєю сутністю не могла бути тривкою. Ненадійність, слабкість і вибухонебезпечність створеної структури післявоєнних міжнародних відносин обумовлювалися насамперед тим, що творці цієї системи свідомо чи мимоволі поставили надто багато держав і народів у таке становище, яке спонукало їх боротися проти неї. Це добре усвідомлювало багато учасників Паризької конференції. Так, експерт британської делегації Г.Нікольсон свідчив: «Ми прибули з твердим переконанням, що повинен бути укладений справедливий і розумний мир. Ми поїхали з усвідомленням, що договори, які ми нав’язали нашим ворогам, були несправедливі й не розумні». Вже згадуваний Ф. Нітті констатував: «Тривалий період росту культури, правопорядку та добробуту нові договори звели нанівець... Нові договори зі своїми арміями та взаємною недовірою, що постійно зростають, започатковують майбутнє, перспективи якого сумні для переможених та загрожують самим переможцям».

Хиткість і нестійкість післявоєнного устрою світу визначалися такими чинниками, як нерівномірність розвитку капіталістичних країн, яка викликала постійні зміни у співвідношенні сил між ним; поглиблення протиріч між переможеними і переможцями; незадоволення підсумками війни окремих країн з табору переможців; обурення малих країн, інтересами яких часто зневажали.

Після війни загострилися протиріччя між державами-переможницями. Так, між Великобританією та Францією, вчорашніми союзниками по Антанті, розгорнулася боротьба за гегемонію в Європі. США, які не змогли здійснити свої плани щодо здобуття світового лідерства за рахунок послаблення позицій Франції та Англії в Європі і на Сході, відмовилися ратифікувати Версальський договір і Статут Ліги Націй.

Розробляючи принципи мирного врегулювання і створюючи систему післявоєнного світового порядку, представники великих держав припустилися низки фатальних помилок, які негативно позначилися на стані міжнародних відносин в наступні десятиліття.

Великі держави виявили на Паризькій конференції повну зневагу до можливих економічних наслідків договорів, які обтяжували світове господарство надмірними репараційними платежами і штучним припиненням економічних зв’язків, що складалися століттями. Поява нових держав на обширі Європи ускладнила економічну ситуацію.

Держави Антанти і США виявилися напрочуд короткозорими, коли примусили підписати ганебний для німців Версальський договір не справжніх винуватців війни з боку Німеччини, а саме представників німецької вояччини, кайзерівського уряду, верхівки юнкерства й монополістичної буржуазії, а тих, хто тоді уособлював молоду германську демократію, тим самим пов’язавши її в очах власного народу з національним приниженням, що сприяло її дискредитації.

Проголосивши принцип національного самовизначення народів як основу для національно-державного розмежування, «архітектори» післявоєнного устрою світу неодноразово його порушували самі або закривали очі, коли їх порушували інші. компенсації і навіть у моральній підтримці. Втілити в життя ідеї та принципи, які в теорії виглядали розумними і справедливими, виявилося надзвичайно важко. Вже під час Паризької конференції стала очевидною нездійсненність намагань Вільсона, щоби кордони створених або реорганізованих держав збігалися з національно-етнічними ареалами народів, які там проживали. Майже кожна з держав, створених на руїнах старих імперій, відтворювала в мініатюрі ту імперію, до складу якої входила до війни, тобто мала етнічні меншини, невдоволені своїм становищем у нових державах, уряди яких не визнавали за ними права на самовизначення, хоча скористалися цим правом для своїх народів. Наприклад, про ставлення правлячих кіл Чехословаччини (яку вважали зразком демократії в Центральній Європі) до інтересів українського населення Закарпаття свідчать слова міністра іноземних справ Е.Бенеша: «Доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена вона остаточно... Чехословаччина ніколи не віддасть цієї землі».

Вперше у ХХ ст. принцип національного самовизначення, причому в його найбільш радикальній формі, використовувався переможцями у закамуфльованому вигляді для реалізації власних планів всупереч інтересам переможених. І саме під цим гаслом керівники Антанти визначили нову політичну карту Європи.

Після закінчення війни американський президент В.Вільсон запропонував концепцію самовизначення як принцип побудови нового світового порядку. Але навіть його державний секретар Роберт Лансінг вважав, що реалізація цього принципу на практиці може створити більше проблем, ніж вирішити. У своєму щоденнику він, зокрема, писав: “Слово “самовизначення” як би начинено динамітом. Воно пробуджує надії, які можуть ніколи не збутися. Боюся, що реалізація цього принципу призведе до загибелі тисяч людей”.

Права на самовизначення позбавлялися судетські й південнотирольські німці, а також переважна частина австрійців, які майже одностайно виступали за приєднання до Німеччини. В даному випадку міркування «політичної доцільності» в черговий раз ставилися вище волевиявлення народів і етнічних меншин. Проте навряд чи союзники могли діяти інакше, бо реалізація їх прагнень перетворила б Німеччину і територіально, і за чисельністю населення, і за геополітичним становищем (можливість контролю над Дунайським басейном) в європейську супердержаву, ще більш могутню, ніж до 1914 р. Цілком природно, що в недалекому майбутньому німецькі меншини в Польщі та Чехословаччині, стали постійним об’єктом впливу гітлерівської демагогії і зазіхань, що підривало міжнародну стабільність.

Внаслідок такого, часто довільного, національно-державного розмежування в Європі виникли райони з компактним проживанням етнічних меншин - німців у Польщі та Чехословаччині, австрійців в Італії, угорців у Чехословаччині, Румунії та майбутній Югославії, українців і білорусів у Польщі, які незабаром стали джерелами гострих конфліктів, проте як і об’єднання в одній державі сербів, хорватів, словенців, македонців і албанців. Зрозуміло, що очікувати лояльного ставлення з боку ображених країн і народів до рішень, що призвели до такого становища, було важко.

Таким чином, післявоєнне мирне врегулювання посилило етнічну ворожнечу між країнами Центральної та Східної Європи, що робило співробітництво між ними, як на це сподівався Вільсон, малоймовірним. Скоріше навпаки, бо, як писав Ллойд-Джордж: «Тільки що звільнені народи Південної Європи готові були перегризти один одному горло в гонитві за кращими шматками спадщини померлих імперій». Конфлікти, що виникли між Німеччиною і Польщею, Польщею і Литвою, Польщею і Чехословаччиною, Австрією і Угорщиною, Італією і Югославією через прикордонні райони, роками отруювали міжнародні відносини в Європі. Отже, санкціонувавши створення в Центральній і Східній Європі декількох порівняно невеликих, але поліетнічних за своїм складом держав, які відразу ж висунули взаємні територіальні претензії одна до одної, великі держави тепер мали регіон постійної політичної нестабільності , а створений ними ж інструмент улагоджування конфліктів - Ліга Націй - виявився недійовим. З 1919 р. по 1922 р. у цьому регіоні спалахнуло не менше двадцяти малих війн і конфліктів, що взагалі-то недивно, оскільки вибіркове, з огляду на певні політичні розрахунки, застосування принципу самовизначення перетворилося, як зазначали деякі інтелектуали (Карл Поппер та ін.), у принцип саморуйнації, адже «визволення» народів і етнічних меншин фактично створило ще більше меншин, які мали набагато вагоміші приводи для незадоволення, ніж раніше.

Особливо войовничо поводилася Польща, яка внаслідок польсько-української війни приєднала Східну Галичину зі Львовом, розв’язала війну з Литвою, окупувавши Вільно й Віленський край, що були включені до її складу після «плебісциту», спровокувала конфлікт з чехами через Тешин, розпочала загарбницьку війну проти Радянської Росії, за допомогою сили здійснювала свої «права» щодо Німеччини на Балтиці та в Силезії. Вдало граючи на бажанні Франції знов мати на Сході могутнього союзника як противагу Німеччині (замість царської Росії) та використовуючи страх Великобританії перед поширенням більшовизму в Європі, Польща змусила західні країни визнати її нові кордони, незважаючи на те, що її територія на початку 20-х рр. внаслідок ведення відверто силової експансії виявилася вдвічі більшою, ніж передбачалося рішеннями Паризької конференції.

Отже, невирішені проблеми етнічних меншин і «несправедливих» кордонів стали в кінцевому підсумку джерелом нестабільності, що полегшило розв’язання нової світової війни.

Ще одним сумним наслідком спроб створити держави з етнічно й лінгвістично однорідним населенням стало масове вигнання і навіть фізичне знищення деяких етнічних меншин. Так, після греко-турецької війни 1922 р. від 1,3 до 1.5 млн. греків було виселено з Малої Азії, де вони жили здавна, а з Греції відповідно вигнано 400 тис. турків. Разом з тим нічого подібного не відбулося на Кіпрі, де мешкало в 4 рази більше греків, ніж турків; взагалі не вживалося жодних заходів, щоби задовольнити національні сподівання курдів Східної Анатолії чи вірмен, «переміщених» з Анатолії в Північну Сирію.

На мирних конференціях післявоєнного часу не був засуджений геноцид вірмен, здійснений у 1915 р. турками, кількість жертв якого перевищила 1 мільйон чол., що призвів до масового біженства; вірменам було відмовлено в їх праві на власну історичну територію або в праві хоча б на «національний осередок» у межах Туреччини, проте як і в матеріальній компенсації і навіть у моральній підтримці.

Це означало, що сумнівний принцип національності як основи державотворення не тільки в Європі, але й за її межами здійснювався великими державами вибірково, непослідовно, з урахуванням насамперед власних геополітичних інтересів, і право на самовизначення надавали тим, кому вважали за потрібне, хто цього «заслужив». Г.Нікольсон визнав, що «провінції і народи насправді розглядалися як худоба або пішаки в шаховій грі». Недивно, що деякі «вузли» міжнародних відносин, які утворилися після Першої світової війни, залишилися нерозв’язаними аж до тепер. Очевидно, що, скажімо, для народів германських колоній і колишньої Османської імперії Версальсько-Вашингтонська система не принесла полегшення, а тим більше свободи, а звелася лише до зміни поневолювачів, і тому їх неможливо було переконати в справедливості нового порядку. Власне, піднесення антиколоніальних рухів після війни і стало природною реакцією на створення цієї системи.

Переможці сподівалися, що запровадження принципу національного самовизначення не лише гарантуватиме мир серед держав Східної та Південно-Східної Європи, але й сприятиме утвердженню в цьому регіоні, де раніше існували авторитарні форми управління, демократичних політичних інститутів. Однак сталося так, що претендентами на спадщину імперій, що розпалися в Європі, виступили націоналістично налаштовані лідери національних рухів, яких переможці схильні були підтримувати й заохочувати в їх прагненнях, якщо вони стояли на антибільшовицьких позиціях. Тому принцип національного самовизначення був спотворений націоналізмом.

Виявилося, що хвиля шовінізму й націоналізму, піднята Першою світовою війною, не спала, її сила в мирний час підживлювалася почуттям національного приниження багатьох народів і етнічних меншин. Не сприяли спаду націоналізму й рішення Паризької конференції щодо кордонів. Система післявоєнного устрою продемонструвала, що націоналізм малих націй був таким же нетерпимим і агресивним, як і великодержавний шовінізм. До того ж так звана «національна ідея» в тому вигляді, як сформулювали її офіційні речники, не обов’язково збігалася з дійсною самоідентифікацією народів, яких вона стосувалася. Саме «націоналістичний присмак» утворення нових держав в Європі після світової війни значною мірою зумовив встановлення в них авторитарних, диктаторських, профашистських режимів. Через 15 років після Паризької конференції в жодній країні Центральної та Східної Європи (окрім Чехословаччини) не утрималися демократичні режими. Отже, несамовитий етнічний націоналізм, під впливом якого закладалися підвалини Версальської системи, створював умови для її розхитування й занепаду.

Нарешті, не сприяла стійкості Версальсько-Вашингтонської системи і та обставина, що поза її рамок опинилася Радянська Росія, підпису представників якої не було під жодним договором. Характерна риса цієї системи - її антирадянська спрямованість. Страх, що ідеї більшовицької революції поширюватимуться на інші європейські країни, спонукав союзників збільшити (за рахунок Німеччини та відторгнутих від Росії земель) і усіляко підтримувати такі країни, як Польща, Чехословаччина, Румунія, а також створити на західних кордонах Радянської Росії так званий «санітарний кордон» з малих країн (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія), який розглядався ними як «бар’єр проти більшовизму». Таким чином, Радянська Росія, яку усунули від участі у розв’занні міжнародних проблем і яка зазнала з боку країн Антанти і США інтервенції, дипломатичної ізоляції, економічної блокади, ворожої пропагандистської кампанії, також не була зацікавлена в збереженні Версальсько-Вашингтонської системи.

Таким чином, світова війна та післявоєннне мирне врегулювання не розв’язали багатьох протиріч, а лише приглушили їх, загнали всередину. Певні сили в Німеччині майже не приховували наміру при нагоді взяти реванш. Проте незадоволеними виявилися й деякі країни з табору переможців (Італія, Японія). До того ж, на карті світу виник новий чинник - Радянська держава, що дуже ускладнило й заплутало міжнародні відносини. Адже тепер не просто одне угруповання капіталістичних країн протистояло іншому, тепер кожне з них для досягнення перемоги над супротивником змушено було об’єднатися з третьою могутньою силою, якою - з огляду на геополітичне становище й військово-економічний потенціал - міг стати тільки Радянський Союз - країна з ворожою їм ідеологією та суспільним ладом. Однак такі об’єднання навряд чи могли бути міцними, а їх розвиток передбачуваним.
Розділ ІІІ. Особливості суспільної свідомості та духовного життя західного суспільства в міжвоєнний період.
На межі ХІХ - ХХ ст. у західному суспільстві панував оптимістичний настрій щодо перспектив його подальшого розвитку. Багатьом уявлялося, що західна цивілізація впевнено вийшла на шлях поступового і невпинного прогресу як в галузі промислового виробництва, науки і техніки, так і в царині пізнання законів природи й соціуму. Ідея всемогутності розуму, породжена добою Просвітництва, набула такого поширення, що стала, по суті, загальновизнаною. Блискучі наукові відкриття, ідеї й винаходи, нові течії в мистецтві, літературі, музиці, здавалося б, підтверджували таке відчуття. Це і зумовило таку характерну особливість суспільної свідомості початку ХХ ст., як тверду переконаність, навіть віру в невтримність поступу людства та безмежний оптимізм щодо майбутнього, яке, вважалося, повинно бути безумовно щасливим, мирним, заможним.

Війна 1914 - 1918 рр. поховала, принаймні на певний час, ці сподівання. Завдані нею зруйнування, страждання й загибель людей досягли справді жахливих масштабів, вкрай негативно позначившися на людській психіці, моральних настановах, суспільних ідеалах. У настроях суспільства стався глибокий злам: оптимізм поступився місцем всеохоплюючому песимізму, духовній порожнечі, невірі в щасливе майбутнє. Люди не могли збагнути, як в Європі - колисці західної цивілізації - могла статися така масова, величезна різанина, а досягнення людського розуму й науки використані для винаходу й застосування таких видів зброї, як вогнемети, гази, міномети, танки, аероплани, підводні човни, призначених якомога більше та ефективніше вбивати тих, хто вважався «хомо сапієнс». Один з найяскравіших представників літератури так званого «втраченого покоління» Е.М.Ремарк у своєму знаменитому романі «На Західному фронті без змін» дуже точно передав ці настрої: «...Яке ж безглуздя все те, що написано, зроблено, передумано людством, коли можливі такі речі! Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень». За словами У.Черчілля, «усі жахи всіх віків були зібрані докупи, і не тільки армії, а цілі народи були кинуті в їх прірву».

Характерною рисою суспільної свідомості в Європі стало відчуття занепаду і загибелі європейської цивілізації, і навіть безвиході й безперспективності розвитку людства в цілому.

Відчуття занепаду або принаймні глибокої кризи європейської цивілізації, що стало властивим для самосвідомості насамперед інтелектуальної еліти, зумовило й відмову від європоцентризму, такого ще донедавна звичного для пересічного європейця уявлення про європейську цивілізацію та культуру як найвище досягнення світової культури взагалі. Друга важлива зміна, що відбулася в суспільній свідомості, пов’язана з відмовою від «культу Розуму» та запереченням ідеї прогресу та закономірності історичного процесу. Поширеним перед війною уявленням про всемогутність людського розуму та апології розумної діяльності людини, що незаперечно приносить користь суспільству, було завдано нищівного удару, бо війну можна було теж сприймати як «розумну», тобто раціонально організовану «діяльність» мільйонів людей, щоправда, спрямовану на взаємне знищення. Багато людей ставили запитання: чи вважати прогресом попередній розвиток людства, якщо він призвів до катастрофи 1914 - 1918 рр.? Американський дослідник П.Джонсон констатував: «Те, що вбило ідею організованого (на відміну від анархічного) прогресу, була абсолютна страхітливість діянь, що вчинила цивілізована Європа за останні чотири роки».

Звідси поширення в суспільній свідомості ірраціоналізму, тобто невіри в можливості людського розуму, насамперед як засобу пізнання та перетворення світу, а також тяжіння до містики. Цьому сприяли й нові наукові відкриття (відносність часу й простору, доведена Ейнштейном; «принцип невизначеності», сформульований Гейзенбергом та ін.), що підірвали притаманні ХІХ ст. уявлення про раціональну (тобто розумну) організацію Всесвіту й людства. Класична філософія, що грунтувалася на поясненні світу і людської природи розумом, почала втрачати своїх прихильників і позиції в суспільствознавстві, натомість набули неабиякого визнання філософські системи, речники яких (наприклад, А.Бергсон) стверджували, що для розуміння оточуючої дійсності інтуїція, воля, життєвий запал, індивідуальний або релігійний досвід важливіші за раціональне (розумне) і наукове мислення. Саме цим пояснюється популярність у суспільстві фрейдизму, автор якого (віденський психіатр і невропатолог З. Фрейд) дійшов висновку, що головну роль у житті людини відіграють комплекси позасвідомих потягів і мотивацій - прагнення її до самоствердження, сексуальні нахили тощо.

Певні зрушення в суспільній свідомості відбулися і щодо релігії. З одного боку, двадцяті роки стали свідками подальшого спаду релігійної віри, особливо серед освічених людей, з другого - втрата віри в людський розум і прогрес обумовили поновлення інтересу до релігійного (християнського) сприйняття світу, бо після жахів світової війни чимало людей, як влучно зауважив англійський романіст Грем Грін, «почали вірити в небеса, тому що повірили в пекло».

Потрясіння, що зазнали мільйони людей у роки війни, в поєднанні з нездійсненням гасел і обіцянок, заради яких були принесені величезні жертви, спричинилися до загального знецінення моральних норм і навіть до їх заперечення.

Душевний стан тих, хто пройшов війну, вдало змалював у внутрішньому монолозі одного з персонажів своєї відомої «Саги про Форсайтів» визнаний майстер реалізму Джон Голсуорсі: «Я стільки часу жив серед жахів і смертей, я бачив людей у такому неприкрашеному вигляді, я так нещадно виганяв із своїх думок будь-яку надію, що в мене тепер ніколи не може бути ні найменшої поваги до теорій, обіцянок, умовностей, моралі та принципів. Я занадто зненавидив людей, які копалися в усіх цих мудруваннях, поки я копався в грязі й крові. Ілюзії закінчилися. Жодна релігія, жодна філософія мене не задовольняють - слова, і тільки слова. Я все ще зберіг здоровий глузд - і не особливо цьому радий... Я небезпечний, але не так небезпечний, як ті, хто торгує словами, принципами, теоріями, усілякою фанатичною маячнею за рахунок крові та поту інших людей».

Повернення до рутини повсякденного життя, що здавалося ще більш тьмяним, сірим, одноманітним, ніж до війни, яке до того ж ускладнювалося безробіттям, інфляцією, дорожнечою та іншими негараздами, а також байдужістю влади, яка забула про обіцяну «вдячність захисникам вітчизни», сприймалося багатьма як вражаюча несправедливість, знущання, насмішка над здоровим глуздом, стражданнями і принесеними жертвами, проте, як і над ілюзіями і надіями, пов’язаними із закінченням війни. Звідси поява в масовій психології західного суспільства глибокого розчарування й душевної спустошеності. Мабуть, найбільш гостро відчули той злам цінностей, що стався внаслідок війни, письменники так званого «втраченого покоління», чиє становлення як художників припало на роки війни. Ось як про це писав Ремарк у романі «Три товариші»: «Ми хотіли вирушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й душевної інертності... Але що з цього вийшло? Все стало брехнею, забулося.. А хто не міг забути, тому залишилися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Часи великих мрій, мрій людських і навіть суто чоловічих канули в небуття. Тріумфували заповзятливі. Корупція. Злидні».

Усвідомлення того, що страждання й жертви війни виявилися, вочевидь, марними, а світ, що народжувався, аж ніяк не виглядав кращим, - все це зумовило небачене сум’яття в душах і свідомості людей, розлад суспільства з самим собою, втрату світоглядних орієнтирів і важку моральну кризу. Колишнього, довоєнного світу з його усталеними нормами і уявленнями вже не було, проте, навіть якби він існував, ті, хто повернувся з війни, були б нездатні в ньому жити, не без підстав вважаючи його цінності наскрізь фальшивими. Однак вони, у переважній своїй більшості, не змогли знайти свого місця і в новому, післявоєнному суспільстві, холодному й байдужому до їхніх переживань і досвіду. З огляду на це, зрозуміло, чому багато ветеранів війни, вороже налаштованих до цього суспільства, не сприймали його моралі, не поділяли запропоновані ідеали. З іншого боку, молодь 20-х із зневагою ставилася до попереднього покоління, вважаючи його відповідальним за виникнення й тривале ведення війни, а тому, у свою чергу, також вдалося до тотального заперечення всіх минулих цінностей і норм. У суспільній свідомості виникло дуже болісне відчуття розірваності світу, і це, можливо, один з найстрашніших наслідків Першої світової війни.

Це відчуття розірваності світу, розлад у суспільній свідомості, втрата колишніх ідеалів і моральних орієнтирів, про що йшлося вище, доповнювалися і конфліктом поколінь. Після світової війни не спрацював звичайний соціальний процес гармонійної передачі цінностей, норм і зразків поведінки від батьків дітям. Більше того, між поколіннями, що дотримувалися тепер кардинально протилежних поглядів на життя, розверзлася прірва. Це аж ніяк не сприяло консолідації суспільства заради подолання численних проблем, з якими воно зіткнулося в міжвоєнний період. Навпаки, посилилися індивідуалізм та егоїзм, чимало людей воліли якомога скоріше забути вчорашнє, не думати, що чекає на них завтра, жити сьогоденням. У суспільстві, значна частина якого жила інтересами тільки сьогоднішнього дня, виникав небезпечний розрив між минулим з його уроками світової війни, не дуже добре засвоєними, і недалеким майбутнім, де людство чекали ще більш страшні випробування. Багатьом здавалося, що суспільство бреде наосліп посеред хаосу і безвір’я, в сум’ятті, що охопило всю його сутність, і в такому стані може прийти або до цинічної байдужості, або до вибуху емоцій, щоби позбутися розчарувань, принижень, зневіри, зраджених сподівань, що накопичилися в душах людей. Саме такий вибух емоцій вдало використали на початку 30-х рр. нацисти в Німеччині, які водночас доклали багато зусиль, щоб він стався. Голландський історик Й.Хейзінга зазначив, що саме на моральному сум’ятті, що охопило західну цивілізацію в післявоєнний час, диктатори в Європі будували свою владу.

Внаслідок пережитих потрясінь, страждань, соціальних катаклізмів і означених вище зсувів у суспільній свідомості в соціальній психології широких верств населення мали місце непередбачувані, не відомі раніше явища - набули неабиякого поширення настрої цинізму, вихваляння насильства (т.зв. «культ сили»), гедонізм (прагнення до насолоди як вищого блага та основній меті людського буття), гомосексуалізм. Послаблення традиційних обмежень і усталених норм позначилися на інституті шлюбу, відсоток розлучень збільшився серед усіх класів суспільства. Місце жінки в суспільстві, її поведінка та зовнішній вигляд зазнали разючих змін. Багато жінок, що під час війни зосталися без чоловіків і змушені були працювати, відчули себе більш самостійними і стали вільніше ставитися до інтимних зв’язків, прилюдно демонстрували свою розкутість, почали відкрито палити та вживати алкогольні напої, робили зачіску «під хлопця», намагалися приховати свою жіночність в одязі тощо.

Зростаюча свобода звичаїв і поведінки стала загальним явищем. Захоплення фрейдизмом зробило звичайним обговорення сексуальних проблем у пресі. Супутником гедонізму 20-х рр. став стримкий розвиток індустрії розваг. Бажання людей післявоєнного часу забути про жахи пережитого, відволіктися від тривог і невизначеності оточуючого світу з його новими, незрозумілими, а тому ще більш лякаючими проблемами, зумовило переважання на шпальтах періодичних видань передусім розважальної інформації (приватне життя кінозірок, кримінальна хроніка, спортивні новини, мода, сенсаційні репортажі, наприклад, про нудистський рух або лох-несське чудовисько тощо). На екранах кінотеатрів капіталістичних країн також панували переважно розважальні фільми, хоча з’являлися і такі, що відображали характерні риси суспільного життя того часу - песимізм, тяжіння до ірраціональності й містики, індивідуальний протест проти офіційного буржуазного мистецтва з його міщанськими ідеалами, конфлікт людини з суспільством. Так, у Німеччині, де післявоєнна криза суспільства проявилася найбільш гостро, поряд із суто комерційними, розважальними стрічками, що виконували свого роду «втішаючу» функцію, знімалися фільми, присвячені психопатологічним переживанням людей, що втратили контакт з оточуючою їх дійсністю - незрозумілою, ворожою, байдужою. Хворе суспільство породжувало і хворобливе суспільство: саме в Німеччині періоду Веймарської республіки виник новий жанр - фільми жахів. Усі ці стрічки про монстрів, вампирів, вбивць-збоченців опосередковано віддзеркалювали ту особливу атмосферу розгубленості й трагізму, яка панувала в німецькому суспільстві, травмованим поразкою у війні та невдачею Листопадової революції, доведеним до відчаю безробіттям, голодом, страшенною інфляцією, зараженим бациллами фашизму.

Серед змін, що сталися в суспільній свідомості після війни, була і переоцінка нібито безумовно позитивної - як здавалося раніше - ролі науки і технічного прогресу. Прийшло усвідомлення, що ні з чим незрівнянна жорстокість війни значною мірою визначалася використанням досягнень науки і передових технологій. Одним з перших недвозначних попереджень проти уяви про благо наукового прогресу, який, мовляв, обов’язково веде до кращого, більш раціонально зорганізованого світу, стала книга англійського письменника Олдоса Хакслі (онука відомого біолога-дарвініста ХІХ ст. Гекслі) «Чудовий новий світ», написана в жанрі антиутопії в 1932 р. У ній з великою силою й переконливістю продемонстровано внутрішню порожнечу життя, яке повністю організовано, точніше заорганізовано, позбавлено будь-яких емоційних переживань і ускладнень і в якому всі права вибору, прийняття рішень людиною втрачені, а сама вона підпорядкована стандартизованим правилам поведінки, і де наука використовується для контролю за настроями й навіть думками людей. У цьому «новому чудовому світі» панують автоматизація, стандартизація і... бездуховність, в ньому нема місця мистецтву і самим природним людським почуттям - любові, материнству тощо.

З іншого боку, чимало людей у країнах Заходу, особливо серед інтелігенції, пов’язували свої надії на духовне відродження і встановлення кращого, більш справедливого і розумного порядку у світі з будівництвом нового, соціалістичного суспільства в Радянському Союзі. Відомий французький письменник Ромен Роллан під час розмови зі Сталіним у 1935 р. говорив про симпатії до «країни, де створюється справді великий, абсолютно новий світ. Те, що ви тут робите, має грандіозне значення для усього людства і вже тепер справляє вплив на уми народів і інтелігенції... наші кращі люди покладають на вашу країну свої надії й сподівання». Однак у другій половині 30-х рр. довіра й симпатії демократичних кіл західних країн до СРСР значною мірою були втрачені через придушення демократії в суспільстві, деякі негативні аспекти радянської допомоги республіканській Іспанії, масові політичні репресії 1937 - 1938 рр.

Таким чином, притаманна суспільній свідомості на початку ХХ ст. впевненість у майбутньому та віра в неминучість історичного прогресу виявилася майже зруйнованою в повоєнні десятиліття. Жахливе кровопролиття першої світової війни; переродження більшовицької революції в Росії, з якою значна частина людства пов’язувала надії на краще майбутнє і більш справедливий соціальний устрій, в тоталітарну сталінську диктатуру; піднесення фашистських рухів, що прославляли насильство і зневажливо ставилися до ліберальних і демократичних цінностей, на які орієнтувалася західна цивілізація в ХІХ ст., - все це серйозно підірвало сподівання, що майбутнє буде визначитися прогресом і безумовним вдосконаленням світу й людини. Натомість прийшло відчуття, що ХХ століття, за висловом англійського поета Одена, стає «добою неспокою». Тому можна вважати, послуговуючися назвою відомого твору французького письменника М.Пруста, що увесь міжвоєнний період європейське суспільство перебувало в пошуках втраченого стану духовної рівноваги, соціального оптимізму, спокою, віри в можливості людського розуму. Однак ці пошуки не досягли мети, перервані початком Другої світової війни.