Олесь Бердник зоряний корсар роман-феєрія Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую

Вони підіймалися на Говерлу.

Світанкове повітря солодким холодом проймало легені. З півдня на крилах після нічного леготу котився смерековий дух. Дихалося легко, в голові наморочилося, ніби від веселого святкового танцю.

З каменя на камінь. Поміж травами, квітами. В’юнкою стежкою-зміючкою. А довкола гори — хвилі кам’яного моря, а над ними — сиво-прозорі серпанки туманів.

Зажевріла трояндова пожежа на сході. Ще не видно сві­тила, а вже вдарила вогниста стріла у снігову шайку Говерли. Заіскрилася вершина, звеселила серце райдугою кольорів. Здавалося, ніби якийсь грайливий велетень запалив над Кар­патами казкову ватру.

Розпочав ораторію в небі невидимий орган. Підхопили величальний спів легіони птахів. Завібрувала, відлунюючи сто­голосо, баня ясно-блакитного неба.

— Швидше, швидше, Богданку, — підганяла свого друга Леся. — Хочу зустріти сонечко на вершині!..

— Тоді треба було захопити левітатор, — усміхнувся Бог­дан. — Вихопилася б за одну мить на будь-яку гору!

— Нецікаво. Втрачаєш відчуття подолання, — сказала дру­жина. — Перемагаючи тяжіння зусиллям м’язів, подиху, ти ніби приєднуєшся до чуттєвого й емоційного світу предків. Пам’ятаєш, як у прадавній пісні: “З верху на верх, а з бору в бір, а з легкою в серці думкою…”

— Як точно й сильно сказано! — підхопив Богдан. — Як поетично! У нас тепер віршують майже всі, але чи відчувають вони так предковічно просто?

Леся не відповіла. Вони вже вибралися на вершину. Неве­ликий майданчик звільнився від снігу, посеред нього в рожево-сонячному мареві височіла знаменита на цілий світ скульптурна група, створена молодим українським митцем Гнатом Байдою.

Тримаючи дружину за руку, Богдан обійшов постамент довкола. Зупинившись, вони довго вдивлялися в обличчя ма­тері з дитям, яка сиділа в центрі групи. Тривожні й натхненні очі, тонкі чутливі пальці поетеси, художниці, жниці, коханої. То був віковічний образ матері-України — дівчини-войовниці, яка крізь пил віків, крізь бурі історичних, соціальних та суспі­льних катаклізмів передала в космічне майбуття своє живе серце, пісню, казку, волю до буття, заповіт своїх найкращих синів-творців. Біля ніг її, ліворуч, — Тарас. Він схилив голову на її коліно, заплющив очі. Але така майстерність, така творча жага водила рукою Байди, що все обличчя Кобзаря стало все­видющим оком духу. На його вустах завмерла блаженна усмі­шка дитяти, в ній чулося беззвучне слово: “Коли мати дивить­ся, синові можна заснути. Але я готовий знову прийти, мамо. Ти тільки поклич мене — я прокинуся”.

Праворуч від матері — Леся. Дівчина-квітка. Гірський го­рдий і чутливий пролісок, що не може жити й дихати в паркі літні буйнолисті дні, що любить сувору морозну пору перед весною. Біля неї — Каменяр. Вузлуваті руки складені на колі­нах, тіло непорушне, а за високим чолом — напруга вогняного вулкана думки й чуття.

Ще й ще постаті — концентричними кільцями оточують матір-дівчину, що породила їх в муках творчого змагання, що вивела до вселенських обріїв.

Леся й Богдан схилилися перед матір’ю в низькому по­клоні. Дружина прошепотіла:

— Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.

— Не забудемо, — сказав Богдан. — Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.

Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені — лицем до сонця.

— А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Ска­жи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?

— Ще й як тяжко… — Ясно-карі очі Богдана потемніли. — Нас вічно розриває між двома полюсами тяжіння: один — по­клик правічності, голос предків, затишок дитинства; другий — сурма таємниці, веління казки, вимога нових обріїв. І те й інше — воля матерів, закладена в нас. Не завжди мати тіла й мати духу узгоджені між собою, але істина там, де голос таємниці.

— Це правда, — кивнула Леся, довірливо глянувши на друга очима-пролісками.— У дитинстві прекрасно, але зорі недарма спалахують у вечірньому небі. Вони кличуть у віч­ність…

Богдан обняв дружину за худенькі плечі, вдихнув хміль­ний запах пшеничних кіс, що хвилястим потоком спадали на спину. Вона вивільнилася обережно з його обіймів, стала на камені, простягнула руки до сонця.

— Бачу, в тобі сум за Землею гніздиться ще глибше, ніж у мені, — сказав Богдан. — Та й не лише за Землею… За Сон­цем… Ти ж сонцепоклонник…

— Чого ж людині треба? — сумно озвалася Леся, окидаючи поглядом гірський краєвид. — Чому в ній — такій невели­кій — закладене болісне зерно вічної творчої муки?

Богдан не відповів. Взявши дружину за руку, повів до стежки.

— Пора. Часу мало, кохана.

Спускалися швидше. Над полонинами котилися тумани, вкриваючи трави й квіти росяними самоцвітами. Праворуч дзве­нів райдужний водоспад, тихо дзюрчали з-під талого снігу стру­мочки, даруючи життя проліскам — блакитним очам землі.

Там, унизу, вже буяло літо, а тут, над альпійськими лука­ми, починалася рання весна.

Леся сміялася, втішаючись тим, як Богдан вже всоте ки­дається з стежини убік, припадаючи до якоїсь білої чи роже­вої квіточки.

— Якби зараз побачили тебе твої поклонники, дуже засум­нівалися б, чи це той знаменитий космонавт, що вони його бачать по телевізії.

— Я не космонавт, — зачаровано відповів Богдан. — Я тепер дитина, Лесю! Ах, люба моя! Якби назавжди зберегти цю неповторність, цю красу! І ось таке відчуття, як у мені сьогодні!..

— Ти збережеш, — серйозно сказала дружина. — Я це знаю. А чи збережуть вони?

— Хто? — здивувався Богдан.

— Ті… хто під моїм серцем… Вони вже живуть — двоє синів. Чи ввійде в їхню душу тривога й радість цього дня?

Ночували в Криворівні, над Черемошем. Над меморіалом Франка пломеніли веселкові зірниці, десь між горами протя­жно відлунювали пісні, де-не-де привітно зоріли вогні в жит­лах. Богдан солодко спав у наметі, зморившись цілоденним походом до Говерли, а Леся невтомно ходила понад рікою, зітхала, дивлячись на зоряне диво, чутливо прислухалася до тривожної мови Черемоша. Плин душі органічно сплітався з плином води і колихався, струмував поетичними рядками, в яких були і передчуття вічної розлуки, і сум за втраченим, і надія на небувале.

Задрімали Карпати,

Снить і серце моє.

Лиш Черемошу спати

Плин води не дає.

Серед темної ночі

Не змовка і на мить,

Бурунами клекоче

І камінням гримить.

Грозить гнівно і сварить,

Та не знати — кого!

Все примарами марить

Із дитинства свого.

Бокорашів чекає

Іздаля, з висоти, —

Та в потоці мілкому

Вже не пройдуть плоти…

А Говерла шепоче:

— То, Черемоше, сни.

Не ридай серед ночі,

А діждися весни!

Дам тобі я водиці,

Не журись, далебі!

Гостроносі ялиці

Попливуть по тобі…

Із лісів Верховини,

Із далеких плаїв

Бокораші поплинуть

До казкових країв!..

“Правда, правда, — стрепенулося Лесине серце. — Треба подолати одвічний сум за минулим. Нема його, не вернеться. І хіба не мужність давніх бокорашів та опришків, хіба не їхня мудрість і пісенність з нами летить до іншого сонця? Хіба не їхня невмирущість житиме в моїх дітях, ходитиме по стежках далекого світу, підійматиметься на вершини небачених гір?”

— Лесю! Лесю!

— Хто це? Хто?

— Лесю, — тривожно гукає з темряви голос Богдана. — А йди-но сюди хутчіше!

Вона наближається до намету, ще несучи в грудях нерозхлюпане почуття повноти і непокоєння. Але чому так схви­льовано дихає Богдан? Він прокинувся, і на грудях у нього тліє багряна жарина індикатора ОЗ — особового зв’язку. Не­вже виклик? Невже сталося щось несподіване?

Богдан подав Лесі МД — мікродинамік. Вона піднесла його до вуха. Тихий, але радісно-урочистий голос повідомляв:

“…нарешті сталося. Не фантазія, не гіпотези, не натхненні імпровізації. Перший сигнал мислячих істот іншосонячної ево­люції. Потужний імпульсний радіовідрядник генерує один і той же комплекс ще нерозшифрованої інформації у широкому спектрі частот. Джерело сигналів ототожнено з нововідкри­тою системою червоного карлика, у якій передбачається, від­повідно до теорії Червінського–Мільтона, три планети типу Земля — Меркурій. Зірка локалізована між Сонцем і епсилон Ерідана, на відстані восьми світових років від Землі. Ось чому Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків розглядає про­позицію про зміну й доповнення програми першої галактич­ної експедиції…”

Богдан вимкнув мікродинамік. Тривожно глянув на дру­жину.

— Ти зрозуміла? Вона кивнула.

— Можуть бути зміни…

— Невже ти гадаєш, що змінять склад екіпажу?

— Все може бути. Це вирішить Рада Товариства. Але я боюся не за когось…

— За мене?

— Так. Така експедиція — не просто переселення, а й не­безпечне дослідження. А ти — вагітна.

— Ти повинен відстояти весь екіпаж, як він є.

— Знаю, кохана. Вже не заснемо. Збираємо намет і виліта­ємо до Сонячного Міста…

Сонячне Місто охоплювало кільцем житлових будин­ків та науково-дослідницьких комплексів Ельбарус. Тут же в кільцевій долині було побудовано один з головних космо­дромів Землі. Рада Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків зібрала надзвичайне засідання в приміщенні Кос­мічного Конгресу, звідки обговорення проблем зореплаван­ня транслювалося мережею всепланетного зв’язку для всієї Землі.

Крім видатних учених — теоретиків, конструкторів, філо­софів, економістів, психологів, — на засідання Ради з’явилися всі члени екіпажу космокрейсера “Любов”. Тепер вони сиділи в перших рядах амфітеатру, тривожно перемовлялися.

У фокусі залу, на кафедрі, з’явилася постать голови Ради Владислава Ратая, знаменитого співтворця нової математи­ки, так званої математики творчості, яка дозволяла моделю­вати будь-яку річ, явище, процес не лише в числовому вира­женні, а у всій динамічній глибинності причинних зв’язків. Теорія Гука–Боголо–Ратая ставила на обґрунтовану, ціл­ком наукову основу ідею багатомірності і обіцяла великі відкриття в недалекому майбутті.

Владислав Ратай пригладив долонею сиве, коротко стри­жене волосся, усміхнувся лагідно космонавтам, привітав усіх присутніх, піднявши руку над головою.

— Усі знають радісну новину. Всі знають, що Рада екстрено вирішила: встановити контакт з мислячими істотами, сигнали яких ми спіймали. Це завдання важливіше в часі, ніж проблема переселення. Але для галактичного польоту у нас готовий поки що лише експериментальний космокрейсер “Любов”. Полети і ь він. Нам необхідно вирішити: будуть зміни в складі екіпажу чи ні? Поєднати ці два завдання чи розділити? Хто скаже?

У четвертому кільці амфітеатру спалахнув індикатор осо­бового зв’язку. На стереоекрані біля Владислава Ратая з’яви­лася постать філософа Зигмунда Трайна. Сірі пронизливі очі з-під сивих брів дивилися гостро і серйозно.

— Розділити, — коротко сказав він.

— Обґрунтування? — запитав Ратай.

— Надто несумісні завдання. І те й інше — неповторне, оригінальне. Ми не маємо права ризикувати. Це не прогулян­ка. Для контакту з іншосонячною еволюцією потрібна спеціа­льна підготовка. Отже, екіпаж необхідно оновити…

— Екіпаж має універсальну підготовку, — заперечив Ратай.

— Але він готувався для утвердження нової еволюції, а не для ризикованих контактів з невідомою цивілізацією. Крім того, Леся Полум’яна вагітна. Пропоную укомплектувати екі­паж виключно з одинаків, психологізувати їх для виконання суворо визначеного завдання.

Слова попросила відомий психолог Ліана Метьє. її вели­кі сині очі метали з екрана в зал блискавиці обурення.

— Ми не можемо повертатися до міркувань, давно відки­нутих наукою. Новостворений екіпаж, що не матиме довго­тривалої психоадаптації, неминуче деградує в польоті. Лише врівноважена група людей різної статі, об’єднаних любов’ю, виконає тяжке завдання. Невже ви не розумієте, друже Трайн, що одинаки в кількарічному польоті стануть злобними аскета­ми? Історія показала, що такі люди стають цілком байдужими до суто людських проблем, замикаються у внутрішній психокапсулі, а потім стають фанатиками, релігійними, науковими чи соціальними — це вже байдуже.

— Але діти, — сказав Трайц. — Діти Полум’яного! Ви їх хочете послати в небезпечну мандрівку, яка, можливо, затяг­неться па десятиліття…

— Тим краще, — незворушно відповіла Ліана. — Можли­во, саме дітям доведеться завершити завдання Землі.

— Ми не маємо права вводити ще ненароджених в умови, яких вони самі не вибирали, — вперто сказав Трайн.

— Пробачте, друже! — озвався з місця Богдан Полум’я­ний. — Пробачте! Скажіть лише одне: чи ваші батьки узгод­жували з вами умови вашого наступного життя до народ­ження?

Амфітеатр сколихнуло від сміху. Навіть Зигмунд Трайн скупо усміхнувся, розвів руками.

— Ми радилися, — сказав далі Богдан. — Хочу висловити членам Ради думку всього екіпажу космокрейсера “Любов”. Перше і друге завдання треба поєднати. Встановивши кон­такт, ми передамо Землі необхідну інформацію, а потім стар­туємо до системи епсилон Ерідана! Прошу підтримати нашу волю!

Частина третя

Катастрофа

Космокрейсер “Любов” стартував у визначений день — 21 червня вісімдесят другого року XXI століття — з кавказь­кого космодрому. Рада ВТГЗ ніяких змін у склад екіпажу не внесла, хоч обидва завдання були об’єднані. Вся планета про­воджала своїх сипів і дочок у далеку дорогу без вороття. Від­нині лише метачасові канали Коду вічності приноситимуть зрідка скупі вістки від дітей Землі з галактичних безодень.

Над Кавказьким хребтом шаленіли грози. Метеобар’єр за­хищав головний космодром від грізних стихійних потоків, у зеніті сліпучо сяяло сонце.

Півкілометровий аквамариновий сфероїд важко одірвав­ся від майдану космодрому, низьке потужне гудіння магнітно-гравітаційних двигунів сколихнуло гори. Космокрейсер підіймався вертикально, сонячний ореол мерехтів у захисному полі корабля. За кілька хвилин сріблясто-зеленкувата сочевиця пробила сувої грозових хмар і вийшла в стратосферу.

Запрацювали термоядерні планетарні мотори. Ніжно-бла­китна куля Землі віддалялася, засяяла тремтливою водянис­тою іграшкою серед мерехтливої вогнистої безодні.

За шість днів космокрейсер подолав кілька мільярдів кі­лометрів, піднявшись над площиною сонячної екліптики. Тут Богдан Полум’яний дав автоматиці корабля нову програму, ввівши сфероїд у режим міжзоряного польоту.

Почали діяти вакуумно-квантові пристрої. Два місяці вони розганяли космокрейсер до швидкості 270 тисяч кілометрів на секунду. Екіпаж перебував у стані гіпносну. Лише досягну­вши субпроменевої швидкості, автоматика крейсера вимкну­лася. Вступила в дію система штучного тяжіння, екіпаж про­кинувся, на кораблі почалося нормальне життя.

На третьому місяці польоту (хоча відлік часу вівся в ре­жимі відносності) Леся народила двох синів. Щасливий Бог­дан приймав поздоровлення від товаришів. Всі вони зібралися в кают-компанії за святковим столом. Пили іскристе вино, їли соковиті ягоди винограду з корабельної оранжереї. Експансив­ний Вано Дзоашвілі запропонував усім гуртом іти до Лесі, щоб поглянути на новонароджених.

Богдан запротестував, Деваианда Крішна підтримав його: діти з матір’ю знаходилися в спеціальному біомедичному ізо­ляторі; перед тим як жити в загальних приміщеннях, вони повинні були пройти профілактичну підготовку.

Жартуючи, співаючи, космонавти не почули першого сиг­налу тривоги, який прокотився по всьому космокрейсеру. А коли багровими жаринами замиготіли індикатори радіації в кают-компанії, було вже пізно. Всі разом відчули одне: не­вблаганна, могутня ворожа сила паралізує мозок, ламає тіло, руйнує клітини, зупиняє серце. Перший знепритомнів найсильніший — Вано. Розірвавши сорочку на грудях, він упав на підлогу кают-компанії, синіючи, ніби від задухи. Біолог Софія глянула на контрольні автомати, схопила капітана за руку. Богдан зблід, як мрець, очі його були заплющені, руки безси­ло випростані вздовж тіла. Софія з останніх сил трусонула його, закричала:

— Капітане! Радіація!.. Мільярди рентген… Мільйоннократна норма…

— Кінець, — прошепотів Полум’яний.

Згасаючим поглядом він глянув довкола. Його друзі, со­ратники лежали в кріслах, на підлозі кают-компанії. Вони по­мирали, і не було у світі такої сили, яка могла б їх урятувати. Софія знеможено заплющила очі.

— Прощай, Богдане… Не забудь дітей… Лесю… Єдина надія…

Полум’яний безтямно розплющив очі. Що вона каже? Діти? Леся? Його сини… Вони теж загинуть? Ні, ні, ізолятор оточе­ний потужним магнітним полем, радіація туди не проникла… Яке щастя! Леся з ними. Вона теж буде жити. Кохана приведе космокрейсер до мети, а там, там вона виховає синів… І, може, вони повернуть до життя всіх космонавтів, використавши генотеку корабля. О доле! Не дай щезнути останній надії!..

Богдан нап’яв тятиву волі, долаючи хвилі непритомності, що тягли його в морок смерті. Вій звівся на ноги і, ступаючи через тіла друзів, добрався до пульта зв’язку. Слабіючою ру­кою увімкнув сигнал тривоги. І в ту ж мить почув відчайдуш­ний крик за спиною:

— Богданку! Що з вами?

Капітан різко повернувся, тримаючись руками за пульт.

У дверях кают-компанії стояла Леся. її обличчя було блі­де й нажахане. Вона дивилася на тіла друзів і не могла нічого збагнути. Очі сповнилися болем і жахом.

— Богданку! Що сталося! Чому ти мовчиш? Богданку?!Полум’яний сповзав на підлогу. Тіло його важніло, по лицю повзла чорнота. Леся кинулася до нього, хотіла підтримати.

— Тікай! — прохрипів капітан. — Тікай в ізолятор!

Не розуміючи попередження, вона схопила його за плечі і відчула, як хвиля млості й безсилля передається їй від чолові­ка. А Богдан шепотів, ледве ворушачи пересохлими губами:

— Радіація… Страшний потік… Тікай в ізолятор… Космо­крейсер в режим гіперпростору… Сини… Сини… Говерла…

— Що? Що ти кажеш? — ридала Леся. — Не покидай мене! Не покидай! Я помру без тебе… Коханий! Не йди!..

Богдан замовк. Останнє болісне зітхання вирвалося з його грудей. І все. Більше — ні слова. Леся закам’яніла над тілом друга, не в силі думати, розуміти, діяти.

Та ось до її свідомості дійшли слова Богдана. Сини… Вони живі, їх треба рятувати. Вони — єдина надія. Леся пові­льно встала. Голова наморочилася, навколишні предмети розпливалися, ніби в тумані. Зірки в ілюмінаторах кают-ком­панії зливалися в пломенисті нитки, які, звиваючись спіраля­ми, утворювали химерний блискучий клубок.

Леся доповзла до дверей. Вибралася в коридор. Слабію­чий мозок уперто нагадував: діти, діти, діти… Треба рятувати дітей… Тільки б устигнути…

Вона зупинилася біля аптечки, прийняла активізатор. Сві­домість трохи прояснилася, хоч слабість не зникла. Леся за­йшла в центральну каюту управління, байдуже поглянула на пульт. Космокрейсер з субпроменевою швидкістю мчить до далекої червоної зірочки. Хто тепер поведе його? Хто викопає завдання Землі?

Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… Жаль, якщо пропаде така цінність… А вона вже не встигне провести розрахунки для повернення…

Леся ступила кілька кроків до дверей ізолятора. її зупи­нив дзвінкий спокійний голос:

— Вам не можна входити до ізолятора.

Жінка обернулася. Хто це? Довго не могла збагнути, зві­дки чується голос. Потім побачила: говорив УР — Універсаль­ний Робот. Ось він стоїть біля пульта управління, поруч з кріслом капітана, — блакитний ящик з двома руками-маніпуляторами. УР, або, як його ніжно звали космонавти, Урчик, був чудовим розумним автоматом. Маючи майже невичерп­ний резерв для запам’ятовування і самопрограмування, УР зберігав у своєму кристалічному мозкові всю інформацію, зв’я­зану з польотом та режимом роботи космокрейсера, а також виконував необхідні розрахунки в будь-якій галузі математи­ки чи гуманітарних та природничих наук. І ось тепер він попе­реджував Лесю про небезпеку. Його очі, приймачі зовнішньої радіації, блимали червоними вогниками, з динаміка — малень­кого чорного отвору на грудях — знову почулися слова:

— Ви заражені радіацією, Лесю. Ваше тіло швидко зруй­нується…

— І я вмру? — прошепотіла жінка. — Я не зможу врятува­тися, Урчику?

— Ні, — сказав автомат. — Ви помрете за кілька хвилин, Лесю. Але що сталося? Хто вас опромінив?

— Загинули всі члени екіпажу, Урчику. Корабель потра­пив у нечувано потужний потік радіації…

— Треба повідомити на Землю, Товариству Галактичних Зв’язків, — діловито сказав УР. — Хай зважать на цю інфор­мацію при наступних експедиціях.

Леся безсило сіла в крісло, безнадійно мовила, глянувши па голубий ящик автомата:

— Хто повідомить? Хто поверне корабель на Землю?

— Я, — лаконічно відповів УР.

Леся вражено глянула на нього. Зненацька радісна іскра надії пронизала її свідомість. Так, це справді можливо! Урчик може довести корабель до Землі. Більше того, можна спробу­вати… Хоч це й божевілля… Спробувати, щоб він прийняв несподівану для нього програму… Щоб він доглянув сипів, коли вона помре… Він розумний, Урчик… Він зуміє… Треба лише годувати їх УП — Універсальним Продуктом… І догля­дати… їм буде тяжко на самоті, без людей, але вони вижи­вуть… І повернуться на рідну Землю. А там їх усіх повернуть до життя… О радість! Знову побачити рідну Чорногору, маре­во ранкових туманів, квіти на високих скелях!..

— Урчику, — прошепотіла жінка, з надією заглядаючи в червоні очі автомата. — Це чудово, що ти зможеш повернути космокрейсер до Землі… Але в мене є ще одне прохання…

— Наказуйте, Лесю…

— Я не наказую, Урчику. Я прошу тебе… Я народила двох синів… Ти розумієш? Двох маленьких синів…

— Що таке сини?

— Як би тобі пояснити… Малесенькі люди. Такі, як і всі інші, тільки ще несвідомі…

— Зрозумів,— сказав УР. — Вони ще не здобули необхід­ної інформації для нормальної діяльності…

— Так, Урчику, так. Крім того, вони ще й несформовані…

— Ясно. Вони в процесі самопрограмування і вибору оп­тимального варіанта?

— Який ти розумний, Урчику. Ти все правильно кажеш. Але тепер… коли я вмру… вони залишаться без догляду… Ти ж сам бачиш…

— Ви хочете, Лесю, щоб я доглядав їх?

— Саме це, мій друже. Саме це я хочу… Прошу, не від­мовся…

— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не навчали доглядати маленьких людей…

Леся затулила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя. Намагалася зібрати розбурхані думки докупи. Його не вчили? Це правда. Звичайно, не вчили. Що ж тоді робити? Як пояснити? У бібліотеці є книги по догляду за дітьми… УР вміє читати…

— Урчику!

— Я слухаю, Лесю!

— Ти зв’язаний з бібліотекою. Ти вмієш читати…

— Наукова інформація. Але мені вона не потрібна. Вся науково-технічна інформація є в моєму мозку.

— Я не про те. У бібліотеці є інформація по вихованню дітей — маленьких людей. їх треба годувати, доглядати…

— Я зрозумів. Всяка система потребує енергії. Я спробую зробити те, що ви просите, Лесю. Але є одна перепона…

— Яка, Урчику? Говори хутчіше… бо я не можу… Я вми­раю, Урчику…

— Гляньте на мене. Адже я стою на місці. У мене немає рушійної системи…

Справді, так! Чому вона не подумала про це? Для обчис­лень Урчику рушійних кінцівок не треба. Але тепер? Що ро­бити тепер? Що робити тепер з ним?

— Послухай, друже, — прошепотіла Леся. — Цьому можна зарадити. Візьми прибиральну машину… Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механізм… Все інше використай для себе… з’єднай з своїм монтажем… У тобі є інформація…

— Я збагнув, Лесю. Дякую.

— Зараз. Я допоможу тобі…

Леся впала з крісла, підповзла до однієї з ніш. Вона осліпла, морок оточував її суцільним океаном. Звуки згасали, по­єднувалися в хаотичну симфонію і відкочувалися в бездонну прірву небуття.

Вона навпомацки знайшла двері ніші, натиснула кнопку. Перед нею замерехтіли блискучі деталі прибиральних автома­тів. Вона витягла одного з них, підсунула до УРа.

— Тепер все гаразд, — почувся голос Урчика. — Я вико­наю ваше прохання, Лесю. Монтаж забере не більше трьох годин. Діти витерплять стільки?

— Постарайся скоріше… Урчику… якнайшвидше, — май­же нечутно озвалася жінка. — Там, біля них, в пляшках… УП.

— Я знаю. Бачив. Так робив капітан, — заспокоїв її УР.

— Дякую тобі, друже. Тепер я спокійно помру. Все інше ти прочитаєш… Поспішай, Урчику…

Леся звелася на ноги, дошкандибала до керівного пульта, ввімкнула зв’язок. Тихо скомандувала:

— Ізолятор. Палату номер дев’ять.

В каюту ввірвався оглушливий крик дітей. На екрані з’яви­лося зображення широкого ліжка. На ньому звивалися два малесеньких тільця новонароджених, сповитих білими пелю­шками. Вони галасували, вимагаючи їжі, жалібно кривилися, не відчуваючи біля себе теплого тіла матері. Леся судорожно кинулася назустріч крикові, сльози відчаю зросили її обличчя.

— Зараз… ось зараз…. я прийду, мої малесенькі… я при­йду…

Вона побігла до дверей ізолятора, забувши про все на сві­ті. Жалібний поклик синів увійшов до материнського серця як всевладний наказ вічності.

— Лесю! Не можна! — попередив УР.

Вона не чула слів автомата. Простягла руки до дверей і впала на порозі ниць. На неї звідусюди накочувалась зоряна безодня, колисала і тягла у своє безмежне лоно. З вуст зірва­лися останні слова, які долинули до рецепторів слуху УРа:

— Любов… моя любов… збережи діток… Збережи…

УР кілька хвилин дивився на тіло жінки. Потім прозву­чав його чіткий голос:

— Лесю! Чому не рухаєтесь?

Жінка не відповіла. Вогники автомата тривожно замиго­тіли. Він сказав сам собі:

— Леся перестала функціонувати. — Подумавши, додав: — Треба поспішати.

Він притягнув до себе руками-маніпуляторами прибиральну машину і уважно оглянув ЇЇ, аналізуючи конструкцію. Потім впевнено розібрав верхню частину, яка, власне, й займалася прибиранням, залишивши підставку з ногами-коліщатами. УР довго розглядав рухову частину механізму, ви­вчав систему моторчиків, реле та живлення. Подумавши, він зрозумів, як можна підключити підставку до своєї системи, щоб перетворювати імпульси-бажання в рух. Для цього треба було попрацювати не менше двох і один.

УР згадав про маленьких людей. Він підняв руку-маніпулятор, увімкнув систему зв’язку і попросив керуючого робота дати ізолятор, палату номер дев’ять.

Діти знемагали від крику. УР хутко вимкнув зв’язок, про­мовив:

— Їхня система вимагає енергії. Маленькі люди жадають живлення. УР зробить усе, що необхідно, і прийде до них…

Він підсунувся до інструментальної шафи, відчинив її, знайшов там витки дротів, кабелів, інструменти, якими кори­стувався капітан, інтегральні стандартні схеми. УР подумав, розшукав у своїй пам’яті інформацію про роботу, яку треба виконати. Згадавши все, він почав хутко перебудовувати під­ставку. Коли кабелі з’єднали руховий вузол кінцівок з енерге­тичним центром автомата, він, піднявшись на руках-маніпуляторах, сів на підставку. Наклавши по боках кілька пласти­нок, УР з’єднав себе з ногами-коліщатами.

— Здається, все, — сказав він, посилаючи в систему руху імпульс-бажання.

Коліщата закрутилися. УР швидко помчав до дверей, вда­рився об поріг. Сказав:

— Не треба поспішати. УР ще не звик. Необхідне трену­вання, нагромадження досвіду. — Подумавши, УР мовив: — А тепер — в ізолятор.

Він підкотився до дверей, де лежала непорушна Леся. Спрямувавши па неї приймачі радіації, УР відзначив високу активність випромінювання тіла. Він обережно обхопив Лесю руками, відтягнув її вбік. Подивився па неї, подумав про те, що треба було б дослідити її тіло, а також тіла інших космона­втів. Але це потім — після відвідин ізолятора.

УР минув коридор-тамбур, обмацуючи шлях перед собою невидимими променями локації. Нарешті він підкотився до круглого люка ізолятора і підняв руку, щоб натиснути кноп­ку. Потім згадав, що його корпус заражений радіацією. Він вернувся назад, вкотився до лабораторного відсіку, ввімкнув аналізатор. Його поверхня справді була радіоактивна. УР уві­мкнув дезактиваційний пристрій, прийняв потужний газовий душ. Після цього, вже не вагаючись, попрямував до ізолятора. Ось і палата номер дев’ять. УР відчинив двері. Пронизли­ві крики маленьких космонавтів оглушили його. УР миттю зменшив потужність сприймання звуку, сказав:

— Маленькі люди ще не вміють контролювати витрату своєї енергії. Я згодом навчу їх.

Він підкотився до широкого ліжка, заглянув туди. Облич­чя дітей — маленькі, зморщені — були багровими від натуги. УР поглянув довкола. Рядом з ліжком стояла шафочка, а в ній — два флакони з червоними м’якими наконечниками. УР узяв один флакон, прочитав напис: УП. “Леся сказала, що їм треба давати УП”, — згадав автомат.

Вій вставив м’який наконечник у рот одній дитині, потім — другій. Немовлята миттю замовкли, смокчучи приємний напій. Тільки інколи, в паузах між смоктанням, вони ще жалі­бно схлипували, ніби жалілись на те, що їх так довго змусили кричати.

УР дивився па них, спокійно поблимуючи червоними очи­ма. Він чекав, поки маленькі люди вип’ють усю поживну ріди­ну. Незабаром флакони спорожніли. Але немовлята продов­жували смоктати м’які наконечники.

“Рухи по інерції, — вирішив робот. — Але жінка сказала, що праця подвійна: забезпечувати їх енергією і прибирати”.

УР оглянув постіль. Вона була чиста. Але ж Леся дарем­но не говорила б. Він швиденько розгорнув пелюшку і відзна­чив, що маленька людина справді не цілком чиста. Немовля закричало, відчувши дотик металевих рук-маніпуляторів. УР знайшов поряд з ліжком чисті пелюшки, загорнув у них дити­ну. Те ж саме він зробив і з другим маленьким космонавтом.

Після цього діти хутко заснули. УР поглянув па них, ска­зав:

— Їхня система забезпечена енергією. Тепер настав час засвоєння. УР повинен оглянути капітана і космонавтів.

Прямуючи до керівної каюти, він зупинився над тілом Лесі, згадав, що знав про людину та її будову. Він знав дуже мало: тільки те, що стосувалося його взаємин з космонавтами. Тоді УР увімкнувся в бібліотечну систему космокрейсера, знайшов розділ, присвячений людині. За кілька хвилин він оббіг квантопроменем колосальну інформацію. УР звернув увагу на серію повідомлень про відновлення функцій життя в тілах людей, вражених радіацією. Для цього треба було обеззарази­ти їх, а потім помістити в камери з низькою температурою, захищені магнітним полем. УР згадав, що такі камери на ко­раблі є. Він вирішив повторній досвід тих людей, які так ро­били. Інформації про те, що робити далі, УР не знайшов, але то вже не його справа; повернеться космокрейсер на Землю — там учені зроблять як треба.

Робот попрямував до кают-компанії, оглянув кожного кос­монавта. Довго стояв над тілом капітана. Йому здавалося див­ним, що капітан мовчить і не рухається. Він завжди був такий рухливий і багато говорив з УРом. УР завжди з готовністю допомагав капітанові в його розрахунках, миттю знаходячи в своєму кристалічному мозкові все, що було необхідно. А тепер — капітан непорушний. Отже, його система зіпсована.

Робот із допомогою прибиральних машин нейтралізував залишки радіації на предметах і стінах корабля, а потім підняв тіло капітана і покотився до ізоляційних камер…

…Тіла всіх космонавтів були поміщені в низькотемпера­турні камери. Після цього УР знову відвідав немовлят. Він знайшов у шафі біля ліжка великий балон з УП. Робот наці­див їжі у флакони, натягнув на них м’які наконечники і дав дітям. Наситившись, немовлята заснули.

УР повернувся до керівної каюти, довго стояв біля пуль­та управління і згадував усе, що стосувалося космокрейсера “Любов” та його завдання.

— Леся сказала, що треба повернутися на Землю, — мо­вив сам собі робот. — А моя інформація говорить, що зореліт взагалі не повернеться до Землі. Спочатку він відвідає систе­му червоного карлика КС-25-82, де вивчить джерело сигналів штучного походження, а потім — фінішує в систему епсилон Ерідана для утворення нової людської цивілізації. Це — за­вдання Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків.

УР хвилин тридцять думав, як вийти з лабіринту взаємовиключних програм. Він збагнув, що утворити нову цивіліза­цію без живих космонавтів неможливо. Отже, політ до епсилон Ерідана втрачає доцільність, і його справді, можна було б одмінити. Але як же тоді дослідження джерела штучних сиг­налів?

Робот перебрав інформацію свого мозку, але в ній не було завдання досліджувати систему червоного карлика: це повин­ні були зробити самі космонавти. Але вони не діють, вони вийшли з ладу. Хто ж тоді зробить це?

УР довго не міг вирішити проблеми. Нарешті ланцюжок співставлень привів його до думки, що немовлята, яких він годує, у майбутньому стануть дорослими космонавтами.

— Маленькі люди наберуться досвіду, — сказав УР. — Вони ознайомляться з інформацією і виконають завдання. А потім УР поверне космокрейсер до Землі. Так буде виконано завдання Лесі і завдання Все планетного Товариства Галакти­чних Зв’язків.

Розв’язавши таким чином складну дилему, УР заспокоїв­ся. Він перевірив усі контрольні автомати керування, їхні дані. Корабель летів правильним курсом.

Тепер можна було заглибитись у внутрішній світ свого квантово-кристалічного мозку. УР зробив усе, що міг…

Робот кілька хвилин розв’язував складні математичні рів­няння, тренуючи свої аналітичні здібності. Відчувши задово­лення від ідеальних розв’язків кількох заплутаних завдань, він замиготів очима, промовив:

— Капітан би зрадів, почувши моє рішення. УР не має кому передати свої досягнення.

До дітей ще йти рано. Робот знову заглибився в свою пам’ять. У синтезаторі його зорових рецепторів випливла по­стать Лесі, почувся її голос: “Любов… моя любов… збережи діток… Збережи…”

УР кілька разів повторив передсмертний вигук Лесі, вслу­хався в нього, намагався проаналізувати. Любов… її любов… Леся просила, щоб якась “любов” зберегла ЇЇ дітей. Але ж вона дала завдання УРові? Може, вона так називала УРа? Мабуть, ні. Бо ніхто ніколи так не кликав УРа. Космокрейсер мав назву “Любов”. Може, вона прохала всю автоматику ко­рабля, щоб вона оберегла життя маленьких космонавтів? На­певне, так воно і є…

Але щось не дозволяло УРові задовольнитися таким рі­шенням. Асоціативна пам’ять підказувала, що всьому корабле­ві Леся не могла дати такого завдання — адже космокрейсер складається з безлічі вузлів та секцій, отже, не являє собою єдиного цілого. Крім того, УР часто чув слово “любов” з вуст капітана й інших космонавтів, і воно було в іншому контексті, без усякого зв’язку з космокрейсером. Мабуть, назва зорельота символічна, а саме слово має інше значення. Тоді до кого ж чи до чого Леся зверталася, хто міг почути її, щоб виконати передсмертне прохання?

Заінтригований кристалічний мозок УРа вже не міг за­спокоїтися, жадаючи довести до кінця химерне завдання сво­єї власної пам’яті: він потрапив у кільце самоствореного ал­горитму, і допомогти могло тільки нагромадження нової ін­формації.

УР знову зв’язався з квантово-електронною бібліотекою, в розділі “Людина” знайшов підрозділ “Любов”.

— Так я і знав, — задоволено констатував робот. — Найтаємничіше почуття. Тут так і сказано. Навіть для людей воно таємниче. Але я спробую розібратися в ньому. Це не просте рівняння: якщо людина жіночої статі, вмираючи, втрачаючи функціональність, робить усе, щоб зберегти неповноцінних людей, так званих дітей, — то тут мусить бути захована якась глибинна доцільність. Не могла ж Леся діяти непослідовно й недоцільно?!

УР почав оббігати квантопроменем історичну і художню інформацію, зв’язану з поняттям “Любов”. Багато чого він не розумів, і це викликало в його кристалічному мозкові безліч конфліктних імпульсів, які вимагали розв’язання, загрожуючи зруйнувати зрівноваженість структури робота.

Він виділив ряд функцій, зв’язаних з любов’ю, які послі­довно повторювалися. Шлюб, тобто поєднання двох індивіду­умів різної статі. Очевидно, це було потрібно для зрівнова­ження енергетичних полярностей. Далі — поява маленьких людей, як результат шлюбу. Але в інформації УР знайшов поняття “позашлюбні діти”. Правда, це поняття сягало коре­нем історичного періоду до двадцять першого століття, але все-таки воно було, отже, шлюб не єдина можливість для від­творення нових осіб.

Разом з тим виявляються випадки, коли любов не вела безпосередньо до появи дітей, а давала імпульси для цілком іншої діяльності: створення геніальної музики, картин, архіте­ктурних шедеврів, героїчних подвигів. Все це робилося для того, щоб сподобатися своїй обраниці чи обранцеві. Але наві­що, коли не малося на меті створити своїх наступників — ма­леньких людей?

УР відзначив, що з любов’ю тісно пов’язані інші поняття, такі, як поезія, естетика, мораль, ненависть, етика. У художніх творах і в філософських концепціях безліч разів повторювало­ся слово “краса”.

“Ти прекрасна!” — тисячі таких вигуків знаходить УР у древніх і новітніх авторів художніх та інших творів, у сонетах, одах, ліричних віршуваннях. Якщо їм це не набридало, отже, поняття “краси” мало для людей якесь магічне, виняткове значення.

— Нема прекраснішої від тебе!

— Люблю тебе, люблю тебе!

— Твоя краса затьмарила світ!

— Твої очі ясніші сонця!

— Твої очі — як дві зорі!

УР дивувався. Навіщо такі перебільшення? Адже він сам бачив десятки людей жіночої статі і може об’єктивно судити про деякі характеристики їхніх органів. Очі — це рецептори видимого випромінювання (видимого для людей, бо УР має ще й приймачі ультрафіолету, рентгенівських променів та інфрапроменів). У Лесі, подруги капітана, очі справді великі, блакитні. Але сказати, що вони, як дві зорі, — це неймовірне перебільшення. Діаметр очей не більше кількох сантиметрів. А діаметр найменших відомих зірок сягає мільйонів кіломет­рів. Крім того, очі холодні, водянисті, а зірки — розжарені сфери, надра яких мають температуру десятки мільйонів гра­дусів. У чому ж справа? Чому люди, які люблять точні розра­хунки в наукових дослідженнях, у сфері любові дозволяють собі повне нехтування законом точної інформації?

Треба розібратися в цьому парадоксові.

Далі УР виявив, що любов дуже рідко вела за собою доці­льність. Взяти хоча б древню історію Ромео й Джульєтти. їм не дозволили об’єднатися. І вони замість того, щоб створити в іншому місці свою спілку і дати життя новим істотам, вирі­шили припинити своє функціонування. Навіщо? Чому любов привела до такого дивного наслідку?

Разом з тим любов означає не лише магнетичне тяжіння до осіб протилежної статі. Люблять і однотипних осіб: чоловік чоловіка, жінка жінку. Або людина — тварину, рослину, птаха, явище природи чи гарну річ. А ще є в людей любов до правди, до істини. Ради любові до істини багато великих учених відда­ли життя. Наприклад, Джордано Бруно згорів на вогнищі. Неясно тільки, чому одні люди відстоювали істину, а інші — змагалися супроти неї. Хіба не всі вони були спрямовані до спільної мети?

Кристалічний мозок УРа знемагав. Його атомні батареї були навантажені до краю, і контрольний енергорегулятор по­переджав про небезпеку. Тоді УР рішуче вимкнувся з потоку інформації і ввів себе у алгоритм заспокоєння і зрівноважен­ня.

— Пізніше розберуся, — сказав він. — А тепер знову пого­дую дітей…

Минали дні.

УР повністю оволодів обов’язками няньки. Він годував дітей, купав їх і навіть прав пелюшки. Всю цю премудрість він вичитав у бібліотеці.

Діти росли. Незабаром вони почали протестувати, коли УР загортав їх у пелюшки. Тоді робот дозволив їм повзати по ліжкові, а згодом і по підлозі. Годував їх УР у точно визначе­ний час, але ніяк не міг привчити виділяти спрацьовані шлаки в певному ритмі й у суворо визначеному місці.

УР дивувався: майбутні космонавти, мислячі істоти, а не можуть засвоїти незначного умовного рефлексу.

Діти прагнули гратися з УРом, але, відчувши дотик холод­них металевих кінцівок, репетували і сахалися під нього. По­чуття невдоволення, невиконаної програми зароджувалося в надрах мозку робота, і він знову йшов до інформаторію, за­глиблювався у вивчення парадоксального поняття любові.

Чому діти не люблять УРа? Адже він робить усе те, що робила для них Леся. Чому вони не йдуть до нього на руки? Може, тому, що в нього і в них різна температура тіла?

Він вивчив характеристики людського тіла. Його припу­щення підтвердилося. Температура людського організму в се­редньому рівнялася 36,5 градуса за Цельсієм, а його руки-маніпулятори мали температуру, залежну від довколишнього середовища. Отже, дотик робота дітям був неприємний. Крім того, УР збагнув, що є велика різниця між м’якою еластичною шкірою Лесі і його металевим покриттям.

УР вичитав у інформаторі!, що любов залежала навіть від усіляких дрібних характеристик — кольору очей, форми тіла, експансивності, тембру голосу, характеру поведінки, не кажу­чи вже про узгодження смаків, вищої розумової інформації та поглядів на так звану істину.

Йому стало ясно, що діти не полюблять його, бо він зав­жди залишиться для них чужим і далеким. Якийсь потворний ящик на колесах, або “купа брухту”, як любили називати ро­ботів у своїх книгах древні фантасти. Користуватися послуга­ми УРа вони будуть, але ніколи не визнають його рівним собі.

Подумавши таке, робот спантеличено зупинив асоціатив­ний потік мислення. Звідки в нього такі міркування? Чому? Він твердо пам’ятає, що в первісному алгоритмі таких тенден­цій не закладено. Тоді це почалося від прощальної бесіди Лесі. Це все наробило химерне слово “любов”. І УР вже ніколи не заспокоїться, доки не вирішить загадки.

У його пам’яті зринули картини перших місяців польоту. Задумливе обличчя капітана, який сидить у кріслі, заплющив­ши очі. Вій слухає Лесю, і густі чорні вії Богдана тріпочуть. Вона читає вірш (УР пам’ятає, що Леся складала вірші сама і часто їх читала космонавтам). Той вірш був про любов. УР зберіг у пам’яті кожне слово, жест, інтонацію.

Коли згасають зорі —

Інші спалахують знову.

Хто їх запалює в небі?

Хто — крім любові?

Коли розлучаються друзі,

Не втішить ні ласка, ні слово.

Хто нову зустріч готує?

Хто — крім любові?

Все перетвориться в попіл,

В хвилі першооснови,

Лише навік невмирущі

Зерна любові…

Те ж саме! Таємниче, незбагненне поняття, яке не можна ототожнити з будь-яким алгоритмом. УР страшенно дивував­ся, як могли взагалі люди чого-небудь досягти, керуючись любов’ю. Адже найменший прорахунок у моделюванні проце­су ядерної реакції або в обчисленнях курсу корабля приво­дить до катастрофічних наслідків. А в історії людства любов штовхала своїх апологетів та прихильників на такі безглузді рішення, які не могли б розшифрувати всі комп’ютери світу. І все-таки цивілізація існувала, розвивалася і сягнула косміч­них висот. Цілковитий ірраціоналізм!

Раптово у робота виник новий рефлекс: він почав думати про експериментальну перевірку поняття “любов”. У нього виникла програма: змінити свою форму і таким чином переві­рити, чи зовнішній вигляд має значення в емоційній сфері маленьких людей.

Він щодня продовжував доглядати дітей, а у вільний час почав готуватися до зміни своєї зовнішності. УР перечитав усю інформацію, що стосувалася роботів — прадавніх і новіт­ніх. Колись їм давали справді людську подобу, але пізніше відмовилися від цього, бо були випадки підміни людини авто­матом, а це приводило до небажаних наслідків. Пізніше робо­тів створювали відповідно до конструктивних і функціональ­них потреб. Ось, наприклад, УР зовні — звичайнісінька коробка, і він не відчуває від цього якоїсь неповноцінності. Але тепер, коли справа стосується не його самого, а долі маленьких людей, треба зважитися на самостійну дію…

УР переглянув фільмотеку, зв’язану з інформацією про роботів. Довго оцінював різні форми автоматів, рушійні при­строї, функції. Зупинився він на формі універсального робота-антропоїда, якого колись використовували для праці біля вер­статів, для гри на музичних інструментах, для перенесення вантажів, для обчислень, коротко кажучи, для всього, що ро­била сама людина. У такого робота були еластичні м’язи, ціл­ком людське обличчя, штучне волосся і тепла шкіра.

Тепер належало зробити найважче: створити дієздатну мо­дель і перенести в неї кристалічний мозок УРа. Скільки на це ніде часу? Чи витримають діти без няньки? А якщо невдача?

Ще кілька днів УР вагався. Але первісний імпульс бажання експерименту підганяв, і робот нарешті зважився. Вій вирішив розділити задум на кілька етапів. Спочатку змоделював експери­мент з допомогою головного квантомозку зорельота. Результат був позитивний. Тоді УР послав занити до різних складів корабля, де зберігалися матеріали для ремонту пристроїв, апаратів, всю­диходів та вузлів космокрейсера. Вісімдесят відсотків деталей було на складах, вони мали стандартне призначення. А пластикову форму треба було відливати в спеціальній лабораторії. Крім того, ще належало послати замовлення в мікробіологічну лабора­торію для вирощення штучних м’язів.

Коли роботи-помічники принесли все необхідне до керів­ної каюти, УР досить довго міркував над складним питанням: які риси обличчя вибрати для своєї нової подоби? Нарешті він зважився: йому хотілося бути схожим на капітана. Вини­кали в мозку імпульси про жіночу подобу — адже дітям ближ­ча форма матері, але перемогло перше рішення. УР виходив з таких передумов: робот УР — чоловічого роду, крім того, маленькі люди — теж майбутні чоловіки, отже, їм потрібне чоловіче виховання. Та й, крім того, до капітана в УРа була якась особлива симпатія. Це й визначило остаточне рішення.

УР узяв з фільмотеки зображення капітана, промоделював його в багатьох ракурсах, сформував з м’якого пластику обличчя.

Праця над новим тілом тривала три місяці. Тим часом космокрейсер краяв зоряний простір, а УР доглядав дітей.

Нарешті наступив вирішальний момент. УР випробував манекен свого майбутнього тіла. Він пересувався, ходив, як люди, мав такі ж передні кінцівки. Під еластичною шкірою в нього обігала термальна рідина, яка створювала ефект нормаль­ної людської температури. Нагодувавши дітей, приготувавши їм про всяк випадок кілька запасних флаконів з УП, робот замкнувся в каюті, готуючись до нового народження.

Він покликав з біолабораторії робота-помічника, ввів йому алгоритм остаточного монтажу. Поклавши манекен нового тіла на підлогу, дав наказ вийняти мозок із свого старого футляра.

Робот-помічник схилився над ним, вліз маніпуляторами в надра кабелів та інтегральних схем. Погасло світло, щезли зву­ки. УРові здалося, що він щезає, що його вже не буде. Але усвідомлення функціонування залишалося, воно сфокусувало­ся в якійсь невимірній точці, хоч не мало ні форми, ні вияву. Свідомість пливла якимись хвилями, колихалася, вібрувала се­ред пітьми. Потім блискавиця прорізала мозок. УР побачив над собою стелю каюти, зеленкуваті очиці робота-помічника.

— Монтаж завершено, — сказав помічник.

УР послав імпульс до рук. Вони заворушилися. Ноги теж зігнулися в колінах. УР сів на підлозі. Було дивно, незвично. Все тіло здавалося не своїм. Він спробував стати на рівні ноги, впав. Ще раз. Ще. Похитуючись, зрівноважився. Помічник сто­яв, дивився, чекаючи наказів.

— Іди, — звелів УР. — Ти мені непотрібний.

— А це? — Показав помічник на старий футляр УРа.

— Однеси в лабораторію.

Помічник вийшов з каюти. УР почав експериментувати з новим тілом. Мозок працював ясно, як і раніше. Але до ру­шійних органів УРові доведеться звикати.

Він обережно пошкандибав до ізолятора. Близнюки зу­стріли небачену постать мовчанням. Потім один з них заревів злякано. Інший підхопив плаксиву симфонію. УР глибоко за­мислився. Невже він зробив гірше? Чому діти так непривітно його зустріли? Від несподіванки? Можливо. Адже вони ще не бачили такої істоти…

УР поволеньки підійшов до шафи, налив у флакони УП. Діти замовкли, очікували. Він подав їжу, вони, косячи очима, взяли флакони, почали смоктати.

УР сів на ліжко. Один з близнюків обережно підповз до робота, несміливо торкнувся його руки. Відсахнувся. Знову торкнувся. Певно, йому сподобалася еластична шкіра, її теп­лота, бо він, осмілівши, почав лізти на спину УРові. Якесь дивне відчуття прокотилося в надрах робота. Доторки малень­кої людини не були неприємні. Він відчув, що ланцюжок асо­ціацій привів його до правильного рішення: віднині діти вва­жатимуть його своїм. Урок любові не пропав марно…

За кілька днів УР повністю оволодів функціями свого нового тіла. Воно йому сподобалося — п’ятипалі руки дозволяли виконувати дуже тонку роботу, чого УР не вмів раніше, він тепер був сильніший і вищий. Крім того, йому було при­ємно, що зовні нічим не відрізняється від людини. Кілька днів він ходив до дітей без будь-якого покриття, а потім вирішив, що зміну треба довершити повністю. У каюті капітана УР знайшов сорочку, штани й черевики: все це прийшлося на нього.

Близнята дуже прив’язалися до нової подоби УРа. Вони не одпускали його з каюти і все намагалися втягти в свою безконечну гру. УР ніяк не міг збагнути, в чому суть їхнього вовтузіння, але дозволяв їм вилазити собі на голову, повзати по грудях. Він з подивом відзначив, як багато енергії витрача­ється маленькими людьми для неосмислених рухів.

УР згодом помітив, що діти різні, хоча й дуже схожі. Він одрізняв їх по запаху, по незначних відмінностях у забарвлен­ні шкіри, очей, волосся. Того, що був трохи темніший і мав риси капітана, УР назвав ІКС. Того, що нагадував Лесю і мав блакитні очі, — ІГРЕК. Вони запам’ятали свої імена і радісно відгукувалися на них.

Минали місяці. Маленькі космонавти почали ходити, бі­гати. УР збагнув, що дітей треба вчити, що необхідно вкласти в їхню систему людську інформацію. Але як? Адже вони не вміють читати книг або проглядати фільми! Крім того, їм по­трібна своя, цілком ЛЮДСЬКА програма.

УР згадав, що для майбутніх дітей на кораблі приготовле­но цілий комплекс первісної шкільної інформації у вигляді фільмів, магнітних записів та стереокартинок. Він зв’язався з інформаторієм, проглянув фільмотеку, відібрав дещо з того, що здалося йому підходящим.

Змонтувавши в палаті стереопроектор, він запустив для близнят перший фільм: це був урок для дошкільнят. У прос­торі виникла постать жінки, яка щось говорила, приязно всмі­хаючись. Вона була юна і гарна, очі її сяяли блакиттю й ніж­ністю. Ікс та Ігрек, побачивши жінку, радісно загаласували й кинулися до неї. Але вони проникли крізь її постать, зіткнув­шись з холодним пластиковим покриттям стереоекранів. Близ­нюки здивовано відступили, знову підійшли ближче. Гарна жінка, як і раніше, не виходила до них, вона перебувала в білому кубі.

Діти чомусь довго плакали, не хотіли навіть їсти, а УР стояв над ними, не розуміючи, чого їм треба. Він знову й знову вмикав фільм, але маленькі космонавти не хотіли дивитися на нього.

Та минуло кілька днів, і дітям забажалося ще раз погля­нути на постать жінки, яка була хвилююча й рідна. Вони по­казали УРу на кінопроектор. Робот охоче ввімкнув апарат. На цей раз діти сиділи спокійно й дивилися на жінку. Вони уважно прислухалися до її слів. Вона вела їх лісами, степами, берегами рік. Вона показувала їм грайливих оленів і могутніх птахів у високому чистому небі. Перед ними з’являлися пінисті водоспади і величні верхів’я гір. Свої мандри жінка супровод­жувала лаконічними фразами, які повторювалися, поглиблю­валися, легко проникали в свідомість близнят.

Минав час. Діти починали повторювати багато слів, розу­міти їх. Жінка проказувала маленьким учням назви предме­тів, істот, їхнє переплетіння у діяльності людей, у сукупності явищ, подій, випадків. Вони побачили велетенські міста й ла­бораторії, космодроми та стадіони, парки та ігрові майданчи­ки з веселою дітворою, золоті пляжі над морями та тінисті ліси з щебетливими птахами.

Близнята почали розмовляти. Вони швидко оволодівали знанням, мовою, образною системою понять. УР кожного дня посилював інформаційний потік, відповідно до інструкцій, які були в педагогічній фільмотеці.

За кілька тижнів відносного часу УР випустив близнят з палати ізолятора і повів їх до кают-компанії, а потім — до головної каюти управління. Діти з подивом і захопленням дивилися на зоряне небо за ілюмінаторами, запитували:

— Урчику, а чому гарна тьотя показує нам води, ліси, гори, а тут лише зіроньки сяють?

— Вода і ліс на Землі, — пояснював УР. — Земля — це наша планета,

— А де вона, Урчику?

— Далеко, серед зірок. Гляньте сюди. Бачите жовту зірочку?

— Бачимо.

— Це наше Сонце. Воно має біля себе дев’ять планет і кілька десятків супутників тих планет. Наша Земля — третя від Сонця.

— А ми побачимо її коли-небудь?

— Побачите. Але не скоро.

— Чому?

— На іншій землі?

— Так.

— Навіщо?

— Урчику! А живої тьоті тут немає? Чому вона не прихо­дить? Нам хотілося б погратися з нею…

УР подумав над цим запитанням, завагався. Якісь асоціа­ції не дозволили йому сказати, що на кораблі були живі кос­монавти, що вони загинули. І тому робот відповів:

— Ви тут одні, Ікс та Ігрек. Ви і я, ваш помічник, Універ­сальний Робот. Вам Земля дала важливе завдання. Незабаром я вам розповім про нього. А тьотю слухайтеся. Вона навчає вас, щоб ви змогли збагнути завдання…

Коли діти втомлювалися і йшли спати до своєї палати, УР поспішав до інформаторію і поринав у заплутаний світ історичного минулого людської цивілізації. Він старанно на­магався проаналізувати всі основні тенденції людської куль­тури, економіки, соціології, науки, релігії, мистецтва, щоб ви­значити головну мету поступу. Куди прагнуло людство, чого бажало досягти? Який смисл був у житті окремої особистості, яка доцільність? Смисл кожної особи зокрема можна було проаналізувати в тимчасових алгоритмах, але загальна карти­на втрачалась, і всі прагнення не синтезувалися, повисали в порожнечі. Цілий ланцюжок жертовності — від давнини до новітніх часів Космічної Ери! В ім’я чого?

Мозок УРа знемагав. І він вбачав можливу розгадку лише в явищі абстрактного сфінкса, який так збентежив його, — у любові. Але що глибше він вивчав те поняття, то безгіадійніше поринав у його зловісні, таємничі глибини. Якогось дня він вирішив стати поетом. Можливо, поезія допоможе йому ово­лодіти алгоритмом любові.

УР проаналізував теорію віршування, простудіював по­етичну спадщину Байрона, Пушкіна, Шевченка, Гомера, цілої плеяди новітніх космічних поетів. Потім замислився, і в нього народився такий вірш:

Таємниці нездоланний мур

Постає ізнов.

Знемагає від напруги УР:

Що таке любов?

Кристалічний мозок мій горить

У самотині.

Чи розв’яже дивний алгоритм,

Чи впаде в борні?!

Робот кілька разів повторив своє творіння, смакуючи ко­жне слово. Він пишався своїм першим віршем.

— Цікаво, — пробурмотів, — чи сподобався б мій вірш Лесі? Може, колись вона оживе, і тоді я їй прочитаю. Вона скаже, чи правильно я аналізую поняття любові.

Частина четверта