Проблема титулу «Rex» у геополітиці Середньовіччя

Процеси етноґенези в часи Середньовіччя супроводжувалися появою теорій національного месіанства, які мали релігійну спрямованість і часто використовували ідеї тієї релігії, що була панівною серед етносу, який слугував основою для національної спільноти. І в даному сенсі думка К. Поппера, що дійовими особами історії є або Великі нації, Великі вожді, Великі класи, або Великі ідеї [1, c. 21], піднімає значення дослідження українським історіософом Ю. Вассіяном «ідеї Риму» для християнського Заходу й Сходу в часи Середньовіччя [2]. Але Вассіян усе ж таки звертає особливий погляд на Київську Русь – у ній було щось інше, не подібне ні до Заходу, ні до Сходу, проте Русь так і залишилася для нього загадковим Степовим Сфінксом.

Корені ідеї Києва як «нового Єрусалиму» тяглися в часи Київської Руси [3]. Дійсно, в Іакова Мніха (70-рр. ХІ ст.) серед апостолів фігурує Андрій як першовчитель «Грецької землі» й вислів: «Оле чюдо! Яко новий Єрусалим на землі явися Київ» [4, с. 74]. Про Константинополь згадки немає. Не дивно, адже Андрій мав місію «Скіфія». І тут варто зіставити ту «Грецьку землю» з тим, що на терені Східної Римської імперії знаходився Скіфополь (у Палестині). Відтінки змісту дуже тонкі, але бачити їх необхідно. Руси швидко витіснили Константинополь з позиції «новий Єрусалим», на що слід зважати, бо Єрусалим у християнстві вважався центром світу. За свідченням середньовічного богослова Севульфа, «безпосередньо перед храмом Гробу Господнього, за зовнішньою стіною, неподалік від місця, що зветься Голгофою, існує місце під назвою Коло, яке сам наш Господь Ісус Христос позначив і власноруч виміряв, оголосивши центром світу» [Цит: 5, с. 131].

Ось на що претендував Київ – на ідеологію, яку не могли розробляти ні Рим, ні «новий Рим», бо в них уже була ідеологія – «священних монархій», а не сакрального центру світу – Єрусалима. Тож не випадковою була жорстка антиіудейська спрямованість «Слова про Закон і благодать» Митрополита Київського Іларіона, відмічена М. Тихомировим [6, с. 130 – 132]. І створення самої Київської держави, і її боротьба з зовнішніми ворогами мали чітку антиіудейську спрямованість. Вважається, що з розгромом іудео-Хозарії в 965 році великим князем Святославом Завойовником загроза з її боку перестала існувати, але ж М. Тихомиров подав, що й напади печенігів були з іудеями пов'язані, й один з них було відбито князем Ярославом у 1036 році, й саме на тому місці, де підніметься Св. Софія Київська. Лише так було ліквідоване хозарське панування в Причорномор’ї [6, с. 131; 7, с. 26 – 27]. Значить, боротьба йшла одночасно – за Київ і Тмутаракань. І Св. Софія Київська як символ Небесного Єрусалиму, поставала в піку іудеям, яким Русь відмовляла в праві «на Єрусалим». А чи мала сама право на те?

Відповідь міститься у питанні, якому вчені приділяють увагу недостатню. Мова йде про рівень титулу Київських правителів. Для початку надамо зафіксований документально титул Гетьмана України Павла Скоропадського: Elus Illustrissimus Dominus Dux Totius Ucrainae (переклад: «Його Ясновельможність Пан Гетьман Всієї України» [8, с. 3] неточний /маємо на увазі термін «пан»/, адже «dux» – князь). Отже, обраний голова держави Україна є dux-ом. Тоді йдемо до тих, кого не обирали, а саме – до великих князів Київських.

За титулятурою Римської курії правитель Руси Київської мав титул Rex, князі його звалися dux-ами, а удільні князьки – princeps-ами. Надаємо титули великих князів Київської Руси [9, с. 31; 10, с. 10 – 11, 86 – 87; 11, с. 15 – 16]:

– Ольга – Regina Ruscia gentis, як також – Helenae regionae Rugorum;

– Володимир – Russorum Magnus Regno;

– Ярослав – Rex Sanctus Ruzzia Regnum, а також: Rex Magnificus Jarcellanus.

Трактовки титулів є такими:

– Ольга – «королева (на православному просторі не було королівств, значить, – цариця) руського народу» (ми трактуємо інакше: «цариця руського народу уроджена»). З другим титулом в літературі ясності немає (існує трактовка як «королева ругів», але ж «королева» = Regina, а в титулі – «regionae»). Велика княгиня Ольга, вважається, в охрещенні отримала ім’я Олена. Але, можливо ми маємо перед собою її церковний титул, і в такому разі Ольга отримала ім’я Олена після висвячення її Головою Руської церкви? Церква звалася Соборною (тобто Вселенською, що забезпечувалося культом св. Климента Римського), мала резиденцію Владики на місці майбутньої Софії Київської (аналогу якої ні в якому «новому Римі» немає [12, с. 42]). Темою невідомою науці є таке вірогідне становище жінки-правительниці в ранній Руській церкві.

– Володимир – «Руський Великий (могутній) цар». Але термін «Magnus» свідчить про те, що був і Головою церкви також. Візантійський цезаропапізм, усе зрозуміло.

– Ярослав – цесар Священної Руззійської імперії (наша трактовка, адже «Святий король королівства Руси», за трактовкою І. Кузича-Березовського, по-перше, не підходить до православ’я, а по-друге, не враховує поняття «Ruzzia», яке сполучає Russorum і Rugorum в одне). Другий титул сполучає Rex + Pontificus Magn і є, на нашу думку, церковним титулом князя Ярослава.

Тепер – до титулу римських імператорів. Він був зафіксований Тацитом у «Анналах» (ХІІ. 3) щодо Клавдія І – останнього правителя з династії Юліїв-Клавдіїв (тобто – Цезарів) і є таким: «princeps» [13, с. 98]. І ніколи вони не були навіть dux-ами!

Тож, дійсно-таки, рівня титулу великого князя Київської Руси не було в тогочасній Європі. «Ра’їс ра’їсів» («цар царів»), згідно з арабськими джерелами [Див.: 14]. Проблема відома, але їй досі так і не знайдене вичерпне пояснення. А пояснення й титулу «Rex», і назви «Священна Руззійська імперія» просто необхідне, зважаючи вже на існування приблизно в ті ж часи «Священної Римської імперії німецької нації». Конкурент проступає й дуже серйозний, щодо чого наука чомусь проявляє дивну глухонімоту.

Титул імператора не випадково пропонували прийняти Петру І, який мало розбирався в тонкощах титулятури. Ось як говорить про це Юст Юль у записках (1709 – 1710 рр.): «Як у Росії, так і за кордоном знаходяться люди…, які шукають – сподобатися царському двору імперським титулом… Він [Петро] не без таємного задоволення споглядає на цей титул» [Цит.: 15, с. 95]. Але ж титул «імператор» був нижчим від титулу «Rex»! І те, що Римські папи дарували титул «rex» європейським королям, ні про що не говорить, бо папи робили те, на що не мали жодного права.

Після 1169 року (від погрому суздальцями Софії Київської), як зазначає І. Кузич-Березовський, київських князів західноєвропейські історики титулують вже «дукс де Київ», а князівства – «Рутенорум Прінціпес» [10, с. 106]. Як бачимо, зниження рівня титулу Київського правителя автоматично потягло за собою зниження рівня титулу руських князів. І князям московським було вже дуже важко претендувати на той титул, якого вони прагнули, бо були не Рюриковичами (Rex-ами), а Мономаховичами (dux-ами), але знаходилися у приниженому стані princeps-ів.

Подібне явище можна відстежити і в історії першої польської династії П’ястів (сер. ІХ – кінець ХІV ст.). Для нас це важливо, адже П’ясти були першими конкурентами князів Київської Руси не тільки за володіння тими чи іншими територіями, а й насамперед у титулярній боротьбі. Представники цієї династії в латинських документах ХІ – ХІІІ ст. позначалися титулом «dux». Це відповідало польському терміну «князь» – так звався некоронований володар, а ось коронований звався «król» – «король» (хоча все одно не титулувався rex-ом). Але коли Болеслав ІІІ Кривоустий (1102 – 1138 рр.) у 1138 році у своєму заповіті поділив землі між своїми синами, то титулом, який дістався «старшому князю», що мав утримувати землі навколо Кракова (тодішньої столиці) й стояти вище своїх братів, був уже не «dux», а «princeрs».

Тож, як бачимо, дійсно, розділ влади в країні автоматично тягнув за собою зниження рівня титулу правителів. І тільки з 1320 року, коли Владислав ІІ Локетек отримав згоду Римського папи на те, щоб його вважали монархом, у Польській державі – corona regni Poloniae – титули володарів rex Poloniae – стали постійними [15 а, с. 101]. Римський папа й наділив Локетека та його нащадків цим титулом. Однак… Ми не побачили в літературі, щоб хтось з учених звернув увагу на такі важливі факти й зіставив їх між собою:

1) з 1169 року в Київській Руси почалися династичні суперечки, які потягли за собою, природно, суперечки титулярні, й правителям земель Київської Руси тут же було знижено рівень їхніх титулів. «Місце Rex-а» руками самих же русів, можна так сказати, було звільнене. Але й поляки його автоматично не отримали, що свідчить про те, що Рим вичікував, щоб йому самому не втрапити в халепу, зв’язану з дуже високою геополітикою – на цей титул треба було мати неабияке право. І полякам цього права довести не вдалося;

2) починаючи від Казимира І, одруженого на Марії Добронезі, доньці великого князя Київського Володимира, не менш, ніж дев’ять із 16-ти претендентів на титул «старшого князя» польських П’ястів, були одружені з руськими князівнами (але знаковою була саме Марія Доброніга). І саме на засаді цих династичних союзів П’ясти й претендували на Червону Русь (вотчинні терени Галицько-Волинського князівства). Але не тільки на це;

3) з 1240 року, коли Київ був знищений військами Бату-хана, Київська Русь остаточно розвалилася. Законного Rex-а в ній у цей час уже не було;

4) Локетек отримав від папи титул «rex» у 1320 році, так. Але ж, по-перше, П’ясти вже від Марії Доброніги мали зв’язок з Рюриковичами по жіночій лінії, як також треба враховувати те, що на 1320-й рік польський князь Тройден Мазовецький уже був одружений з Марією – донькою галицько-волинського короля Юрія І, який титулував себе «королем Руси й князем Володимирії», сестрою королів галицько-волинських Андрія та Лева ІІ (а то ще були династи «дому Рюрика»). Дата смерті обох королів невідома, останній документ від них датовано 9 серпня 1316 р., повідомлення від Локетека про їхню смерть – травнем 1323 року. Зі смертю цих двох юних правителів Галицько-Волинська держава залишилася без династії;

5) у північно-східній частині колишньої Київської Руси син Олександра Невського Данило (правив у 1276 – 1303 рр.) став засновником династії московських князів. Син Данила Юрій отримав за заповітом Переяславський уділ (sic! Вийшов на терени Руси) і тут же розпочав боротьбу за титул великого князя (не забуваймо, що то – Rex). Але ярлик від хана на велике княжіння отримає тільки його син Іван на прізвисько «Калита» (1328 – 1359 рр.).

Таким чином, якщо Владислав ІІ Локетек (бл. 1260 – 1333 рр.), який посів польський престол у 1306 році, бажав отримати від папи титул «rex» (а він явно дуже бажав), то йому слід було активно діяти в цьому напрямку починаючи відразу ж після посідання престолу, бо з 1303 року вже почала підніматись московська династія. Він і випередить її у 1320 році. І тут зв’язки папського престолу, зацікавленого в перемозі католика, з Ордою обов’язково враховувати треба. Але ж, до всього, Локетек був онуком Конрада Мазовецького! Він завзято боровся за краківський трон, не раз був битий, а навіть вигнаний і деякий час перебував у Римі, де зустрічався з папою й знов і знов перед ним обстоював свої владні претензії. Упертості цьому полякові було явно не займати. Але без зведення в роді Мазовецьких жіночих ліній Марії Доброніги й Марії Юріївни – принцес династії Рюриковичів, польським П’ястам досягти згоди пап на титул «rex» ніколи не вдалося б.

Проте й військові здобутки теж обов’язково треба враховувати. І тут нашу увагу привертає насамперед польський князь Болеслав Хоробрий, який ще в 1018 році не тільки окупував західні землі Київської Руси, а й захопив Київ, надщербивши свого меча об його Золоті ворота. Він тоді посадив на трон свого зятя Святополка, так, і Рюриковичі вже між собою потім з’ясовували стосунки. Теж непросто, адже чому Болеслав усе ж таки посадив на трон Святополка? Чи не усвідомлював він, що його власний статус був нижчим від статусу його ж гнаного в Руси зятя? Ярослав Мудрий, посівши Київський трон, помстився Польщі, відібравши Червону Русь, розгромивши Польщу й посадивши на її трон Безприма. Правда, в 1069 році Болеслав ІІ Сміливий (1058 – 1080 рр.) знов на короткий час окупував Київ, але це вже було після поділу влади в країні нащадками Ярослава. Тому для нас зараз важливий саме Болеслав Хоробрий, який здобував Київ тоді, коли в Руси ще існував законний нащадок законного Rex-а.

Поглянемо на акт коронації Локетка 20 січня 1320 р. Папу при цьому Локетек просто купив: той погодився на коронування тільки за умови, що «частка св. Петра» зросте з 3 динарів на родину до 1 динара на людину. І за це папа, вочевидь, Локетку дещо підказав – ну, щоб все було «як належить». Тож Локетка, вбраного в пурпурну мантію, таки помазали святим миром. Але Норман Дейвіс у своїй праці «Боже ігрище: історія Польщі» зафіксував: «Він узяв у руку київського «щербатого меча» й перехрестився у повітрі» [15 а, с. 117]. Локетек був сміливим войвником, йому доводилося весь час битися з німцями й чехами, та чи мало іноземних трофеїв було ним самим здобуто? Ні, диви ж ти, – під час власної коронації він бере в руки тільки київський «щербатий меч» 300-річної давності! Можливо, то була його власна примха? А чому ж тоді копію цього «надщербленого меча» – szczerbiec – поляки звідтоді використовували повсякчас у церемонії коронації володарів [15 а. с. 111]? Та претензія на титул Rex просто наявна! Але вона ніколи не могла б навіть винкинути, якби не руйнація законного престолонаслідування в середовищі самих Рюриковичів. Однак…

Звернемо найпильнішу увагу на те, що ще й син Локетка Казимир ІІІ (1310 – 1370 рр.), єдиний польський правитель, якому судилося стати «Великим», у 1340 році вступив у тристоронній конфлікт з литовцями й угорцями за спадщину Червоної Руси й, як пише Н. Дейвіс, «за пожаданий титул Dux Russia» [15 а, с. 118]. Оце так! А як же папський титул «rex», який був пожалуваний ще його батькові?.. Значить, ми таки праві: папи, надаючи європейським правителям цей титул, робили те, на що не мали жодного права. І Казимир це знав. А тому вступив у боротьбу насамперед з литовцями хоча б за титул Dux Russia (литовські династи теж мали родинні зв’язки з Рюриковичами, не випадково ж величезні терени Руси їм удалося опанувати), розуміючи, що до титулу справжнього Rex-а йому дуже далеко. Втім, і щодо Dux-а з ним усе виглядає дуже непросто.

Висновок один: Захід в обличчі польської династії П’ястів висунув після загибелі Київської Руси цілий пакет династичних претензій на її спадщину, насамперед титулярну. Однак навіть поляки, в руках яких були в цьому відношенні найкозирніші карти, не змогли досягти навіть титулу Dux Russia, не говорячи вже про титул Rex. А чому? Зустрічне питання: а вони володіли Києвом? Ну, колись було, й то – дуже недовго, «щербато» якось. А щербатих Rex-ів на планеті бути не може!

Занепадом державності на українських землях скористалися й володимиро-суздальські, а згодом і московські князі. Вони виказали претензії не тільки на культурну, а й політичну й релігійну спадщину Київської Руси, хоча їхні володіння розташовувалися на землях, які, як відомо, ніколи в Русь не вводилися, для них існував спеціальний термін – «Залісся»³⁹. Ми зазначали вище, що претензії на титул великого князя висунув уже Юрій Данилович – онук Олександра Невського. Але тільки московський князь Симеон Гордий (1340 – 1353 рр.) наважився офіційно титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього в нього не було ніяких реальних підстав [15 б, с. 27]. Це добре розуміли в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. уживалися переважно назви «Москва», «Московія». Аналогічна термінологія застосовується також багатьма мандрівниками, які в ХVІ – ХVІІ ст. відвідували Московську державу (Сигізмунд Герберштейн, Адам Олеарій та інші).

У той же час щодо України застосовувалась її стара назва – «Русь». Поряд з латинським варіантом назви Руси – «Ruthenia» у Західній Європі для позначення Київської Руси та України у Х – ХVІ ст. уживалась також назва «Росія» (Russia). Останній термін має грецьке походження. В Україні ця модифікація давнього терміну «Русь» широко застосовувалась у ХV – ХVІ ст. під час поширення грецької книжності. Зокрема, в передмові до Часослова, надрукованого в Києво-Печерській лаврі в 1617 р., відомий український культурний діяч ієродиякон Захарія Копистенський зазначає: «Се правоврний христіянине и всякъ благоврний читателю, от нарочитых мст въ Россіи Кійовскихъ лавры Печерскіа…» [Цит: 15 б, с. 28]. Відомо також, що Київський митрополит Іов Борецький іменував себе архієпископом Київським і Галицьким «и всея Росіи, всм посполито Россійського рода, так в короне Полской, яко и у великом князеств Литовском».

У вітчизняній історичній літературі вже досить докладно висвітлена боротьба Московської держави за назву «Русь», як також і приділена увага боротьбі митрополитів Київських після перенесення митрополичого осередку спочатку до Владимира на Клязьмі, а потім до Москви за елемент «всея Руси» в їхньому титулі. Але майже не приділено належної уваги боротьбі політичних володарів Московії за титул Rex, яку розпочав, як ми зазначили, ще Симеон Гордий, а саме це й було, на наш погляд, головним. Московським же правителям ще належало закріпити за собою хоча б титул «dux», хоча Симеон одразу назвав себе не просто князем (тобто «dux»-ом), а «великим князем», що й було, власне, претензією саме на титул Rex.

Боротьба за титул простежується в часи Івана ІІІ, і ведеться обережніше, адже Іван ІІІ робить кроки до переобрання на себе хоча б титулу «dux». Ось як він говорив М. Поппелю, послу імператора Фрідріха 31 січня 1489 р.: «І ми – Божою милістю государі на своїй землі від початків, від перших своїх прабатьків, а настанову маємо від Бога, як наші прабатьки, так і ми» [15, с. 92]. І ось – його титул, який фігурує в договорі з датським королем Іоганном (8.ХІ.1493 р.): «cum illustrissimo et potenti domino, Johanne, tocius Rutzie imperatore, magno duce Wolodimerie… ect» [15, с. 86] (виділено нами. – О.Б.). Але формула, вжита ним самим (тобто шляхом самопроголошення), ще нічого не означала. Напруга й з’ясування стосунків з імператором і могли виникнути через уживання Іваном ІІІ у своєму титулі отого «duce».

А ось як зверталися на початку. ХVI ст. до Василія ІІІ європейські правителі [15, с. 44, 47, 86, 87]:

1) 1505 р. – король датський Іоганн: «Excelentissimo et potentissimo principi et domino, d[omi]no Basilio totius Russye imperatori».

І тут же слідує блискавична реакція Василія ІІІ в посланні до короля 1507 р.: «Basilius Dei gracia Imperator ac Dominus tocius Rutziae et Magnus Dux Volodemirie…ect.» (виділено нами. – О.Б.);

2) 1514 р. – імператор Максимін: «Imperator et Dominator universorum Rhutenorum et Magnus Princeps Volodomerorum…»;

3) в 1519 р. аналогічно збирався звертатися до Василія ІІІ імператор Карл V. Тільки в останньому виразі: «Прінцепс Володимирський» «Volodomerorum» мало бути замінено на «Volodomeriae» – схоже, що прибирали оте «-rum» з титулу. Цікаво, бо німецькою «слава», «славний» (цікаво, що росіяни кажуть не «словяне», а саме «славяне», й довести їм, що це «неправильно», абсолютно неможливо) – ruhm, ruhmreih [16, с. 348], та й арабською «ар-Рум» означає «Візантія» (хоча існує ще й термін «Бузантіййа»). Дуже прикметно.

Титул «dux» і мав бути зареєстрований у Римі щодо князів московських (хоча їх метою, звичайно, був титул Rex), але боротьба Івана ІІІ нічого не дала. Василій ІІІ реагує й, як зазначається в джерелі, «титул великої держави собі склав і так у посольських грамотах і в літописних історіях писати себе повелів..: Божою милістю цар і великий князь… і всієї Русії государ і володар» [Цит.: 15, с. 89] (звертаємо увагу на термін «Русія» /майже Руззія, чи не так?/), і пише папі Клименту VII (1525, 1526 р.): «Magnus Dux Basilius, Dei gratia Imperator et Dominator totius Russiae, nec non Magnus Dux Woldomeriae [або: et Magnus Dux Wolodimerski]…ect.» (а вже в листах до європейських королів так само собою), і в Римі титул «Dux» за ним усе ж таки було визнано [15, с. 88 – 89]. Однак згодом у підпису до портрету Василія ІІІ з’являється: «Russorum Rex et Dominus sum…», і вже Іван ІV, як зазначає Герберштейн у «Записках» (1556 р.), висуває претензію саме на титул «Rex» [15, с. 90 – 92].

Тож, як бачимо, московські правителі вживали самі про себе цілу батарею титулів, але в Європі за ними їх все одно не визнавали. Згідно з прийнятим у Європі протоколом їх ставили серед італійських герцогів, нижче від імперських курфюрстів, але вище від залежних князів і республік. Особливо нахабними здавалися московські претензії полякам, які самі претендували на «Київську спадщину». Московські посли, живучи під загрозою гніву своїх суверенів, здебільшого зачитували вголос усі царські титули як вступ до кожної офіційної промови й гучно протестували повсякчас, коли чули давні польські титули, й насамперед – «Dux Russiae». І мали до цих протестів підстави, прямо скажемо, адже ми вище подали, що права поляків на цей титул були дуже сумнівними.

Для Москви дане питання лишається відкритим і в ХVII ст. (значить, можливе визнання Константинопольським патріархом Іоасафом за Іваном ІV титулу «цар», не мало значення. Метою для Москви було визнання титулу «Rex» за своїм великим князем саме в Римі). Тому, обстоюючи титул «цар» (czar) щодо Олексія Михайловича в Римі, його посланник майор Павло Менезіус хитрував, намагаючись примусити папу визнати титул, апелюючи до етнічних коренів: «Як зветься папа, цесар римський, султан турецький, шах перський, хан кримський… так точно слов’янською мовою зветься: цар російський». Його запитали, як перекласти, на що він відповів: «Перекласти не можна, але ж ви без перекладу пишете ж латинськими літерами всі перелічені мною назви правителів» [Цит.:15, с. 47].

Результату не було, залишилися «dux-ами», якщо й за часів Петра І точаться суперечки навколо титулу московського царя (природно: династія помінялася, й Романови – не Рюриковичі, щоб на щось претендувати). І Петро надзвичайно легко отримує титул «імператор», відновлюючи тим першопочатковий статус московських правителів – princeps, звівши тим нанівець всю їхню боротьбу за вивищення титулу правителя Російської держави, що розпочалася з першої половини ХІV ст. ще в стані залежності від влади Орди! Не випадково прийняття Петром І імператорського титулу викликало в суспільстві Московії рішучий протест, пояснення якого є різними, але ми тепер можемо говорити про його найглибшу причину.

Петро І же, об’явивши себе «імператором-самодержцем всеросійським», тут же наставляв своїх послів, що його новий стиль дипломатії надає їм, як слугам «Третього Риму», право першості над Священною Римською імперією. Але в Європі це серйозно не сприймалось, у чому важливу роль відігравала дипломатія Речі Посполитої – вона послідовно опиралася цим російським претензіям, не допускаючи їх у документи й договори. Правда, в 1677 році папський нунцій, намагаючись здобути підтримку Москви в боротьбі проти турків, попросив Яна Собеського визнати титул «цар». То, пояснював він, «варварське ім’я, як-от шериф серед арабів або суфі в Персії» [Цит.: 15 а, с. 333]. Але це все одно нічого не дало. Урядовці Речі Посполитої і в середині ХVІІІ ст. продовжували й надалі дотримуватись формули «Trçs Puissante Souveraine Tsarine, Grande Duchesse de Moscou» (виділено нами. Як бачимо, навіть титул «Dux Russiae» за московськими правителями не визнавався. – О.Б.). Вони капітулюють тільки в 1764 році внаслідок поєднаного тиску Катерини ІІ і пруського короля Фрідріха, які накинуть свої титули безпорадному сейму як символ політичної поразки [15 а, с. 333]. Але таке приниження поляків ніяким чином не додасть прав на ті титули, якими себе титулували російські й пруські монархи.

Що ж до ромейських імператорів, то тут достатньо такої констатації Б. Успенського: «Питання про те, коли саме і за яких обставин обряд помазання на царство з’являється у Візантії, залишається відкритим. Більшість дослідників схиляється до думки, що це сталося у ХІІ – ХІІІ ст.» [15, с. 42]. А ми уточнимо: не раніше розгрому Київської Руси навалою Орди й переїзду Київського Митрополита до Владимира. Підкреслимо: титул «Rex Sanctus Ruzzia Regnum», дійсно, неможливо перекласти жодною мовою світу, тому що ніхто в ньому не мав на нього права, крім Київського государя роду Рюрика. Причини такого явища, безумовно, існували, й дуже глибокі, але їм треба присвячувати окреме й детальне дослідження. Зараз же ми можемо особливо виділити такі два принципових положення:

– по-перше, політична влада в часи Середньовіччя мала глибокий сакральний зміст;

– а по-друге, владу в православній державі світового рівня міг посідати тільки Богом даний імператор, посідаючи її по праву роду.

Рід Рюрика мав якесь відоме в давнину й зовсім забуте нині право на посідання престолу на терені місії апостола Андрія «Скіфія». І тут же подамо головне: «Титул імператора безпосередньо не співвідносився з Христом і, отже, в принципі не мав відношення до помазання. Христос, так же як і вітхозаповітні царі, як правило, іменується латиною rex, а не imperator, і тільки цей титул міг асоціюватися з помазанням та ідеєю «царственого священства» (regale sacerdotium)» [15, с. 18]. Ось – корінь винятково шанованого ставлення русів до великого князя (а пізніше московітів до своїх царів).

Отож, називатися можна було як завгодно, але ніякі самоназви не наближували до титулу Rex, на який треба було мати якесь право Божественного порядку. Петро І відмовився від титулу «Rex» у ХVIII ст., але й ніхто інший у світі на той час уже на нього права не мав.

Звідки ж узявся в київських володарів такий титул? Які могли існувати давні традиції нашої історії, що дозволяли представнику, в принципі, зовсім юної династії Рюриковичів одразу офіційно титулуватися за рангом «царя царів»? Економічна чи політична вигода в таких речах має значення, але права на титул не дає.

Першою державницькою концепцією Руси був Каганат. Апофеозом її ідеологічного розвитку було «Слово про Закон і благодать» Митрополита Іларіона (ХІ ст.), в якому церковний владика Руси висловив похвалу Кагану Володимиру. «Володимир, – як зазначив О.Пріцак, – був Каган – це так само як імператор» [17, с. 6]. Наука визначає Каганат як військово-демократичний ель, характерний для скотарських народів. Але для еля існує інший титул правителя – ельтебер. Хто такий тоді Каган? І питання зависає.

А звідки в Київській Руси, переважно землеробській країні, взявся степовий державний устрій, який проявляється навіть у період її найвищого розквіту? Спроби відшукати паралелі державної системи Руси з такими кочових народів (Л.Гумільов [18]) безперспективні, хоча й проясняють низку питань, на які не дають відповіді західноєвропейські джерела, бо в європейців не було каганатів (ось чому титули європейських правителів і не могли бути вище princeps-ів). Проте нам нічого шукати його в іноземних й іновірних народів – у нас у самих був каганат, адже ще з початку VІІІ ст. в регіоні Руського степу існував Руський каганат, що виломився з Хазарії в час, коли в ній розпочалась іудаїзація правлячої династії й аристократії. Руси в такий спосіб виводили з-під цього процесу частину населення Хазарського каганату, як також, очевидно, й якийсь рід. Саме останній тут же, вже в Руському каганаті висунув претензію на титул «Каган», вочевидь, протиставляючи його хакану Хазарії, династія якого взяла чіткий курс на прийняття іудаїзму. Геополітичний вибір русів у світовому протистоянні «християнство / іудаїзм» тут просто не підлягає сумніву. І всі його корені й прояви ще належить виявити й вивчити.

У 839 році посли кагана Руси були присутні при дворі Людовика Благочестивого, де їх, як уважається, «прийняли за шведів» [18, с. 156] (у дискусію щодо терміну не вступаємо, але зазначимо, що фігурував термін «свеони». Але ж свеони – не свеви (шваби, тобто власне шведи), й Свеонія тяглася аж до Ріфейських гір, що у ХІІ ст. чітко зафіксує Адам Бременський). Плутанина начебто виникла через те, що Руський каганат був ізольований: «Хазарський каганат, – писав Л. Гумільов, – відділяв його від мусульманського Сходу, Болгарський – від Візантії, Аварський – від Німеччини» [18, с. 156]. Уже видно, як насіли віддразу на Руський каганат інші каганати, варто було йому тільки з’явитися на планеті (хоча, наприклад, титул Болгарського правителя був «хан», що на порядок нижче від Кагана [19, с. 43]). Додамо сюди проблему непростих стосунків русів з «Новим Римом», правитель якого титулував себе як «Rex».

Стає ясно, що в нас тут щось треба було треба сусідам, і не тільки їм. Трагічна доля Київської Руси показує, що потрібен був титул правителя, але не прояснює глибин. Додамо ще одного претендента – Чингіз-«кхана», який завойовував наш терен, твердячи, що є «сином Бога» і йде «володіти всесвітом». Його в деяких джерелах подавали «походженням з Готії». Дуже цікаво, зважаючи на те, що Готія в часи раннього середньовіччя розташовувалась на наших теренах. І як же Готія може співвідноситися з Китаєм, звідки, за іншими джерелами, походив Темуджин (Чингізхан)? У тому-то й справа, що може, але для того, щоб це осягнути, треба дуже уважно дослідити тему «Стіни Олександра Македонського», присутню в багатьох творах Античності й Середньовіччя, яку ототожнюють з Великою Китайською Стіною. З ототожненням ми не збираємося зараз сперечатись, зазначимо тільки те, що давні автори під «Великою Китайською Стіною» зовсім не обов’язково могли мати на увазі споруду, виявлену в Китаї. Всі ці автори були класними космографами, а тому їх цікавили речі не тільки приналежні земній реальності. Проте ми не будемо зараз наполягати саме на такому баченні проблеми, а скажемо тільки, що в давнину багато важливих географічних точок мали своїх двійників (а то й «трійників») – так, не один був Херсонес, Боспор, Гераклея, Олександрія, Київ, навіть Рим був не один; тож, цілком можливо, що й Стіна була не одна. З часом про більш давню могли забути, але традиція космографії зберігалася, ось і вийшло ототожнення.

І тут на можливий закид нам щодо того, що археологія іншої Стіни, ніж у Китаї, досі не виявила (вірніше, під Краснодоном Луганської області щось схоже на стіну знайшли таки влітку 2006 року, але й досі немає ніяких офіційних повідомлень. Як немає й офіційних наукових даних щодо об’єкту пірамідного вигляду, виявленого в тому ж 2006 році під Перевальськом тієї ж Луганської обл.), ми можемо сказати тільки одне: а хто ставив таке завдання перед археологами й чи невже вони знайшли вже все на землі? У свій час і Троя вважалась міфом, доки її не виявив Генріх Шліман. Отже, на нашу думку, в степовій зоні України, де існувала стародавня Готія, а в Криму – терен під

назвою «Готські Клімати»⁴⁰, Стіни (як також і пірамід, з якими вона мала бути пов’язана, адже нині вже багато написано про зв’язок єгипетських пірамід зі стіною, що в Китаї /як припускають фізики, природна електрика для чогось використовувалась/) просто не може не бути. Шукати треба, ось і все. Не випадково ж, досліджуючи гунів у нашому Розділі 1, ми вийшли на «скіфів-гунів» паралельно з виходом на Стародавній Китай.

Плутанини ж у ІХ ст. ніякої не було, німецький двір в усьому розбирався правильно. У Х ст. Ліутпранд Кремонський записав: «Греки звуть Russos той народ, який ми звемо Nordmannos – за місцем проживання» і помістив русів поруч з печенігами на півдні Київської Руси [Цит.: 18, с. 32]. Норманська теорія, як бачимо, є правильною: «норд-мани» – «північні люди» й були руси.

Передбачаємо реакцію: авторка далеко не першою ставить так питання і в попередників нічого з подібних спроб не вийшло, бо північ є північ. Усе так, але звертаємо увагу ще раз на наведену фразу: хроніст позначає: «“Північні люди” за місцем проживання» і поміщає їх… на Півдні. Автор не знав, що писав? Знав прекрасно, бо сторони світу визначені не за земною географією, а за космографією. Згідно ж з нею, «ас-сакаліба» (трактується як «слов’яни»), наприклад «живуть під Полярною зіркою». Куди далі вже північніше? Інформацію нам підтверджує великий арабський учений Х ст. ал-Мас’уді: «Руси складаються з численних племен різного роду. Серед них знаходяться урмани (нормани), які більш численні…» [Цит.: 20, с. 261]. Отже, русів-норманів була більшість серед усіх русів. Так що, все тут сказане – саме про них. І ми в нашій роботі вище виклали нашу думку щодо того, чому руси / руги могли бути «урманами» – до кіммерійського минулого мешканців наших степів треба звертатися.

Цікаво, що автори «Єврейського атласу України» р.Йєгошуа Каневський і Б.Стругацький теж звертаються до наведеної нами фрази ал-Мас'уді, але тонко (і цілком свідомо) змінюють зміст, подаючи: «Руси – численні народи...» [21] (курсив наш. – О.Б.). Це зрозуміло: єврейські автори твердять, що русів як національної одиниці не існувало, була така собі Русь як соціальне явище – як об'єднання міст, в яких мала місце мішанина народів і віросповідань. При цьому акуратно подається, що Таматарху («форпост русів» за Костянтином Багрянородним. А значить, норд-манів. – О.Б.) араби звали Самкарч аль-Яхуд (єврейське місто). Однак же підкреслюємо, що ал-Мас'уді взагалі-то неодноразово оперує в своїх роботах терміном «народ», але саме тут пише інакше: «племена різного роду», а він – дуже точний автор.

Можна легко довести вказаним єврейським авторам, що Русь – не конгломерат народів, яких нічого не об'єднує, крім вигоди торгівлі й грабунку, якими й постають руси в цьому їхньому матеріалі⁴¹; не позанаціональна, екстериторіальна спільність, а суперетнос, до того ж – міський (урбанізований), з переважаючим військовим характером занять. «Варягування» ж («vara» – санскр. = «вибрані», «кращі» [22, с. 182], пор.: вища еліта Київської Руси звалася «луччі люди»); було в ті часи професією, звичайним для військової аристократії заняттям – війни, збір данини [23, с. 416, 423, 426]. Можливо, тут ми маємо справу з військовим орденом (аналогічно: кіммерійці, готи, гуни – такі ж).

А чому така увага приділена Тмутаракані? Відповідь – у того ж ребе Йегошуа Каневського, який чітко зазначив, що серед трьох Русей головною була Чорноморська «саме тому, що тут знаходилися ті самі готські клімати, або Кримська Готія, через які проходив головний нерв торгівельної магістралі караванних шляхів» [21] (підкреслено нами. – О.Б.). Та ж автор тут влучив просто «не в бров, а в око»! Тут проходив головний нерв не тільки торгівельної магістралі, але вираз «ті самі готські клімати» – дуже прикметний саме в плані фіксації певного феномену, на що просто історики не звертають належної уваги. Ми не праві? А чому тоді термін «готські клімати» поданий єврейським автором з малої літери, якщо це – географічна назва? Помилка? Стверджуємо: ребе в цих питаннях ніколи не помиляється, ребе просто закриває інформацію, знаючи при тому, що пише і як саме пише, як знали і його одноплемінники, які тут селилися. Фокус проблеми. І вийшло в нього що? В головному місті норманів перед ведуть євреї... Це приблизно те саме, якщо в Ізраїлі столицею буде місто під назвою Тель-Адольф... Ой, ребе, не смішіть людей! Щоб теорія була теорією, їй треба бути логічно незаперечною (самі ж у цьому своєму матеріалі так і написали).

У проблемі ж норманів була величезна пастка, в яку втрапили російські вчені ХVІІІ ст., коли на запрошення Катерини ІІ в російській науці стали працювати вельми кваліфіковані джерелознавці з Німеччини. І в усій повноті тут проявляться наслідки незнання росіянами космографії. Німецькі ж професори ХVІІІ ст. знали, що писали, працюючи на користь власного народу (на підставі їх теорій у ХІХ ст. виникне Германська імперія), водночас закладаючи основи принижуючої честь нашого народу теорії «бездержавності слов’ян».

Слід сказати, що у ХVІІІ – ХІХ ст. німецькі вчені створили потужні історичні й мовознавчі наукові школи. Вони обробили й надрукували майже всі відомі на той час грецькі й латинські історичні праці, прокоментували їх і переклали німецькою мовою. Під час такої ретельної праці вони не могли не побачити всіх особливостей, ми б сказали, тонких хитрощів цих джерел, як також, природно, й не скористатися ними в інтересі власного народу. Думка німецьких учених в ті часи була не лише авторитетною, а подеколи й вирішальною. Безумовно, вже тільки за обробку й видання численних стародавніх манускриптів ми повинні бути їм вдячними. Але ж вони упереджено ставилися до слов’ян, вважали їх примітивними й ні на що не здатними! Це, зрозуміло, живило расистські настрої серед німців, але, справедливості заради, слід сказати, що мало й певні підстави. І насамперед – те, що на той час всі слов’янські народи знаходились під іноземним гнітом, не були незалежними. Німці ж розсудили просто: не маєте держав, значить, примітивні. Всі. Перебуваючи ж у московських землях Російської імперії, німці, схоже, не вважали росіян слов’янами. (І, між іншим, якщо багато істориків зважає за можливе прислухатися до деяких думок цих німецьких учених, то й на це їхнє ставлення до росіян теж варто звернути увагу).

Теорія ж «бездержавності слов’ян» і досі належним чином ніким не опротестована. Її тільки заперечують. Так робив і М. В. Ломоносов (правда, всі його аргументи зводилися до того, що «цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи», що означає тільки одне: росіяни на той час уже в космографії не розбиралися) – і безрезультатно. Все-одно існує. Її заперечують у історіографічних розділах наших підручників, але в основних усе викладається цілком в її дусі. Чому ж вона якась незнищіма? А тому, що основа концепції «бездержавності слов’ян» – норманська теорія є правильною. І «бездержавність слов’ян» потрібно не просто заперечувати (бо на запереченнях нічого побудувати неможливо), а опротестовувати, створивши струнку наукову версію історії нашого народу на засаді правильної норманської теорії. Правильне ж розуміння останньої без знань космографії неможливе.

У результаті ж на сьогодні ми, як бачимо, отримуємо: руси були набродом народів, на чолі яких стояли євреї. Оце так… Але ж якщо існує така величезна «чорна дірка» у вітчизняній історії, то нічого й дивуватися: то німці користувалися цим, як хотіли, тепер уже й євреї виказують явний намір покористуватися. Не відреагуємо належним чином і дуже швидко, – втратимо Русь. Скоро слід очікувати, що на неї виставлять претензії не тільки тюрки (дещо вже з’явилося в цьому напрямку), а й китайці. Проблема – в кліматах (космографічне визначення), про які нащадки русів не мають жодного уявлення.

Поглибимо проблему. Підемо за німецьким ученим Х ст., який помістив русів (Nordmannos) на Півдні України, й додамо інформацію з ромейських джерел, за якою «народ “рос” – скіфський, який живе біля Північного Тавра, “грубий і дикий”» [18, с. 161]. Останнє цілком зрозуміле: «Новому Римові» теж дуже хотілося того ж, що й іншим, і само собою, що ті, хто не віддавав, мусили бути грубими й дуже некультурними (так ми виходимо на до болю знайому тему: про «дуже культурну Візантію» і «варварську Київську Русь». Цікаво, чи не так? Та ж ясно, що, якби не «дуже культурні греки», сиділи б ми з вами й досі в печерах і не знали б навіть, як треба Богу молитися! Ну, варвари, що з нас узяти?).

З усього поданого нам необхідний Північний Тавр і походження русів (скіфське). А ось характеристика титулу кагана «скіфів-гунів» за Феофілактом Симокаттою (поч. VIІ ст.): включав вираз «повелитель семи кліматів всесвіту» [24, с. 157]. Його нинішнє наукове пояснення є таким: «Сім кліматів» – то, власне, всі зони землі. Отже, каган іменувався володарем всієї планети» [25, с. 188]. А оце вже дуже цікаво. «Сім кліматів», які є головними темами робіт середньовічних арабських географів, – не просто всі зони Землі, а космографічне розуміння географічних зон планети. Але вже й тут видно, що Каган був володарем СВІТОВОГО масштабу. «Цар царів», усе вірно. Тому слушно зазначила Є. Галкіна, що Каган не міг бути васалом [19, с. 189]. Не міг апріорі. Все логічно. Так ми виходимо на природу титулу («повелитель семи кліматів всесвіту»).

Тепер же в русів, які мали безпосередній зв’язок з тими самими «скіфами-гунами», в тому числі етнічний (бо й не всі гуни були тюрками), все необхідно зв’язати з християнством. Підставу для того дає насамперед назва місії апостола Андрія – «Скіфія» (ясно, що місія Апостола мала важливе сакральне значення). І в даному зв’язку дуже важливим для нас моментом «Слова» Іларіона є прирівняння князя Ярослава до царя Соломона. У комплексі ідей Старого Заповіту Премудрість пов'язана з думкою про священну державу, богохраниме царство [26, с. 36]. Той же, хто побудував храм Софії ставав «наймудрішим з царів» (як Соломон). Ключовим же символом Києва як «нового Єрусалиму» є напис над постаттю Марії Оранти – цитата слів псалму, який оспівував Небесний Єрусалим. І Нестор занотує слова Кагана Олега про Київ як «матір городів руських», що було, на думку В.Рички, біблійною алюзією, за якою виразом «мати міст» позначався саме Єрусалим [27, с. 96].

Усе так, але виглядає занадто інтелектуально-духовним і легко може бути визначене суб’єктивним. Мовляв, предкам просто щось там наснилося чи забажалося, то ось таке взяли й побудували, написавши при тому там щось дуже претензійне. Еге ж, висунь у середні віки необґрунтовану підставу на СВІТОВЕ ПАНУВАННЯ, отримав би… Ні, все повинно було бути дуже прагматичним. Тому підкреслюємо, що зв'язок із Соломоном має й ще один ракурс, цілком матеріальний. І зараз перед нами постане щось просто унікальне.

Заключним акордом гімну православній Руси було світило Небесного Єрусалиму, яке в Об'явленні св. Іоанна Богослова порівнюється з дорогоцінною яшмою, й яке мало саме в нашій історії цілком реальне втілення. Мова йде про те, що ще наприкінці ХVІ ст. Мартін Груневег та Еріх Лясота бачили у плиті парапету західних хорів Святої Софії вмонтований «великий зелений камінь, подібний до дзеркала», від якого вже на 1594-й рік залишився тільки заліплений вапном отвір [28, с. 37]. Ось що про дане дзеркало відомо українським ученим: «У давні часи поліроване дзеркало великої смарагдової яшми відбивало промені золотого мозаїчного тла навкруги Оранти, осяваючи її феєричним неземним світлом, і давало вражаючий образ нової Русі… Враження було таким сильним, що в Києві ходили легенди про чудесні якості цього каменя: його вважали чарівним дзеркалом, що відбиває в собі невідоме, показує людям таємне» [28, с. 34]. Та не тільки в якомусь відбитті світла для підсвітки чи в чиємусь враженні була справа! Розбираємось.

Зіставимо інформацію про Київське дзеркало з фрагментом опису ал-Іскандарійї з ІІІ-го клімату арабським автором ХV ст. ал-Бакуві: «Є там маяк... Нагорі маяка знаходилося дзеркало, до якого була приставлена [людина], яка щохвилини дивилася в нього. І якщо виступав ворог з країни ар-Рум і плив по морю, то спостерігач бачив його у дзеркало й сповіщав людей, і вони готувалися до відпору. Дзеркало зберігалося до днів ал-Валіда ібн 'Абд ал-Маліка. І знесли половину маяка і прибрали дзеркало з його місця. Про це є відома історія» [29, с. 34]. Про дзеркало з Олександрійського маяка пише й ал-Мас'уді, як про «величезне дзеркало з виду прозорого каменя. З нього були видні кораблі, якщо вони приходили з Румійї, на такій відстані, [на якій] зір не в силах досягнути їх. І вони слідкували за тими [кораблями] в тому дзеркалі й озброювалися перед їх прибуттям» [30, с. 67]. Історія про Олександрійський маяк, дійсно, відома, але дані щодо його дзеркала наука не аналізує. А дзеркало ж – особливе! Можливо, саме таке, яке було у Святій Софії Київській.

Тоді йдемо до найточнішого з арабських авторів Середньовіччя. Пишучи про завоювання ал-Андалуса Таріком ібн Зійадом, ал-Мас'уді подає, що ним були віднайдені деякі речі, які, як уважається, належали царю Соломону, й серед яких «він знайшов дивне і незвичайне дзеркало, в якому можна бачити 7 кліматів» [31, с. 90]. Ось – властивість такого роду дзеркал. Прилад для огляду кліматів! І хто його вивіз з Києва й куди подів, невідомо. Дзеркало ж, як виявляється, мало військове значення. Зникає зі Святої Софії біля 1594 року, переживши навіть два погроми кримських татар у ХVІ ст. Значить, татари ним не цікавились (з невідомих причин. Можливо, нічого про його властивості не знали). Отож, вивезли з Києва його такі самі (якщо вивезли… Хоча, схоже, що його у Св. Софії Київській таки немає. Екскурсоводи кажуть, що щось таке стоїть на верхніх хорах, але що саме не показують. Але ж, якщо немає в Києві, це означає, що треба шукати тільки в Москві. І нам так здається, що ми праві…), і можна сказати, чому: з 1596 по 1633 р. Святу Софію тримали греко-католики [32, с. 289]. Ось і вивезли, щоб Риму не віддавати. А таке незвичайне дзеркало ж і виводить на Соломона, а з ним і на Єрусалим.

(Версією науки є те, що дзеркало з Олександрійського маяка було розбите, а ось мусульманський автор, як можна прочитати вище, каже, що його «прибрали». Мусульмани й могли «прибрати», а хто ж? Чому ж не звертаємо уваги, адже то – серйозна річ, бо – прилад, і дуже непростий? Той, хто ним володів, бачив дуже далеко. Скажемо так. Немає зараз у Києві, ось українці й не бачать нічого. Або ж складніше: той, хто бачить, всю інформацію передає у Москву. Теж не виключено).

Щодо ж іудейського Єрусалиму і спокійної настанови Єрусалимського патріарха відносно свого звичайного (а не «центрально-світового» як мало б бути за логікою), а навіть підкореного Константинополю статусу в християнстві, що простежується у віках, наведемо таке положення з роботи ал-Істахрі (Х ст.): «Престол в Єрусалимі (ал-Байт ал-Макдіс) – новий, його не було у часи апостолів, і воістину його влаштували після задля возвеличення Єрусалима» [33, с. 98]. Навіщо? А щоб престол апостола Андрія Первозданного у «Скіфії» затерти.

Не було такого престолу, бо нічого археологія не дає, – як зараз можуть заявити вчені? А шукати каменюку з написом на кшталт «Здесь был Вася» в даному випадку немає сенсу. До того, що кажуть патріархи, треба хоча б інколи дослухатися й аналізувати. Й історичний ворог Руси Константинополь тут – дуже важливе джерело. А патріарх Варфоломій у 1995 році, приймаючи під свій омофор Українські православні церкви діаспори, скромно так заявив, що приймає, бо вони мають давні традиції, які тягнуться насамперед від престолу ап. Андрія, «який є ще в Україні». Ось так. Значить, «ще є» все ж таки… Але якщо Президент В. Ющенко чи його наступники докланяються тому Константинополю до того, що УПЦ Київського патріархату таки підведуть під його омофор, то того престолу Андрія, «який ще є в Україні», тут не стане, бо він «переміститься» на о. Фанар, де й сидить Варфоломій.

Та «боротьба за Рим» часів Середньовіччя, що нами була розглянута, була нічим іншим, як боротьбою за «переміщення центру Світу». Але таке переміщення можливе тільки за умови, якщо справжній Центр (об’єктивний, який не може переміщуватися) доведений до стану без свідомості. І тут ми можемо тільки констатувати незаперечний факт того, що сучасна українська політична еліта (вся без винятку) нічого не тямить у церковних справах. І в своїй безтямності наносить тільки страшну шкоду Україні. Безсвідомість теж можна констатувати, бо все це пов’язане.

Ми ж зараз упевнено можемо твердити, що можна скільки завгодно називатися «центром світу Єрусалимом», але є конкретні речі, які точно вказують, де Єрусалим. І головна його ознака – дзеркало зі смарагдової яшми. «Центр світу» певним чином, дійсно, може переміщатися – туди, де таке дзеркало знаходиться. Цікаво, що П. Штепа у своїй праці «Московство» (Дрогобич, 1997) цілком слушно зазначає, що з 1963 року Московський патріархат знаходиться на планеті в стані самопротголошення себе Вселенським. А на якій підставі, запитаєте? Підстав декілька (хоча про них Москва нікому не повідомляє), й одна з них уже, як нам уявляється, проявилася. Шукайте дзеркало, шановні. Більше нам є що сказати, але всьому – свій час.

Проблема «центру світу» – важлива не тільки теологічна й історіософська, а й геополітична проблема Середньовіччя. «Центр світу» знаходився тільки там, де знаходився центр системи «семи кліматів всесвіту». Правитель же, який законно володів цим тереном, і мав право на титул «цар царів» (Rex), як і в часи християнства на незалежну (автокефальну) церкву, яка, будучи встановленою канонічно, ні від кого ніякого визнання не потребувала (а документів про визнання Київської церкви й не існує, бо їх і бути не могло). Дослідити ж вичерпно дану проблему можна тільки встановивши, що таке клімати. Ця тема в науці закрита – її в світовому сходознавстві (але просто як вивчення системи «семи кліматів» в арабських наукових творах) досліджує практично тільки одна Т. М. Калініна (РАН) /і ми розпочали [Див.: 34]/, тобто – це є геополітикою й досі.

Клімати – цілком конкретні геофізичні явища, які вивчати треба в напрямку дослідження проблеми неоднорідності простору. Отже, в релігійній сфері немає ніякої містики, там – реальна фізика, як також і хімія. Ми показали, як все це виходило (й виходить) на геополітику, а ось поглиблення вивчення даної проблеми можливе тільки на стику історії й природознавства.

Нам же треба вияснити, коли в Руси почались проблеми зі спадковістю титулу «Rex». Історичні факти виводять нас на те, що Ярослав Мудрий у розподілі земель і політичної влади застосував принцип старшинства в рамках родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріпив Київ і Новгород з навколишніми територіями, за іншими синами – інші терени Київської Руси [36, с. 27]. Як тільки в якомусь із князівств звільнявся престол, кожен із синів, за задумом Ярослава, піднімався на щабель вище, аж доки не сягав вершини всієї системи – Київського престолу. Але ця система ротації суперечила іншому вкоріненому принципу – успадкуванню влади від батька до сина, насамперед – старшого сина.

Ось тут ми й бачимо те, що нам треба. Якщо відразу після смерті Ярослава політичну організацію країни очолив тріумвірат старших синів Ярослава: Ізяслав, Святослав і Всеволод, то вже в 1073 році Святослав зі Всеволодом усунули від влади старшого брата Ізяслава і створили дуумвірат [36, с. 82]. Чому так сталося, стає зрозумілим, якщо врахувати ту обставину, що Ізяслав, як старший син і спадкоємець Ярослава Мудрого, провадив політику незалежності від Візантії, через що греки влаштували у 1068 році повстання серед киян, яке вперше викинуло Ізяслава на еміграцію. Коли ж Ізяслав з польською допомогою намагався повернутись до Києва, то кияни звернулись до його братів так: «Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушати в Грецьку землю» [37, с. 106]. Ці слова, як зазначає І. Кузич-Березовський, коментує М. Грушевський так, що «це не означало нічого іншого, як «заклик братів на князівство». Гарний заклик. Підпалити Київ і втікати до Греції. Видно, що агенти кидали такі думки між народ… Так роблять всі провідники невдалих революцій від тоді аж до сьогодні» [10, с. 98]. Цінна думка. Крім того, з цього уривку, що проскочив крізь літопис, видно, на чиї гроші кияни тоді робили ту «революцію» проти законного Rex-а Ізяслава. Вдруге ж грецька дипломатія вижене Ізяслава вже руками його ж братів і без жодної причини – в 1073 році.

Після цього Ізяслав буде скитатись по Польщі й Німеччині три роки, а через 18 місяців після повернення його буде вбито підступно, списом у плече (у 1078 р.). Вбивцю не було зловлено. Всеволода, одруженого з грецькою царівною, ніхто не вбив, але саме він покликав до Києва двох грецьких митрополитів Іоанна ІІ й Іоанна ІІІ. Проте грецька царівна незабаром померла і Всеволод нарешті одружився зі слов’янкою Анною. Вочевидь, не без її впливу, він скоро зрозумів свою помилку й після смерті митрополита Іоанна ІІІ покликав на Київський митрополичій престол переяславського єпископа русича Єфрема.

То був ще один митрополит, висвячений мощами св. Климента й обраний руськими єпископами проти волі грецького патріарха. Його наступником також був русич Миколай, настановлений після смерті Всеволода Святополком Ізяславовичем. Але Святополк овдовів і греки підсунули йому в 1103 році грецьку княжну Варвару, своячку імператора Олексія Комнина. З нею в Київ прийшов грецький митрополит Никифор [Докл: 38, с. 413 – 427]. З цього часу грецькі царівни просто плинуть у Русь одна за одною (а за ними й митрополити-греки), що тільки доводить те, що Київська митрополія мала для Константинополя просто унікальне значення. Але все це не мало б такого негативного впливу на Русь, яке воно мало, якби не було перепинено законне посідання Київського великокняжого престолу законним Rex-ом.

Утім, після смерті Ярослава Мудрого Київська Русь уже остаточно вступила в стадію політичної роздробленості (зараз у західній науці це прийнято називати «регіоналізацією»). Ми ж вище зазначали, що поділ державної влади автоматично знижував титул володарів. Володимир Мономах буде намагатись досягти порозуміння між різними гілками Рюриковичів шляхом збирання князівських з’їздів. Про що це свідчить? Тільки про те, що був dux-ом і намагався домовитись з такими ж, як він сам, dux-ами про першенство влади. Але Мономах не був Rex-ом (як і всі наступні Мономаховичі), тому з цього нічого далекосяжного не вийшло. І вийти не могло. Не випадково й у середовищі самих Мономаховичів почнеться порушення порядку тепер уже їхнього власного родового старійшинства [36, с. 72 –73], що врешті решт призведе до децентралізації держави.

Подальша історія свідчить про спробу поновити лінію Rex-а через якесь право на це чернігівських Ольговичів. Не випадково вчені відмічають, що не раз під час «усобиць» (що, на наш погляд, було нічим іншим, як боротьбою dux-ів проти спроб відновлення влади нащадків лінії Rex-а) доля великокняжого столу вирішувалась у Чернігові [36, с. 83]). Але все закінчилось поразкою останніх і трагічними наслідками для Київської Руси.

Література:
1. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги / К. Поппер. : [пер. з англ.] – Т.І. – К. : Основа, 1994.

2. Вассіян Ю. Твори / Юліан Вассіян. – Т.І. Степовий Сфінкс : суспільно-філософічні нариси. – Торонто : RB, 1972. – 412 с.

3. Кралюк П. Становлення та розвиток теорії «Київ – другий Єрусалим» // Християнство і духовність : зб.мат. ІІ Міжнар. наук. конф. «Християнство: історія і сучасність». Ін-т філософії НАН України ім. Г.С.Сковороди. – К. : Знання, 1999. – С.204 – 207.

4. Память и похвала Иакова Мниха и житие князя Владимира по древнейшему списку // Краткие сообщения Ин-та славяноведения и балканистики АН СССР. – М., 1963. – Вып.37. – С.66 – 75.

5. Крисаченко В. С. Україна на сторінках Святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на українських землях від апостола Андрія до князя Володимира / Валентин Семенович Крисаченко. – К. : Наукова думка, 2000. – 488 с.

6. Тихомиров М. Н. Русская культура Х – ХVІІІ веков / М. Н. Тихомиров. – Москва : Наука, 1968. – 476 с.

7. Манягин В. Г. Третий Рим и Белый Дом: Очерки по русской истории / В. Г. Манягин. – Москва : Святая Русь, 2002. – 80 с.

8. Державні титули // Мета. – Торонто, 1998.– Ч.357.

9. Борисова О. В. Історичні підвалини Київського патріархату / Борисова О. В., Климов А. О. – Луганськ : Альма-матер, 2001. – 132 с.

10. Кузич-Березовський І. Жінка і держава / І. Кузич-Березовський. – Львів : Світ, 1993. – 286 с.

11. Соколів А. Св. княгиня Ольга і Рим // В обороні віри : зб. статей [ гол. ред. М.О.Муха]. – Ч.5. – Торонто, 1984.

12. Григоріїв Ю. Будівник храму Святої Софії у Києві (до 925-ліття смерті князя Ярослава Мудрого) // В обороні віри : зб. статей [гол. ред. М.О.Муха]. – Ч.5. – Торонто, 1984.

13. Федорова Е. В. Императорский Рим в лицах / Е. В. Федорова. – Москва : МГУ, 1979. – 462 с.

14. Bibliotheca geographorum arabicorum / Edidit M.J.de Goеje. Pars 7. Kitâb al a’lâk an-nafica auctore Abû Ali Ahmed in Omar ibn Ruste. – Lugduni Batavorum. – Р.142 // Крюков В. Г. Сведения арабских географических сочинений конца IX – первой половины Х века о странах и народах Западной, Центральной и Юго-Восточной Европы : дисс…кандидата ист.наук. 07. 00.06 / Крюков Виктор Григорьевич. – Ленинград, 1986. – Приложения. – С.30; Ибн-Русте. Ал –А’лак ан-нафиса // Гудзь-Марков А.В. История славян. – Москва : Наука, 1997. – С.136; Ибн-Русте-Гардизи. Худуд ал-Алам // Гудзь-Марков А.В. История славян. – Москва : Наука, 1997. – С.137; Гардизи. Зайн ал-Ахбар // Гудзь-Марков А.В. История славян. – Москва : Наука, 1997. – С.138.

15. Успенский Б. А. Помазание на царство и семантика монарших титулов / Б. А. Успенский. – М. : Языки русской культуры, 2000. – 144 с.

15 а. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс; пер. з англ.. П. Таращук. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. – 1080 с. : іл..

15 б. Терещенко Ю. І. Україна і європейський світ: нарис історії від утворення Старокиїв. держави до кінця ХVІ ст.: [навчальний посібник] / Ю. І. Терещенко. – К. : Перун, 1996. – 496 с.

16. Русско-немецкий словарь : [под. ред. А.А.Лепинга]. – М. : Гос. изд-во иностр.и нац. словарей, 1965. – 556 с.

17. Проблеми дослідження історії України : зб. матеріалів першого круглого стола істориків. – Славсько, вересень 1990. – Л., 1993.

18. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь / Л. Н. Гумилев. – Москва : Мысль, 1989. – 764 с.

19. Галкина Е. С. Тайны Русского каганата / Е. С. Галкина. – Москва : Вече, 2002. – 432 с.

20. Кестлер А. Тринадцатое колено. Крушение империи хазар и ее наследие / А. Кестлер. – Москва : Евразия, 2001. – 320 с.

21.Каневский Йегошуа р. Откуда пошла Русская земля? [Електронний ресурс] / р. Йегошуа Каневский, Б. Стругацкий // Еврейский атлас Украины. История. – Режим доступу до статті: http:// u.864.75.spilog com// cnt?f =

22. Кочергина В. А. Начальный курс санскрита : [учебное пособие] / В. А. Кочергина. – Москва, 1956. – 196 с.

23. Степ С. Варяги // Визвольний шлях. – 1967.– Кн. ІV. – С. 415 – 426.

24. Симокатта Феофилакт. История : [пер. с древнегреч.] / Феофилакт Симокатта. – Москва : Изд-во АН СССР, 1957. – 222 с.

25. Крисаченко В.С. Історія Криму в джерелах і документах / Валентин Семенович Крисаченко. – Ч.І.. – Чернівці : Митець, 1998. – 264 с.

26. Аверинцев С. С. К уяснению смысла надписи над конхой центральной апсиды Софии Киевской // Древнерусское искусство. Художественная культура домонгольской Руси. – М. : Наука, 1972. – С.25 – 49.

27. Ричка В. М. Церква в соціально-політичній структурі Київської Руси : історико-релігієзнавче дослідження. – Дис… д-ра іст. наук 07.00.01. / В. М. Ричка. – К., 1997. – 378 с.

28. Нікітенко Н. М. Собор Святої Софії в Києві / Н. М. Нікітенко. – К. : Техніка, 2002. – 232 с.

29. ’Абд ар-Рашид ал-Бакуви. Китаб талхис ал-асар ва’аджа’иб ал-малик ал-каххар (“Сокращение [книги о] памятниках и чудеса царя могучего”) : [пер. с араб., прим. и прил. З. М. Буниятова]. – Москва : Глав.ред.вост. лит. «Наука», 1971. – 158 с.; арабс. текст 189 с.

30. Bibliotheca geographorum arabicorum / Edidit M.J. de Goeye. Pars 8. Kitab at-tanbih w’al-ischraf auctore al-Masudi. – Lugduni Batavorum, 1894. – P.23 – 333 // Крюков В. Г. Сведения арабских географических сочинений конца IX – первой половины Х века о странах и народах Западной, Центральной и Юго-Восточной Европы. Дисс…кандидата ист.наук. 07.00.06. / Крюков Виктор Григорьевич. – Ленинград, 1986. – Приложения. – С. 66 – 86.

31. Ахбар аз заман ва ман абадаху-л-хидсан ва’аджа’иб ал-булдан… тасниф Абу-л-Хасан ’Али ал-Мас’уди. – Ал Кахира:матба’а. ’Абд ал-Хамид Ахмад Ханафи, 1938. – H. 68 – 75 // Крюков В. Г. Сведения арабских географических сочинений конца IX – первой половины Х века о странах и народах Западной, Центральной и Юго-Восточной Европы. Дисс…кандидата ист.наук. 07.00.06. / Крюков Виктор Григорьевич. – Ленинград, 1986. – Приложения. – С.87 – 92.

32. Велика історія України : Видав Іван Тиктор. – Львів-Вінніпег, 1948. – 964 с.

33. Bibliotheca geographorum arabicorum / Edidit M.J. de Goeye. Pars 1. Vitae regnorum. Descriptio ditionis moslemical auctore Abu Ishak al-Farisi al-Istakhri. – Lugduni Batavorum, 1870. – P.4 – 227 // Крюков В. Г. Сведения арабских географических сочинений конца IX – первой половины Х века о странах и народах Западной, Центральной и Юго-Восточной Европы. Дисс…кандидата ист.наук. 07.00.06. / Крюков Виктор Григорьевич. – Ленинград, 1986. – Приложения. – С.92 – 99.

34. Борисова Ольга. Ґенеза наукової парадигми історичного процесу в середні віки (V – ХVст.) / Ольга Василівна Борисова . – Луганськ: Альма-матер, 2005. – 456 с.

35. Шевчук В. П. Історія української державності : курс лекцій : [навчальний посібник] / Шевчук В. П., Тараненко М. Г.. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.

36. Бодрухін В. М. Українська державність удільної доби (ХІІ – ХІV ст.) : монографія / В. М. Бодрухін. – Луганськ : Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2002. – 304 с.

37. Літопис Руський : [за Іпатським списком переклав Леонід Махновець]. – К. : Дніпро, 1990. – 591 с.

38. Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні / М. Чубатий. – Т.1 (до р. 1353). – Рим-Нью-Йорк, 1965. – 816 с.