Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

До проблем постійних додаються проблеми плинні; і перші, і другі невідкладні. Розпуск Зборів; розслідування березневих подій⁶⁹, а також подій травневих і червневих⁷⁰; амністія. Скільки справи для письменника, і яка відповідальність! Поряд з питаннями, повними загроз, питання, повні благання. <…> Необхідна амністія! <…> І це в інтересах усіх. Зцілення окремої хвороби тягне за собою зцілення усього організму; заживлення рани на нозі усуває лихоманку.

Редакторам газети “Ренесанс” (1872)

Жінка

Леону Ріше, головному редакторові журналу “Авенір де фам”

Прикро це казати, але в сучасному цивілізованому суспільстві є раба. Законові властиві евфемізми: ту, кого я називаю рабою, він називає нерівноправною. Ця нерівноправна, згідно із законом, ця раба, згідно з реальною дійсністю, – жінка. Чоловік нерівномірно розподілив вантаж між двома шальками терезів, рівновага яких така важлива для людської совісті. Чоловік поклав усі права на свій бік і всі обов’язки – на бік жінки. Звідси – глибокий конфлікт. Звідси – рабство жінки. За нашим законодавством, в його нинішньому вигляді, жінка не може володіти майном, не може розпочати судове переслідування, вона не має права голосу, не йде в рахунок, не існує. Є громадяни, немає громадянок. Цей стан протиприродний. Необхідно, щоб він припинився. <…>

У скорому майбутньому, безперечно, справедливість запанує. Чоловік сам по собі – це ще не людина; чоловік плюс жінка і плюс дитина, родина, – це створіння, водночас єдине і потрійне, що становить справжню людську єдність. Будь-яка громадська організація має базуватися на родині. Забезпечити права людини в цій потрійній формі – такою повинна бути мета того земного провидіння, яке ми називаємо законом.

Подвоїмо ж нашу наполегливість та наші зусилля. Сподіватимемось, що люди дійдуть розуміння того, що суспільство влаштовано погано, коли дитина залишається без освіти, коли жінка позбавлена ініціативи, коли під ім’ям опіки приховується рабство, коли тягар тим важчий, чим слабкіші плечі; і люди зрозуміють, що, навіть розмірковуючи з егоїстичних позицій, важко скласти щастя чоловіка, приречуючи на страждання жінку.
ІІ

Засновницям Товариства боротьби за поліпшення долі жінок

Засідання 1 грудня, на якому мирно обговорювався муніципальний закон, затяглося до пізньої години й закінчилося голосуванням на трибуні.<…>

Стенографічні звіти Зборів передавалися чотирьом розсильним редакції “Монітера”. До їхніх обов’язків входило відносити рукописи стенограм у друкарню та приносити гранки до палацу Зборів, де їх правив Іполит Прево. Іполит Прево, як начальник стенографічної служби, котрий жив у палаці Законодавчих зборів, водночас вів у “Монітері” музичний відділ. 1 грудня він був у Комічній Опері на прем’єрі та повернувся додому лише після опівночі. Четвертий розсильний “Монітера” ждав його з останніми гранками, і розсильний пішов. Була друга година ночі, скрізь панував глибокий спокій; за винятком варти, усі в палаці спали. <…>

У той момент, коли на великому годиннику собору пролунала п’ята, солдати частин, розміщених у бараках на площі Інвалідів, були несподівано підняті на ноги. Напівголоса було віддано наказ взяти зброю, дотримуючи тишу. Незабаром після цього два полки, 6-й та 42-й, попрямували до палацу Законодавчих зборів. <…>

У цю ж годину, скрізь, водночас в усіх кінцях Парижа, піхота на чолі зі своїми полковниками стиха виходила з казарм. <…> Кавалерія виступила лише через три чверті години після піхоти: боялися, як би стукіт копит по бруківці не розбудив сплячий Париж завчасно. <…>

Так само, як у префектурі затримали поліцейських, у Національній друкарні для нічної роботи затримали набірників. У той самий час, коли Іполит Прево повертався до палацу Законодавчих зборів, директор Національної друкарні повертався до друкарні; він теж ішов з Комічної Опери, де дивився нову п’єсу, автором якої був його брат, де Сен-Жорж. Тільки-но увійшовши, директор, на ім’я якого іще удень надійшов наказ з Єлійсейського палацу, засунув до кишені пару пістолетів і спустився у вестибюль, звідки через невисокий ганок можна вийти у двір. <…>

Капітан Ларош д’Уазі пред’явив листа від військового міністра, в якому було сказано, що він та його рота передаються в розпорядження директора Національної друкарні. <…> Людина, яка називалася де Бевіль і була ад’ютантом Бонапарта, …вручила директору привезені нею документи: декрет про розпуск Зборів, відозва до армії, відозва до народу, декрет про скликання виборців; крім того, прокламацію префекта Мопа та його лист до поліцейських комісарів. Перші чотири документи президент писав власноруч. Де-не-де були виправлення.

Набірники очікували. Біля кожного з них поставили двох жандармів та найсуворішим чином заборонили розмовляти, потім роздали текст для набору, розрізаний на дрібні смужки так, щоб ніхто з набірників не міг прочитати повністю жодної фрази. Директор оголосив, що все має бути надруковано протягом години. Розрізнені смужки були потім передані полковникові Бевілю, який з’єднав їх і виправив коректуру. Друк відбувався з такою ж обачністю, біля кожного друкарського верстата стояли по два солдати. Як не поспішали, робота усе ж забрала дві години; жандарми стежили за робітниками. Бевіль стежив за Сен-Жоржем. <…>

О четвертій годині ранку ад’ютант і директор Національної друкарні, віднині два злочинці, із стосом декретів прибули до поліцейської префектури. Тут вони вперше були відзначені ганебним тавром: префект Мопа потиснув їм руки.

Юрба спеціально найнятих розклейників розійшлася по всіх напрямках, уносячи декрети та прокламації.

У цей же час війська оточили палац Національних зборів. <…> Змінили всі пости і всіх вартових. <…>

… [Заарештований] Баз написав такий протест:

“Я, що нижче підписався, Жан-Дід’є Баз, народний депутат і квестор Національних зборів, силоміць увезений зі своєї квартири у палаці Національних зборів і доставлений до цієї в’язниці із застосуванням збройної сили, чинити опір якій я не мав можливості, оглошую протест від імені Національних зборів і від свого імені проти порушення недоторканості національного представництва, здійсненого стосовно мене та моїх колег.

Мазас, 2 грудня 1851 року, восьма година ранку.

Баз”.

У ту ж ніч в усіх районах Парижа відбувалися розбійницькі напади… <..> Люди, заарештовані у себе вдома, були депутатами народу, вони були недоторкані – таким чином, карний злочин, насильство над особистістю доповнювались державним злочином, порушенням конституції. <…>

Робітники читають плакати, не кажуть ані слова і йдуть на роботу. <…> Перед кожним плакатом стоять клакери. Ратапуаль⁷³ пояснює державний переворот Жакові-простаку. Жак-простак попадається на гачок. <…>

…я побачив на розі вулиці Тур-д’Овернь та вулиці Мартір три ганебні плакати, розклеєні вночі на стінах паризьких будинків.

Ось вони:

Прокламація

Президента Республіки

Відозва до народу

Французи!

Ви знаєте, що конституція була створена з метою завчасно послабити владу, яку ви хотіли довірити мені. Яскравим свідченням незадоволення цією конституцією стало те, що шість мільйонів голосувало проти неї, і все ж я свято її дотримував. Я незворушно терпів провокації, наклеп, образи. Але сьогодні, коли основний договір не виконується тими, хто весь час на нього посилається, коли люди, що згубили дві монархії, хочуть зв’язати мені руки, аби повалити республіку, – мій обов’язок зруйнувати їхні підступні плани, зберігти республіку та врятувати країну, звернувшись до суду єдиного володаря, якого я у Франції визнаю, – Народу.

Отже, я чесно звертаюсь до всієї нації і кажу вам: якщо ви хочете, щоб тривожний стан, що принижує нас і ставить під загрозу наше майбутнє, тривав, оберіть на моє місце іншого, бо я не хочу більше влади, безсилої робити добро та яка покладає на мене відповідальність за дії, яких я не можу попередити, і прив’язує мене до керма, коли корабель несеться до загибелі.

Але якщо ви іще довіряєте мені, дайте мені можливість виконати велику місію, вами на мене покладену.

Ця місія полягає в тому, щоб закінчити еру революцій, задовольнивши законні потреби народу та охороняючи його від згубних пристрастей. Вона полягає передусім у тому, щоб створити установи, які пережили б людей і стали б, нарешті, основою для побудови більш міцного порядку.

Впевнений у тому, що нестійкість влади, панування одних лише Зборів є причиною нескінченних смут і чвар, я пропоную вашому голосуванню основні початки конституції, яка в подальшому має бути розроблена народними зборами:

1. Відповідальний голова держави, що обирається на десять років.

2. Міністри, які залежать тільки від виконавчої влади.

3. Державна рада, що складається з людей видатних, готує закони та підтримує їх під час обговорення в Законодавчому корпусі.

4. Законодавчий корпус, який обговорює, приймає або заперечує закони, обраний загальним голосуванням, без голосування списками, яке не відображає думку народу.

5. Другі збори, які складаються з кращих людей країни, – влада врівноважена, що охороняє основний договір і громадські свободи.

Ця система, створена на початку нашого століття першим консулом, уже дала одного разу Франції спокій і благоденство; вона може гарантувати їх і тепер.

Таке моє глибоке переконання. Якщо ви поділяєте його, доведіть це вашим голосуванням. Якщо ж, навпаки, ви віддаєте перевагу безсилому урядові, монархічному чи республіканському, який начебто існував колись раніше або має існувати в якомусь фантастичному майбутньому, – відповідайте негативно.

Отже, вперше після 1804 року ви голосуватимете, ясно розуміючи стан речей, знаючи, за що і за кого ви голосуєте.

Якщо я не отримую більшості ваших голосів, я вимагатиму скликання нових Зборів і поверну їм право на владу, яку ви мені дали.

Та якщо ви вірите, що справа, символом якої є моє ім’я, – тобто Франція, оновлена революцією 1789 року та організована імператором, – як і колись, ваша кровна справа, заявіть про це, затвердивши повноваження, яких я прошу у вас.

Тоді Франція та Європа будуть врятовані від анархії, перешкоди будуть усунені, щезне розбрат, бо всі поважатимуть волю провидіння, яка відобразилась у рішенні Народу.

Дано в Єлісейському палаці, 2 грудня 1851 року.

Луї-Наполеон Бонапарт.
Прокламація

президента республіки до армії

Солдати!
Гордіться покладеною на вас місією: ви врятуєте батьківщину, бо я розраховую на вас не для того, щоб порушувати закони, а для того, щоб змусити поважати суверенітет нації, основний закон країни, представником якого я є по праву.

Уже давно ви, так само як і я, страждаєте від того, що мені перешкоджають трудитися на благо батьківщини, а вам – висловлювати мені своє співчуття. Ці перешкоди знищені.

Збори намагалися посягнути на владу, яку мені довірила вся нація; вони перестали існувати.

Я чесно звертаюсь до народу та армії й кажу їм: або дайте мені можливість забезпечити ваше благоденство, або оберіть на моє місце іншого.

У 1830 році, так само як і в 1848-му, з вами поводились як з переможеними. Назнущавшись над вашим безкорисливим героїзмом, навіть не визнали за потрібне спитати вас про ваші симпатії та бажання, а ви – цвіт нації! Я хочу, щоб сьогодні, в цю урочисту хвилину, пролунав голос армії.

Голосуйте ж вільно, як громадяни; але, як солдати, не забувайте, що пасивне підкорення наказам голови уряду – священний обов’язок усієї армії, від генерала до солдата.

Мені, відповідальному за свої дії перед народом і майбутніми поколіннями, належить вжити заходів, що їх я вважаю необхідними для спільного блага.

Ви ж будьте непохитно вірними дисципліні та честі. Ваша спокійна, але грізна сила допоможе країні висловити свою волю мирно та продумано.

Будьте готові придушити всіляку спробу завадити вільному проявові верховної волі народу.

Солдати, я не кажу вам про ті спогади, які викликає моє ім’я. Вони викарбовані у вашому серці. Ми зв’язані нерозривними узами. У нас одна історія. І в мене, і у вас у минулому спільна слава та спільні біди.

У майбутньому наші спільні почуття та рішення забезпечать спокій та велич Франції.

Дано в Єлісейському палаці, 2 грудня 1851 року.

Підписано: Л.-Н. Бонапарт.
Ім’я французького народу

Президент Республіки оголошує:

Стаття друга. Загальна подача голосів відновлюється. Закон від 31 травня скасовується.

Стаття третя. Французький народ голосує по своїх округах з 14 грудня по 21 грудня ц. р.

Стаття четверта. Перший військовий округ оголошується в стані облоги.

Стаття п’ята. Державна рада розпускається.

Стаття шоста. Виконання цього декрету покладається на міністра внутрішніх справ.

Дано в Єлісейському палаці, 2 грудня 1851 року.

Луї-Наполеон Бонапарт.

Міністр внутрішніх справ де Морні.
<…> Я знав будинок № 70 по вулиці Бланш. Там жив Манін⁷⁴, пам’ятний усім президент Венеціанської республіки. Втім, зібратися повинні були не в нього. <…> Двері відчинились… <…> Там були Мішель де Бурж та Олександр Рей, колишній член Установчих зборів, красномовний письменник і мужня людина. Олександр Рей був тоді редактором “Насьйоналя”. <…> Прийшло багато інших депутатів <…> Усі були глибоко обурені, але ніхто не казав даремних фраз. Це був той мужній гнів, що породжує великі рішення. <…> Становище було серйозним. Заарештовані шістнадцять депутатів, усі генерали, які були членами Зборів <…> Усі газети закриті, усі друкарні зайняті військами. На боці Бонапарта армія в вісімдесят тисяч чоловік, яка за кілька годин може бути подвоєна, на нашому боці – нічого. Народ обдурений і беззбройний. Телеграф в їхньому розпорядженні. Усі стіни заклеєні їхніми плакатами, а у нас – жодного друкарського верстата, жодного аркуша паперу. Ніякої можливості викликати протест, ніякої можливості розпочати боротьбу. Переворот закутий у броню, республіка оголена, у заколотників рупор, у республіки кляп.

Що робити?

…З цією людиною, яка три роки носила високе звання голови Народних зборів Франції та вміла лише прислуговуватись більшості, нам хотілося б покінчити зараз, щоб ніколи більше про неї не говорити. В останній час він примудрився впасти іще нижче, ніж можна було очікувати навіть від нього. <…> Депутати розташувались у нього в кабінеті, і зайняли його стіл, поки він бурчав та бідкався у своєму кріслі, й склали протокол про те, що відбулося, оскільки хотіли, щоб в архівах зберігся офіційний опис здійсненого злочину.

Коли протокол було складено, депутат Кане прочитав його голові та подав йому перо.

– Навіщо воно мені? – спитав він.

– Ви голова, – відповів Кане, – це наше останнє засідання. Ваш обов’язок – підписати протокол.

Ця людина відмовилась.

Дюпен – це ганьба нечувана.

Згодом він отримав винагороду. Здається, його зробили чимось на кшталт головного прокурора касаційного суду.

Дюпен надав Луї Бонапарту послугу, ставши замість нього останнім з людей. <…> У той час на стіні казарми, поряд з воротами, був наклеєний плакат, на якому було надруковано великими літерами: ПЕРЕГЛЯД КОНСТИТУЦІЇ. Це була реклама брошури, опублікованої за два чи три дні до перевороту, без імені автора, і яка вимагала відновлення імперії. Її приписували президенту республіки. <…>

Луї Бонапарт усе своє життя тільки й робив, що чатував на випадок; пройдисвіт, який бажав провести самого господа бога. Йому була властива холодна зосередженість гравця, котрий збирається зшахрувати. Шахрайство допускає зухвалість, але виключає гнів. Перебуваючи в ув’язненні в Гамі, він читав лише одну книгу: “Государ”. У нього не було родини, – він міг вважати себе і Бонапартом, і Верхюлем⁷⁵; у нього не було батьківщини, – він міг вибирати між Францією та Голландією.

Цей Наполеон не відчував злоби до Англії через острів св. Олени. Він захоплювався Англією. Сердитися? До чого? Для нього на землі існувала одна лише вигода. Він усе прощав, тому що з усього отримував користь; він забував образи, тому що завжди керувався тільки розрахунком. Яка йому була справа до його дядька? Він не служив йому, він поставив його собі на службу. У своїй убогості він гадав повторити Аустерліц. З орла він зробив опудало.

Пам’ятати зло – витрата непродуктивна. Луї Бонапарт пам’ятав лише те, що могло бути йому корисно. Він посміхався англійцям, забувши про Гудсона Лоу⁷⁶, він посміхався роялістам, забувши про маркіза де Моншеню⁷⁷.

Цей політичний діяч був людиною серйозною, добре вихованою, який нікому не відкривав свої злочинні задуми. Ніколи не захоплюючись, він вчиняв лише так, як було прийнято, не любив різкостей та брутальних слів; скромний, коректний, освічений, він міг поговорити про необхідність різанини та вчинив криваву бойню лише тому, що цього вимагали обставини.

Усе це, повторюємо, без пристрасті та без гніву.

Луї Бонапарт був одним з тих, хто спробував на собі моторошний вплив Макіавеллі.

І цій людині вдалося знеславити ім’я Наполеона, наваливши на брюмер свій грудень. <…>

В одну ніч зникли недоторканість закону, гідність судді, честь солдата. Усе було жахливо спотворено. Присяга стала клятвопорушенням, прапор – брудною ганчіркою, армія – шайкою розбишак, правосуддя – злодіянням, закон – насильством, управління країною – шахрайством, Франція – кублом. І це називається – врятувати суспільство.

Так на дорозі бандит рятує перехожого.

Франція йшла своєю дорогою, Бонапарт зупинив її. <…> Вчора президент республіки, сьогодні каторжник. Він клявся, він клянеться ще й тепер, але уже зовсім іншим тоном. Клятва перетворилась на прокляття. <…>

Якщо розвіяти туман, що огортає кожного, хто бере участь у боротьбі партій, туман, що на відстані перекручує та затемнює обличчя людини, Еміль де Жірарден⁷⁸ постає перед нами як видатний мислитель, як письменник енергійний, вмілий, сильний, логічний, який точно виражає свої думки, журналіст, в якому, як в усіх крупних журналістах, відчувається державна людина. Емілеві де Жірардену ми зобов’язані пам’ятним кроком уперед – дешевою газетою. У Еміля де Жірардена є великий дар – впертість думки. Еміль де Жірарден – вартовий суспільних інтересів, для нього газета – дозорний пост; він вичікує, дивиться, знаходиться у засідці, веде розвідку, спостерігає, дає сигнал за найменшої тривоги та відкриває вогонь своїм пером; він готовий вести боротьбу в усіх видах: сьогодні він вартовий, завтра генерал. Як усі глибокі уми, він розуміє, бачить, визначає, він, так би мовити, сприймає велику та дивну єдність цих трьох слів: революція, прогрес, свобода: він хоче революції, але насамперед шляхом прогресу, він хоче прогресу, однак лише посередництвом свободи. <…> Еміль де Жірарден більше демократ, ніж республіканець, більше соціаліст, ніж демократ; у той день, коли ці три ідеї: демократія, республіка, соціалізм, іншими словами, принцип, форма та застосування, урівноважаться в його розумі, усі його коливання щезнуть. У нього уже є сила, буде і сталість. <…> Що б про нього не казали, Еміль де Жірарден один з тих людей, які роблять честь сучасній пресі; він найгарнішим чином поєднує в собі мистецтво борця та незворушність мислителя. <…>

…не рахуючи жертв різанини, перемога, отримана переворотом, відобразилась у таких цифрах: вісімдесят вісім депутатів вигнані, одного вбито. <…>