Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя

Руси наприкінці VІІІ – початку ІХ ст., витісняючи готів з Причорномор’я, засновують Руський каганат зі столицею в Тмутаракані. В середовищі сучасних російських істориків і досі дискутується навіть сам факт існування Руського каганату, а історика О. Галкіну за її працю «Тайны Русского каганата» (Москва, 2002 р.) вельми недолюблюють в академічних московських колах. Зрозуміло, адже російських істориків більш улаштовує «північна версія» походження як русів, так і самої назви «Русь», незважаючи на всі її протиріччя й «натяжки», бо тоді вони можуть безконкурентно для російських великодержавних інтересів її використовувати. Не є нашим завданням зараз входити у велику полеміку з колегами щодо цього питання, тому ми звернемося тільки до аспекту існування русів у Причорномор’ї. І тут треба звернути увагу на те, що аж у трьох грецьких письменників Х ст. – Симеона Магістра, Феофана й Георгія Амартола бачимо епітет, який повторюється неодноразово щодо русів – «дромідес». Учені пояснили, що «дромідес» – це руси, які жили побіля Тендрівської коси, яку Геродот називав «дромос Ахілла», тобто – «бігова доріжка Ахілла» [52, с. 833]. Так, ось же й джерельний доказ того, що греки на Х ст. уже виразно виділяли в середовищі русів тих із них, хто проживав у Причорномор’ї. У питанні ж щодо існування держави у них ми повністю покладаємося на численних українських авторів, які про «Чорноморську Русь» писали (Г. Вернадський, С. Мішко, М. Чубатий та ін.), а також і на росіян В. Сєдова та О. Галкіну з їх доказами існування держави Руський каганат. Цю державу русів дехто з учених подає як союзницю Хазарії [53, с. 41]. Ми обережно ставимося до цього, бо вважаємо, що руси виломились з-під зверхності хазар саме в той момент, коли в Хазарії почалась іудаїзація, і після цього ніякими союзниками її руси вже бути не могли. Адже, зважаючи на історичне протистояння іудаїзму й християнства, відоме свідчення Ібн-Хордадбега про те, що руси, за їх власними словами, були християнами (точніше: «подавали себе як християн», що важливо, бо їх релігія від ортодоксального християнства таки відрізнялась. Чому так себе «подавали»? Геополітику власну здійснювали, що тут неясного?), має відноситися саме до русів з Руського каганату, зважаючи на значне розповсюдження християнства саме в цих землях.

Не треба скидати з уваги й те, що якщо літописний Рюрик і Рорик Фрісландський – одна й та ж особа, то можна говорити про належність верхівки прибулих у 860 році до Ладоги «варягів з русів» до християнства (охрещеним був і сам Рорик [10, с. 39]). Але такі персональні охрещення в ті часи могли нічого особливого не означати й робитися виходячи з мотивів доцільності. Конунги ж набирали свої дружини в північноєвропейському етнічному середовищі, яке притримувалося давніх релігійних уявлень і традицій. Для нас важливо те, що, якщо щодо Рорика Фрісландського у джерелах помітне виразне натискання на його походження з «роду Скьєльдунгів, що тягли свої корені від самого Одіна», значить на ІХ століття знов загострилась стара релігійна проблема. Рюрик міг представляти рід (чи клан), який вважав Одіна Богом. Це в Західній Європі персональне охрещення Рорика мало значення, а серед своїх, схоже, ніякого. Він цілком міг вирішити скористатись нагодою запрошення його як представника древнього роду (а хоч по батькові /від данів як вихідців з Дона/, хоч по матері /від вандалів, яких учені виводять від аланів, теж степовиків/ він і був таким) й розпочати процес створення держави навколо нової династії, заснованої вже ним самим.

До речі, те запрошення династії, предмет багаторічних і численних суперечок у середовищі істориків, є дуже прикметним явищем. Дивимося уважно відповідний фрагмент з «Повісті минулих літ»: «Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами» [48, с. 12]. Звернемо увагу: не Русь закликає якихсь варягів, а фінські весь (вепси) і чудь (ести), балтійські кривичі й словени прикликають Русь! І відгукується Рюрик – представник і по чоловічій, і по жіночій лінії давніх степових аристократичних родів. Приходить же він із Заходу – з тієї Руси, яка розташовувалась на теренах Прусії, Полаб’я й Данії. Дослідники відмічають, що під час коригування літописів на замовлення Катерини ІІ вилучено було матеріал про точне місцерозташування цієї Західної Руси, тому колишня восьма сторінка «Повісті минулих літ» була перетворена на дев’яту [Див.: 10, с. 188 – 189]. Для чого це було зроблено? По-перше, німкеня Катерина на догоду Прусії ховала той факт, що межі Руси в ІХ ст. доходили аж до Рейну (місцевість Борусія). А по-друге, треба було перегорнути все з ніг на голову й подати справу так, що це Русь запросила до себе «варягів» (норманів), щоб закласти підвалини «норманізму» в історіографії й ідеології.

Отже, «Русей» було декілька, і дві з них – європейська Порусія й Руський Каганат у нас уже проявилися. Проте імператор Костянтин Багрянородний (Х ст.) говорив ще й про існування «внутрішньої Руси», позначаючи так Середнє Подніпров’я, Київські, Переяславські, й Чернігівські землі [45, с. 89 – 90]. Отож, у ІХ ст. руси мали кілька Русей, з яких ознаки державності проявляють Руський каганат і Києво-Руська «внутрішня» держава (існували ще Порусія й Карпатська Русь, але у них не простежується ознак окремої державності). Все варто сполучити із загадковою «країною Славією» А. Бременського (автор ХІ ст.), яка, за його словами, охоплювала неозорі простори, що якось дивно збігаються з межами всіх цих «Русей» загалом.

Вказані ж обидві державні Руси явно сполучалися [53, карта «Перші історичні державні організми українців-русинів»]. Вище ми наводи­ли свідчення з «Житія Стефана Сурозького» про похід правителя Києва Бравліна до Криму наприкінці VIIІ – початку ІХ ст., що могло мати на меті утвердження Києво-Руської («внутрішньої») держави на чорномор­ських ринках. Скоро «Румійське» море отримає назву «Руського» [21, с. 92], а значить, військові експедиції русів мали успіх. Країна русів за норманськими хроніками звалася Гардарік (або Гардар. Дуже цікаве оте «-ар» з огляду на можливі «розборки» серед різних етнічних угруповань предків відносно проблеми походження /від Орія чи від Арія/, чи не так?), містила величезну кількість міст, пиш­ні будівлі, великі багатства, дорогі товари тощо. Служба правителям Гардаріка тягла за собою славу, пошану, багатство [45, с. 90 – 90]. Хоч як не крути, а такі урбаністичні характеристики могли відноситися тільки до Криму й Північного Причорномор’я.

Утвердившись на Чорному морі, руси, природно, встановили більш тісні контакти зі Східною Римською імперією, про що ми довідуємося з тих же «Бертинських анналів» [Див.: 54, с. 28]. А те, що руси мали в IX столітті уже високорозвинене суспільство, підтверджує той факт, що вони ще й до 911 року мали своє законодавство – «Закон Руський», яке відповідало саме такому суспільству й мало широке розповсюдження поза межами Руси (зокрема, в печенігів [45, с. 108]). Доволі переконливо доводить високий рівень розвитку Руського каганату й О.Галкіна [35].

Титул володаря «Каган» (kahan: кий – «цар» + han – «вбивати» – санскр. означає: «великий воїн», або «грізний цар» (дослівно: «цар, який убиває» [6, с. 151, 193], у чому видний прямий вихід на Rex-а), історично був спільним для русів і хазар (це якщо визнавати, що каган і хакан – одне й те ж, що не факт, як ми зазначали вище). Якщо Хазарія була союзницею Руського каганату (що теж не факт), тоді все обстояло просто – правитель русів отримував легітимний титул «каган» від Хазарії. Якщо ж, навпаки, ці держави були від самих початків «Чорноморської Руси» ворогами (на чому ми наполягаємо), тоді руси намагалися забрати в хазар право на титул «каган» для свого правителя, вважаючи хазар такими, що втратили на нього право. Виглядає логічним саме другий варіант, зважаючи на факт іудаїзації Хазарії, проти чого, вочевидь, і були руси. Єв­ропа, пам'ятаючи, напевне, чиїми саме нащадками були руси й хазари, щоб їх не дратувати, швиденько прирівняла титул «каган» до титулу «Rex», а заодне й до титулу візантійського імператора. Розбирайтесь, мовляв, самі. Східна Римська імперія теж уважала за краще для себе дружити з Хазарією, адже Хазарія була однією з наймогутніших країн свого часу, яка контролювала переважну більшість найважливіших торгівельних шляхів Схід­ної Європи [55, с. 78], і яку відтіснили від контролю над шляхом з «варяг у греки» тільки руси.

На чолі Хазарської держави стояв каган з династії Ашинів (ās санскр. – «сидіти», тобто, – «ті, хто сидить» [6, с. 145] /можливо, – на троні/, а можна й апелювати до чисел, адже «аш» на санскриті означає «перший»), влада якого трималася на військовій силі та глибокій народній пошані. Статус «першого серед рівних» тут чітко простежується. Константинополь мусив з цим рахуватися. Так, самі православні греки в системі владних пріоритетів вище за всіх стави­ли свого імператора (що було дуже суб’єктивним), потім – хазарського кагана, й лише потім – імператорів Західної Європи (а оце вже – прояв об’єктивності). Кожен з державних народів не бажав поступатися своїми геополітичними інтересами, тому друга половина IX – перша половина Х ст. була періодом постійних вияснень стосунків між Києвом, Константинополем та Ітілем між собою.

Одночасно слід зазначити, що у VIIІ – IX ст. політичний момент цих подій конкретно по­чинає пов’язуватися з релігійним. Соціальна верхівка Хазарії прийняла іудаїзм. Це був непоганий, як на перший погляд, хід для Хазарії, адже вона прийняла віру, за якою не стояла жодна з тодішніх держав, а це означало, що нікому не треба буде кланятися. У той же час це виявилося й величез­ною стратегічною помилкою, й саме тому, що ця релігія була позбавлена підтримки якоїсь з могутніх держав світу. Але в релігійній сфері не це є головним, бо, як відомо, Боже належить Богу, а не кесарю. В засадах самого іудейського світогляду лежало щось таке, що призвело врешті-решт хазарське суспільство до анігіляції, а хазарський етнос до депопуляції.

Іудейська верхівка Хазарії втягла в нову віру й кагана. Результатом цього було перетворення його в слухняну маріонетку іудейської аристократії, яка з презирством ставилася до народу, бо вважала лише себе «богообраною», і впливового торгівельного єврейського капіталу (теж «богообраного»), значною статтею доходів якого була работоргівля – передусім за рахунок слов'янського населення. Як показав Л. Гумільов, утвердження іудаїзму в Хазарії, яке призвело до глибокого розділення хазарської знаті й народу, своїм головним наслідком мало перетворення Хазарії в хижу й безжальну суспільну химеру [Докл.: 32, с. 136 – 141], або антисистему. І цю властивість іудаїзму як світогляду треба бачити й не легковажити цією його здатністю. Водночас слід ураховувати ту обставину, що Хазарія як держава встигла з'явитися раніше, ніж Київська Русь. Це взагалі була перша держава в Східній Європі (якщо опиратися тільки на писемні джерела). Й так історично склалося, що Київська держава, яка ще тільки народжувалася, в її особі швидко отримала смертельного ворога.

Іудаїзм ще за 1000 років до того розпочав свою війну з християнством. Учні Христа пішли з Єрусалиму по всьому світові, щоб нести людям Слово Його. Але й тінь, як пише Дуглас Рід, прослідувала за ними: це пішли по їх слідах талмудисти [56, с. 61] (прекрасна характеристика духовної антисистеми: релігія й тінь! Антисистема й є такою тінню). Не випадково, вочевидь, іудаїзм закріпився саме в Хазарії (після вигнання євреїв з Персії). Поруч знаходився світовий центр християнства (після знищення Риму) – Східна Римська імперія; і Київська держава, зважаючи на всі передумови її виникнення, виявляла тенденцію до перетворення в могутню країну на геополітичному просторі Східної Європи, суспільство якої за багатьма ознаками стояло близько до християнства й тому могло досить легко його сприйняти (що й сталося). Де ж перебувати «тіні»? Саме тут, а де ж іще? Але й те, що ми виявили – особливий статус Доно-Донецького регіону в релігійно-політичній площині, треба враховувати, адже «проблема юдолі» (назвемо це так) може виявитися чи не найголовнішою в усьому цьому.

Випадок з Хазарією, коли велика маса людей несемітської крові (хоча й тільки аристократія хазарського суспільства; народні ж маси ніхто ні до чого привертати й не збирався) була навернена в іудейство – єдиний в історії. І вже це одне свідчить про його невипадковість. А оскільки наслідки цього мали дуже негативний вплив як у цілому на історію України-Руси, так і на її духовне життя, то обминути його ми не можемо. Несемітській Хазарії мусила бути притаманною якась особливість її духовного стану, чому, власне, правляча секта іудеїв і дозволила це єдине в історії людства навернення язичників у талмудистський іудаїзм, після чого в Хазарії виникла суспільно-державна химера – безжальний і ненаситний хижак на геополітичному просторі Східної Європи. А що саме це було головною метою, доводять результати інших спроб іудеїв створити химери серед інших народів – всюди це закінчувалось їхньою повною висилкою без права повернення. З Хазарією сталося інакше. Чому?

Нам здавалося, що ми знайшли відповідь у знаменитому «Рукопису Войнича» – дуже загадковій писемній пам’ятці. Автентичність її доведена Брайаном Хотоном [57, с. 271 – 272]. Нині все впевненіше висловлюється думка, що для дешифровки цього документу (а світова наука й досі так і не спромоглася на це) потрібна якась зі слов’янських мов (хоча письмо, яким написаний документ, не схоже на жодну буквенну систему, але то ще нічого не означає – письмо могло бути й жрецьким тайнописом). Цікаво, що така дешифровка вже була українськими дослідниками зроблена ще в 1993 році (просто в світовій науці мало цікавляться відкриттями українських учених, ось і не знають про дешифровку). Текст «Рукопису…» американський слов'янознавець Дж. Стойко відніс хронологічно до античної доби. Хоча подеколи в ній описуються події багато більш раннього періоду. Той же Дж. Стойко окремі згадки про «буле» відніс до часів Трипілля. В українському виданні цей документ названо «Послання оріян хозарам» [58]. Але при вивченні його ми виявили більше проблем, ніж відповідей на питання, які перед нами виникли.

Традиція написання народами наших теренів листів одне одному нами була вище зафіксована, бо простежується в джерелах наявно (правда, чомусь ніхто не ставить питання, якою ж мовою і яким письмом усі вони були написані, якщо кирилиці в ті часи ще не було? Ось – уже проблема). Отож, і такий лист теж цілком міг бути написаний. Шрифт «Послання» дуже дивний, більш азіатський, ніж європейський, що складає його велику таємницю. Його датування часами Античності змушує нас нагадати про висловлену нами вище думку щодо можливого висування претензій на «старшинство» по роду з боку нащадків скіфів-орачів проти більш молодших, але успішніших у політичному відношенні кланів арійського населення наших земель. При тому «оріяни» могли віддавна володіти якимись підтвердженнями свого особливого становища, попраного в державі скіфів, й чекали тільки на момент, коли про це можна було згадати. Що ж то міг бути за момент? Знов виходимо на листування.

Хазари й руси, згідно з «Посланням», надіслали «оріянам» (можливо, «рахманам») лист, в якому якась жінка, яку оріяни звуть «божая» і «свята», що, втім, не завадило їм заледве не проклинати її в «Посланні», висуває, зокрема, претензію на поділ регіону Степу. Чому – зараз не з’ясовуємо, бо, якщо «Послання» дійсно є пам’ткою часів початку н.е., а не багато більш ранньою, то все це просто підірве ортодоксальну версію походження Ісуса Христа (бо не тільки в поділі терену була справа). Ми цього зараз не хочемо торкатись, залишимо для наших майбутніх досліджень, а тому просто констатуємо, що такий лист був. І відходив він від жінки, яку з якихось причин, в яких політичні могли не відігравати головної ролі, «оріяни» зневажити не могли, а тому надали відповідь на її звернення. В останньому та жінка відстоює спільні інтереси русів і хазар, що опосередковано підтверджує їхнє давнє етнічне споріднення.

Ми думали, що те «Послання» є відповіддю так би мовити «старшого» на геополітичному терені Степу і Причорномор'я орійського клану «молодшому» арійському²⁵ на його геополітичні претензії і спроби поділити владу над цим простором (про що свідчать дуже конкретні фрагменти з даного джерела). Можливо, так воно й було, але в листі жінки (який не зберігся) щось таке було незвичайне, що змусило «оріян» просто злобно відірватися на неї. Ну, не може проста геополітика так роздратувати жрецькі кола! Там була геополітика, природно, але дуже й дуже непроста.

Згадана ж у даному документі жінка, як з великою долею вірогідності можна припустити, виказала претензію на релігійну реформу. Відповідь «оріян» являє собою застереження про тяжкі наслідки таких дій, попередження про неминучість кари за таке дійство. Але яке то могло бути дійство в період Античності? Нехай християнство буде розвиватись на Півдні України практично з апостольських часів, і руси з часом приймуть його. Але ж, якщо Рукопис дійсно належить до часів Античності, то ті «оріяни» ніяк не могли бути християнами. Вони й турбуються про Ора, що вважався їхнім прабатьком. Ор – як Ахурамазда, або Ормозд був головним божеством зороастрійського й ахеменідського пантеонів, але ж зороастризм – це релігія арійських азіатських народів (нащадків легендарного Арія), то при чому ж тут «оріяни» – нащадки Ора? Чому він їм так болів, що вони видали навіть лист на його підтримку? Й чому представниця русів і хазар, у якої простежується ще й ім’я «Маня», «Манюся», взагалі зважила за потрібне до тих «оріян» звертатись? І чому така вельми неординарна жінка пише свій лист до тих оріян саме в час, коли на планеті поставало християнство (якщо «Послання» – антична пам’ятка)? Чи Ор – не тільки зороастрійське божество?

І тут дещо простежується. Дана і Ор були найдавнішими божествами мешканців теренів України. Вшанування вказаних божеств простежується ще в ті далекі часи, коли кельти ще проживали в наших степах, а потім пронеслись по всій Європі й оселились у Британії, залишивши після себе слід як «племена богині Дану». Так знов ми виходимо на зв’язок з кельтською темою у вітчизняній історії, але кельти – не арії, щоб треба було шукати зв’язків їхньої релігії із зороастризмом, який є також дуже давньою релігією. З «Манюсею» ж узагалі ніякої ясності немає. (Тут фігурує «божая» й «свята» «Маня», в якої є син Сус як «малий Бозя», ще й – у часи постання християнства, якщо «Рукопис» є античною пам’яткою! І «Манюся» та – явно руса за походженням. Нічого собі «проблемка», чи не так? Ось. І ми про те ж. Тому ми ці фрагменти джерела й не чіпаємо)

Боротьба магій у «Посланні» постає наявно, але щось тут було «не те». Не випадково багато вчених виказували сумнів у автентичності «Рукопису Войнича». Та відкинути джерело просто. Багато складніше спробувати його зрозуміти. Нам досі повністю зрозуміти його так і не вдалося, визнаємо, але порядково, пословесно по тексту ми дещо все ж таки виявили. Крім того, «Послання» допомогло нам вирішити чи не найцікавішу проблему, що постала в нашій роботі – виявлення Великої ідеї гунів, як також і їхнього зв’язку з русами й пізнішими українцями.

Від «культурних героїв» як утілень Божества виводили своє походження маса різних народів світу, але саме в наших предків проявляється якась подвійність: Орій і Арій. І нащадки Орія (більш старшого, за філологією), схоже, пригнічувались багато сотень, а, може, й тисяч, років в арійських суспільствах. «Послання» – дуже таємнича писемна пам’ятка, яка не стільки дала нам можливість розгадати таємницю взаємовідносин предків (практично нічого не дала), скільки додала проблем не з будь-чим, а з історією християнства взагалі.

Важливо враховувати не тільки релігійні, а й міфологічні уявлення предків, більш зв’язані з темою «культурного героя» як прабатька певного етносу, ніж релігія як ушанування Божественних сил. Треба уважно придивитись і до «Велесової книги», в якій, власне, й можна зустріти інформацію про того, хто такий «Батько Орь». «Велесова книга» – підробка, як уважає переважна більшість українських учених? Може бути, але підробки робляться тільки на основі дуже важливих джерел, які чомусь виникає потреба сфальсифікувати. Тож усього-на-всього треба виявити, де саме й що фальсифікувалось, і тоді цілком можна використовувати пам’ятку в якості джерела, адже все інше в ній буде автентичним. І щось нам так здається, що якщо у «Велесовій книзі» й є якісь фальсифікації, то головна з них крутиться саме навколо того Ора…

У будь-якому разі, щось у тому «Посланні оріян хозарам» було таке прикметне, що змушувало зупинитись і поміркувати: щось у тих «оріян» було на руках таке, чого ми не знаємо (бо воно до нас не дійшло), але саме воно є дуже цікавим у сенсі того, що предки, можливо, мали своє якесь Священне писання, як і даний їм Закон (просто їхні тексти не дійшли до нас). На підставі цього оріяни й могли картати за відхід «від прадідівських передань» хазар і русів. Давайте подивимось. Ми надамо найцікавіші фрагменти. Наші зауваження – в круглих скобках:

Сторінка 161.

1. Що міря міру? Міра ж єдина ж і по можновладці кості поб'є. Мощам повір, кажу.

(А яким мощам?).

2. Де по вірі віру вірував – і Ору бажає. Пусте се, що Бозі Око

боре.

(Ось – цікавий момент: хтось на землі, можливо, – саме хазари, виконували функцію Ока Божого. Дуже важливий доказ існування підвалин їхніх претензій на старшинство серед інших етносів Євразійського терену. І все зв’язано з магією).

(…)²⁶

5. 
   В степу віра по вірі помира. А Суст по вірі пустоше де?
   

5. 
   Совість паннусі повіє: що се ти бажаєш? Ви што, пужати Ора бажаєте?
   

5. 
   
   
6. 
   «Суст по вірі й по мірі волю уважає». Ви што се повіли,
   

5. 
   «Ви степ мали». Ви пошто мали? Повіли і помиляєтесь. Пові: Коза то бає?
   

5. 
   Де міра є по вірі, пусто ви жиєте і пуста ж совість божая.
   
6. 
   Думали ви ж: є панове Ора? Помиляється Око Божеє, пусте ж.
   

Сторінка 16R.

1. 
   Що ви понову кажете? Се Вишній пониже. Душа ти Божая, що, пужа Ока вірою? Запиши: Око Божеє косе. Повір, вірите ви злові.
   

5. У степу віра по вірі пада. І суть пада – нова пуста ж. Має що пужати? Што се тіше?

(…)

7. «Око божиє буле Ока пише, а Коса тішиться». Допиши: де гожие і кому було світло ж?

8. «Однове степу се». Се Око Бозі суть одновить Косі? Вмісто волі, Око Божие?

(…)

10. «Уставе Орі віру». Око Божиє шука болі? Ви що пишете? Сущість повідай: не чужу ви тягли?

11. Диво ти пишеш. «Святу волю повістиш». То пише пусте ж. Пише та пужає.

(Явно все ж таки піднята була проблема Віри).

12. Коса пам'ята, пише. Одне пусте се? Одна – што одне ж. Однова степ ви-то ошукаєте.

13. Свята, повір, коле Коса одність нашу.
Сторінка 431.

(…)

6. «Ви нові долі борете». Поніма, а степ міря. Ор же де жиє? Пошто борете за Око ж зле?

(Виділено нами. І все ж таки не може Ор бути якимсь давно померлим прабатьком, як це подається у «Велесовій книзі», якщо «жиє в Степу» – чітко ж проставлений у тексті теперішній час. Або на древнього Бога Ора треба виходити (тоді виникає питання, хто ж міг аж до часів Античності не тільки зберегти пам’ять про культ, якому було навіть на той час уже кілька тисяч років, а й якесь становище судді в релігійних справах?), або ж виявляти, де і як у слов’ян можуть хоча б якось опосередковано проявитись релігійні уявлення, близькі до зороастризму. Крім того, дуже цікаво: а в якому це Степу «жиє» якесь божество? Якесь