Новорічнарапсоді я

– Що не кажіть, а за таку байку варто по ковтку! – промовив схвально центуріон. – Про царів, що колінкують посеред корівника, мені ще не доводилося чути.

– Смієтеся? Не вірите… – зітхнув грек безнадійно.

– Чому? – вдавано серйозно відказав Марк. – Хіба подібне можна вигадати? Без сумніву, розбійник, засуджений до страти римським прокуратором, і не помилуваний Синедріоном – не хто інший, як син Божий? Можливо тобі буде приємно дізнатися, що в нього над головою і дощичку з відповідним написом почепили… Ісус Назаретянин – Цар Іудейський.

– Не вірите… Тому вам легко і весело. А я каятимусь за малодухість, доки житиму. Адже хотів піти до прокуратора. Пояснити… Чей, в Римській імперії купецьке слово ще має якусь вагу. Страту могли відстрочити, прислати комісарів… Ще вина! – вигукнув розпачливо, струшуючи над головою амфору, марно намагаючись витрясти з неї бодай краплину.

– Навіщо нам глек, якщо у ньому пусто? – задумливо прогудів центуріон, відбираючи в грека порожній посуд, а тоді жбурнув його в кут. Він може б додав ще щось, не менш мудре, але в цей час двері у корчму повільно прочинилися, і до середини увійшов геть мокрий, закутаний у рвану хламиду, молодий іудей, літ тридцяти. Він непевно завмер на порозі, розгублено поглядаючи на похмуру, потопаючу у сутінках залу і мовчазних, насторожених легіонерів за столом. На блідому обличчі юнака виразно вимальовувалися розпука і страждання.

– Що, тут тепліше? Грійтеся, але не перешкоджайте, бо прожену.

Голуби присмиріли. Мабуть, варто було насипати їм якогось пшона, чи крихт, але добра думка як прийшла, так і забулася. Стах ковтнув кави і вернувся до очікувально завмерлого курсору.

– Добрий вечір тобі! Чи є пан у домі? – пролунало надворі, і водночас з колядою в шибу знову вимогливо постукали.

– Киш, пернаті! – Стах відмахнувся навіть не озираючись, але оскільки совість невдоволено заворушилася, вибачливо додав. – Діти повернуться, тоді й прилітайте. Я, чесно кажучи, навіть не знаю – де в нас крупи зберігаються.

– Ой, немає вдома! Поїхав до Львова!

Поїхав до Львова – товару купити!

Щоб було у свята чим гостей зустріти!

Колядники старалися з усіх сил, адже помешкання знаходилося на шостому поверсі, а голоси лунали так виразно, наче співаки стояли впрост за вікном.

Стах з цікавості визирнув за штору і остовпів. На балконі мерзлякувато хукали на руки два… ангели. А великі крила, у них за плечима, короткими посіпуваннями струшували з себе осідаючий сніг.

Перш ніж розум встиг прийняти мудре рішення, Стах відчинив балконні двері і впустив заброд до хати. Ангели досить хутко прошмигнули в кімнату, все ж не забуваючи щільно причинити за собою двері.

– Вітайте у хаті! Мир вашій оселі! Чому темно в вікнах, а Ви невеселі? – проторохтіли обидва скоромовкою, перебиваючи один одного і віддаючи земні поклони. – Христос народився!

– Славімо його! – відказав гречно Стах. – Веселого Різдва… Хоча, які-то у вас свята? Ні з кумом випити, ні сусідку пом’яти… Жартую. Може, кави? Ви ж з геть задубіли…

– Щиро дякуємо, але безтілесним духам це не допоможе. От якби у вашому домі, хоч одна ікона була, ми б миттю зігрілися.

– Ікона? – Стах замислився. – Зачекайте хвильку, була десь. Мати на минулу Паску купляла і освячувала, – він кинувся в іншу кімнату. – Зараз, зараз… Куди ми її засунули? Ага, ось! – вигукнув, виймаючи з-поміж стосу старих журналів, невеличке, як дві листівки, зображення Божої Матері з маленьким Ісусом на руках. – Тепла! – додав здивовано. – Ніколи не відчував. Грійтеся на здоров’я…

Але у вітальні вже нікого не було. Лиш на килимі танули сніжинки, та докірливо похитувалися легкі тюлі, під вагою холоду, напливаючого крізь шпарку в нещільно закритих дверях.

Стах заклопотано почухав потилицю, ще раз уважно подивився на випромінюючу ледь відчутне тепло іконку, гмикнув… і поставив її на робочий стіл.

– 6 –
– Що це за місце? Де я? – вишепотів молодий чоловік, підсліпувато примружуючи повіки.

– Це ж той… страчений! З середнього стовпа! – загули навперебій легіонери, які розпізнали в прибулому філософа. – Юлію, тобі він теж ввижається?..

– Не хвилюйся, найгірше – позаду… – я підійшов до напівпритомного Назаретянина. – Це всього лиш корчма. Дозволь, проведу до столу, поки твої очі не звикли до освітлення. Що за псяча погода? Єрусалим наче в річку занурили… Та ти геть вимок! Марку, одяг для філософа! Там десь, біля шинквасу, на стіні висить чистий хітон! Хутко!

Але Щуробій ще й поворухнутися не встиг, як триарій прожогом кинувся до ляди. Старий служака миттю відчув, чиї розпорядження слід виконувати без зволікань.

– Ковток цекубського поверне гармонію душі і тілу, – промовив я з турботою в голосі, наповнюючи кубок. – Чи, волієш якесь інше?

– Байдуже… – відказав він неуважно, але вино пригубив.

– У тебе кривавлять руки! Дозволь, обмию? – я нахилився до його ран і швидко злизнув кілька краплин. Завше кортіло спробувати смак божественної сутності. Але – нічого особливого не відчув. Кров, як кров… Солонувата рідина. Яка, що б там не пасталакали збоченці вампіри, не містить в собі ніякої життєвої сили. З пива, й то більший хосен спраглому і втомленому працею чоловіку.

Назаретянин з огидою відсмикнув руку, хоча після моїх маніпуляцій його рани очистилися і частково зарубцювалися.

– Хто ти?

– Не впізнаєш? – засміявся я. – Ми ж не так давно розмовляли приватно… На горі Арарат.

– Сатана?! – сахнувся він, упізнаючи. – Згинь!

– Я теж тебе поважаю, Сину Божий… – відказав я насмішкувато.

– Значить, я помилився в своїх діях, а батько очікував зовсім іншого?! – жахнувся він. – Невже, я настільки хибно зрозумів його задум, що мене покарано? Я у пеклі?!

– Хіба цей затишний куточок схожий на пекло? А, може, оці хоробрі воїни нагадують бісенят? Заспокойся, Назаретянине, про пекло мови нема. Хоча, вічного блаженства, ти теж не вартий. Так спартачити всю справу…

Назаретянин похилив голову на руки.

– Я здогадався... Коли кликав батька, а він не озвався… Але, потім, насунула та страшна хмара, і я знову повірив…

– В тому не сумнівайся… І вмер, і воскрес. Усе як належиться… Люди вже створюють віру, в якій ти станеш найголовнішим божеством.

– Батьку! Я не хотів цього! Присягаю!

– Не треба так голосно, - поморщився я невдоволено. – Він знає… Заспокойся. Коли б ти добивався слави свідомо, Господь зумів би покласти край усій комедії відразу. В тому й проблема, що ніхто не сподівався подібного. Замість восхваляти вправного мисливця, люди стали благословляти стрілу, що поцілила в здобич… Але ми захопилися, а в корчмі є ще й інші люди. Центуріон! Ви як там, ще не зомліли зі страху?

Легіонери, що з того часу, як розпізнали власноруч страченого Назаретянина, навіть не поворухнулися, почали оживати. І за незмінним звичаєм воїнів усіх націй, поспішили спорожнити кубки, так вдало наповнені, перед приходом філософа. Вірно зважуючи, що від випитого вина – гірше не буде.

– Люблю мати справу зі сміливцями, – мій настрій стрімко зростав. – Назаретянине, тобі пощастило! Батько вибрав гідний ескорт. А для вас, воїни Риму, прийшов час іспиту. Знайте: від нині і до взяття Назаретянина на небо, ви – преторіанці Сина Божого!

– Ну от, – зітхнув центуріон. – Я так і знав, що нічого доброго від говірливого філософа не діждешся. Ті, хто багато обіцяють, насправді прагнуть зняти з тебе остатню сорочку.

– Хороше вино у жида… – підвів підсумок почутому прищавий Апулей. – Давно я так не хмелів.

– Ну, що скажеш, Марку? – поцікавився я в центуріона, після того, як насміявся вволю з дурного зауваження п’яненького хлопчиська. – Цікавий фортель викинула доля?

– Ще не певен, але, думаю, нічого хорошого. Вічність – це чималий час… Особливо, коли у тебе хвора печінка…

– Я не хотів цього… – вкотре прошепотів Назаретянин і додав більш притомно. – Вибачте мені, добрі люди.

– Не журися надмірно, – промовляю оптимістично. – Маєш вдосталь часу, аби все осмислити. Можеш, навіть спробувати щось змінити. Тільки, моя тобі рада, не ризикуй даремно. Пам’ятай, що за порогом цієї корчми ти – звичайнісінький смертний. І вдруге, тебе ніхто воскрешати не стане. Тож, зважуй що робитимеш. Добряче зважуй!

Вмить протверезілий грек, а слідом за ним і обидві дівчини, шмигнули за двері так прудко, що якби хтось спробував стати їм на дорозі, то був би збитий з ніг і затолочений.

– Може, спершу напитися, як слід? – замислено прогудів центуріон. І оскільки кращої кінцівки годі й вигадати, я театрально загортаюся в плащ, витканий з мороку і – щезаю. Особисто мені тут більше нічого робити. Принаймні – зараз.

Стах одним ковтком допив каву і втупився у денце, за звичкою розглядаючи візерунок, утворений гущею. Ось як би вдалося продати сценарій… Він навіть замружився від яскравої перспективи. Бо йшлося більше, ніж про гроші. Нарешті зміг би впевнено розправити плечі і з почуттям гідності, подивитися у вічі всім, хто насміхається з його писанини. Так, це могло б стати порятунком. Але, щоб мрії втілилися у життя, треба докласти ще неабияких зусиль.

Стах запарив собі п’яте за сьогодні горня кави і спробував придати думкам мажорного звучання. Все ж, саме в ці години Старий рік завершував останній обхід планети, готуючи до підпису Акт прийому-передачі ввіреного йому на відповідальне збереження земного майна. А свято вимагало ялинки, прикрас, музики і – вина… Хоча, якщо добре подумати, Стах не належав до адептів Бахуса. Музика лилася, навіть надмірно, з телевізора, а от що до ялинки…

Рішення змотатися за ялинкою прийшло раптово, але настільки переконливо, що Стах не вагаючись почав одягатися. З одного боку ще зовсім не пізно, а з іншого – продавці уже поспішають додому і, щоб позбутися товару, можуть скинути ціну до мінімуму. Принаймні на букет з ялинкових гілок, має вистачити. Прикраси – є. Тож, коли сім’я повернеться, їх і вдома чекатиме продовження свята.

Ринок «Галицький», ще сяяв яскравими вогнями, але кожен порух годинникових стрілок на башті ратуші, змітав з його площі людей цілими пригорщами. Погляд молодого верховинця, що тупцяв біля чудової ялинки і безперервно поглядав на електронне табло над крамницею навпроти, був сповнений такої безнадійної туги, що Стах мимоволі затримався поруч.

– Беріть, пане, – аж скинувся той, углядівши в запізнілому покупцеві рятівну соломинку. – Для себе й то кращої не здибав би.

– Певно, дорого хочеш, за таку красуню, – зітхнув Стах, погладжуючи в кишені єдину купюру.

– Хотіти не шкодить, – похмуро пожартував юнак. – Але жадібність, до добра не веде… З самісінького ранку стовбичу, а всі цмокають губами і йдуть далі. Уже й скидав ціну, однаково не купують. Замерз, як цуцик. Най діється Божа воля. Давайте, скільки дасте…

Ялинка справді була розкішна. Розуміючи, що чинить справжній грабунок, Стах ніяково видобув з кишені зібгану «десятку».

– Я, чесно кажучи, на щось значно гірше розраховував.

Юнак скривився, мов середа на п’ятницю, але рішуче взяв купюру.

– Нехай… На щастя… З Новим роком і Різдвом Христовим!

– Дякую, і вас теж... – Стах все ще недовірливо взяв до рук лісове диво. – Веселих свят.

Сніг не вгавав, і місто поволі з головою загорталося в товсту перину. Годинник на ратуші бамкав десяту, а трамвай не поспішав. Стах спер ялинку до газетного кіоску і запалив. Курити він недавно облишив, але цигарки з собою ще носив, і в часи вимушеного очікування, звичка брала гору.

Рятівний трамвай, видзеленькуючи залізними колесами по задубілих рейках, наче дурень у Великдень, під’їхав саме тоді, коли Стах вже остаточно переконав себе, що далі нічого чекати, а треба брати дарунок на плечі, і ноги – в руки. Освітлений, обвішаний гірляндами і порожнісінький, як цвинтар опівночі…

– Оплачуємо проїзд! – звично кинувся на зустріч єдиному пасажирові п’яненький кондуктор. Худорлявий, культурного вигляду чоловік, років сорока п’яти, в окулярах. Певно, з колишньої трудової інтелігенції…

– Прошу, – простягнув копійки.

Кондуктор взяв гроші і відірвав квиток.

Мимохіть глянувши на комбінацію цифр на клаптику паперу, Стах задоволено гмикнув. Вечір ставав дедалі приємнішим. Навіть квиток, і той виявився «щасливий». І не простим! Трійці семірок зліва, протистояли три сімки справа.

Кондуктор присів поруч.

– З ялинкою не спізнитеся? До півночі всього нічого залишилося… Ми теж на останнє коло пішли. Так що вам пощастило. А то важкувато було б таку красуню на плечах перти. В таксі ж не влізе.

– Ну, – потис плечима Стах. – Згідно теорії чисел, хоч у чомусь повинно було пощастити.

– Я перепрошую за настирність, – кондуктор торкнувся його рамена. – Тут, мене попередні пасажири пригостили, з нагоди свята… Давайте разом пом’янемо рік минулий. Як колись, у війську. Пригадуєте? Минув – ну і … з ним.

Стах засміявся і незчувся, як вже тримав у руці пластмасовий стаканчик до половини наповнений горілкою.

– Ваше здоров’я, пане! І нехай усі негаразди залишаться у минулому!

За такий тост Стах був просто зобов’язаний випити.

– Взаємно. Contra spem spero…

– Так-таки всупереч? – не погодився кондуктор. – Люди, поклавши голову на плаху, не перестають вірити, що кат промахнеться. А ви – живі, здорові… Ялинку яку красну везете! Значить, є для кого! І взагалі, я просто дивуюся, як наш люд звик, трохи щось не так, поминати кінець світу…

Стах змовчав, і кондуктор продовжив.

– Теж колись вважав себе незамінним фахівцем. Не даремно ж п’ять літ у вузі штани просиджував. Майже сотню робітників і десяток техніків мав під своїм керівництвом… Але тему визнали неперспективною, а ще трохи згодом і весь завод прикрили. Кому тепер потрібні присадки до ракетного палива, коли самих ракет кіт начхав? Спершу ще борсався… Намагався втриматися на плаву, в колі таких же, як сам.

Оскільки Стах міг підписатися під кожною мовленою фразою, йому не залишалося нічого іншого, як згідно кивати.

Збадьорений цим, кондуктор продовжив.

– «Робота для людей з вищою освітою! Ініціативним і не лінивим! Робота в міжнародній консультативно-інформаційній фірмі!» Впевнений, вам траплялися подібні оголошення. Подумав, невже комусь спало на гадку використати розумовий потенціал українців? Повірив, що стану у пригоді зі своїми знаннями і досвідом. Але йшлося про те, що освічені люди – толерантні і не агресивні. А, значить, шахраї зможуть спати спокійно…

Стах теж був на одній з подібних співбесід, де йому довго розповідали про те, які величезні прибутки чекають на нього в майбутньому. Як чудово відпочивають працівники фірми, на найпрестижніших курортах світу… А під кінець розмови зажадали п’ятдесят доларів, в оплату за реєстрацію і право торгувати їхніми товарами. Огидно, і принизливо… Не саме шахрайство, а те, що людей з вищою освітою, тримають за дурнів, котрі навіть О’Генрі не читали. І вдвічі образливо – що дурні таки знаходяться.

Кондуктор ще щось говорив, але Стах думками був уже далеко. Дуже далеко…
– 8 –
– Я не відпускав тебе! – слова Назаретянина сягнули моїх вух навіть в мороці межисвіту.

Ого! В нашого ягняти ріжуться зубки? Такий несподіваний виверт був цікавий навіть мені. Тож не вдаючи ображену гордість, я з півдороги вернувся назад у корчму і присів поруч. Але Назаретянин мовчав. От же ж, вічна біда інтелігенції. Сказавши «а», у них ніколи не стає духу додати «б». Доведеться самому починати розмову, щоб якось розворушити, заглибленого в самоспоглядання, філософа.

– Хоч і важко мені це визнати… – почав я здалеку, закидаючи непомітну наживку. – Але: ти молодець!

Від моєї похвали Назаретянин весь зіщулився і увібгав голову в плечі. Все ж – дурнем він не був, і розумів, що похвала в устах ворога нічого доброго не віщує. Тож я продовжив не менш улесливим тоном.

– Так усе спаскудити, перевернути з ніг на голову, треба ще зуміти. Віриш, досі дивуюся, чому Він дозволив тобі розіграти фарс до кінця?

– Не тобі судити Його і мої вчинки, – зробив слабку спробу огризнутися Назаретянин. Та не на того натрапив.

– Перепрошую, шановний… Лише думки не підвладні осуду, а публічні вчинки – дещо інше. Насмілився випертися поперед інших, май мужність, дізнатися їхню оцінку і себе самого, і доконаного чину. Навіть, якщо ти з нею не згідний. І тим більше – якщо вважаєш, що тебе невірно зрозуміли. Лише так можна збагнути: де припустився помилки.

– З тим, кого йменують батьком логіки, сперечатися марно, – зітхнув Назаретянин. – Що ж, говори далі… Може, справді допоможе? Де я помилився?

– Ти перекроїв на свій лад Його мету!

– А тобі, Духу Зла, достеменно відомо, чого саме Творець хотів досягнути, відправляючи мене до людей? Чи не надто самовпевнено?!

– Зваж, що для того щоб творити Зло, я зобов’язаний знати: що саме Він уважає добром, – усміхнувся зверхньо я.

– Несподіваний підхід… – Назаретянин був щиро здивований, таким баченням моєї ролі у світобудові, але не став сперечатися. – Нехай… Кажи далі.

– Започатковуючи нову віру, Творець хотів не себе возвеличити, а вказати людям шлях до вдосконалення. Йому прикро було бачити, що людина, яку Він власноручно поставив з лап на ноги, так і не змогла позбутися хижацьких інстинктів. І використала Божий дар, не для розвитку особистості, а задля упокорення світу! Поквапно підминаючи його під власну звірячу натуру. І посилаючи тебе, з проповіддю добра, Він сподівався, зронити в їхні душі паростки тієї сили, яка з часом вичавила б з людини хижацьке начало.

– Саме це я старанно робив… – все ще не розуміючи, стенув плечима Назаретянин. – Що ж не так?

– Різниця, як між гарячою водою і окропом! – відрубав я нетактовно, обурюючись такій сліпоті. – Ти, не паростки висадив, а одним махом перетворив цілі народи на сумирних овечок! Більше того, своїми догмами, ти віддав ці народи в рабство тим, хто тобі не повірив. При цьому, зваж, проповіді слухали ті, хто хотів мислити і щось робити, а пустили повз вуха, або черстві серцем, або – надто пустоголові. А значить, невдовзі, над світом запанує пригорща лихих дурнів! Яких зімнуть підлі хитруни, як тільки збагнуть, що серед овець, найкраще живеться вовкам і пастирям.

– Ти не смієш!

– Ще й як смію… Тим паче, що твоя самодіяльність і мені додасть роботи. Кожен, хто має в голові бодай одну клепку, відразу збагнув би, що, в подібному світі, прожити життя і не порушити жодної заповіді, не зможе навіть паралізований немова. А я, замість того, щоб отримувати задоволення від штучного зваблення святенника чи вродливої цнотливиці, або – споглядання пекельних мук невиправного лиходія, буду змушений пакувати в чистилище юрми сіреньких душ. Де цілий штат чортів і бісів, стане відмивати їх від бруду і готувати до вічності. Жах! Я вже відчуваю себе директором банно-прального комбінату.

Схоже, мій сарказм справив на Назаретянина більше враження, ніж попередня конструктивна критика.

– Я не можу сперечатися з батьком логіки… – повторився він, що багатомовно свідчило про розгардіяш в думках. – Особливо там, де логікою нічого не підтвердиш. Щоб Бог оселився у серці, в нього потрібно повірити.

– Так, так… Знайома пісенька… Ти скажи краще, за що ви так жорстоко обійшлися з Пілатом? Який, до речі, лише допоміг тобі осягнути мету. Адже ти сам збирався піднятися на хрест?

– Я не судив його…

– Але й не сперечався.

– Батькові видніше хто вартий світла, а хто – лише спокою…

– Чудовий спокій: тисячоліттями не відати чи вибачили тобі, чи ні. І все це за однісіньку мить слабкості. А звідки мав знати прокуратор, кого засуджує до страти?

– Він знав.

– Неправда! Він здогадувався. А це – не одне й те ж… Понтій розумів, що ти щось більше, аніж напівбожевільний філософ. Але ж супроти нього був Синедріон і закони Риму. Тобі не доводилося зустрічатися з Тиберієм? Ні? А я його доборе знаю… От з ким варто порозмовляти про милосердя. Тільки, сумніваюся, що така бесіда закінчилася б лише розп’яттям… Мислю, з тебе щонайменше, мали б здерти шкіру, а потім зварити у маслі.

Назаретянин мимоволі здригнувся.

– Ага! Страшно?! А що мав відчувати прокуратор, змушений через твій довгий язик, розглядати справу про образу імператорського гонору?

– Все що ти говориш – жахливо! Тому я й проповідував смирення. Коли б такі, як Тиберій, не плодили зло, не корилися б йому і подібні Пілатові. Але кожен має сам відповідати за свої вчинки. Не турбуйся, з Тиберія теж спитається…

– Ще б пак… Кому ж, як не мені вирок виконувати? Але, не ухиляйся від відповіді на поставлене запитання. Нагадую, мова йшла про Пілата…

– Ти не уважно слухав. Я відповів, що не суддя йому…

– Виняткова доброта! – гмикнув я зневажливо. – Тобто, зуб за зуб… Він ухилився від прийняття участі в твоїй долі, і ти – платиш йому тією ж монетою. Воістину – саме так має виглядати всепрощення. А хочеш, як фахівець, відкрию тобі одну таємницю? Може, в майбутньому це знання вбереже від засудження на вічні муки чергового Пілата? По очах бачу, що хочеш. Тільки пихи в тобі надто багато, смиренний філософе! Так знай: найстрашніші не ті тортури, яким піддають катованого, а ті – що він сам вигадує, в очікуванні вироку!

– Я не знав…

– Не переймайся, в цьому ти не оригінальний. Кожен, хто намагається завести людство до кращої долі, нічого не тямить в реальному житті. І виправдовуються поводирі, після чергової невдачі, однаково. «Я – не знав», та : «Я – не хотів».

– Якщо за розумом не стоїть душа, усі слова набувають протилежних значень. Нам не дійти спільної думки, бо бачимо усе по-різному.

– Це так, Назаретянине… Я дивлюся на цей світ широко відкритими очима. А ти сунеш крізь нього не лише заплющивши повіки, а ще й обмотавши хітоном голову.

– Послухати тебе, то для побудови царства добра, я мав би закликати до насильства. Тобі самому не смішно? Винищення непокірних уже було і не раз. А де ощасливлені народи? Чому навіть серед обраних Богом так багато підлості і люті? Боязнь і покора перед сильним, заздрість і ненависть до рівного, презирство і насмішка над слабшим – ось шість почуттів, що правлять нині світом. А де любов до ближнього? Чому жоден пророк не зміг донести цього простого поняття до свідомості людей? Бо вони самі діяли без віри в серці, і хотіли іменем Божим повелівати, а не рятувати… Я ж спробував зробити так, аби істина прийшла до людей не наказом,скріпленим силою, а – сама зародилася у душах…

– Тут можна посперечатися… Я готовий! Поговоримо про Магомета, Будду, чи – Мойсея?

Назаретянин знесилено зупиняє мене заперечливим жестом.

– Не варто. Ця суперечка нікуди не приведе. Хто з нас має слушність розсудить життя.

– Що ж, – очевидність його слів не підлягала сумніву. – Почекаємо… Поспішати нікуди.
– 9 –
– Кінцева! – Голос кондуктора вирвав Стаха з задуми. – Бачу, що рік й справді видався для вас не з легких. Он як відключилися від одного ковтка. А все – нерви. По собі знаю… Коли людина спокійна, то хоч діжку випий, нічого не буде. А знервуєшся – краще й не починати. Хоча, з іншого боку, келишок-другий допомагає зняти стрес. Почати позитивно мислити. Головне – не перебрідати межу.