Навчальний посібник Чернівці: «Рута», 2000 ббк 63. 3(0)6 с 418 Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради чду

Підписання мирних договорів у 1919-1920 рр. і врегулювання основних протиріч між державами-переможницями сприяло стабілізації міжнародних відносин. Однак уже в 1923 р. вони були піддані серйозним випробуванням через окупацію Францією Рурської області - центру важкої промисловості Німеччини. Приводом для цієї акції стала своєрідна інтерпретація Францією несвоєчасної виплати репарацій німцями, а дійсною причиною - її прагнення по­силити свої позиції за рахунок переможеної Німеччини в боротьбі за європейську гегемонію, бо для Франції окупація Рура була важ­лива не лише з економічного боку (контроль над німецькою металургійною промисловістю, вугіллям і т. інше), але з військово-стра­тегічної точки зору. Виникла міжнародна криза, в ході якої ні США, ні Великобританія не підтримали Францію, яку змусили вивести свої війська з Рура й погодитись на перегляд репа­раційних зобов'язань Німеччини. Цілком природно, що «руська кри­за» привела до значної зміни співвідношення сил в Європі. Так, Францію фактично усунули від розробки умов нового репа­раційного плану (так званого плану Дауеса), який поклав початок відбудови германської економіки, а згодом і військово-економічно­го потенціалу. Прийняття «плану Дауеса» означало, що зазіхання Франції на гегемонію в Європі зазнали краху, а керівна роль у вирішенні репараційного питання перейшла до США та Англії. Цей план, розрахований на зміцнення Версальської системи, фактич­но сприяв посиленню позицій германського імперіалізму й тим са­мим створював умови для її розхитування.

Помітну роль у зміні балансу сил, який почався в Європі, відіграли рішення Локарнської конференції. Підписа­ний там Рейнський гарантійний пакт зобов'язував Францію, Бельгію та Німеччину поважати недоторканість їх кордонів і не нападати одна на одну. Згода західних держав на підписання Німеччиною зазначеного пакту означала не що інше, як визнання її рівноправним партнером, що стало незаперечним успіхом німецької дипломатії. На практиці Локарнські угоди, які були своєрідною політичною надбудовою «плану Дауеса», вдало використала Німеччина для посилення своїх зовнішньополітичних позицій. Вза­галі, зміст договорів, укладених в Локарно (крім Рейнського пак­ту, було підписано німецько-польський та німецько-чехословацькі арбітражні договори), недвозначно вказував германському імперіалізмові єдино можливий - з точки зору західних держав, які невипадково відмовилися гарантувати договори Німеччини з Польщею та Чехословаччиною, - напрямок його експансії, а саме: на Схід, проти СРСР. Фактич­но, антирадянські міркування, якими керувалися західні держави, укладаючи Локарнські угоди, по суті, підривали закладені ними ж основи післявоєнного устрою, оскільки не гарантували безпеки кор­донів навіть учасників Версальської системи, тобто Польщі та Чехословаччини. У 1926 р. Німеччину прийняли до Ліги Націй, і вона стала постійним членом її Ради. Тим самим їй повернули ста­тус великої держави.

У 20-ті рр. було зроблено значний прогрес у розвитку міжна­родного права. Вперше широко й на міжурядовому рівні обговорюва­лась проблема роззброєння. Ще на Ге­нуезькій конференції російська делегація з метою реалізації нас­танови В.Леніна «Роззброєння є ідеал соціалізму» внесла принципово важливу пропозицію про загальне скорочення озброєнь. Хоча організа­тори конференції, насамперед делегація Франції, категорично відмовились її розглядати, радянська ініціатива мала неа­бияке морально-політичне значення. На жаль, переважна більшість ініціатив у царині роззброєння в 20-ті рр. була приречена на нев­дачу, тому що ніхто з великих держав не хотів поступатися своїми позиціями. Разом з тим у 1925 р. вдалося підписати Женевську кон­венцію про заборону застосування хімічної та бактеріологічної зброї (нагадаємо, що в роки Першої світової війни від газових атак загинуло майже 40 тис. вояків).

Водночас у міжнародних відносинах 20-х рр. зберігалися не­безпечні вогнища напруги. Нестабільною залишалася обстановка в Центральній та Південно-Східній Європі: між країнами цього регіо­ну існувало чимало неврегульованих протиріч. Введення мандатної системи для колишніх колоній Німеччини та володінь Оттоманської імперії як засобу послаблення колоніального гніту (вона передбачала опіку Ліги Націй над підмандатними територіями) себе не виправдало. Оскільки США, що не ратифікували Версальського договору, залиши­лись поза Лігою Націй, то в складі її Ради залишилися лише ті країни, які отримали мандати на управління цими територіями, і опіка Ліги Націй стала фікцією, а становище підмандатних тери­торій нічим не відрізнялося від становища колоній. Це ще раз про­демонструвало народам колоній прихильне ставлення великих держав до колоніалізму. Тому 20-ті рр. не стали періодом спаду антиколоніальних рухів і настроїв. І все ж «дух Локарно», здавалося б, забезпечив на декілька років безпеку й стабільність у міжнарод­них відносинах.

Світова економічна криза стала тим очевидним рубежем, з якого світ почав вповзати в Другу світову війну. Економічна криза була світовою, але замість того, щоб скоординува­ти дії по її подоланню, капіталістичні країни намагалися переклас­ти її тягар одна на одну; між ними почалися справжні торгові й митні війни, які ще більше дезорганізували світову торгівлю, обсяг якої зменшився на 56%. Загострилось англо-американське економічне супер­ництво, відкритою стала боротьба за панування на морських комуні­каціях.

Вже в 1931 р., відкрито порушуючи рішення Вашингтонської кон­ференції, Японія почала реалізацію своєї загарбницької програми й окупувала Маньчжурію (Північно-Східний Китай), а в 1933 р. демон­стративно вийшла з Ліги Націй. Ні Ліга Націй, ні США не стали на шлях припинення японської агресії. Передбачені на цей випадок Статутом Ліги санкції проти Японії не були введені. Так виник перший прецедент безкарності агресора.

У 1935 р. цим прецедентом скористалася Італія, яка вважала себе обділеною результатами Першої світової війни й не прихову­вала своїх загарбницьких планів. Вона почала вторгнення в Абіссі­нію (Ефіопію), яку й захопила навесні 1936 р. І знову санкції Ліги Націй не спрацювали. США і Англія оголосили нейтралітет і за­боронили експорт зброї в обидві країни, тим самим не зробивши нія­кої різниці між агресором і його жертвою, що було, зрозуміло, на користь першого.

Зближення Німеччини, Італії, Японії та їх консолідація в агресивний блок відбувалися на грунті спільних інтересів. Їх об'єднувала, крім незадоволення резуль­татами світової війни 1914-1918 рр., боротьба з комунізмом. По-пер­ше, антикомунізм відображав справжні погляди фашистів, їх реальні цілі - знищення Радянського Союзу як держави і придушення комуніс­тичного руху, по-друге, фашистські агресори вдало використали ан­тикомунізм як ширму, покликану приховати від урядів нефашистських держав свої зовнішньополітичні цілі, спрямовані (і нерідко в пер­шу чергу) проти інтересів Англії, Франції, США та інших капіталіс­тичних країн.

Боротьба за збереження миру в тих умовах означала, по суті, збе­реження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, при всій своїй недосконалості, забезпечувала стабільність і визнавала силу права, а також передбачала механізм запобігання міжнародним конфліктам. Останній полягав у колективних діях проти агресора через Лігу На­цій. На жаль, цей механізм не спрацював, і належної відсічі агресорам не було дано.

Міжна­родні відносини 30-х рр. відрізнялися від передодня Першої світо­вої війни. В 30-ті рр. лише невелика група країн прагнула війни, тоді як більша частина світового співтовариства її не хотіла, тому існувала реальна можливість погасити вогнища війни. Все залежало від здатності миролюбних сил зорганізувати відсіч під­палювачам війни. Іншими словами, існувала альтернатива новій сві­товій війні. Що ж завадило не допустити її розв'язання?

Зазначимо тільки деякі причини цього. Насамперед, здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилась, послаб­ла через загострення взаємного суперництва в пошуках шляхів подо­лання економічної кризи та її наслідків. До того ж само по собі важке економічне становище цих країн відволікало всю увагу і сус­пільства, і політиків на внутрішні проблеми, їх розв’язанню надавався безумовний пріоритет перед зовнішньополітичними завданнями. Не можна не дооцінювати й психологічної причини, яка полягала в то­дішніх настроях населення так званих демократичних країн. Колек­тивна відсіч агресорам не виключала застосування сили проти них, тобто захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі й готовнос­ті до жертв. Але сама думка про жертви для населення цих країн, які нещодавно пережили - і не забули! - страхіття та величезні жертви Першої світової війни, видавалася жахливою, лякаючою. Тому громадська думка таких країн, як Англія або Франція, була кате­горично проти втягування в будь-які локальні конфлікти, здатні ви­кликати можливість переростання в європейську війну, а події в Ки­таї чи Ефіопії здавалися надто далекими, щоби в них вбачати загро­зу європейському миру. Такий підхід свідчив, що розуміння ціліснос­ті й неподільності світу ще не стало характерним для тодішньої сус­пільної свідомості. Такі настрої часом знаходили свій вираз у від­повідній політиці, яка прирікала західні країни на пасивність і по­зірну обережність.

Окремо слід сказати про позицію США. Не тільки руйнівна еконо­мічна криза І929-І933 рр. сприяла зосередженню загальної уваги американців на внутрішніх проблемах, але й наростання напруженості у світі породжувало в США прагнення відокремитися від міжнародних справ. Такі настрої набули в цій країні неабиякого поширення також внаслідок доктрини ізоляціонізму, покладеної в основу аме­риканської зовнішньої політики після перемоги республіканської пар­тії на виборах 1920 р., і завдяки ізоляціоністському рухові, який охопив досить широкі верстви населення. Свого апогею ізоляціоніст­ські настрої досягли в 1935 р., коли конгресом США прийнято закон про нейтралітет. Отже, найбагатша країна світу, з колосаль­ними ресурсами й реальною спроможністю впливати на світові події як би ви­пала зі світової політики, що значно збільшувало шанси агресорів на успіх.

Ще однією причиною, яка пояснює повільну мобілізацію анти­фашистських сил, слід вважати недооцінку політиками західних демократій усієї міри небезпеки, яка містилася в ідеології та практиці фашист­ських режимів. Зокрема, плани нацистів щодо переділу світу спочат­ку оцінювалися лише як данина націоналістичній риториці й не сприй­малися серйозно.

Всі ці чинники сприяли появі політики «умиротворення» фашист­ських агресорів, яка грунтувалася на трьох постулатах: по-перше, на ілюзії, що політику гітлерівської Німеччини можна контролювати, втримувати в рамках, які влаштовували б Ан­глію, Францію та їх союзників; по-друге, на войовничому невизнанні соціалізму й бажанні ліквідувати чи по­слабити СРСР (що здавалося західним політикам цілком ймовірним, якщо спрямувати германську агресію на Схід), по-третє, на стратегічній недооцінці сутності фашизму як загрози не тільки соціалізму, але й західним демокра­тіям. Найбільш активним прихильником цієї політики виступав прем'єр-міністр Великобританії в І937-І940 рр. Невілл Чемберлен.

Альтернативою політиці «умиротворення» міг би стати курс на організацію спільної відсічі всіх миролюбних, демократичних сил зростаючій агресії фашистських держав. До цього прагнула як прогресивна гро­мадськість західних демократій, так і тверезо мислячі політики, (наприклад, міністр зовнішніх справ Франції Луї Барту), які усві­домлювали зростання загрози нової війни. До табору миролюбних сил і країн залучився і Радянський Союз, у зовнішній політиці яко­го в 30-ті рр. сталися суттєві зміни. З одного боку, радянське керівництво усвідомило, що світова економічна криза сприяла не по­ширенню комунізму й світової революції, а посиленню фашизму, з іншого, стало очевидним, що агресивні дії Німеччини і Японії загро­жують безпосередньо СРСР. Тому радянські керівники змушені були відмовитися від прийнятої ще в 1919-1920 рр. аксіоми своєї зовніш­ньої політики, згідно з якою будь-яке посилення міжнародної напруже­ності тільки на користь СРСР. З кінця 1933 - початку 1934 рр. радянський уряд почав проводити політику, спрямовану на створення системи колективної безпеки на основі регіональних угод про взаємний захист від агресії з боку Німеччини та Японії.

Так, загроза з боку Японії після окупації нею прикордонної з СРСР Маньчжурії примусила радянських лідерів відновити в груд­ні 1932 р. відносини з Чан Кайші та посилено схиляти ватажка ки­тайських комуністів Мао Цзе-дуна до єдиних з Гоміньданом антияпонських дій. У ході реалізації свого нового зовнішньополітичного курсу СРСР вдалося добитися зміцнення свого міжнародного станови­ща. У 1932 р. Радянський Союз підписав низку пактів про ненапад з Фінляндією, Латвією, Естонією, Францією, у 1937 р. з Китаєм, у 1936 р. уклав договір про взаємодопомогу з Монголією. Після приходу Гітлера до влади СРСР припинив військове співробітницт­во з Німеччиною і тоді ж став виступати за створення системи ко­лективної безпеки для приборкання агресорів. У 1933 р. він вста­новив дипломатичні стосунки зі США, в 1934 р. Радянський Союз визнали Чехословаччина і Румунія. У вересні того ж 1934 року його прийняли до Ліги Націй, де він зразу ж став постійним членом її Ради, Це означало формальне повернення Радянської країни в міжнародне співтовариство в ранзі великої держави. Принципово важливо, що СРСР повертався до Ліги На­цій на своїх власних умовах: всі суперечки, і насамперед з приводу боргів царського уряду, вирішувалися на його користь.

Радянська дипломатія досягла певних успіхів у боротьбі за збереження миру, відвернення деяких актів агресії. До активу радян­ської зовнішньої політики можна віднести: 1) загальновизнаний позитивний внесок СРСР у діяльність Ліги Націй, спрямований на зміцнення її як органу колективної безпеки; 2) укладання догово­рів про взаємодопомогу з Францією та Чехословаччиною (І935 р.), підписання конвенції про визначення агресії за участю II країн (І933 р.); 3) радянські пропозиції щодо створення регіонального пакту за участю СРСР, Франції, Польщі, Чехословаччини, Фінлян­дії, Латвії, Естонії, Литви та Бельгії (так званий Східний пакт); а також про угоди про ненапад між СРСР, США, Англією, Японією й Китаєм (так званий Тихоокеанський пакт).

Мюнхенська угода мала згубні наслідки й знаменува­ли собою новий етап у міжнародно-політичному розвиткові передво­єнного періоду. Чемберлен і Даладьє власними руками створили не­безпечний прецедент, у результаті якого Гітлер без жодного пострі­лу отримав частину європейської країни. Крім цього, Англія і Фран­ція як би визнавали гітлерівський метод «захисту» осіб німець­кої національності, які проживали в інших країнах, заохочуючи Гітлера на повторення подібних кроків. Мюнхен значно зміцнив по­зиції Німеччини, розірвавши з’єднувальну ланку недосконалих, але все ж таки існуючих західної та східної систем безпеки: радянсько-французький і радянсько-чехословацький договори 1935 р. втратили будь-яку цінність, а ідеї колективної безпеки завдано нищівного удару, який відкрив шлях агресії в загальноєвропейському масшта­бі. Мюнхен дозволив Гітлеру переглянути «графік агресії» (якщо в 1937 р. він говорив про війну «не пізніше 1943 р.», то тепер терміни були пересунуті на 1939 р.). Мюнхенська угода вочевидь позбавила Європу ста­більності, бо віднині малі країни континенту відчували свою беззахисність і марність сподівань на захист з боку Англії та Франції. Утворилася загроза ізоляції для Радянського Союзу, якого навіть не запросили на конференцію в Мюнхені; для радянського керівництва це був знак того, що СРСР намагають­ся усунути від активної участі у вирішенні європейських проблем. Воно по­бачило, що мюнхенська угода була не квапливою імпровізацією, а свідомим продовженням політичної лінії, визначеної Локарнськими договорами і «пактом чотирьох» (1933 р.) і найяскравішим втіленням політики «умиротворення». Зміст англо-германської декларації від 30 вересня і франко-германської угоди від 6 грудня 1938 р., які були майже рівнознач­ні пакту про ненапад, недвозначно свідчили про наміри французької й британської дипломатії. У Москві це було не без підстав розцінено як спробу Англії й Франції відвести загрозу від себе й спрямува­ти агресію Німеччини на Схід, проти СРСР. Більш того, враховуючи підтримку мюнхенської угоди з боку США, безпосередню участь Поль­щі й Угорщини в розділі Чехословаччини, схвалення угоди Японією, яка ще влітку 1938 р. вдерлася на територію СРСР у районі Хасану, радянське керівництво починає замислюватися про загрозу створен­ня єдиної антирадянської коаліції й необхідність перегляду свого зовнішньополітичного курсу.

У березні 1939 р. Гітлер, розірвавши Мюнхенську угоду, окупував Чехословаччину, що заохотило Італію на захоплення у квітні Албанії. Таким чином, фашистські режими цих країни стали на шлях відкритої агресії в Європі. Політика «умиротворення» вочевидь зазнавала краху, що могло остаточно дискредитувати тих політиків, які виступали її речниками й практично здійснювали. Такий перебіг подій змусив уряди Англії та Франції в березні того ж року приступити до переговорів з Радянським Союзом про спільні дії проти військової загрози з боку фашистських держав, насамперед Німеччини.

Причин, з яких Великобританія і Франція пішли на перего­вори з СРСР влітку 1939 р., декілька, і одна з найважливі­ших полягала в змінах, які відбулися в настроях англійської гро­мадськості. Найбільш далекоглядні політичні діячі Англії й Фран­ції також виступали за тісне співробітництво з Радянським Союзом. Так, У. Черчіль говорив у палаті громад англійського парламенту: «Ми опинимося в смертельній небезпеці, якщо не зможемо створити великий союз проти агресії. Було б найбільшою дурницею, якщо би ми відкинули природне співробітництво з Радянською Росією». Лі­дер лібералів Д. Ллойд-Джордж попереджав Чемберлена: «Діючи без допо­моги Росії, ми потрапимо в пастку». Крім цього, британський і французький уряди розглядали самий факт переговорів з СРСР як додатковий важель тиску на Німеччину, щоб примусити її керівництво належним чином оцінити, нарешті, їх зусилля в проведенні політики «умиротворення» й порозумітися на грунті спільних антирадянських поглядів.

Союз Великобританії, Франції та Радянського Союзу був єдиним засобом запобігти війні в Європі, але для його реалізації потрібні були певні умови, а саме: усвідомлення загальнолюдської загрози фашизму і його різновиду - нацизму; взаємна довіра, невтручання у внутрішні справи один одного й впевненість, що кожний із союзників виконуватиме свої зобов’язання; підтримка малими і середніми державами Європи, а також США такого союзу. На жаль, таких умов тоді не склалося, і відповідальність за це несуть обидві сторони. Взяла гору самовбивча логіка принципу «кожний за себе», що випливала з егоїстичного розуміння національних інтересів і намагання вирішувати свої проблеми за рахунок інших держав і народів (як це сталося з Абіссінією, Австрією, Чехословаччиною, Албанією). Це зашкодило неагресивним державам своєчасно вжити заходи для розгрому фашизму й створило умови, найбільш сприятливі для агресорів.

Початок англо-франко-радянських переговорів свідчив про серйозність намірів радянської сторони, яка сподівалася на реальний результат. Франція також прагнула укласти міцний союз із СРСР, однак британська делегація, діючи згідно з вказівками свого уряду, затягувала переговори, розраховуючи, що поки вони тривають, Гітлер не наважиться розв’язати війну і, можливо, піде на компроміс. Англійська та французька місії складалися з другорядних осіб, до того ж без належних повноважень, що не відповідало важливості переговорів. За вказівкою своїх урядів (зокрема британського), вони займалися зволікали, вели переговори мляво, незацікавлено. Безпекою Польщі в Лондоні готові були пожертвувати заради угоди з Гітлером на кшталт мюнхенського, що підтверджують таємні англо-німецькі контакти влітку 1939 р. у Лондоні. Врешті-решт, британський уряд на чолі з Чемберленом, намагаючись водночас і залякати (фактом переговорів з Радянським Союзом), і спокусити Гітлера (пропозиціями про розподіл сфер впливу та ін.), не досяг бажаної мети й не зміг зупинити сповзання подій до війни. Така непослідовність британської політики, подвійна гра британських «умиротворителів» викликало розчарування в радянського керівництва й привело до припинення переговорів, безпосереднім приводом для чого стала неможливість, як і під час чехословацької кризи восени 1938 р., вирішити питання щодо пропуску радянських військ на територію Польщі та Румунії для відсічі агресії на випадок нападу на ці країни Німеччини.

Головна провина за провал англо-франко-радянських переговорів лягає на західні держави. Однак і радянська сторона, яка по суті ініціювала їх проведення влітку 1939 р., потім зайняла пасивну позицію, не зумівши нав’язати свою волю партнерам, виявити більшу гнучкість. Останній шанс утворити альянс з метою покласти край агресивній політиці держав фашистського блоку було втрачено.

Зрив англо-франко-радянських переговорів у серпні 1939 р. значною мірою пояснює позицію радянського керівництва, яке пого­дилось підписати договір про ненапад з нацистською Німеччиною. Воно враховувало, що при владі в Лондоні й Парижі залишалися люди, які менше ніж рік тому зрадили свого союзника - Чехословаччину, і це не додавало їм віри. До того ж слід врахувати, що аж до останніх днів серпня 1939 р. до Москви надходила інформація з радянських установ у Лондоні, зміст якої був однозначний: Чемберлен готує грунт для нового Мюнхена. Радянська розвідка також повідомляла про те, що німці впевнені - Англія і Франція не будуть воювати заради Польщі. За таких умов радянське керівництво вирішило попіклуватися насамперед про власні державні інтереси, безпека яких опинилася під очевидною загрозою.

Отже, головною причиною укладання пакту була невдача, що спіткала політику колективної безпеки, яку СРСР проводив з 1933-1934 рр. Безпосереднім приводом до його підписання став провал переговорів між Радянським Союзом, Англією та Францією про створення військово-політичного союзу. Остаточне рішення радянського уряду піти на певне зближення з Німеччиною було, вірогідно, прийнято не раніше середини серпня 1939 р. Підвалиною для прийняття такого рішення стали побоювання радянських керівників, що Англія й Франція можуть відступитися від СРСР в обстановці зростання загрози німецької агресії проти Польщі. Сутність радянського рішення полягала в тому, щоби, опинившись в ізоляції, проводити незалежний курс в інтересах своєї національної безпеки. Наслідком такої політики радянського керівництва були, з одного боку, поява часу й можливостей для зміцнення безпеки країни, а з іншого - посилення територіальної експансії в поєднанні з політичним співробітництвом з Німеччиною.

Договір із Німеччиною (який містив таємні протоколи про розмежування сфер впливу Німеччини та СРСР на півночі та півдні Європи, зокрема про можливий поділ Польщі), надаючи СРСР тимчасові гарантії безпеки і нейтралітету у війні, що насувалася, супроводжувався в той же час такими вочевидь невиправданими кроками з боку радянського керівництва, як загравання і демонстрація «дружби» з нацистською Німеччиною, образливими висловами на адресу Польщі, Франції, Англії, протиправними діями щодо Фінляндії.

Підписання пакту викликало на Заході обурення, престиж СРСР, який багатьма розглядався як оплот миру і послідовний борець проти агресії і фашизму, різко впав. Преса й радіо безперестану твердили, що Ради, мовляв, морочили всім голови своєю прихильністю справі миру, прогресу й демократії, а насправді зрадили проголошені ідеали, пішли на союз із гітлерівцями. Незабаром світову громадську думку шокували германофільська риторика наркома іноземних справ Молотова і раптове зникнення з радянської пропаганди негативного образу фашизму.

Безсумнівно, підписання радянсько-германського пакту різко змінило співвідношення сил в Європі: Польща залишалася сам на сам з готовою до нападу Німеччиною і з сумнівними гарантіями допомоги від Великобританії й Франції, СРСР уник можливості небезпечного зіткнення з німецькою армією в невигідних для себе умовах (тривали воєнні дії проти Японії в районі Халкін-Голу), в той час як країни Західної Європи, втративши потенційно найціннішого для себе союзника - Радянський Союз, продовжували за інерцією умиротворювати Гітлера, докладаючи відчайдушних зусиль домовитися з ним щодо польського питання на кшталт Мюнхенської угоди.

Для Радянського Союзу договір мав як пози­тивні, так і негативні сторони. До позитивних можна віднести на­ступні моменти:

- просуванню Німеччини на Схід - принаймні тимчасово - покладений край;

- в той час як багато країн незабаром втягнулися у війну, СРСР мав можливість майже два роки жити в умовах миру й зміцнювати свою обороноздатність, уклавши при цьому договір про нейтралітет з Японією, що мало велике значення в першій, найбільш важкий період Великої Вітчизняної війни;

- відбувся серйозний розкол у країнах-учасницях Антикомінтернівського пакту (договір приголомшив Японію, яка втратила віру у свого германського союзника, і тому її агресія проти СРСР від­сувалася на невизначений час; незадоволеною діями Гітлера була й Іта­лія);

- військово-політична верхівка Німеччини зустріла договір неод­нозначно, бо ряд германських генералів вважав, що, отримавши завдяки пакту так­тичні вигоди у війні з Польщею, Німеччина програла в стратегічному плані;

- за умовами торговельно-кредитної угоди від 19 серпня 1939 р., яку Німеччина підписала при наполяганні Радянського Союзу, він отри­мував конче важливе для нього промислове обладнання, в тому числі воєнні матеріали;

- нарешті, такі держави, як Англія, Франція та США, побачили, що Радянський Союз здатний проводити у світовій політиці власний курс і з ним треба рахуватися.

До негативних сторін договору слід віднести:

- договір зустрів нерозуміння й розчарування переважної части­ни громадськості західних країн, що відбилося на їх ставленні до СРСР;

- у правлячих колах Англії та Франції укріпилися позиції тих антикомуністичних, антирадянських елементів, які здавна виступали проти співробітництва з СРСР;

- виконуючи рішення Комінтерну (за вказівкою сталінського керів­ництва) про підтримку договору, комуністичні партії деяких країн опинилися в складному становищі;

- Радянському Союзу договір дав перепочинок, однак пробудив у радянського керівництва помилкові надії на його тривалість;

- за вказаною торговельно-кредитною угодою СРСР був зобов’язувався поставляти Німеччині чимало продовольства й сировини, в тому числі стратегічного, що, безумовно, посилювало його майбутнього ворога.

Один з найвидатніших істориків другої половини ХХ ст. англієць А.Тейлор так оцінював радянсько-германський договір про ненапад: «Пакт не був ані союзом, ані угодою заради поділу Польщі. Мюнхен був справжнім союзом для поділу: англійці та французи продиктували розчленування чехам. Радянський уряд не вдався до таких дій проти поляків. Він просто обіцяв залишатися нейтральним, про що його завжди просили поляки і на що була спрямована і західна політика. Більш того, договір був у кінцевому рахунку антигерманським: він обмежував німецьке просування на схід на випадок війни, що підкреслював Уїнстон Черчіль у своїй промові по радіо відразу ж після закінчення польської кампанії. ... події 1 вересня і 3 вересня не можна було передбачити 23 серпня. Гітлер думав, що досягне другого Мюнхену щодо Польщі; Сталін - що він у будь-якому випадку принаймні спромігся уникнути нерівної війни в даний час - момент і, можливо, навіть ухилився від неї взагалі».

Існує точка зору, згідно з якою якби СРСР не підписав пакт про ненапад з Німеччиною, її агресію проти Польщі, а отже, початок Другої світової війни можна було б відвернути. Але такий хід подій видається малоймовірним. Наприкінці 1930-х рр. світ вже був приречений на війну.

Історіографія. Серед частини зарубіжних, а останнім часом і вітчизняних істориків поширена думка, що підписання так званого «пакту Молотова - Рібентропа» сприяло розв’язанню Другої світової війни. Однак інші історики з цим не погоджуються, вважаючи, що напад Німеччини на Польщу не пояснювався саме фактом укладання радянсько-німецького пакту. Їх міркування базуються на наступному.

По-перше, політична доктрина гітлерівської Німеччини була націлена на встановлення європейської, а згодом і світового панування засобами збройного насилля. По-друге, термін готовності німецьких військ до нападу на Польщу був визначений ще в квітні 1939 р. (так званий план «Вайс») і не пов’язувався з якими-небудь змінами в позиції Англії, Франції чи Радянського Союзу, і тому підготовка до війни проти Польщі йшла своїм ходом як до, так і після підписання цього пакту, і зупинити військову машину, що приведена в дію, як відомо, дуже нелегко. По-третє, нацистському режиму була вкрай потрібна локальна переможна війна, що зумовлювалося низкою конкретних причин. Справа в тому, що на цей час склалися сприятливі умови для такого нападу: західним демократіям і Радянському Союзові не вдалося домовитися про взаємодію в боротьбі проти все більш реальної небезпеки фашистської агресії, а їх збройні сили та економічний потенціал, хоча й переважали в сукупності німецькі, проте не були належним чином готові до військових дій, тоді як вермахт помітно випереджав у військово-технічному відношенні західні держави, являючи собою найбільш боєздатну, повністю відмобілізовану, озброєну передовою теорією армію, і зрозуміло, хотів якомога скоріше скористатися цією перевагою; до того ж акція проти Польщі підтримувалася значною частиною німецького народу, який розглядав повернення Данцигу (Гданьска) як відновлення історичної справедливості, порушеної Версальським договором. З іншого боку, мав місце небезпечний для нацистського режиму «перегрів» народного господарства, розвиток якого впродовж декількох років цілеспрямовано підпорядковувався саме підготовці до війни; це означало, що мілітаризована економіка Німеччини перетворилася в самодостатній чинник, який вимагав «стрибка у війну», що забезпечило б її необхідною сировиною, паливом, дешевою робочою силою, новими землями й ринками, бо в умовах мирного часу економіці такого типу неминуче загрожували криза та інфляція і, як наслідок, небезпечне для режиму зростання соціального незадоволення.

З іншого боку, в урядових колах великих європейських країн і після 23 серпня розглядалися різні варіанти розв’язання «данцизької кризи». Так, вважалося вірогідним, що Гітлер обмежиться тільки захопленням Данцигу й «польського коридору», або, що Польща піде на компроміс, задовольнившися збереженням незалежності в нових урізаних кордонах; припускалося також, що поляки за допомогою Англії та Франції будуть спроможними зупинити наступ вермахту; не виключалася й можливість того, що Гітлер відкладе напад на Польщу чи навіть погодиться на мирне врегулювання конфлікту.