Нескорена армія (Із щоденника хорунжого упа) борець І меценат

Прийшов наказ згори, що маємо поділити сотню на малі групи, які б могли самостійно вести боротьбу, якщо буде потреба. Є відомості, що більшовики з польською армією приготовляють велику облаву на ціле Закерзоння. Нам потрібно було придумати, яку тактику краще буде застосувати в разі такої облавн.

Сотенний скликав старшин на відправу і поінформував про наказ командування:

- Є відомості, що більшовики підготовлюють великі облави на наші терени. Щоб ми не зводили чолового бою з ворожими великими силами, нам треба розчленувати сотні на рої і розмістити їх на деякий час там, де є можливість. Місцеві вояки можуть піти до своїх родин і там у криївках сховатись, бо ворог не буде приділяти багато уваги селам, а найбільше буде концентрувати сили на ліси.

З тією пропозицією всі старшини погодились. В тому напрямку чотові і ройові підготовляли вояків: що вони мають робити на такий випадок. Наша розвідка діяла дуже інтенсивно, так що ми знали кожен план і кожен рух ворога.

Розвідка донесла, що до Бірчі і Сянока поляки стягнули кілька полків ВП, і багато з ними є більшовиків. Так що за кілька днів буде велика облава на наші терени. Наша сотня в тому не була заскочена, бо вже наперед кожний рій мав свої плани.

Того дня кватирували ми в брижавському лісі. Я зробив збірку сотні. Сотенний кількома словами попрощався з вояцтвом, побажав їм щасливого повороту на означені місця, а під кінець нагадав, щоб не сплямили честі українського повстанця. Наказ - "Спочинь", і всі вояки похмуро розійшлись по місцях, куди хто мав призначення.

Я пішов до села Маляви, до родини Бачиків, де переховувався раніше з їхнім сином Соколом, який впав на полі слави у боротьбі з ворогом. Приходжу несподівано. Мати Сокола дуже зраділа, що мене побачила, і не знала, чим мене пригощати. Я сказав, що це не є важливим в гостині, що я прийшов назад, до тої криївки, де ми з їі сином ховались, бо має бути велика облава, і я бажав би у них схоронитись. Я сказав:

- Знаю, що буду наражувати вас на небезпеку. Мати Сокола зі сльозами на очах відповіла:

- Ви тут хоронились з моїм сином, то, думаю, що за Божою допомогою, перебудете і тепер.

Мені стало якось ніяково. Я подякував. Господиня попросила сідати, приготувала їжу. Хоч давно я бачив страву, але дякував господині за гостинність, казав, що не голодний. Та з чемності не міг відмовитися.

Господиня позаслоняла вікна, а два молодші брати Сокола на дворі тримали стійку. Пізно вночі знову вліз я до тієї самої ями, в якій сидів рік тому.

Сокіл мав сестру Броню, вона допомагала матері заопіковуватися мною. Була вона середнього зросту, біле кучеряве волосся, дуже весела й жартівлива. Мабуть, вона була закохана в мене, але і я в неї закохався. Може саме тому і прийшов я до них, щоб там схоронитись.

Броня була дуже цікава і наполеглива дівчина: була членом жіночої сітки ОУН, скінчила санітарний вишкіл, а також не раз виконувала небезпечні місії. Не зважаючи на те, що мати була полькою, але всіх дітей виховала вона на українських патріотів і, до великої міри, сама нею була.

Сидячи в криївці, де було досить тепло, я заснув міцним сном. Як довго спав - не знаю, бо хоч годішника мав, то не було видно, котра година. Скільки часу минуло не знаю, але думаю, що вже розвиднілося, бо чую в хаті вже рух. Я сиджу тихо. 3 часом чую, що шафа посувається. Чую три рази стук в підлогу, це був наш знак, що в селі спокійно. Чую голос Броні, щоб я відкривав віко криївки, бо тільки з середини можна було відкрити. Я відсуваю замок, помалу тисну віко догори і бачу денне світло.

Броня каже:

- Друже командир, виходіть, вже снідання готове.

Я підняв віко догори, щоби вилізти наверх. Криївка була такою малою, що лише можна було сидітн, то мені потерпли ноги, так що я не міг відразу випростатись. Броня подала мені руку, і з її допомогою я виліз наверх. Побачив я господиню, яка поралась в кухні, привітався з нею:

- Добрий день! Вона ввічливо відповідає:

- Доброго здоров'я! Як вам спалося?

Я відповідаю, що дуже добре, але був досить таки перемучений.

- Прошу сідати до столу поснідати, бо напевно вже зголодніли.

Я подякував, сідаю біля столу, з другої сторони сіла Броня і своїми чарівними очима на мене споглядає. Я вдаю, що того не бачу. 3 часом господиня ставить на стіл снідання. Броня почала мені розповідати про те, які ходять чутки. Розвідка принесла з Бірчі, що є багато війська польського і багато більшовиків. Довідались, що завтра має бути велика облава на УПА. Коли я почув цю новину, по моїй шкірі перейшов мороз. Нараз перестав я їсти, задумався, чи вдасться нам зберегтися цілим. Броня це завважила і запитала:

- Що сталось, командире? Може, я щось недоброго сказала, то пробачте.

Я відповідаю:

- Ні, ти сказала те, що чула, лише в голові мені щось промайнуло, тому я задумався.

Малі розвідники, молодші брати Броні, бігають по селі і розвідують, що де діється, та час від часу прибігають до хати і звітують. По хвилі моєї задуми я отямився, ми почали приязно говорити. Вона закидала мене цікавими питаннями, і я старався їй влучно вияснити. Цікаве було питання: чи УПА допомагають інші держави, такі як Америка, Англія та інші. Мені було досить важко відповісти на таке заскочене питання. Відповідаю їй, що допомоги, як такої, ми поки що від Америки не маємо, але зв'язок є, і наш провід в тому напрямі працює, але тут не треба забувати, що Америка і Англія є ще союзниками Росії. Броня відповідає, що є чутки, і то з достовірних джерел, що аліянти планують війну проти Росії. Я сказав, що може і так, але поки-що я не впевним.

При столі з цікавими розмовами просиділи ми до полудня. Тим часом господиня знову поставила на стіл обід, я дакую їй, кажу, що я ще не зголоднів, але господиня каже:

- їжте, бо не знаєте, як довго вам прийдеться сидіти в криївці, то ще будете голодні.

- Щоб ви не чулися зле, то я вам буду до товариства, - сказала Броня.

Ми далі при обіді продовжували нашу цікаву розмову.

В селі теренова сітка ОУН інтенсивно працювала. Зараз в сусідній хаті був кущовий зв'язок, тож цілий день одні з'вязкові приходили, а інші відходили. Село було обставлене стійками, тому до села не міг ніхто зайти непомітно.

Під сутінки ми з Бронею вийшли на подвір'я. Золотий серп місяця почав висуватись вгору і освічував красу природи, а теплий вітер колихав високими зеленими ялицями. Ми вийшли на дорогу, яка була заповнена молоддю і підлітками, аж радісно було подивитись. В моїй голові промайнула думка, що сьогодні та молодь весело гуляє, а може завтра всі будуть ховатись по криївках, щоб не попасти ворогові в руки. Хоч як приємно було на Божому світі, та треба було повертати до своєї ями.

- Ну, Броню, нам треба вже йти до хати, а то твоя мати буде нетерпеливитись за тебе.

- Ні, друже командире, мама знає, що я в добрих руках.

- Але наказ треба виконувати. Увійшли ми до хати, а господиня каже:

- Я думала, що ви забули, що то вже така пізня година.

- Так було романтично, що не хотілося йти до хати, - відповіла Броня.

Я подякував господині за гостинність і кажу, що і мені час йти відпочивати. Сказавши господині і Броні "Добраніч" і влізши до криївки, я обвинувся коцами і думав, що засну, але в голові снувались різні думки: про дівчат, про Броню, про війну, про Самостійну Україну. Так що не міг заснути.

Сотенний Громенко пішов на Явірник Руський - там одна родина мала добру криївку. Виховник Зорян пішов на Волю Володзьку, а друг Лагідний пішов з роєм Тура до криївки. Криївка була досить велика, така, що там рій цілком міг розміститися. Вояки мали залізні порції харчів з собою, в разі, якщо їм треба буде просидіти в криївці кілька днів. Вояки, які були з близьких сіл, розійшлись до своїх родин, щоб там схоронитись. Спання мене ніяк не бралось, аж десь, думаю, над ранком я заснув. Знову чую три рази стук до підлоги - знак, що спокійно. Я відсуваю засув, тисну дошку догори і вилізаю наверх. Криївка була в головній кімнаті, в куті, де стояла шафа.

Була година восьма ранку. Господиня знову подала снідання. Я сідаю за стіл. Броня питає, чи я добре відпочив. Відповідаю, що аж надто добре. Ще не вспів я взятн до руки виделку, нараз прибігає брат Броні, збентежений, повідомляє, що біля Скарчаків є поляки. Дивлюсь у вікно - бачу, що вже прямують до хати Бачиків. Я скоро стрибнув в криївку і почав тягнути дошку, щоб зачинити віко, але дошка була досить щільно запасована - тож тяжко було її закрити. Треба було сильно тиснути згори, щоб дошка закрила криївку, а тут вже немає часу, бо поляки входять до хати. Дошка ще майже на десять сантиметрів стирчить над криївкою, а Броня з мамою скоро засувають на цю дошку шафу, яка завжди стояла в куті і прикривала сховище. Я побачив, що віко криївки не закрите і подумав, що тут мені буде кінець. Перехрестився, відбезпечив гранату, тримаю в одній руці, а автомат в другій, готовий до оборони. В разі, якщо мене завважать, то викину гранату, вискочу з криївки і буду боронитись. Якщо зможу - втечу, а як ні - то покладу з автомата кілька "антків".

Поляки, розлючені, вбігають до хати і найперше питають, чи "сон тутай бандеровци". Господиня досить холодно відповідає:

- Ми не бачили ніяких бавдерівців. Я через отвір, який є поміж дошкою і підлогою, бачу кожний їхній крок. Напроти шафи було віко до пивниці. Один з них, якийсь старшина, питає, що там є. Господиня відповідає, що там пивниця, де тримають на зиму бараболю. Нараз той кричить:

- Открой!

Господиня відкриває віко. Цей старшина наказує одному з вояків влізти до пивниці, а господиня сіла перед шафою і спідницею заслонила щілину під нею, бо як цей буде вилазити з пивниці, то може завважити, що під шафою стирчить дошка.

Поляк, що поліз до пивниці, обшукав ії та й вилізши, говорить, що нема нікого. Як побачив, що господиня сидить напроти нього, біля шафи, каже:

- Чего стара тутай седзє? Нєх пшийдзє млода! Господиня відповідає:

- Що вам зі старої, те саме буде з молодої.

Поляк виліз з пивниці, а господиня закрила віко пивниці, але не відступає від шафи. Я це все бачу. Ще на біду, один з них поставив кріса біля шафи, не знаю нащо, зачав того кріса брати, а він упав за шафу, якраз на віко криївки. Зачав поляк того кріса діставати. Не міг дістати - почав брудно лаятися по-російськи.

- От, - подумав я, - якщо не дістане того кріса, то відсуне шафу - і мені тут буде кінець.

Але мудрий поляк настільки був дурний, що не впало йому на думку, що можна відсунути шафу, щоб дістати кріса, ну і рівночасно мене. Як він вилаявся, то одразу того кріса дістав, а я віддихнув і сказав сам собі в думці:

- Дякую Тобі, Боже, що мене врятував.

Господиня досить спокійно до того всього ставилася, не тремтячи, з місця на все відповідала. Коли обшукали хату, то нікого не знайшли. Якийсь старшина дав наказ одному з вояків полізти на стріху, чи кого там немає. Я знову затремтів, знаючи, що молодший брат Броні має на стрісі кріса і лише притрусив його соломою. Цей мудрий поляк поліз по драбині догори і, побачивши, що порожньо, далі не ліз, сказавши:

- Пане поручніку, вшеіздзє прузьно.

В криївці тремтів я дві години, аж доки сарана не відійшла.

Броня повернулася з подвір'я, бо дуже тремтіла зі страху. Повертає і каже до мами:

- Я мусила вийти на подвір'я, бо боялась, що як поляки відкриють криївку, то спалять хату, і ми всі тут загинемо.

Господиня каже, що то не штука воювати зі зброєю в руках, але штука воювати розумом.

Малі розвідники бігали по селі, збирали різні чутки: що поляки говорили і що будуть далі робити. Ті розшуки тривали чотири години. Розвідка доносить, що ВП відійшло на село Липу. Броня з мамою відсувають шафу, підносять дошку догори, і я вилажу з криївки. Коли я виліз, господиня мене обняла, поцілувала в голову, сказала:

- Вас зберіг Бог, бо то було чудо, що вони вас не бачили.

- Думаю, що цієї ночі не будете спати в криївці, - сказала задоволена Броня.

- Не викликай вовка з лісу, - відповів я, - бо голота може ще повернути назад.

- Не мають для чого. Не знайшли жодного бандерівця, а їх тут ховається кілька десятків, то хай ідуть далі шукати таких дурнів, як вони, - промовила Броня.

В той момент промайнула мені думка, що сталося з рештою друзів. Чи вони також були такі щасливі, як я?

Вікна в хаті позаслошовані, ми з Бронею сидимо біля столу і розповідаємо про свої переживання під час облави. В розмові години промайнули дуже швидко.

Біля півночі приходить зв'язковий до мене зі "штафетою". Я нервово "штафету" відкриваю, бо відчуваю, що сталось щось зле. Читаю:

- Друже Соколенко, я в Брижаві лежу поранений - нас накрили в криївці. Приходь, решту розповім пізніше.

Лагідний на мене впав, мов грім з ясного неба, не міг я слова промовити, Броня питає, що сталось, а я - ані слова. По хвилі прийшов я до тями і кажу, що рій Тура накрили поляки, Лагідний тяжко поранений у Брижаві, і я мушу скоро відійти. Кажу до Броні, щоб покликали станичного. Хочу, щоб він дав мені п'ять озброєних хлопців, і ми маємо негайно відійти на Брижаву. Броня скоро метнулась до станичного (цей також щойно виліз з криївки). Він зібрав хлопців, і за кілька хвилин ми відходимо. Я попрощався з господинею, подякував за її увагу і вибачнвся, що приніс їй небезпеку і хвилювання. Броня приступила до мене, поцілувала і зі сльозами на очах каже:

- Загостіть ще до нас, гостям будемо раді.

Я сказав, що їхньої гостинності не забуду і коли буде змога, завжди до них завітаю. Ми відійшли.

До Брижави було не дуже далеко - біля п'яти кілометрів. Машеруємо навпростець. Приходимо в сєло, зв'язковий веде нас до тієї хати, де лежить Лагідний. Входжу до хати, бачу Лагідного, цілком забандажованого. Він був поранений гранатами, які поляки кидали до криївки. Він був притомленим, але оповідає мені, як поляки їх розгромили в криївці. Він пішов з роєм Тура, було їх двадцять чоловік. Криївка була досить добре збудована і замаскована, але коли всі увійшли до криївки, останні не замаскували добре входового віка. Поляки, як ішли лавою, побачили щось підозріле, відгорнули мох і побачили вхід до криївки.

Лагідний продовжував:

- Нараз ми чуємо голос якогось старшини: "Виходзіць, ілі бевдзєми міноваць кршофку".

Між вояками, які були перший раз у такій небезпеці, настала паніка. Одні кажуть, що будуть боронитись до останнього набоя, а інші піддають думку, щоб здатися. Я ж даю наказ боронитись. Коли знову чуємо голос:

"Виходзіць! Ніц вам нє бендзє, достансцє амністії".

Як вояки, те почули, то майже всі захотіли здатися. Я був проти здачі, але як всі були згідні здатись, я не був в силі їх здержати, а стріляти їх-сумління мені не дозволило. Я сказав, що якщо вони хочуть, хай виходять, а я лишаюся в криївці і буду боронитись до останного набоя. Цілий рій вийшов на поверхню.

Поручник, що командував тою частиною запитав, хто ще залишився в криївці, бо він иаказує криївку мінувати. Вояки сказали, що залишився к-р Лагідний. Поручник знову кричить:

"К-р Лагідний, виходи!" Тим разом говорив вже по-російськи: "Нічєво тєбє не будєт".

Я забарикадувався в кут - буду чекати, що далі буде. Той самий голос знову те саме говорить. Я надалі мовчу. Поручник наказує розкопувати криївку, мабуть, хочуть мене взяти живого. Я сиджу і вже не чую - живий чи мертвий, але автомата і гранату стискаю в руках.

За короткий час мені в очі вдарило денне світло. Бачу, що вже посередині діра велика. Знову той самий голос каже мені здатись, а то будуть мінувати криївку. Я надалі мовчу, і знову чую наказ: "Жуцаць гранати!"

В момент почув я розрив гранат і повно диму в криївці. Поранений впав я на підлогу, напівпритомний. Ще трохи пам'ятаю щось, але поворухнутися не можу, але чую, що біля мене польські вояки. Один стягає з мене чоботи, а другий відпинає з руки годинника. Я не можу поворухнутись. Коли цей, що відпинав годинника, каже: "Пане поручніку, он єще цєпли".

Поручник відповідає: "Цєпли, но є забіти".

Вони, як забрали мого автомата, могли по мені пустити серію - і кінець, але, здається, то було щастя від Бога, що вони мене залишили живим і вийшли нагору, забрали наших полонених вояків і відійшли.

Я довго лежав напівпритомний і не знав, що робити. Бачу через отвір криївки, що вже сутеніє. Надумав я спробувати вилізти з цієї криївки. Чую, що пораненнй, бо всюди рани печуть, поволі повзу до виходу криївки, видряпуюсь на поверхню землі - і тут знову я став немічний. По хвилі прийшов до тями, подумав, що буду пробувати дістатися до крайніх хат, і поволі я поповз до них.

Господарі мене завважили, забрали до хати, і дівчата надали мені першу допомогу. I от, як бачиш!

Я подякував господарям за добре діло, на що господар відповів, що це є його братерський обов'язок. Ми, не гаючи часу, беремо Лагідного на коня і перевозимо його до села Маляви, того села, де я зберіг своє життя.

Над ранком привезли його до Маляви і примістили в родині Скарчаків. Була то мішана родина, але два їх сини були в нашій сотні. Їхня сестра Галя, що мала санітарний вишкіл, взяла Лагідного під свою опіку. Засадили ми Лагідного до криївки, де симпатична санітарка його доглядала. Я несподівано знову загостив до родини Бачиків, де вони мене радо приймали. Там гостював я ще два дні, відвідував Лагідного і бачив, що він щодня приходить до кращого здоров'я. Не знаю, чи то діяла на нього добра опіка, чи симпатична Галя, але гадаю, що і те і друте.

Мені треба долучити на зв'язковий пункт. Беручи з собою вістуна Лозу, сина Скарчаків і Перця, який був в сотенному почоті зв'язковим, я знов прощаюся з Бронею і її мамого і відходжу на означений пункт.

Над ранком приходимо на Загути, де мали ми всі зустрітися. На Загутах вже був сотенний Громенко. Я голошу свій прихід. Ми обидва посідали і почали розповідати свої пригоди.

Військо поволі почало долучати до сотні. Окрім великих ворожих облав, полякам не вдалося знищити відділів УПА. Як наша сотня з'явилась знову в терені, то селяни дуже раділи, бо поляки говорили, що виловили всіх бандерівців, а фактично вони зловили один рій. По великих облавах на теренах, де оперувала УПА, ворогові не те що не вдалося знищити сили УПА, а опісля всіх їх винищувальних операцій наші дії набирали ще ширшого масштабу боротьби. Ми удосконалили свою партизанську тактику. Це було важливо не тільки з військово-стратегічного погляду, але і з ідеологічного.

Наші виховники присвячували багато праці не тільки сотням, але також і селянству. Кожний селянин був свідомий, чому і за що бореться УПА. Навіть малі хлопці бігали і співали:

- Бандера шлях до волі нам покаже!

Траплялися випадки, що підлітки при зустрічі з ворожими вояками не боялись казати, що вони є бандерівцями, так що ворогові було дивно, звідки такі малі діти знають, хто то такий Степан Бандера.

НОВІ ПОХОДИ, НОВІ БОЇ...

Зовнішньої допомоги Українська Повстанська Армія не мала, і не раз селяни ставили питання: як довго УПА може втриматись без допомоги якоїсь держави. Кружляли вістки, що, мабуть, буде війна Америки з більшовиками. Ті вістки підносили настрій як вояків, так і селянства. Коли УПА поширила і розгорнула свої дії на ворожі гарнізони, та що майже кожної ночі бував зліквідований якийсь ворожий гарнізон, то і ворог не спав. Він почав зміцнювати свої гарнізони, щоб на випадок наскоку повстанців, гарнізон міг себе оборонити. Окрім Бірчі поляки створили ще один такий гарнізон в селі Кузьмини, яке було положене на шляху Перемишль-Сянок, бо з Перемишля до Сянока була завелика прогалина.

Село Кузьмини перед війною було мішане - поляки і українці. Там за німців була волосна управа, і війтом був там наш славний сотенний к-р Хрін (Степан Стебельський), який добре розправлявся з поляками. Не раз в білий день зважувався він своєю сотнею переїхати на конях через місто Балигрод. Сам к-р Хрін був середнього зросту, мав біляве волося і був твердого характеру. Ще за молодих років виказував він свій войовничий дух.

Я мав нагоду заприятелювати з ним у його вуйка, що був у моєму селі директором народної школи, куди Степан дуже часто приїздив. Опісля ми працювали в Рудках. Віи працював в Допомоговому Комітеті, а я - у волості. В Рудках ми краще заприязнились при кінці 1943 року по закінченні адміністративних курсів у Львові. Його призначили на волосного війта в Кузьминах, де опісля я мав змогу кілька разів гостювати в його хаті. Там я познайомився з його дружиною і ще тоді маленькою донею Лілею.

На жаль, доля обернулась в протилежну сторону, по відвороті німецької армії, він в Кузьминах організовує чоту добровольців. Добре їх вишколює і в 1945 році, коли більшовицькі частини повертали з фронту, курінь УПА, який кватирував в селі Ляхаві, був змушений прийняти чоловий бій з більшовицькою панцерною дивізією. В тому бою взяв участь к-р Хрін зі своїми завзятими Лемками. Своєю хоробрістю і завзятими вояками вславився він у тому бою і там був поранений в обидві руки.

В тому великому бою наш курінь УПА, хоч поніс важкі втрати, але розгромив більшовицьку, десятикратно переважаючу, панцерну дивізію. Бій тривав десь біля десяти годин. Також в тому бою вславилися наші молоді юнаки з української дивізії, які, мов леви, розторощували більшовицькі танки. Як по бою ми довідалися, більшовики мали 225 вбитих, а скільки поранених - то не можна було довідатися. УПА мала 65 вбитих і двадцять п'ять поранених.

К-р Хрін опинився в санітарній криївці, де йому довелось лікуватися цілу зиму, бо рани були важкі. Ліву руку вдалося вигоїти, а правою він перестав володіти. Через зиму в санітарному бункері він написав спогади під назвою "Зимою в бункері", в яких, між іншим, згадує свою улюблену донечку Лілю. Був Хрін козацької вдачі: правого рукою він не володів, тому носив криву козацьку шаблю на правому боці.

Польський гарнізон в Кузьминах закріпився, і час від часу звідти робив випади на близькі українські села. Цей польський гарнізон був якраз на нашому оперативному терені. Мн не могли дозволити, щоб ворог гуляв під нашим носом. Сотенний Громенко скликає старшин на наради, з'ясовує справу і каже, що він вирішив, аби наша сотня цей гарнізон знищила. Всі старшини погодились з його думкою.

Вояки УПА по кількох вдалих акціях на ворожі гарнізони набрали більше бойового досвіду. Тож для командного складу було легше підготовляти таку акцію. Але окрім того, військовий вишкіл сотні проходив згідно з планами команди сотні. Виховник Зорян присвячував багато часу на ідеологічний вишкіл, вояки були не тільки вишколені по-бойовому, але й ідеологічно. Командування сотні не тільки приділяло увагу вишколенню вояків УПА, але також вишколенню відділів самооборони, які були зорганізовані на взірець відділів УПА. Найменшою частиною села був рій, а то і до двох чот. Під організаційним і адміністративним наглядом відділи самооборони належали до проводу теренової сітки ОУН. Під тактичним і бойовим командуванням УПА на даних теренах вишколи цих відділів відбувалися переважно вечорами, бо вдень їхні члени працювали на господарствах.

ВІДПЛАТНІ АКЦІЇ

Місяць жовтень не дуже сприяв нам з погодою: часто перепадали дощі, але це не спиняло наших оперативних дій. В наш район знову прибули три сотні з Перемищини, що мали брати участь у бойовій акції.

Коли курінь збирався до купи, то вояки здогадувалися, що десь буде війна, лише не знали де, бо кожна запланована акція була в суворій таємниці.

Курінь закватирував в лісі, біля села Поруби, а командний склад куреня в селі. К-р куреня полковник Коник давав накази і інструкції, як має відбуватися акція. По відправі сотенні розійшлись до своїх відділів. Під вечір курінь зібрався до відмаршу. Сотенні давали накази для своїх старшин.

Накази були чіткі, щоб хтось з вояків їх не переступив, бо це була не тільки відплатна акція, а також акція пропагандивна. Наказано було чемно поводитися з цивільним населенням, а особливо зі старшими віком, жінками і дітьми, бо сотенні знали, що вояки чекають, коли прийде час бою. Майже кожен з них втратив когось з родини. У випадку, якщо котресь бандитське село чинитиме опір і стрілятиме, тоді можна їм відповісти вогнем. Акція має початися тоді, як буде вистрілена червона ракета.

Стрілецьким рядком вирушили біля півтори тисячі українських повстанців. Треба було машерувати через поля. Земля була трохи мокра, але то не перешкоджало нам, бо до цього вояки були призвичаєні, і ніколи ніхто з них не нарікав.

Після кількагодинного маршу зближаємось до ріки Сян, яку маємо перейти. Місцеві вояки знали добре, де можна пєрейти вбрід. Сотня Громенка має переправитися першою і зайняти оборонні становища по другій стороні Сяну. Сотня скоро подалась вбрід, і за кілька хвилин вже були ми на становищах.

Переправа куренів була дуже швидкою. Вже цілий курінь по другій стороні ріки, і ніхто нас не завважив. Сотні бігом розтягають понад Сяном розсипну лінію, і так маємо наступати. Наша лінія була розтягнена на декілька кілометрів. Година 11-та - червона ракета засвітилася на небі. "Час наступати!" - майнула в кожного з нас думка.

Вояцтво бігом подалось вперед. Підбігаємо до перших хат. Наказ - "Бігом вперед, вогонь". В момент спалахнули вогні на цілій лінії, яку зайняв наш курінь. По хатах настала велика паніка - польські селяни не знали, що робити, з криком вибігали з хат і не знали, куди їм бігти. Повстанці їх заспокоювали і допомагали їм вийти з палаючих хат, пояснювали їм, що це не є помста, а відплата за напади на українські села, що ми хочемо забрати награбоване польськими бандитами.

Коли вогні вибухнули на кілька кілометрів, в цілій Польщі стала тривога. Дзвонили дзвони, з сусідніх сіл поляки втікали. Була розтривожена ціла Польша. Курені впоралися дуже скоро. Нам треба було бути обережними, бо сподівалися, що буде якийсь опір, або якась військова допомога. Був наказ - забрати всю худобу, бо вона була пограбована у наших селян. Наші виховники поралися з пропагандою: бігали по селу, повідомляли польськнх селян, що принесе їм комунізм, щоб вони разом з нами стали до боротьби проти більшовиків, наказували їм, щоб вони більше не наважувались нападати на українські села. Курінь зробив велику пропаганду. Польське командування не відважилося вислати частину армії чи міліції на оборону населення.

Закінчився бій, згоріли польські села на кілька кілометрів в глибину Польщі. Акція тривала чотири години. Наказ - збирати сотню до купи і відступати, бо ми все ще сподіваємося, що буде якась реакція з ворожої сторони. Забираємо по дорозі всю худобу і подаємось обережно в сторону Сяну.

Година четверта. Рано сотня дійшла до Сяну. Нам треба було найперше перегнати через Сян худобу. Заднє забезпечення тримає чота к-ра Залізняка. Поки що все йшло благополучно. Громенко задоволений, що ми не втратили жодного вояка. Переправившись через Сян, стали ми на короткий відпочинок, бо треба було нав'язати контакт з рештою наших сотень. Сотенний висилає розвідчу стежу. В короткому часі стежа повертає і повідомляє, що вже цілий курінь по цім боці ріки. Опісля довідуємося, що к-р Бурлака мав п'ятьох вбитих і двох поранених. Сумна звістка пронеслася по нашій сотні.

- Немає ради, - де дрова рубають, там тріски летять, - каже Громенко.

Нема чого гаяти часу, кожна сотня відмашерувала в свою сторону. Худобу, яку ми забрали, передали нашим селянам, лише кілька коней залишили для сотні.

Як довідалися ми пізніше, то аж на другий день на місце акції прибули частини ВП. По кількох наших акціях ворог ще більше почав зміцнювати свої гарнізони.

Кожна акція УПА мала велике моральне значення, як для вояків, так і для селян. Сотня повільним маршем, дійшла до села Рибне і там закватирувала.

Відділи УПА постійно змінювали місця постою в своєму оперативному терені, щоб не дати змоги ворогові зорієнтуватися: які наші сили, або де ми таборуємо. Як доносила наша розвідка, поляки говорять, що УПА - це якесь невидиме військо, бо з'явиться тут і миттєво десь зникає.

Був наказ проводу, щоб частіше кватирувати по селах, по можливості, щоб підтримувати населення на дусі. Ворог в терені показувався зрідка, бо коли якась польська частина бувала вислана в терен, то завжди бувала розбита відділами УПА. В теренах, де оперували сотні УПА, була повна самостійність, адміністрація теренової сітки вив'язувалася дуже добре. Що стосується селян, то вони були завжди дуже раді, як до їхнього села загостила сотня УПА.

В нашому курені був військовий капелан. Коли капелан перебував у нашій сотні, то сотенний старався, як свято чи неділя, кватирувати в селі, щоб там відправити Службу Божу. Тереновий провід ОУН найбільше уваги присвячував пропаганді серед польського і більшовицького війська, яке якраз повертало зі заходу через наші терени. Був наказ, щоб зачепних боїв з ними не провадити, тільки розповсюджувати летючки. Зміст летючок був такий:

- До офіцерів і до Війська Польського! Офіцери і вояки! УПА не бореться з польським народом. Ми не хочемо воювати і з військом теж, але будемо бити кожного, хто буде грабувати наше населення і тих, хто буде намагатися нас поневолити! Якщо хтось з польських вояків попав у наші руки, то йому вияснилось, хто ми і за що боремося! Ми за Вільну Самостійну Україну!

Не зважаючи на наші відозви і летючки, хоч польські вояки і більшовики приймали їх дуже ввічливо, більшовицькі командири гнали польське військо проти УПА. Їм було дозволено мордувати і грабувати українське населення. По розгромі Німеччини і створенні комуністичного уряду Польщі, Москва з Варшавою запланували вивезти українське населення з західних земель (Лемківщини, Перемищини, Ярославщини) на схід. Польський уряд вишколює своїх пропагандистів (т. з. політруків) та під охороною ВП висилає їх на українські села робити збори та пропагувати виїзд українського населення на схід. Їхня пропаганда не дуже була корисна, бо наші селяни, хоч жили у великій небезпеці, але були господарями у своїй власній хаті. Вони не вірили московській пропаганді, а тим більше, що то була їхня прадідівська земля. Тож ворогові не вдавалось приманити населення на виїзд. Репресії були сильні. Грабунки польських "богатерув", застрашування і погрози не переконали нашого героїчного населення.

Ворог бачив, що пропагандою і погрозами не переконає нашого населення, і почав підготовляти іншу техніку виселення - примусову. Поляки почали зміцнювати свої військові гарнізони. До Бірчі напливали нові підсилення. Село Кузьмини вони зробили своєю вішадовою базою, а то для нашої сотні було дуже невигідно, бо Кузьмини було на території наших оперативних дій. На радах старшин вирішено було кузьминську ворожу базу зліквідувати.

Місяць жовтень був дуже нам сприятливиії. Часто перепадали дощі, це не спиняло наших повстанців. Листя вже жовкло і почало опадати, але було тепло.

День 22 жовтня 1945 року. Наш постій був у грушівському лісі. Сотенний дав наказ службовому підстаршині, щоб всі вояки перевірили зброю та доповнили амуніцію. В тому наказі не було нічого нового для вояків, бо кожен знав, що мусить бути завжди напоготові, і що зброя повинна бути до ужиття. Почувши такий наказ, вояки здогадувались, що командування запланувало акцію, лише невідомо яку.

Коло золотого сонця почало ховатись за густі ялиці, зближався вечір. Наказ сотенного: "До збірки сотні". По доброму відпочинку сотня стояла, готова до наказу. По звіті сотенний підходить до сотні і, як звичайно, вітає:

- Слава Україні!

- Героям Слава! - відгукнуло вояцтво. Сотенний промовив:

- Друзі вояки Української Повстанської Армії! Долею судилося нам захищати Україну - стати в ряди УПА, що веде боротьбу проти нашого відвічного ворога, а одночасно стоїть в обороні нашого населення, яке ворог силою хоче виселити з його прадідівської землі, посилає свої військові гарнізони та приготовляє до акції примусового вивозу. Як знаємо, в селі Кузьмини закріпився такий польський гарнізон. Щоб не дати змоги ворогові більше закріпити свої залоги, командування сотні вирішило цю бандитську базу зліквідувати. Цієї ночі ми маємо виконати наше завдання. Будьте хоробрі, в часі акції слухайте своїх командирів і допомагайте своїм друзям. Якщо будуть вбиті чи поранені, за всяку ціну треба їх забрати з поля бою. Боже! Допоможи нам!

Тепер стрілецьким рядком будемо машерувати в бік Кузьминів. Сотня вирушила в бік села Доброго. Сріблястий місяць підносився все вище і вище і освічував наш марш. Хоча в таку ясну ніч було не вигідно робити акцію, але іноді було це доцільно, бо ворог менше був чуйний і не сподівався атаки від УПА.

Село Кузьмини було розташоване попри головну шосу Бірча-Сянік. Село було не дуже велике, і більшість мешканців села були українці.

3 розвідки знаємо, що ворог добре закріплений в силі одного батальйону. Найсильніші закріплення ворог має від лісу, а з другої сторони від Ляхави було чисте поле. Вирішено, що будемо наступати зі сторони Ляхави чистим полем, що ворог буде найменше сподіватись атаки з цієї сторони.

Виходимо на край лісу. Наказ сотенного: "Розтягнути розсипну лінію". Наступаємо розсипною, стрибками. Чистим полем посуваємося все ближче до Кузьмини. Сріблястий місяць освітив поля так, що можна було знайти і голку, але то не спиняє наступу вояків УПА. Все ближче і ближче стрибками посуваємось. До села було біля півкілометра. Поки що ворог нас не помітив, бо всю увагу спрямував він в бік лісу. Вже ми майже під хатами. Кожному з нас застигає кров. Серце починає чим сильніше битись. Ще хвилина чи дві - і загуркотять наші кулемети.

Раптом з ворожої сторони пролунав крісовий постріл, мабуть, нас ворог завважив. Наказ сотенного: "Бігом вперед". З могутнім "Слава!" вояки УПА, відкриваючи сильнин вогонь, підбігають під хати. Тут і там вибухнули стовпи полум'я з горіючих хат. Повстанці заскочили ворога сплячого, сталося справжнє пекло. Ворог, спанікований, не знав, що робити. Жодного наказу не було, кожен з них діяв як міг. Наше праве крило зліквідувало ворожу заставу, а герої-вояки вдерлися до хат і застали ворога ще на спанню. Почався рукопашний бій.

Вояки УПА спритно впоралися з ворогом. Польські "богатери" панічно втікали куди могли, а переважно, відстрілюючись, в бік лісу. Поміж хатами було багато вбитих.

По півгодинному бою Кузьмини здобуто. Сотенний був на правому крилі з чотою к-ра Іменного, там відчувався найсильніший опір ворога. Нараз довідуюся від к-ра Лагідного, що сотенний Громенко тяжко поранений. Чота Іменного з пораненим сотенним, згідно з його наказом, відступає.

Ворожу базу зліквідували. Вози, навантажені зброєю і харчами, частково ми забрали, а решту висадили в повітря. Сотня почала відступати. Чота Іменного забрала сотенного і відступила першою. їм треба було відступати знову чистим полем, звідки наступали. У нас було шість вбитих і шість поранених. Убитих і поранених забираємо з собою, щоб не дати ворогові над ними знущатись. Я залишаюсь з чотою Залізняка на заднє забезпечення, щоб притримати ворога.

Відступали під обстрілом. Кулеметники третьої чоти змінювали місця, щоб здезорієнтувати ворога. Відходити чистим полем було дуже тяжко. Поворотний відступ був дуже повільний, бо вояки були перемучені, і також нести з собою вбитих і поранених було нелегко.

Без великих втрат добились ми до Ляхави. Почало заноситись на Божий день. Треба було приготувати транспорти, щоб відправити поранених до санітарних криївок, бо Кузьмини їх не мали. Селяни швидко зорганізували транспорти, і поранених було відправлено до санітарних пунктів. Вояки заснули твердим сном. Тут дався взнаки брак сотенного Громенка, але сотня була на то приготована. Я, хоч був дуже втомлений, не міг піти на відпочинок. Моїм обов'язком було допильнувати порядок, забезпечити відпочиваючих вояків. Було питання - хто очолить сотню? По наказу командування, в разі смерті сотенного, команду перебирає перший чотовий. Щоб не ослабшовати сотні, я пропоную другові Лагідному очолити її до дальшого наказу вищого командування. Лагідний погодився і обняв командуванням сотню.

На другий день довідуємося, про розбнткн кузьминської залоги. Те, що залишилось, що не знищила УПА, навантажують і від'їжджають до Бірчі. За нашою розвідкою, ворог мав біля сотні вбитих і багато поранених.

По зліквідуванні кузьминської залоги, яка була укріпленим бастіоном і випадовою базою акцій ворога на опанованих УПА теренах, противник пожвавив свої дії, хоча вони були марними і не мали успіху. Польське командування стягнуло велику силу до Бірчі.

На терені де діяла сотня Громенка, таким сильним гарнізоном була Бірча. Була то дійсно твердиня з цементованими бункерами. Щоб не дати часу ворогові сильніше закріпитися в Бірчі, командування УПА вирішило знищити той гарнізон.

На початку листопада дні були дуже гарні і сприятливі для наших дій, хоч були всі познаки, що природа приготовлялася до зимового сну. Листя з дерев майже впало. Ще було приємно виспатись на свіжому повітрі під відкритим небом.

5 листопада 1945 року день видався дуже погідним і теплим. До нашої сотні прибули зв'язкові від к-ра Рена зі звісткою, що завтра до нас загостять два курені з України. Курінь під командою пол-ка Червоної Армії к-ра Прута, а друга сотня під командою також пол-ка Червоної Армії к-ра Різуна. Наказ к-ра Рена - мати докладні відомості про стан ВП в Бірчі та її обезпечення. Громенко, прочитавши "штафету", усміхнувся і каже:

- За кілька днів буде справжня війна. 3 України до нас приходять два курені і мають виконати акцію на Бірчу. Про стан польської армїї в Бірчі ми маємо відомості щодня, а також про те, які вони мають фортифікації.

Наша сотня закватирувала в селі Ясеньові. Погода нам сприяла. Вояки взялись до своїх особистих упорядкувань, того їм не треба було нагадувати. Одні перевіряли зброю, інші чистили уніформи, так що кожний вояк часу не дармував.

За два дні під ранок в грушівському лісі з'явилися наші гості з України. До сотні приходять зв'язкові і повідомляють к-ра Громенка, що на нього чекають к-р Прут і к-р Різун. Сотенний бере зі собою боївку ПЖ (польова жандармерія) і відходить на означений пункт. За годину повертає зі штабами старшин даних куренів. Коли ті два курінні увійшли до нашої квартири, вони зробили на нас дуже приємне враження. Обидва стрункі, блондини, чисто українськими рисами лиця. Шик у них чисто, як у старшин високої ранги. К-р Громенко їх познайомив з нами і попросив почуватися як у себе в хаті. К-р Прут засміявся і дотепно відповів:

- Коби така хата у нас була.

Сотенний мене покликав і наказує зібрати нашу сотню і дати людей на охорону наших гостей, щоб вояки інших куренів по довгому марші могли відпочити.

Я роблю збір сотні і відходжу на місце, де розтаборилися ті два курені. Приходимо на місце постою. Нас затримує їхня варта. Я подаю кличку і прошу, щоб мене зконтактували зі службовим старшиною. За хвилю приходить службовий старшина, прізвища не пригадую. Ми знайомимося, і я йому передаю свою сотню на забезпечення, а їхні вояки хай відпочивають. Йому на допомогу призначений чотовий Іменний.

Тим часом Громенко гостив штаби двох куренів, а опісля спитав їх, чи вони хочуть відпочити. Вони погодились, але хотіли відпочити краще в лісі, як в хаті. Згодом всі перейшли до лісу на відпочинок. Сотенний Громенко покликав станичного теренової сітки і наказав, щоб він приготував харчі і м'ясо для тих двох куренів. Станичний почухав голову, бо то їх було до півтори тисячі вояків, і треба було забити кілька штук худоби.

- Наказ є наказ, - сказав станичний і відійшов.

Під вечір все було готове. Наші кухарі, а також і господині села Ясеньова, готували обід. Золоте проміння сонця сховалось за горами. Почало темніти, в таборі наших гостей заворушилось. Наші кухарі запросили їх до обіду. Поміж вояками і гостями зав'язались дружні розмови. Командири куренів пішли на обід до села, де їх наші господині і молоді дівчата обслуговували. Для них було це святом. К-р Різун каже:

- Вн тут живете, як в раю. Наші вояки не навчені гостювати по селах, та милуватися обслугою таких гарних українських красунь. Ми завжди воюємо, у нас відпочинку дуже мало.

По обіді просиділи ми з ними в довгих розмовах. Вони оповідали про свої подвиги, в яких обставинах знаходяться, які не до порівняння з нашими. Їм виглядало, наче ми маємо прогулянку з пригодами. К-р Прут сказав, що вони щодня мають менші чи більші сутички з більшовицькими спецвідділами і весь час мусять рейдувати. У них немає таких комплексів лісів, як у нас, що нам сприяють.

По приємних розмовах подались ми всі на відпочинок. По недовгім відпочинку обидва штаби і наш сотенний склад приступили до обговорення плану акції на Бірчу. Акція має початися цієї ночі. Обчислено, як довго забере марш до Бірчі. Ця акція почнеться опівночі.

Ще за дня рушаємо в сторону Бірчі. Наша сотня на переднім забезпеченні. Стрілецький рядок розтягнувся на кілька кілометрів. Мав я змогу перейти попри їхніх вояків. Кожен з них вбраний в радянські уніформи, випосажені в совєтську зброю, на їхніх обличчях можна було завважити хоробрість і завзятість.

Підходимо ближче до Бірчі. Бачимо, як мерехтять світла, але дуже рідко. Курінь к-ра Прута буде атакувати з півночі, курінь к-ра Різуна з півдня. Тому що з півдня є сильніші укріплення, то к-р Прут починає атаку першим. Ворог сконцентрував свою увагу на північ, а тим часом курінь Різуна вдарить їх, неприготованих, з півдня. Наша сотня зайняла місцевість біля Перемишля. В разі, якби їхала допомога з Перемишля, ми б їх привітали. Всі ми були на місцях на час. Година 12-та. З півночі заграли наші кулемети, відтак по хвилі заграли і ворожі кулемети, чути вже і вибухи гранат. Виглядало, що наші вже зайняли перші будинки. За хвилю в небі з'явилися клуби диму. Тим часом курінь к-ра Прута підсунувся під самі ворожі бункери. Нараз чуємо знову великі вибухи гранат. Поляки почали стріляти з вікон будинків, але їх скоро ліквідували серії наших кулеметів. Могутнє "Гурра! Слава!!" донеслось до нас на заставі.

Кожний з нас стискає руки, з питанням: чи здобудемо Бірчу. Ми віримо в хоробрість наших побратимів, в перемогу. Ураганні серії кулеметів і розриви гранат не перестають. Бій триває вже дві години, вогонь зайняв майже ціле місто.

Допомога ворогові не назрівала, бо наші попереривали телефонну комунікацію. Нараз чуємо, що кулеметні серії вщухають, мабуть, наші відступають. Коли кулемети зовсім затихли, командир дав наказ відступати. 3 к-ром Прутом був к-р Іменний з чотою, щоб при відступі гості зналІи, куди відступати, а збірний пункт мав бути в селі Семушові. Ми стягаємо свої застави і бігом долучаємо до куреня к-ра Різуна.

К-р Прут збирає до купи вояків, що виходять з різних сторін. Бачимо, що кожен з них, засапаний, змучений, але бадьорий, долучує до куреня. Тут не було місця, щоб запитатися курінного, чи акція вдалася. Сотенні пєревіряють свої сотні. Машеруємо в сторону Семушової, дорога до п'яти кілометрів. В марші можна було завважити по їхніх вояках - вони вертали мов з прогулянки. За якихось дві години маршу доходимо до Семушової, там вже був курінь Прута, бо їхня дорога була ближчою.

Село Семушова було досить велике і з півночі притикало до лісу. Якщо не всі могли на відпочинок приміститися в селі, то частина розташовувалась в лісі.

К-р Прут взяв у полон тридцять польських вояків, їх приміщено в двох хатах під острою вартою. Командні склади розташувались в селі. Розвиднілось.

Наш сотенний склад ще не спав. Цікаво нам було, які втрати маємо. Не було можливості когось з командирів спитати, але як бачимо по вояках і командирах, то акція вдалась, і Бірчу знищено. Але як - невідомо. Біля обіду к-ри куренів вже знали про перебіг акції. Обидва курені мали успіхи, бо підійшли майже до ворожих становищ, чого ворог не сподівався, що УПА може вдарити на їхні твердині. К-р Прут має трьох вбитими і п'ятьох легко пораненими. К-р Різун має лише сім поранених, з тим одного тяжко.

Польські вояки взяті в полон к-ром Прутом покулились, мов ягнята. К-р Прут звернувся, щоб наш виховник Зорян вклав їм трохи пропаганди, і треба їх відпустити. Службовий старшина зібрав всіх полонених до купи на поляну. Вони зі страху трясуться, бо не знають, що з ними буде, бо їм їхні командири змальовували УПА як бандитів, що лише грабують і мордують польське населення. Коли до них підійшов виховник Зорян, вони всі позривалися на ноги, але він наказав їм знову сідати. Запитав їх, чи вони розуміють українську мову. Нараз всі відповіли, що розуміють. Зорян промовив:

- Вояки Польської Обивательської Армії! Вам напевно ваші зверхники говорили, що УПА, то є купа бандитів (ми про це дуже добре знаємо), УПА лише нападає і мордує невинне польське населення. Ви сьогодні самі переконалися, що то брехня. УПА не є банда, але велика здисциплінована армія, краща від польської чи більшовицької. УПА має своє командування, свій політичний провід, який керує боротьбою. УПА не бореться за здобуття чужої землі, а бореться за здобуття Української Самостійної Держави. Ми боремося проти більшовицького поневолення. Ви будете відпущені до своїх частин. Перекажіть своїм колегам, хто така УПА і за що вона бореться. Не слухайте більшовицької пропаганди, бо вони імперію будують на брехні, - те ви скоро пізнаєте. Я вам передаю відозви до польської армії і до польського народу.

По промові Зорян підійшов до них, подав їм руку, що зробило на них приємне враження. Вони з радості кланялися і дякували за чемність, на яку вони не сподівались. Полонених було затримано до вечора.

Протягом дня вояки мали можливість зпізнатися з нашими побратимами-наддніпрянцями, які цікавилися нашою боротьбою на Заході. Найважніше було для цікавих, як до нашої боротьби ставиться наша політична еміграція, бо їм там, на східних землях Україпи, це мало відомо. Обидва курені складалися майже зі старшин і підстаршин Червоної Армії. Всі вони усвідомлювали, чого вони вступили в УПА, хоч декотрі не говорили чистою українською мовою.

По доброму відпочинку, під вечір, надійшов наказ приготовлятися до відмаршу. Всі ми попрощалися, стиснули дружньо руки, з надією, що стрінемося у Вільній Україні.

Полонених відпущено в їхню сторону. Наша сотня відмашерувала на свої оперативні терени, а два курені попрямували в Бєскид, а відтак вони мали йти рейдом на Словаччину, Угорщину і Румунію.

Наші вояки були дуже подивовані тими куренями. Яка в них дисципліна, завзятість, а особливо патріотизм! Як хотілось бачити Україну вільною!

Ніч була погідна, але вже повівав холодний вітер, так що було добре машерувати. Над ранком прибули ми до села Ляхавн, і там вирішено закватирувати. Селяни кажуть, що поляків не було вже кілька днів. Селяни вже довідалися, що була акція на Бірчу, що бандерівців було понад десять тисяч, що частково Бірчу знищено. Про кількість вбитих і поранених ще не можна було довідатися.

По акції на Бірчу якийсь час польське командування не висилало експедиційних частин в терен. Деякі села частково були вивезені, а частина населення, яка схоронилася, залишилася на місцях. Залишені селяни приготовляються до зими. Є чутки, що ворог не буде нікого зимою переселяти. Сотня часто змінювала місця постою і кватирувала переважно по селах.

Природа почала мінятись. Пожовкле листя майже поопадало, температура також змінилася. Наближалась зима, яка для українських повстанців ніколи не була сприятливою. Нам треба було заздалегідь приготуватись до зими: треба було придбати харчів, на випадок ворожої блокади, якої ми завжди сподівались. Якщо не буде можливости зайти до села, треба мати харчі в магазинах, а також зимові убрання.

Найбільше працювала теренова сітка ОУН. В усіх випадках населення жертовно нам допомагало. УПА була великим пострахом не лиіпе для польських селян, але і для польської армії, бо де б УПА не робила акції, то завжди мала успіхи, розбиваючи ворожі частини. Хоча часом відділиУПА робили акції малими частинами, у поляків було завжди враження, що "бандеровциф" було кілька сотень. Наші відділи оперували на знайомих теренах, а до того ж мали дуже добру розвідку. Що було заплановано польсько-більшовицьким командуванням, все те УПА знала заздалегідь. Якщо якусь частину висилали в терен, де оперували наші відділи, то найперше копали рови для оборони і ночами спали в тих ровах. Не дивлячись на ліквідацію переселенчих комісій, ворогові таки вдалося вивезти частину населення на схід.

Польське військо намагалося забрати майно, яке залишилось по виселенні, але не завжди їм те вдавалось. Наші відділи, коли довідувались, що дане село вивезли, то наскакували, розгромлювали залогу, і селяни повертались до своїх сіл. В той самий час, як сотня Громенка робила акцію на Кузьмину, сотня Бурлаки зробила акцію на село Воля Корінецька, де була ворожа залога. Сотня Бурлаки розгромила цей бандитський осередок без втрати жодного вояка.

Дня 29-го листопада знову були бойові відплатні акції за грабунки українського населення. Сотня к-ра Бурлаки виконала акцію на Гуту Березку, а наш відділ - на село Рудавку.

Зближалась невблаганна і жорстока зима. Земля почала замерзати. Хоч снігу ще не було, але грудневі морози і вітер добре дошкуляли. Зближався Свят-Вечір. Хоч вояцтво було постійно в боях, але таки знаходило час на різні розради. Кожному воякові було цікаво, де сотня буде святкувати Свят-Вечір, як то дозволить ситуація. В теренах було спокійно, тому немає думки, що ворог буде слідкувати, де сотня відзначатиме свято.

Після поранення сотенного Громенка в короткому часі на командира нашої сотні командування УПА призначило к-ра Орського. Сам Орський був середнього зросту, скромний виглядом і, на мій погляд, не був він енергійним к-ром. За кілька днів до нашої сотні прибув к-р куреня Коник, який цілком виглядав на командира: високий, біле кучеряве волосся, дуже енергійний. Опісля прибуття він наказав покликати старшин сотні на відправу. Був то один день перед Свят-Вечором, коли вояки відгадувалн, де сотня буде святкувати, і навіть не мали на думці, що на Свят-Вечір знову запланована акція на твердиню Бірчу. На відправі старший курінний поінформував, що завтра, на Свят-Вечір, заплановано акцію на Бірчу.

- Чому саме на Свят-Вечір? - був запит одного із старшин.

- Тому що це є наше велике свято, і ворог найменше буде сподіватися нашої атаки, - відповів курінний.

Акція має початись о 12-й годині вночі, і наша сотня має вимашерувати годині о 8-й вечора.

Курінний поінформував про ворожу залогу в силі однієї дивізії, забезпечену бункерами.

- Нам за всяку ціну треба тихо підсунутися під самі бункери і їх гранатами зліквідувати. Наша сотня наступає з півдня. Сотня к-ра Бурлаки - з півночі, де в разі допомоги ворогові з Перемишля, Бурлака мав би ії перетяти. Сотні к-ра Крилача і к-ра Яра мають наступати зі сходу. Думаю, що все всім зрозуміло і ясно. Якщо в когось з вас є питання, то прошу ставити, - сказав курінний.

Чотові розійшлись на свої квартири. Вояки все ще не втрачали надії на зустріч Свят-Вечора, але було питання: в якому селі. Всі села, які є ще вкупі, сподіваються, що сотня буде святкувати з ними. Це ж Свят-Вечір, це хвилина, яка нагадує цілому світові, що народився Месія. Це час, коли до хати діти вносять дідуха, розстелюють в'язанку соломи на долівці. Коли сім'я сідає до святково прибраного столу, батько як голова родини благословляє родину традиційною кутею та вітає:

- Христос рождається!

Тут радощам не було кінця.

Нам, повстанцям, які відлучені від своїх рідних, пригадуються минулі роки, виникають спогади від дитячих літ аж до сьогодні. Кожен з нас дає собі питання: чому і за що ми опинилися в рядах УПА? Відповідь лише одна: щоб бачити Україну вільною від більшовиків, від Москви!