Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії
жүктеу/скачать 1.32 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Фрагмент з праці Беди «Церковна історія народу англів»
- Англосаксонські хроніки” про подальші події
Ґільдас Мудрий (Gildas Sapiens, бл.490-бл.570) – бриттський чернець, що залишив хронологічно перший опис історичних подій на терені Британії під час англосаксонської навали. Його працю “Про лиха, руїну і завоювання Британії” було створено бл.535-547 рр.І отак час минав даремно, поки чаша беззаконня цієї країни не переповнилася, як у давніх амореїв. Зібралася рада, щоб вирішити, як краще і безпечніше за все припинити люті і дуже часті набіги згаданих народів [піктів та скоттів]. Усі ті, що зібралися там, включаючи і гордого тирана [Вортігерна], були засліплені; захистом для країни, що стала насправді її погибеллю, побачили вони диких саксів, проклятих і ненависних Богом і людьми, і вирішили запросити їх на острів, як вовків у кошару, щоб вони прогнали північні народи. Доти не случалося на острові нічого більш згубного, нічого більш сумного. Що за повне затьмарення розуму! Що за безнадійні і злісні лінощі думки! Тих, кого під час відсутності їх боялися більше за смерть, вони самі запросили, так би мовити, під свій дах. Як говориться: “збожеволіли князі Таніса, давши немудру раду фараонові”. Так трапилося, що виводок дитинчат з лігвища лютої левиці з'явився на трьох циулах, як це називається їхньою мовою, а по-нашому це бойові кораблі під усіма вітрилами; прихід їх супроводжувався знаменнями і пророцтвами. В одному з пророцтв, якому вони твердо вірили, говорилося, що вони будуть триста років володіти тою країною, куди повернулися носи їхніх кораблів, і сто п'ятдесят років з цього числа будуть усіляко плюндрувати її. Висадившись, вони за вказівкою злощасного тирана спочатку простягли свої жахливі пазурі на східну частину острова, начебто збиралися захищати країну, а не завоювати її. Після цього мати виводка, почувши про успіх перших посланців, послала ще велику зграю їхніх спільників і порідь, що незабаром приєдналися до своїх виродків-співтоваришів. З цього насіння безчестя і коріння гіркоти виросла на нашій землі належна нашим гріхам отруйна рослина з залізними гілками і листям. Прибулі на острів варвари почали вимагати дати їм провізію, як воїнам, готовим, за їхньою помилковою впевненістю, послужити велику службу своїм привітним господарям. Ця провізія на якийсь час заткнула, так би мовити, собачу пащу, але потім вони заявили, що припаси на місяць доставлені їм не цілком, збільшили свої домагання і стали загрожувати, що, якщо їм не дадуть більше постачання, вони порушать договір і спустошать весь острів. Ці слова вони не сповільнили підтвердити справою. Вогонь праведної помсти за минулі злодіяння палав від моря до моря, запалений руками східних безбожників. Знищивши всі прилеглі міста і землі, він не зупинився, поки мав їжу, але спалив майже весь цей острів і облизував західне море своїми червоними лютими язиками. У цій навалі, яку можна порівняти з натиском ассиріян на Юдею, виповнилося і для нас те, про що ремствував пророк: “Піддали вогню святилище Твоє; зовсім споганили житло імені Твого”. І ще: “Боже! язичники прийшли в спадок Твій, опоганили святий храм Твій” і так далі. Так стіни всіх міст були повалені ударами таранів, їхні мешканці разом із предстоятелями церкви, священики разом з народом валилися додолу, у той час як усюди блискали мечі і тріскотіло полум’я. Сумне видовище! усюди на вулицях, серед каменів повалених веж, стін і святих вівтарів лежали тіла, покриті запеченою червоною кров'ю, немов їх розчавив якійсь дивовижний прес, і не було для них інших гробниць, крім руїн чи будинків, нутрощів диких звірів і птахів небесних. Це говорю я з повагою до їхніх святих душ, тому що багато хто з них воістину були святими, і душі їхні ангели піднесли до небес. І виноградник, колись добрий, так дичавіє, що, за словами пророка, збирачі не можуть побачити там жодного грона, а женці - жодного колоса. Інші з тих нещасливих, хто залишилися, були загнані в гори і безжалісно вирізані. Інші, виснажені голодом, вийшли і скорилися ворогу, готові прийняти вічне рабство за шмат хліба, якщо тільки їх не убивали на місці, що уподібнювалося найкращій службі. Деякі відправлялися за море, голосно ремствуючи, начебто замість команди веслярам вони співали під роздутими вітром вітрилами: “Ти віддав нас, як овець, на поїдання і розсіяв нас між народами”. Інші залишилися на своїй землі і, охоплені страхом, довірили свої життя високим пагорбам, укріпленим і неприступним, густим лісам і приморським скелям. Із плином часу жорстокі розбійники повернулися додому. Залишки нещасливих жителів почали збиратися з різних боків, подібно до зграї бджіл, розсіяних бурею, і всім серцем звернулися до Нього, як говориться, “ефір наповнивши благаннями”. Щоб не бути остаточно знищеними, вони взяли зброю і виступили проти своїх переможців під проводом Амброзія Авреліана. Він же був поважним чоловіком, єдиним з народу римлян, що пережили ту бурю, у якій загинули і його батьки, які за правом носили пурпур. І за допомогою Божою їм дісталася перемога. Відтоді перемагали то бритти, то їхні вороги, щоб Господь по своїй волі міг випробувати цей народ, як новий Ізраїль. Так тривало до року битви біля гори Бадон, де нечестиві полчища були остаточно розбиті. Трапилося це, як мені відомо, сорок чотири роки і один місяць назад1, і це був також рік мого народження. Але до нинішнього дня міста нашої країни не заселені так, як колись; вони стоять спустілі і зруйновані, оскільки, хоча війни з чужоземцями припинилися, міжусобні війни продовжуються. Ненній про початок англосаксонської навалиНенній – історик к.VII ст., про життя якого майже нічого невідомо. Автор компілятивної “Історії бриттів”. Текст відомий за англосаксонськими рукописами ІХ-XIV ст. та ірландським перекладом ХІ ст. 36. Трапилося так, що після поселення саксів на вищезгаданому острові Танет, король Ґвортіґірн пообіцяв удосталь постачати їх їстівними припасами й одягом. І їм це вийшло по душі, і вони зобов'язалися хоробро боротися з його ворогами. Але коли ці чужоземці розмножилися, бритти більше не змогли їх годувати. А вони продовжували вимагати продовольство й одяг, як їм було обіцяно, і бритти так відповіли їм: “Ми не можемо більше поставляти вам продовольство й одяг, тому що число ваше збільшилося; залишіть нас, тому що допомоги вашої ми не потребуємо”. І сакси разом з своїми провідниками вирішили порушити мир. 37. Будучи чоловіком знаючим, підступним і хитрим, Генґіст, переконавшись, що король бездіяльний, а народ його беззбройний, замислив зрадництво і звернувся до короля бриттів з такими словами: “Нас небагато: якщо хочеш, ми надішлемо гінців до батьківщини нашої і закличемо вояків з нашого краю, щоб зросла чисельність тих, хто б’ється за тебе і за твій народ”. І Ґвортіґірн звелів, щоб вони так зробили, і сакси послали гінців. Послані переправилися через безодні Фетіди [море]. Вони повернулися, привівши із собою шістнадцять циул [суден], у яких прибули добірні воїни, а на одній з цих циул прибула дочка Генґіста, дівчина дуже вродлива і дуже ставна. Після прибуття цих циул Генґіст улаштував бенкет Ґвортіґірну, його воякам і його товмачу, якого кликали Керетиком. Він наказав доньці піднести їм вина й меду, і вони досита наїлися і перепилися. І коли вони так бенкетували, у серце Ґвортіґірна вселився сам сатана, що запалив у ньому прагнення до дівчини, і цар через свого товмача зажадав її в батька собі в дружини, сказавши: “Чого б ти з мене не вимагав, будь то хоч половина мого королівства, усе буде твоїм”. І Генґіст, порадившись зі своїми [людьми] найстаршими віком, що приплили разом з ним з острова Оггуль [Ютландія], чого йому прагнути в короля за дівицю, із загальної згоди зажадав область, що їхньою мовою називається Кантургворален, а нашою - Кент. І Ґвортіґірн віддав цей край саксам, хоча там тоді правив Гвойрангон, якого, до усього, не повідомили, що його королівство передається язичникам, і він сам таємно відданий у їхні руки. От так дочка Генґіста була видана за Ґвортіґірна, і він спав з нею і дуже її кохав. 38. … А Генґіст продовжував помалу закликати до себе циули, так що на тих островах, звідкіля прийшли сакси, мешканців зовсім не залишилося. І коли прибульці зросли в числі і зміцніли, вони підступили до вищезгаданого міста кентців… Фрагмент з праці Беди «Церковна історія народу англів» “Церковна історія” - класичний твір англійської історіографії, який охоплює події … Праця присвячена переважно історії церкви в Британії, - життю святих, ченців монастирів, подіям соборів, теологічним дискусіям, загалом торкається і політичних процесів в англосаксонських королівствах. У рік від втілення Господа 449-й Маркіан, сорок шостий від Августа, став імператором після Валентиніана і правив сім років. В цей час народ англів чи саксів, запрошений Вортігерном, приплив до Британії на трьох кораблях і одержав місце для поселення в східній частині острова, нібито збираючись захищати країну, хоча їх щирим наміром було завоювати її. Спочатку сакси билися з ворогами, що нападали із півночі, і здобули перемогу. Звістки про це разом з чутками про родючість острова і про слабкість бриттів досягли їхньої батьківщини, і незабаром звідти відплив набагато більший флот з безліччю воїнів, що з'єдналися з тими, хто вже був на острові, у непереможну армію. Новоприбулі одержали від бриттів землі по сусідству з ними на умовах, що вони будуть боротися проти ворогів країни заради її миру і спокою й одержувати за це плату. Вони вийшли з трьох найсильніших германських племен — саксів, англів і ютів. Жителі Кенту і Векти [острова Вайт] походять від ютів, як і мешканці земель напроти острова Векти в провінції західних саксів, дотепер називані народом ютів. Від саксів з області, відомої нині як Стара Саксонія, походять східні сакси, південні сакси і західні сакси. Крім цього, із країни англів, що знаходиться між провінціями ютів і саксів і називається Ангулус, яка з тієї пори спорожніла, вийшли східні англи, середні англи, мерсійцы і весь народ Нортумбрії, тобто ті, хто живе на північ від ріки Гамбер, а також й інші племена англів. Говорять, що першими їх провідниками були два брати, Генґіст і Горса. Горса пізніше був убитий у битві з бриттами, і в східній частині Кенту дотепер стоїть монумент із його ім’ям. Вони були синами Вітгісля, сина Вітти, сина Векти, сина Ведена, від якого походять правлячі роди багатьох провінцій. “Англосаксонські хроніки” про подальші події Оскільки “Хроніки” створені в кінці ХІ ст., у них бритти часто називаються валлійцями, бо у VIII-ІХ ст. з-поміж кельтів англосакси мали справу переважно з останніми. 455 рік. Генґіст і Горса боролися з королем Вортігерном у місці під назвою Егелестреп [Ейлсфорд у Кенті]. Горса був убитий, і королівство дісталося Генґісту та його сину Еску. 456 рік. Генґіст і Еск боролися з бриттами в місці за назвою Креганфорд [Крейфорд в Кенті] і забили там чотири дружини. Бритти залишили Кент і у великому страху бігли до самого Лондона. 465 рік. Генґіст і Еск билися з валлійцями у Віппедесфлету [?] і убили дванадцять валлійських елдорменів [знатних людей]. З їх боку був убитий один з тенів [дружинників] на ім’я Віппед. 473 рік. Генґіст і Еск билися з валлійцями і захопили незліченні трофеї. Валлійці бігли від англів, як від вогня. 477 рік. У Британію прибули Елла і його сини Кімен, Вленкінґ і Цисса на трьох кораблях і висадилися в місці під назвою Кименесора [в Сассексі]. Там вони убили багатьох валлійців, а інші побігли в ліси. … 485 рік. Елла боровся з валлійцями на березі в Меркредесбурні [в Сассексі]. 488 рік. Еск успадковував королівство і тридцять чотири роки був королем народу Кента. 491 рік. Елла і Цисса обложили місто Андеріду [Певенсі у Сассексі] і вбили всіх, хто там був, так що жоден бритт не врятувався. 495 рік. У Британію з’явилися два елдормена, Кердік і його син Кінрік, на п’яти кораблях. Вони висадилися у місці під назвою Кердікесора [у Вессексі] і в той же день билися з валлійцями. Завершальною подією першого етапу завоювання (сер. – кін.V ст.) можна вважати висадку саксонських вождів Кердіка і Кінріка та заснування ними королівства західних саксів - Вессексу в 495 р. Другий етап англосаксонської навали. Артурівське питання. Другий етап завоювання починається з кін. V ст. Він позначений посиленням опору кельтів, яким вдалося на якійсь час згуртувати свої сили. Пізніші хроністи пов’язують ці їх успіхи з ім’ям Амброзія Авреліана, - нащадка римлян чи романо-бритта, який очолив своїх співвітчизників. На межі V-VI ст. йому вдалося зупинити тиск саксів та англів і здобути декілька вагомих перемог над ворогом, з котрих найбільше згадується битва при Бедон-Гілл (за літописними даними - 516 р., за оцінками науковців – бл. 490 р.). Приблизно в цей час відбулося і наймасовіше переселення кельтів до Бретані. (Хоча, чи варто їм було під час успіхів так енергійно залишати країну?) Постать Амброзія викликає суперечливі оцінки істориків. Одні вважають його фігуру легендарною, інші – реальною. Невідомо, наскільки адекватно, без перебільшень, середньовічні історичні описи передають перебіг кельтсько-германського протистояння. Ймовірно, що дії Амброзія дали поштовх утворенню епічної традиції про короля Артура та лицарів Круглого столу. Проблему складає те, що якщо стосовно визначення шляхів міграції англосаксів загалом немає великих суперечок, то хронологія і динаміка цього процесу ще вимагає набагато більшої точності. Відомі численні германські поховання на півдні Британії, проте важко однозначно їх інтерпретувати: вони позначають місця вже стаціонарних поселень на опанованих англосаксами теренах чи навпаки, місця битв і відбивають ще процес завоювання. Поховальна обрядність не дозволяє це визначити однозначно. Якщо, наприклад, за англосаксонським обрядом переважають поховання чоловіків-воїнів, то це не обов’язково означає діяльність військової дружини (без сімей), оскільки часто-густо траплялися осідання загонів і обирання жінок з місцевого населення, яких ховали вже за іншою обрядністю. Втім, якби там не було, сама чисельність англосаксів, що переселялися, вражає: сьогодні відомо бл. 1500 могильників, у яких міститься 50 000 (!) поховань германців часів 450-600 рр. Отже, питання реальності чи нереальності Амброзія та Артура явно ще не скоро буде розв’язане. Безперечно, що кельтська артурівська епічна традиція, відбита, зокрема у праці письменника ХІІ ст. Ґальфріда Монмутського “Історія бриттів” (бл.1130-1140 рр.), створює псевдоісторію, гарну, вишукану вигадку героїчних лицарських часів, яка має дати альтернативну переможцям-англосаксам версію давно минулих подій. Ця версія була підтримана королями династії Плантагенетів (1154-1399), які, вже в свою чергу, отримали владу після англосаксів і Нормандської династії і хотіли показати себе виразниками давньої місцевої традиції, гідними спадкоємцями Артура-завойовника. З цим був пов’язаний і артурівський культ в абатстві Гластонбері, пошуки (і буцімто знайдення) могили легендарного короля. Але “артурівський міф”, як майже кожна епічна історична традиція, все ж ґрунтується на якихось реальних подіях, і подальшим завданням істориків залишається визначити обсяг цього реального. Припущення щодо місцезнаходження столиці Артура Камелоту існують найрізноманітніші, але археологи сходяться на тому, що найбільше на цю честь може претендувати укріплене романо-бриттське поселення поблизу міста Кедбюрі. Останнє представляє собою три розкопані археологами пагорби, які були колись укріпленим городищем, населеним у V-VI ст. На цій підставі володіння “королівства логрів”, яке очолював “король Британії” Артур логічно локалізуються в регіоні південного Уельсу і південно-західної Англії. жүктеу/скачать 1.32 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|