Новорічнарапсоді я



бет3/3
Дата03.07.2016
өлшемі169 Kb.
#173568
1   2   3

– Та ні, то я замислився, – вибачливо відказав Стах.

Інша річ, – зрадів кондуктор. – Буває. Це я можу зрозуміти. Деколи так задумаєшся, що здачу чи квиток дати забуваєш, а пасажири сердяться. Немає в людях співчуття і тонкощів душі. Тоді, ще по одній? «Щоб наша доля нас не цуралась»! Годиться?

Стахові не дуже й хотілося, але відмовляти видалося не тактовно. Та й що з ним станеться? Вдома нікого, а горілка не контрафактна… І він згідно кивнув.

– Давайте. Щоб наша доля нас не цуралась!

Потім, не знижуючи темпу, додали «божу трійцю», тим паче, що двічі п’ють лише не поминках. Потім – за знайомство. І, в супроводі погроз вагоновожатого зачинити двері і відвезти в парк – стременну…

Одним словом, коли трамвай зник у сніговиці, Стах прийшов до повної злагоди з власним «я». Адже навколо стільки добрих, відкритих для співчуття людей. Злегка затинаючись, але впевнено і бадьоро він закрокував додому, при цьому, вага ялинки не перешкоджала, а навпаки – допомагала утримувати рівновагу.

Пісня з «Іронії…» так і просилася на уста, тож до власного парадного Стах добрів мугикаючи про те, що нікого не буде вдома, окрім сутінок… І як би не прикрий випадок, то може ця ескапада й не залишила б у його пам’яті значного сліду, але… Але темне небо раптом яскраво спалахнуло на мить усіма зорями, і, від сильного удару потилицею об лід, Стах знепритомнів швидше, ніж зрозумів, що посковзнувся на припорошеній снігом, ковзанці…


– 10 –
Мені й справді нікуди поспішати. Як то кажуть: малі діти вдома не плачуть. Але і час марнувати не хочеться, і розмову конче довести до логічного завершення. Коли ще подібна нагода випаде? Доведеться показати Назаретянину найбільш вірогідне майбутнє. Не люблю я цих фокусів, мене й так звинувачують в усіх смертних гріхах, зокрема – в брехні. Та нічого не вдієш, чекати – надто довго. Я зосереджуюся і… годинник на протилежній шинквасу стіні, що попри час показує ще й дати, висвітлює на табло 1999-ий рік, а безтілесний голос ненав’язливо шепоче:

– За перші два тисячоліття від Різдва Христового в світових та локальних збройних конфліктах, насильницькою смертю загинуло людей в десятки разів більше, ніж було їх на всій Землі на час зародження християнства.

Наша кав’ярня теж трохи змінилася. Появилося приємне матове освітлення. Лунає тиха, спокійна музика. Центуріон і далі стовбичить собі за шинквасом. За прожиті віки з нього зробився чудовий бармен. Ми з Назаретянином і далі сидимо за своїм столиком. Тільки на цей раз апологет добра міцно спить, поклавши голову на стіл. Всі зодягнені в незвичний, але доволі зручний одяг.

– Який дивний сон. Оце зморило… – Назаретянин протирає очі. Потім здивовано оглядає себе і мене. – Яка чудернацька одежа…

– Тепер так зодягаються.

– Тепер, це коли? – Назаретянин солодко потягається, і його погляд падає на годинник-календар. – Дві тисячі літ…

– Можеш не сумніватися. Якщо не віриш мені, то спитай свою охорону.

Бідолаха озирається на центуріона, той ствердно киває головою.

– Який жах… Уявляю собі, що ти натворив, поки я спав…

– Абсолютно нічого. Клянуся! Я чесний гравець. До того ж, усе так чудово складалося, що потреба у втручанні, була абсолютно зайвою…

– Тобі – вірити?

– Ображаєш…. Але, бачу ти оговтався? Останню нашу розмову пам’ятаєш? Про час, що всіх розсудить?

– Так.

– Ти готовий глянути на результат? Не зімлієш? Центуріон, відчиняй шинок! Сьогодні бал правитиму я…



Тиша, що панувала навколо, зникає. Натомість долинають звуки великого міста. Дзвінки трамваїв, шум машин, нерозбірливий гомін людських голосів. Відчиняються двері. У кав’ярню заходить молодий чоловік, бідно, але охайно зодягнений. В окулярах з великими і товстими скельцями.

– Подвійну пельменів і каву…

Відвідувач промовляє усе мимохідь, вмощуючись за вільний столик біля вікна.

– Вибачте, якщо перешкоджаю, – я примощуюся на стілець навпроти і відразу кладу на стіл банкноту з ликом якогось з американських президентів. – Не хочу бути не ґречним, але вкрай потребую вашої допомоги. Кілька хвилин часу… Два-три запитання – і гроші ваші. Обіцяю: нічого особистого, жодної політики чи криміналу. Виключно вищі матерії… – і кладу на стіл ще одну банкноту.

– Ого! – зачарований сумою, чоловік спромагається лиш ствердно кивнути, а я помахом руки підкликаю Назаретянина.

– Судячи з зовнішнього вигляду і розумного обличчя, освіта у вас вища. От тільки не збагну: фізик чи лірик?

– Інженер…

– Чудесно, колосально і архивдало… Цілинний розум, жодних забобон і філософських кліше! – Я повертаюся до Назаретянина. – Хто перший?

– Я… – Назаретянин подається вперед і невимушено цікавиться. – Ви вже осягнули Божественне одкровення?

Бідолаха аж закашлявся, з несподіванки подавившись їжею.

– Що ж ти так, без підготовки? – штурхаю Назаретянина в бік. – Ви, шановний, може, спершу вина пригубите? Після масної та гострої страви, піде – як бальзам… Центуріон! Себто, гарсон! Вина!

– Яких країн вина волієте у цю пору дня? – Марк, шанобливо виростає біля столика. – Я рекомендую іберійське…

Надсадний кашель молодого чоловіка переріс у гикавку.

Теж мені, Воланд знайшовся… – буркнув я осудливо. Терпіти не можу дешевих вибриків. – Не беріть у голову, це він «Майстра і Маргариту» цитує… Так що у нас все-таки стосовно Бога? – повертаю я розмову у старе русло.

– Навіть не знаю, що вам й сказати. А раптом – є? В пекло нікому не охота? А погодитися, що є – освіта не дозволяє.

– Зрозуміло… «Горе від розуму»… Але ви все ж щось виберіть, це ж не для протоколу, – і ще один папірець опинився у нагрудній кишені його сорочки.

– Ні, ні… Це зайве. Я не торгуюся… – але повертати грошей не став. – Просто, розмірковую.

– Спробуйте робити це в слух. Нам теж цікаво почути хід ваших думок, – подав голос Назаретянин.

– Що таке Бог? Першопричина всього? Можливо… Не надто хочеться мати своїм предком мавпу. Започаткувати рід від Божого духу значно престижніше… Хоча, озирнувшись навколо, розумієш, що і мавпи ніяк не зречешся.

Назаретянин хапається за голову. А я задоволено посміхаюся. Чоловік пригублює пиво і задумливо веде далі.

– Увесь цей нещасний світ тримається на купи-продай! Гроші, гроші, гроші… Ви думаєте, мені дуже хочеться перед вами сповідатися? Але хто платить, той замовляє музику… Мені на ці три папірці місяць горбитися, та й то… Подейкують, що має настати кінець світа? То нехай би швидше. Скільки ж можна мучитися?

– Гм, – зупиняю цю експресію я. – Все це емоційно, шановний, але ж ми питали про Бога.

Чоловік вихоплює з кишені гроші і трясе ними перед моїм обличчям.

– Ось він де! Читати вмієте?

– Що робити, що робити… – в голосі Назаретянина повний розпач.

– Може, чудо сотвориш? Не розучився ще? – люб’язно підказую я. – Бачиш, у нього щось з зором…

Чоловік знімає окуляри і перелякано зривається на ноги.

– Що це за фокус? Я знову бачу?!

– Це Назаретянин сотворив чудо, – люб’язно пояснюю я, – аби ви змогли повірити в Бога…

– Та пропадіть ви пропадом, разом з усіма богами! З мене ж інвалідність знімуть, і всі пільги скасують! Верніть, як було!

– Вибач, добрий чоловіче, – розгублено стенає плечима Назаретянин, – але я можу лише хороші справи робити.

– Так нехай тобі твоє добро… – чоловік, тримаючись за голову та похитуючись, мов п’яний, виходить геть і останні слова прокляття, відрізають гучно затраснуті двері.

– Що ж це за світ такий, в якому краще бути калікою, ніж здоровим? – дивується Назаретянин.

– А ми зараз, спробуємо зрозуміти? – мило посміхаюся. Адже переможцю личить бути щедрим. – Центуріон! Кого там доля посилає наступного?.

Двері в корчму ще раз відчиняються, і до середини заходить миловидна особа дівочої статі, зодягнена у коротеньку, заледве до пупця, ажурну кофтину і міні-спідничку.

– Щось не надто людно у вас сьогодні… – звертається вона до Марка.

Центуріон підморгує.

– Зате клієнти грошовиті і не скупі…

Дівчина виймає з сумочки довгу цигарку і простує до нашого столика.

– Вогника не знайдеться, панове?

– Обов’язково… – я галантно підсовую їй стілець. – Прошу, зробіть приємність.

– Сумуєте? – Дівчина, граційно опускається на запропоноване їй місце, і закинувши, оголені спідничкою, ногу на ногу, звертається особисто до мене. – Щось ваш приятель геть зів’яв.

– Він трохи хворий, але тихий. Мухи не скривдить…

– Божевільний? От шкода. А такий симпатичний. Так і хочеться його пожаліти…

Тим часом Назаретянин виринає із задуми.

– Тебе як звати, дівчино?

– Ангеліна Джолі, – засміялася юнка. – Принаймні, всі кажуть, що у мене той самий розмір ліфчика.

Назаретянин пильно приглядається до її відвертого одягу і робить єдино вірний висновок.

– Ти повія?

– Варто б образитися, – пробурмотіла дівчина, – але щось у тобі є таке… Дитяче, чи що?

Я про всяк випадок вдаюся до перевіреного засобу і вкладаю їй у сумочку кілька зібганих банкнот.

– Ого! Я так упала в око, чи передбачається важка робота?

– О, ні… – відмахнувся я щиро, хоча мусів визнати, що дівчинка цілком пристойна. Чимось схожа на супутницю грека Стефанідеса. Зрештою, що ж тут дивного? Давно відомо, що професія відкладає свій відбиток на зовнішність людини. Наприклад, люди в білих халатах, чи смугастих тільняшках, схожі поміж собою, як брати. – Ми вже здебільшого духовними розвагами втішаємося…

– Ганебне це ремесло… – ні сіло, ні впало бовкнув Назаретянин. – Покинь. Подумай про душу…

– На це ще матиму час… – легковажно відказала дівчина. Схоже, їй з усілякими диваками доводилося мати справу. – Скільки чоловіки ще на мене задивлятимуться? П’ять років, десять? От, відгуляю своє, а потім – хоч і в монашки… Думаєте відразу такою стала? Потрапила якось у веселу компанію з директором нашої школи і зрозуміла, що мораль лише для гарного слівця. А у реальному житті – всі свині… Хоча, – придивилася уважніше Назаретянин, – бувають і винятки… Я бачу, ти хороший, і тобі боляче від моїх слів. Не журись. Може, колись і настануть кращі часи? Священики обіцяють повернення Месії… Вір, і сам не помітиш, як легше стане.

– Добре, добре. Справді, не світ, а театр масок. Платиш за шльондру – отримуєш сестру милосердя. – співчутливість повії почали мене дратувати.

– Вибачте, – лагідно перепросила дівчина. – Вашому товаришеві зле, і я лише хотіла допомогти…

Назаретянин замислено роззирається навколо, наче виринає з довгого і важкого сну.

– Дві тисячі літ я нічого не зробив для них… І зло за цей час заполонило світ… А люди – виявляється все ж повірили… – промовляє до самого себе, ледь чутно.

– А нічого було відвертати пику від розумних порад! Сподіваюся, тепер ти зрозумів, що зло можна знищити лиш ще більшим злом. Так, щоб від прояву останньої жорстокості здригнувся Всесвіт?

– Ні! Скільки буде невинних жертв, понівечених доль, розпорошених сімей?!

– За невинних помолимося і спровадимо у Рай… А ми змиємо з себе бруд і піддамося найсуворішій епітимії… То як, згода? Навчимо людство, пошані до Всевишнього і щирій любові до ближнього?

– Нізащо!

– Ну, це не тобі вирішувати… – кидаю я багатозначно.

Назаретянин схоплюється на ноги і благально здіймає руки до стелі.

– Батьку, дай мені ще один шанс! Я піду до людей! Вони схаменуться! Благаю, повір – люди не безнадійні, вони все зрозуміють… – вигукує і поквапно, наче боїться, що вони можуть щезнути, кидається до дверей. Рвучко розчиняє їх, і занурюється в яскраво-сліпучий полудень… Уже не бачачи моєї задоволеної посмішки.

Терпіти не можу, коли почату справу не доводять до кінця, і перекладають особисті недогляди на плечі інших. І хоч, за специфікою своєї праці, я більше кат, ніж – суддя, та все ж не безформний згусток Пітьми, а – тінь Самого, і зародженого ним Світу. А що до людства – то, «аби душа була чиста, постоли – нічого…»
– 12 –
Стах лежав навзнак, міцно тулячи до себе ялинку і дивився вгору. Кліпаючи раз-по-раз, як надмірно знахабнілі сніжинки запорошували йому очі. Знав, що треба підвестися, поки не примерз, але лежати було так затишно, так приємно, що він навіть не ворушився, – поволі перетворюючись на кучугуру.

Раптом над ним схилилася постать, зодягнена в кожух, вивернутий вовною наверх, з обличчям геть чорним, наче вимащеним у сажі.

– Давно вилежуєшся, браток? – прогугнявив незнайомець доволі неприємним голосом, обдаючи гіркуватим, але не сивушним перегаром. – Готовий до кращої долі? Чи ми поквапилися?

Поруч, в полі зору Стаха, появилася ще одна постать. В білому балахоні і з косою в руці. В затінку каптура, риси обличчя розгледіти не вдавалося.

– А ну, чортяко, дай сама гляну…

Стаха швидко і вправно обмацали.

– Не наш клієнт… Пощастило, що охоронець, вчасно похопився.

Потім сильні руки обережно поставили його на рівні ноги. Втрьох! Хоча Стах надалі бачив лише двох.

– До дому дочалапаєш? – запитав дещо винувато той третій, вперто не показуючись з-за плечей.

Стах вперто мовчав, лиш здивовано покліпував.

– Доведеться відтарабанити аж до ліфта, – зробила висновок постать у білому з косою. – Бо ще замерзне бідака, а нам потім, годі буде відчитатися. А ну, беріться з боків…

Біля ліфта Стах ожив і слабко запручався.

– Оклигав? У квартиру потрапиш чи допомогти? – турботливо поцікавився невидимий рятівник.

– Думаю, зможу… сам, – витиснув з себе. – Дякую.

– Чого там, – відмахнувся недбало той, з чорним обличчям, названий чортом. – Живи, раз призначено. Нам, зі Смертю, мороки менше. Як то кажуть, баба з воза… Але май на увазі – іншим разом панькатися не будемо… Не зважаючи на всі твої візії і панібратство з Самим. А загалом, тримайся пензля, фантазер… І пам’ятай, що labor omnia vicit improbus****. Веселих свят!

Дверці ліфта зійшлися, і дивна парочка щезла з-перед очей. Стах сіпнувся було за ними, але кабіна вже зі скреготом поповзла вверх…

Якось відчинивши, закляклими на морозі, пальцями двері з першого разу, Стах впхав ялинку у квартиру, де по закутках таїлася самотність, і увімкнув світло.

Вірніше, він лише потягнувся до вимикача, коли яскраво спалахнули люстри в усіх кімнатах, і три найрідніші голоси весело загорлали в унісон:

– З Новим роком, тату!!

– З Новим щастям, любий!

І було дароване їм нове літочислення…
– 13 –
Я сидів на невисокому пагорбі, з самого краю пишного саду, в густій тіні старого оливкового дерева. Низько нависаюче гілля захищало мої очі від надмірно сліпучого, як на весняний день, сонця, і уважно споглядав, як у східну браму величного Єрусалиму, зацікавлено роззираючись навсібіч і жваво відганяючи зеленою гіллякою надокучливих мух та ґедзів, в супроводі лише одного супутника, увійшов молодий іудей…

* kulus (лат). – задниця;

** Quod licet Jovi, non licet bovi (лат). – Що личить Юпітерові, не пасує бикові;

*** Sic transit Gloria mundi (лат). – Так минає слава земна;



**** labor omnia vicit improbus (лат). – наполеглива праця перемагає все.



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет