Олесь Бердник зоряний корсар роман-феєрія Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую

Лунко відгукувалися кроки під склепінням, десь угорі за­кричало гайвороння, почувся шелест крил. Горениця зупини­вся, поглянув на замисленого Григора, потім перевів погляд на Василія, який засмучено і тривожно озирався довкола.

— Не віриться? — запитав учений.

— Правду кажу, почуття протестують, — відповів Григір, проводячи пальцями по сірій облупленій стіні. — Ми так сфо­рмовані, так виховані, запрограмовані, що важко одразу збаг­нути. Ось цегла… Хтось ударив по стіні, розбив її, лив дощ, розмив, обвалив, і раптом… у якусь мить, щоб усе зникло, молекули, атоми цеглини, штукатурки повернулися назад. Не вкладається! А якщо взяти людину? Розум знемагає. Певно, він не пристосований для нового ступеня, доведеться форму­вати нову людину!..

— Це правда, — згодився Горениця. — Нова людина гряде. Вона вже народжується. Але ж і з вашими тезами я не згоден. Збагнути можна і треба. Інакше ми будемо гратися з явища­ми, про які нічого не знаємо…

— Суті гравітації ми теж не знаємо, — мовив Григір, — а щодня користуємося її проявами. Людина давно вже будує гідроспоруди. А електрика? А ядерна енергія? Лише теорії.

— Правда. І все ж таки намацуємо смисл, суть, добираємось до втаємниченого. Відмінність та, що тут — узвичаєне, а час — зовсім невідоме. Це все’дно, що стрибати наосліп з кручі: чи впадеш на м’яку землю, чи розіб’єшся об скелі десь у безодні!

— Чи взагалі нікуди не впадеш. Лише щезнеш, випарує­шся.

— Ні, — твердо заперечив Горениця. — Експерименти довели реальність припущень. Ми проводили досліди. У неве­ликих масштабах.

— Слухаю вас і тремчу, — глухо сказав Василій, несміли­во наблизившись до співбесідників. — За що мені послано таке щастя? Вернуся додому. І побував у новому світі. Розпо­відатиму там, де буду, — ніхто не повірить.

— Хай слухають, як казку, — засміявся Горениця. — Хтось повірить з дітей. А не повірить, то в серці залишиться, як мрія. А мрія — то зерно…

— А всяке зерно раніше чи пізніше може дати парость, — підхопив Григір.

— Може, то мій батько буде чи дід, — пожартував учений. — Вони передадуть вашу казку мені, а я почну над тим думати і зроблю відкриття.

— Боже мій! — Сплеснув руками Василій, і його сиві ку­щуваті брови полізли на лоба. — Яке чарівне колесо. Згадую книгу Еклезіаста. Як дивно там написано: і повертається все на круги свої…

— Мудрий був автор, — згодився Горениця. — Дещо тямив у діалектиці.

— Все-таки є сумніви, — похилив голову Бова, замислюючись. — Парадоксів безліч. Я можу зустріти свого батька, діда, вбити їх.

— Навіщо ж такі страхи? — пожартував Горениця. — Ідіотські припущення. Невже ви такий кровожер?

— Та ні. З точки зору теорії.

— Певно, є градації ймовірності. Дві чайки можуть стріти­ся посеред океану, вилетівши з протилежних берегів, але яка ймовірність цього? Крім того, закон причинності. Гола теорія — фікція. Ми якось механістично мислимо, думаючи про час і його суть. Ми розділили час на градації: минуле, сучасне, май­бутнє. Треба брати його в єдності, як динаміку вселенського існування. Фази часу існують не для часток, а для єдності, для спільності. Вічність неподільна. І те, що відбувається в ній, так чи інакше, відбудеться. Поправки лише для часток, для клітин єдності, тобто для людей, тварин, народів, явищ. Ріку можна повернути праворуч, ліворуч, загатити її, поливати нею поля, і все-таки вона докотить свої води до моря, до океану.

— Знову ж таки не розумію. Можна втрутитися в плин подій минулого. І це накладе відбиток на історичний процес. Зміниться сучасне.

— Дурниці, — весело відповів Горениця. — Не ображай­тесь, але це так. Що з того, що ви втрутитесь у події минуло­го? Який масштаб такого втручання? Невелика флуктуація, яка невдовзі згасне. Хіба ви порівняєте енергію такого втру­чання з енергією вселенського потоку часу?

— Гм. Справді. Але якщо, скажімо, перенести туди атомну бомбу…

— Ну, це вже речі, зв’язані з цілими суспільними органі­заціями: контроль за ними космічний, глобальний. Не меліть дурниць…

— Правда, правда. Я не подумав. Я ж кажу: мислення фізичного єства заперечує можливість мандрівки в часі. Десь треба інвертувати, перемістити свідомість, вивести її на новий обрій.

— Наші експерименти зроблять це, — сказав Горениця. — Проб’ють щілину в догмах минулого. Ви кажете: втручання в хід часу. Може бути й таке. Може, ви зміните де в чому сучас­не, потрапивши в дев’ятнадцяте сторіччя. Проте ми не знаємо, де, на чому відіб’ється те втручання. Може, з’явиться геніаль­ний вчений, може, народиться чудовий поет, може, ще щось станеться. Крім того, я прихильник багатопаралельного роз-вою сущого.

— Не розумію.

— Вічність, експериментуючи з матерією, має неосяжні можливості. Навіть учені в лабораторіях, готуючи якийсь до­слід, мають для контролю кілька варіантів. Не вдасться один — в іншому пощастить. Розумієте? А еволюція Всесвіту може йти тисячами, мільйонами паралельних потоків, поправляючи, доповнюючи один одного. Щось не вийшло в одному сек­торі, вийшло в іншому. Колективний пошук.

— А десь у кінці космічного циклу, — захоплено підхопив Григір, — зливаються, змикаються потоки мегаеволюції, і все найкраще синтезується в гармонійному бутті.

— Можливо, — усміхнувся Горениця. — Безмір достатній для будь-якого варіанту. Візьміть хоч би ваші видіння. Це може бути один з варіантів, про які ми згадали.

— Ви вірите?

— Справа не в цьому, — зітхнув Горениця. — Сліпого не переконаєш в існуванні веселки. Ми вже з вами пішли назу­стріч чудесному, отже, для нас це не віра, а реальність. Я ду­мав про ваші фантасмагорії.

— І що? — пошепки запитав Григір.

— Я згадав, — дивно поглянувши на Бову, сказав Горениця.

— Що ви згадали?

— Багато. Проте досить, — махнув рукою вчений. — А то ми стомили гостя. Успішно повернетесь з експерименту, тоді все відкриється. А тепер — ближче до діла. Василю Івановичу!

— Слухаю вас, — поштиво наблизився Василій, зачарова­но дивлячись на вченого.

— Згадайте все, що знаєте, — сказав Горениця. — Де жили жінки-черниці? Де келії тих двох, про яких ви писали? Де вони гуляли? Це дуже важливо. З найбільшою точністю ста­райтеся згадати.

Вони втрьох йшли поміж квітами ботанічного саду, спус­калися в підземелля колишнього монастиря, заходили в не­привітні пустельні келії, роздивлялися купи зотлілих книг, а Григір думав про своє, недоступне, наболіле. Зустріти її, поба­чити, торкнутися живої руки — і не треба нічого. Теорії, польо­ти, космічні звершення — все це ніщо, коли зникає, не б’ється поруч серце, без якого ціла безмежність стає нескінченною пустелею…

У чорному небі блакитний серп Землі. Урочиста тиша залягла над холодними скелями Місяця. Уважно дивляться звідусюди гострі зіниці зірок. Тут нічим дихати, не можна жити.

Хто сказав?

Ось у невеликому кратері під прозорим склепінням пуль­сує життя. Розквітають пишні троянди, дозрівають у проме­нях кварцового сонця кавуни, виноград. Метушаться люди.

У великому сферичному приміщенні десятиметровий гло­бус — модель Землі. На ньому всі — навіть найменші — посе­лення, річки, найголовніші споруди. Куля спалахує розмаїти­ми вогниками, по ній пробігають потоки фосфоричних іскор, зливаються в ланцюжки.

Біля глобуса Горениця, Сінг і кілька молодих помічників. Вони зосереджені, серйозні.

— Попередні експерименти триватимуть кілька секунд, — сказав Горениця.

— Чому? — запитав Сінг, дивуючись. — Така відповідаль­ність…

— Енергія, — лаконічно пояснив Горениця. — Мільярди ергів… На жаль, ми ще не вміємо економно пробивати стіну часу. Щось схоже на перші ракети. Тисячі тонн пального, щоб піднятися на кілька тисяч кілометрів. Може, те буде й з транс­форматором часу. Спочатку — лавина енергії, а пізніше — легка прогулянка.

— Скажіть, чому ви побудували хронотрансформатор на Місяці?

— Для безпеки, — відповів Горениця. — Ми не знаємо індукційного впливу такого пристрою. Треба берегти людей. Земля під нами як на долоні. Ми фокусуємо потрібне місце, концентруємо на ньому трансформуючий пучок хроноенергії. Жаль, що не можна використати кіберіндикатора для регулю­вання. Людина незамінна. Чи впораєтесь?

— Не сумніваюсь, — гордовито сказав Сінг, трохи зверх­ньо глянувши на Гореницю. — Хіба ви ще не переконалися?

— Цілком. І все ж таки… тривога. Там люди. Безодня між епохами. Проте геть сумніви. Ще двічі повторимо мікро-експерименти, потім підготуємося до вирішального. Можете відпочити, колего. За дві години я на вас чекаю.

— Гаразд, — поклонився Сінг. — Чи можу я прогулятися поза сферою містечка? Зосередитися, помилуватися неповтор­ним краєвидом?

— Будь ласка! Тільки обережно. В разі чого — викликайте допомогу.

— Що може статися серед цієї пустелі? — Знизав плечи­ма Сінг.

Незабаром він уже виходив зі шлюзу, одягнутий у сріб­лястий місячний скафандр. Поволі, аж надто поволі попрямував він до гірської гряди, заховався за скелями. Ніхто не звертав на нього уваги. Члени хроногрупи доктора Горениці часто ви­ходили після наукової роботи гуляти під склепінням зоряного неба.

Сіиг ішов тепер швидко, керуючись тільки йому відоми­ми знаками. Незабаром він заглибився в широку ущелину, відшукав отвір печери. Ступивши кілька кроків, увімкнув ліхтар. У променях заблищала поверхня літального диска, знизу з’явився вхід. Сінг хутко пірнув туди. Минувши шлюз, опи­нився в центральній каюті вже без скафандра. Зникла земна подоба, загорілися полум’яні чорні очі, замерехтіло темно-багряне волосся. Ягу, повернувшись від пульта, радо простяг­нув йому руки.

— Арімане! Вітаю тебе!

— Я щасливий бачити тебе, — кивнув Аріман — Сінг. — Зустріч наша ненадовго. Я незабаром йду, проте, для остан­нього експерименту.

— Як? Ти гадаєш…

— Так, — підхопив Аріман і ласкаво поклав руку на плече Ягу. — Щиро скажу: мені набридла ця планета, їхні боріння. Тепер все наближається до кінця. Як казали їхні латиняни, фініта ля комедіа! Завіса опускається. Замкнемо головних Космократорів у пастку часу. Вони звідти не виберуться. Горикорінь поки що залишається в цій фазі. Його доведеться зни­щити. Минуть віки, доки знову вступить у дію магніт їхньої єдності. Ми старанно переплутаємо ниті причинності. Ха-ха! Система Ари зможе заспокоїтися, і ми подумаємо, як вивести її на новий шлях…

— Чого ж ти хочеш від мене? — запитав Ягу, з острахом поглядаючи на нещадне обличчя Координатора.

— Приготуєш магнетон. Як тільки побачиш вибух, лети до мене. Одразу туди, в дев’ятнадцяте сторіччя. Нам треба розгадати таємницю келиха. Ця таємниця першорядна для нас. Чи ясно тобі це, мій любий Ягу?

— Ясно, Арімане, я приготуюся.

Настав час експерименту. В залі залишилися Горениця і Сінг. Згасло світло, лише глобус Землі мерехтів м’яким зелен­куватим сяйвом. На екрані виникло обличчя веселого вихра­стого хлопця — інженера Соколенка з Інституту проблем Бут­тя. Він побачив Гореницю, привітно кивнув.

— У нас все готове. Чи готові ви?

— Вони на місці? — тривожно запитав Горениця.

— Так. У локалізованому місці. Публіка поза межами бо­танічного саду.

— Санітарна служба?

— Все в ажурі. Не турбуйтеся.

— Як Василь Іванович?

— Тремтить. Майже непритомний, — засміявся Соколенко.

— Ви пропонували йому відмовитися?

— Аякже. Куди там. Краще вмру, каже, ніж відмовлюся. Хочу хоч би краєм ока зазирнути ще в рідний час.

— Так і сказав? — здивувався Горениця.

— Еге. Рідний час. А чого? Мені подобається. Лірично.

— Кайдани…

— Що ви сказали? — Не зрозумів інженер.

— Кажу, кайдани часу. Приємно і страшно. Ну, досить. Даю синхронізацію. Дайте сигнал готовності.

— Даю.

— Готові? — різко крикнув Горениця.

— Готові, — відповіла Земля.

— Вмикаю.

Рефлектори генераторів за куполом містечка оповилися ледь помітним блакитним сяйвом. До земного серпа простяг­лася доріжка, схожа на прозорий сріблястий меч.

— Вони зникли, — гучним шепотом обізвався Соколенко на екрані. — Успіх, Сергію! Успіх!

— Зажди, — відповів Горениця. — Не кажи гоп, доки…

Він не встиг закінчити фразу. В сутінках зали промайну­ла фіолетова стрічка блискавиці. Глобус оповився полум’ям, вибухнув і розлетівся на частки. Горениця страшно закричав, схопився руками за обличчя і впав, ніби вражений кулею.

— Сергію! Сергію! — Кричав на екрані Соколенко. — Сергію! Що сталося? Що з тобою?

Місячна хроностанція мовчала.

Хвиля забуття зійшла, одкотилася. Галя відчула біль у руках і ногах. Поворушилася. Жива.

Розплющила очі. Присмерк. Жовтаве світло. Неясні тіні.

Де вона? До свідомості ввірвалися образи, які ще недавно були її реальним життям. Примарна зустріч з батьком, подо­рож на машині, жахливий кінець.

Вона підвелася на ноги. Схопилася за якийсь виступ. То було вузеньке ліжко, вкрите сірою ковдрою. Хутчіше! Треба діяти! Був злочин, і напасники вбили батька. Боже мій, швид­ше вибратися б звідси! Може, він ще живий!..

Через вузеньке віконце лилося надвечірнє світло. Похи­тувалася зелена вітка каштана. З протилежного боку темніли вузькі двері. Галя кинулася до них, хотіла одчинити. Вони не піддавалися. Вона почала гамселити кулачками по дубових дошках, окованих металом. Звук був невиразний, глухий.

Знесилено припала до дверей. Що ж це таке? Невже в нашій країні таке можливе? Якась бандитська криївка, в’язни­ця? Хоч би людей побачити.

Почулися неясні звуки. Галя закричала. Знову тиша.

— Хто тут є?! — відчайдушно гукала дівчина. — Люди!

Двері зі скрипом відчинилися. На порозі — висока жіноча постать у чорному. Жінка в руках тримала глек з водою, окра­єць хліба, ще щось, загорнуте в білий рушник. Вона була спо­кійна, зосереджена, з-під чорної хустини на Галю дивилися великі блакитні очі, обрамлені пухнастими чорними віями.

— Ти кричала, сестро?

— Я кликала людей, — стримуючи ридання, мовила дівчи­на. — Мене підло вкрали, привезли сюди…

— Як? — здивувалася жінка. — То ти не сама пішла сюди?

— Ні! Батька вбили, а я опинилася в полоні! Хто б ви не були, у вас добре обличчя! Покличте міліцію! Випустіть мене!

— Сестро! — вражено відповіла жінка. — Тебе ніхто не триматиме. Мені звелено погодувати тебе, допомогти. А мі­ліція? Що це таке?

— Як? — жахнулася Галя. — Ви не чули такого слова? Де ж я? Невже за кордоном? Тоді у вас є поліція. Мусить бути закон… Мені треба до радянського посла чи консула.

— Не збагну, — похитала головою жінка. — У тебе, певно, гарячка. Ось візьми їжу, водичку. Попий, заспокойся.

Судорожно стискуючи кулачки, дівчина заплакала. Вона глянула на себе, тільки тепер помітила, що теж одягнута в чорну рясу.

— Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось по­півське. Може, це секта?

— Ні, це православний монастир, — здивовано мовила жінка. — Я черниця.

— Монастир? У якому місті?

— В Києві.

— У Києві? — зраділа Галя. — Де? Як він зветься?

— Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.

— Видубецький? — 3 острахом перепитала дівчина. — Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!

— Горенько моє, — похитала скрушно головою жінка, ма­цаючи долонями Галине чоло. — Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?

— Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.

— Яка машина? — не зрозуміла жінка.

— Легкова.

— Дивні слова. Не чула…

— Що ж ви — ніколи не виходили з монастиря? — збенте­жилася Галя. — Тут народилися?

— Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.

— Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розпові­дав щось про келих.

— Зажди! — тривожно перебила її жінка. — Келих? Ти сказала — келих?..

— Так.

— Хто він?

— Ягу.

— Не розумію.

— Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…

— Вогняний вихор, — сказала черниця.

— Сяйво якесь, політ, забуття, — втомлено мовила Галя.

— А потім — тут…

— Це він, — кивнула жінка. — Пастка закривається.

— Що ви сказали?

— Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?

— В Києві. Адже це Київ?

— Так то так. Але ж не той Київ.

— А який же? — насторожилася Галя.

— Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?

— Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…

— Що ти сказала? — сахнулася від неї черниця. — Інший вік?.. Проклятий… Що ж він з тобою заподіяв?..

— А хіба… що? Хіба тепер не той вік?

— Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.

— Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?

— Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?

— Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медич­ний інститут.

— Це земне. Я питаю про інше.

— Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?

— Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…

— Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?

— Григір? Хто він?

— Мій… ну, найближчий…

— І він розповідав тобі про інші світи?

— Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких пла­нетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.

— Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона три­вожно. — Це ти?

— Громовиця? — Ледве володіючи собою, перепитала Галя. — Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…

— А він? Він як бачив себе?

— Меркурієм. Космослідчим.

— Меркурій! — радісно скрикнула черниця. — Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!

— Ніби в тумані все, — втомлено озвалася дівчина, припав­ши до грудей черниці. — Лише відчуваю: рідна ти.

— Я Юліана, — крізь сльози озвалася Марія. — Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчу­вала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше — монастир. Так звеліли лікарі. Мене вва­жали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…

— Ким?

— Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти каза­тимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страш­ну пастку.

— З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.

— Навіщо ми їм?

— Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?

— Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…

— Не будемо журитися, сестро. Тримайся мене. Не треба втрачати віри.

— Інший час, — похилила голову Галя. — Сон, марення… Я вмру від туги. Коханий там, я в безодні віку. Чим, якою силою подолати жахливу безодню?

Григір і Василій, одягнені в чернечі ряси, вийшли з ма­шини, швиденько шаснули до входу в ботанічний сад. Люди, яких цього вечора не пускали до саду, гомоніли, сміялися.

— Невже ще й досі ченці є?

— Дайте спокій людям. То артисти!

— А, мабуть, кіно знімають. Глянь — довкола встановили якісь химерні апарати!

— І міліція охороняє. Оточили весь сад.

— Важнецький, певно, фільм!

— Історичний!

Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торка­лися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.

— Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хроно­метри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щас­тить! До побачення!

Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:

— А що як не вийде?..

— Вийде, — помертвілими губами ворухнув Григір. — Тихо, Василію Івановичу…

Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі елек­тричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.

Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Бла­китна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрик­нув:

— Григоре, Лавра!..

— Що?

— Зникла!

— Не зникла, Василю Йвановичу! — зашепотів він. — Електрики не стало. Ми вже там…

— Там, — повторив Василій ніби вві сні. — Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…

Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив сріблястим окрайцем між хмар. Десь чувся урочистий спів, протяжний, сумовитий.

— Вечірня, — дихнув на вухо Григорові Василій. — У нас, у мужській обителі.

— Пора, — рішуче сказав Григір. — Ведіть мене до жіно­чих келій.

Вони побігли крутою стежиною вниз. Асфальтові алеї зник­ли, навколо були густі кущі, бурчаки, бур’яни під ногами. Зупинилися біля низенького сірого будиночка. Василій мовч­ки показав рукою на вузькі віконця, в деяких з них мерехтіло слабеньке світло.

— Зайдеш у ці двері. Потім ліворуч. Третя праворуч келія — Галі. А про ту, другу, вже в неї запитаєш.

— А коли там нема? Тоді де шукати?

— У каплиці. Може, моляться. Правда, вони не дуже мо­лилися, бо біснуваті. Але ж матінка змушувала.

— Ну, Василю Йвановичу! Прощай! Ніколи не забуду тебе.

— Прощай, Григоре! Ясноокий синку! — просльозився Ва­силій.

Хлопець відчув, як довга борода Василія залоскотала йому обличчя. Він обняв його. Чути було, як у старого гупало серце.

— Може, залишишся? Зустрінешся з своїми. Переночуєш.

— Хай їм вовки будуть своїми, — гірко сказав Василій. — Краще в кущах над Дніпром переночую. Під зорями. Засну і присниться мені Храм Краси. Любі веселі діти… і ти.

— Як же ти вийдеш?

— Знаю стежечку. Хвіртка в стіні. Прощай, любий синку. Вертайся щасливо туди. До своїх. А я пошлю до вас казку. Чуєш? Казку.

Зашелестіли кущі. Нікого нема. Лише Григір стоїть самот­ньо перед суворою чужою будівлею, слухає молитовне глухе завивання, що долинає ніби з-під землі. Ноги наче з вати. Шум у вухах. Треба подолати дивний транс. Вперед, вперед!

Він ступив до темного коридора. Штовхнув двері — треті праворуч. У келійці було темно.

— Галю, — покликав Григір. Ніхто не відповів.

Хлопець увімкнув ліхтарик, понишпорив по кутках. Ліж­ко, стіл. Недогарок свічки. Попід стіною метнулася миша.

Він кинувся назад. До каплиці. Хутчіше, хутчіше. Час ле­тить.

Під ногами слизить глина. Певно, недавно пройшов дощ-В обличчя хлопцеві війнув аромат ладану, воску. Він ступив на поріг невеликої церковки. У світлі свічок помітив зігнуті постаті черниць, золоті шати Богоматері, суворий лик Спасителя. Де ж Галя? Як знайти?

— Галю! — голосно покликав Григір.

З-під стіни метнулася тінь, розкинула руки, ніби крила. Полетіла. Охопила тонкими худими руками. Божевільні очі сяяли фосфоричним сяйвом.