Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Злочин вдався, і всі приєдналися до нього. <…>

Залишалося одне: піти у вигнання. Люди великої душі, гордість народу, емігрували. Це було страшне видовище: Франція, вигнана із Франції. <…>

Проти цього володаря, переможця, завойовника, диктатора, імператора, всемогутнього володаря повстає та йде війною самотній блукач, який позбувся всього, зубожілий, переможений, переслідуваний. У Луї-Наполеона десять тисяч гармат і п’ятсот тисяч солдатів; у письменника – перо та чорнильниця. Письменник – ніщо, піщинка, тінь, безпритульний вигнанець, безпаспортний волоцюга, – але поруч з ним і на його боці б’ються дві великі сили: непереможне Право та безсмертна Істина. <…>

У моїй пращі – лише один камінь, проте смертоносний; ім’я йому – справедливість. <…>

Він буде імператором – так що ж! Та нехай виявиться хоча б одна людина, яка не схилить перед ним голову! Нехай Луї Бонапарт знає: можна заволодіти державою, однак совістю заволодіти не можна.

Громадяни, мир переможе!

Це торжество майбутнього видно уже тепер, воно наближається, ми напередодні його. Воно називатиметься Виставкою 1878 року. Що таке насправді Міжнародна виставка? Це підпис усіх народів під угодою про братерство. Це союз промисловості з мистецтвом, це співробітництво науки з винахідництвом, це взаємодія думки та праці, це викликане прогресом зростання добробуту, це поєднання ідеалу з дійсністю. Це спілкування націй в гармонії, створеній працею. Боротьба, якщо хочете, але боротьба цілюща; дивний двобій трудящих, що залишає після себе не смерть, а життя, не трупи, а чудові створіння; грандіозна битва, в якій усі – переможці. (Тривалі оплески). <…>

<…> Ми, філософи, повинні ненастанно сповіщати мир усьому світові. Так розкриємо ж повністю зміст цього великого слова.

Скажемо прямо, що саме потрібно Франції, Європі, усьому цивілізованому людству, що можна здійснити вже зараз, чого ми хочемо: це – релігія без нетерпимості, тобто розум замість догматизму; каральна система без смертної кари, тобто виправлення замість помсти; праця без експлуатації, тобто добробут замість жебрацтва; пересування, що не обмежується кордонами, тобто свобода замість перепон; нації без взаємної ворожнечі, тобто посередництво замість війни (рух у залі); словом, усі види роззброєння, за винятком одного – роззброєння совісті. (Численні вигуки: “Браво!”).

Так, я наполягаю на цьому виняткові. Тому що, поки політика використовуватиме війну, каральна система – ешафот, релігія – залякування пеклом, а суспільство – примус; поки принцип, інакше кажучи, право, буде протилежний фактові, інакше кажучи – кодексу; поки громадянський закон проголошуватиме непорушність, а карний – непоправність; поки можна буде заковувати в кайдани свободу та придушувати істину; поки судді буде надана можливість перетворюватись на ката, а правителеві – на тирана; поки перед нами глибочітимуть безодні, вириті нашими ж руками; поки існуватимуть пригнічені, експлуатовані, пригноблені; поки невинні витікатимуть кров’ю, а слабкі – витікатимуть сльозьми, – необхідно, громадяни, щоб совість залишалася у всеозброєнні. (Тривалі оплески).

Озброєна совість – це грізний Ювенал, це вдумливий Тацит, це Данте, який таврує Боніфація, тобто праведна людина, котра карає “непогрішного”, це Вольтер, який вимагає помсти за Каласа, інакше кажучи – правосуддя, що закликає до порядку суд. (Сильне збудження. Потрійний вибух оплесків). Озброєна совість – це безстороннє право, що ставить перепону криводушному законові, це філософія, що скасовує тортури, це терпимість, що знищує інквізицію, це світло істини, що витісняє заграву вогнищ. Так, совість була і буде озброєною, голос Ювенала і Тацита потужно лунатиме, поки людське правосуддя задовольнятиметься своєю віддаленою схожістю із божественним правосуддям, поки державна необхідність служитиме виправданням для жорстокості, поки царюватиме грізне vae victis⁸¹, поки заклик до милосердя вважатиметься закликом до заколоту, поки вперто відмовлятимуться зробити те єдине, що може попередити громадянську війну, – оголосити амністію. (Сильне хвилювання. Тривалі оплески).

На цьому я закінчу. І закінчу словами надії.

Будемо вірити в нашу вітчизну. Доля Франції нерозривно переплетена з майбутнім людства. Ось уже три століття, як світло усьому миру виходить із Франції. Мир не змінить свого смолоскипа.

Не думайте, проте, благородні патріоти, що мої надії переходять в ілюзії. Я вірю у Францію як син своєї батьківщини – і, отже, пристрасно; але водночас вірю в неї як філософ – і, отже, розумно. Панове, я говорю щиро і разом з тим мужньо; я не хочу нічого приховувати. Ні, я не забуваю, що говорю з громадянами Парижа. Перед такою аудиторією відповідальність пропорційно зростає. Гідна народу лише правда, і сказати правду – мій обов’язок.

Так от. Правда полягає в тому, що ми переживаємо грізні дні. Правда полягає в тому, що, якщо запанує суцільна темрява, можлива загибель. За катастрофами ідуть кризи. І все ж – я сподіваюсь.

Більше того – я сповнений впевненості. Чому? Скажу вам, і це буде моє останнє слово.

Рух людства до майбутнього сполучений з тими ж труднощями, яких зазнають мореплавці в пошуках нових земель. Прогрес – це плавання по океану, часто у темряві ночі. Людство, можна сказати, перебуває у відкритому морі. Величезний корабель рухається повільно, навколо нього вирують хвилі, бурі кидають його в усі боки, і трапляються страшні хвилини. Часом обрій затягується млою, а тоді корабель пливе начебто навмання, – куди? У безодню! На шляху зустрічається підводний риф – імперія, трохи далі мілина – “Сіллабус⁸²”, а потім налітає шквал – Седан⁸³. (Рух у залі). Рік проголошення непогрішності папи – це рік падіння Франції. Буревії упереміжку із вдарами грому. Грізною хмарою, насиченою блискавками, нависло над головами минуле. Ця блискавка – меч; ось ця – скіпетр; цей гуркіт – війна. Що чекає на мандрівників? Невже вони з’їдять одне одного? Чи не закінчиться усе плотом “Медузи” – рукопашною зголоднілих людей, які зазнали корабельної аварії, бійкою у темряві? Невже загибель неминуча? Мандрівники зводять очі до неба. Вони шукають там знамення, надії, допомоги. Жах сягає межі. Де порятунок? І раптом туман починає розсіюватись, звідкись мерехтить світло. Начебто розірвалася чорна завіса хмар, темрява розсіялась, і на горизонті, над безоднями, зверху хмарин, охоплене тремтінням людство бачить яскравий світоч, вісімдесят років тому запалений гігантами наприкінці вісімнадцятого століття, величний маяк, який один за одним спрямовує стомленим народам ті три промені, з яких складається цивілізація майбутнього: Свобода, Рівність, Братерство. (Тривалі оплески).

Свобода – це заклик до народів. Рівність – заклик до людства. Братерство – заклик до душ людей.

Мандрівники, котрі пережили катастрофу, пристаньте до цього великого берега – республіки!

Тут – гавань. (Вітальні вигуки, що довго не припиняються. Вигуки: “Хай живе республіка!”, “Хай живе амністія!”, “Хай живе Віктор Гюго!”).
Століття від дня смерті Вольтера (1878)
Сто років тому в цей день⁸⁴ помирала людина. Вона помирала безсмертною. Вона уходила від нас, обтяжена роками, обтяжена творами, обтяжена найславнішою та найжахливішою відповідальністю – відповідальністю за совість людей, яку вона попереджала і прагнула наставити на правильний шлях. Вона уходила, супроводжувана прокляттями та благословеннями – прокляттями минулого та благословеннями майбутнього, – такі, панове, дві чудові форми слави. <…>

<…> Ми зібрались сюди у цей величний момент, у цей урочистий час, щоб шанобливо схилитися перед моральним законом і сказати світові, який прислуховується до слів Франції, таке: “Існує лише одна сила – совість на службі справедливості; існує лише одна слава – геній на службі істини”. (Рух у залі). <…>

<…> До Революції …народ [являв собою] …невігластво. Релігія …нетерпимість. Правосуддя …несправедливість. <…> …наведу два факти, але досить переконливі⁸⁵. <…>

<…> Тоді, о Вольтер, ти зойкнув від жаху, і цей вигук буде твоєю вічною славою! (Вибух оплесків). Тоді ти розпочав небачений процес проти минулого; захищаючи інтереси людського роду, ти розпочав суперечку з тиранами й чудовиськами, і ти виграв цю суперечку. Велика людина, будь благословенний навіки! (Знову оплески).

Панове, жахливі речі, про які я вам щойно нагадав, відбувалися в освіченому суспільстві; життя було веселе та легке, люди жили не замислюючись, не звертаючи уваги ані на те, що робилося нагорі, ані на те, що робилося внизу; байдужість переходила в безтурботливість, граціозні поети – Сент-Олер, Буффлер, Жантіль-Бернар – творили гарні вірші, при дворі одне свято змінювало друге. Версаль сяяв, Париж тонув у невігластві. І в цей час, під впливом релігійного фанатизму, судді колесували старця, а священники виривали язик у юнака за те, що він співав. (Сильне хвилювання в залі. Оплески).

Перед обличчям цього легковажного та жалюгідного суспільства один Вольтер, маючи проти себе усі ці з’єднані сили – двір, знать, фінансистів, цю могутню, але безсвідому та сліпу юрбу, суд, що викликає огиду, скрушує одних і догоджає іншим, схилив коліна перед королем на плечі народу (вигук: “Браво!”), такий брутальний до підданих і такий покірливий правителям, духовенство – зловісну суміш лицемірства та фанатизму, – один Вольтер, повторюю, оголосив війну цій коаліції усіх сил соціальної несправедливості, цьому величезному та страшному світові і розпочав з ними бій. Якою ж зброєю він воював? Зброєю, в якій поєднуються легкість вітру та міць грому, – пером. (Оплески).

Цією зброєю він бився, цією зброєю він переміг.

Панове, схилимося перед ним.

Вольтер переміг. Вольтер вів війну сонцесяйну, війну одного проти всіх, тобто велику війну. Війну ідеї проти грубої матерії, війну розуму проти забобонів, війну справедливості проти несправедливості, війну проти поневолювача на захист пригніченого, війну добра, війну гуманності. Йому були властиві ніжність жінки та гнів героя. Це був великий розум і безмежне серце. (Вигуки: “Браво!”).

Він переміг старий кодекс і стару догму. Він переміг феодального сеньйора, старовинного суддю, римського священника. Він підніс чернь до ступеня народу. Він освічував, заспокоював та цивілізовував. <…> …він зазнав усіх загроз, усіх образ, усіх переслідувань, наклеп, вигнання. Він був невтомний і непохитний. Він переміг насильство усмішкою, деспотизм – сарказмом, непогрішність – іронією, впертість – наполегливістю, невігластво – істиною.

Я щойно вимовив слово “усмішка”. На ньому слід запинитись. Усмішка – це і є Вольтер.

Слід сказати про це, панове, тому що прагнення до заспокоєння становить велику якість філософів, – у Вольтері завжди врешті-решт відновлювалася рівновага. Який би не був справедливий його гнів, він проходить, і роздратований Вольтер завжди поступається місцем Вольтеру спокійному. І тоді в його глибоких очах з’являється усмішка.

Усмішка ця – сама мудрість. Усмішка ця, я повторюю, і є Вольтер. Усмішка часто переходить у сміх, але він стримується філософським сумом. По відношенню до сильних він насмішливий, по відношенню до слабких – ласкавий. Він навіює неспокій пригноблювачам і заспокоює пригнічених. Для високопоставлених – уїдливість, для принижених – жалощі. Так! Проникнемось чарівністю цієї усмішки. У ній сяйво зорі. Вона осяювала істину, справедливість, добро – усе, що є чесного в корисному; вона висвітлювала усі схованки забобонів, тому що ці потворності необхідно показувати людям. Ця усмішка була сонцесяйною та плідною. Нове суспільство, прагнення до рівності та поступок, перший прояв братерства, що зветься терпимістю, взаємна добра воля, гармонійний розподіл прав між людьми, визнання розуму вищим законом, знищення забобонів і пристрастей, душевна ясність, дух поблажливості та вибачення, гармонія, мир – ось що народилось із цієї великої усмішки.

У той день, – а цей день, без сумніву, близький, – коли буде визнано тотожність мудрості та милосердя, у той день, коли буде проголошена амністія, у той день, я впевнений, там, нагорі, у надзоряному світі, Вольтер посміхнеться. (Потрійний вибух оплесків. Вигуки: “Хай живе амністія!”).

Панове, між двома служителями людства, розділеними проміжком у вісімнадцять століть, існує таємничий зв’язок.

Боротись проти фарисейства, викривати лицемірність, стирати на порох тиранію, узурпацію, забобони, брехню, маловірність, зруйнувати храм, щоб спорудити новий, тобто замінити брехню істиною, нападати на жорстокість суду, нападати на кровожерливе духовенство, взяти батіг і вигнати усіх торговців із святилища, вимагати спадщини для позбавлених неї, захищати слабких, бідних, пригнічених – ось війна Іісуса Христа. І хто ж та людина, котра вела цю війну? Вольтер. (Вигуки: “Браво!”).

Діяння євангельські доповнюються діяннями філософа; те, що розпочав дух лагідності, продовжує дух терпимості; скажемо ж із почуттям глибокої поваги: Іісус плакав, Вольтер посміхався; із цієї божественної сльози та цієї людської усмішки народилося та любов, якою проникнута сучасна цивілізація. (Тривалі оплески).

Чи завжди посміхався Вольтер? Ні. Часто він обурювався. <…>

<…> …у Вольтері [панує] загальнолюдський [початок]. Можна сказати, що в плідному вісімнадцятому столітті …Вольтер.., дух …широкий, уособлював Людину.

<…> Панове, зводити цілі епохи до людських імен, давати імена століттям, перетворювати їх якоюсь мірою на людські особистості – цей дар було дано лише трьом народам: Греції, Італії, Франції. Кажуть: “століття Перікла”, “століття Августа”, … “століття Вольтера”. Ці назви мають великий смисл. Цей привілей – давати імена століттям, – належить лише Греції, Італії та Франції, є найвищий прояв цивілізації. До Вольтера століттям давалися імена голів держав. Вольтер більш ніж голова держави – він голова ідей. Вольтером починається нова ера. Відчувається, що віднині вищим двигуном, що керує людським родом, буде думка. Цивілізація корилася брутальній силі, тепер вона коритиметься ідеалові. Скіпетр і меч зламані, їх заміняє промінь світла; на зміну владі приходить свобода. Немає іншої верховної влади, крім закону для народу та совісті для особистості. Кожен із нас відчутно розрізняє дві сторони прогресу: здійснювати своє право, тобто бути людиною; виконувати свій обов’язок, тобто бути громадянином.

Таке значення цих слів – “століття Вольтера”… <…>

І. Промова на відкритті конгресу

Засідання 17 червня 1878 року
<…> Панове, у вас високе призначення. Ви – свого роду установчі збори літератури. Вам дано право якщо не приймати закони, то в усякому випадку їх пропонувати. Проголошуйте справедливі істини, висловлюйте вірні думки, і якщо, що навряд чи можливо, ви не будете почуті, – ну що ж, тим гірше для законодавства.

Вам належить заснувати інститут літературної власності. Вона випливає із права, ви хочете внести її до зведення законів. Бо – я стверджую це – ваші рішення та поради будуть узяті до уваги.

Ви дасте зрозуміти законодавцям, яким хотілося б звести літературу до масштабів місцевого явища, що вона – явище всесвітнє. Література – це керівництво людського розуму людським родом. (Вигуки: “Браво!”).

Літературна власність корисна для всіх. Усі старі монархічні закони заперечували й заперечують досі літературну власність. З якою метою? З метою поневолення. Письменник-власник – це письменник вільний. Позбавити його власності – значить позбавити його незалежності. На це прийнамні сподіваються. Звідси – своєрідний софізм, який міг би здатися дитячим, якби він не був підступним: думка належить усім, вона не може бути чиєюсь власністю, отже, літературної власності не існує. Тут насамперед дивна суміш здатності до мислення, яка властива усім, з думкою, яка індивідуальна; думка – це я; потім – суміш думки, поняття абстрагованого, із книгою, річчю цілком матеріальною. Думка письменника, поки вона ще лише думка, непомітна, вона уходить від будь-якого дотику; вона летить від душі до душі; їй властиві такий дар і сила – virum volitare per ora⁸⁶; але книга відрізняється від думки: вона настільки помітна, що її іноді хапають і арештовують. (Сміх). Книга, створена в друкарні, належить промисловості і започатковує широкі комерційні операції в різних формах; вона продається та купується; вона є власністю, цінністю створеною, а не благопридбаною, багатством, яке письменник приєднує до національного багатства. І, звичайно, з усіх точок зору, вона є найбільш беззаперечним видом власності. І от на цю недоторкану власність зазіхають деспотичні уряди; вони конфіскують книгу, сподіваючись таким чином відняти у письменника свободу. Звідси система королівських пенсій: забрати все і повернути дещо; пограбувати й підкорити собі письменника. Спочатку його обкрадають, потім покупають. Утім, це даремна спроба. Письменник не піддається. (Оплески). Його перетворюють на жебрака, але він залишається вільний. (Оплески). <…>

Але, як я щойно сказав, у цій жертві немає потреби.

Світло! Завжди світло! Скрізь світло! Його потребують усі! Воно міститься у книзі. Розкрийте ж книгу ширше. Дайте їй можливість сяяти, дайте їй діяти. Хто б ви не були, якщо ви хочете просвіщати, надихати життя, наставляти, пом’якшувати, заспокоювати – поширюйте книги скрізь; учіть, показуйте, доводьте; примножуйте кількість шкіл: школи – світлоносні точки цивілізації.

Ви виявляєте турботу про свої міста, ви хочете жити в безпеці у своїх домівках, ви побоюютесь залишати вулиці у темряві; подумайте ж про іще більшу небезпеку – залишати у темряві людський розум. Уми подібні до великих доріг: і тут зустрічаються перехожі, і тут виявляються добромисні та зловмисні супутники, і тут трапляються лиховісні волоцюги; погана думка подібна до нічного крадія, у душі теж є зловмисники; нехай же скрізь буде світло; не залишайте у людській свідомості темних кутків, де можуть гніздитися забобони, де можуть ховатися хибні погляди, де може критися брехня. Невігластво – це сутінки, там гасає зло. Думайте про освітлення вулиць, будь ласка; але думайте також, думайте передусім про просвіту умів. (Тривалі оплески).

Для цього необхідна, звичайно, велика витрата світла. Цією благородною справою Франція займається уже три століття. <…>

<…> …вороги цивілізації, вороги книги, вороги вільної думки, вороги розкріпачення та звільнення, вороги розуму – усі ті, хто в догмі бачить вічного наставника, а в роді людському вічного учня. Але вони даремно клопочуть: минуле належить минулому, …усякому осліпленню кладуть край, невігластво та хибні погляди мають межу. <…>
ІІ. Громадське надбання з відшкодуванням

Засідання 21 червня 1878 року

Тепер ми торкнемося питання про третю особу – про спадкоємця. Що стосується мене, то я не коливаючись скажу, що право найбеззаперечне, найповне належить названим мною двом сторонам: перша з них – автор, друга – суспільство.

Автор створює книгу, суспільство приймає або відмовляється від неї. Творець книги – автор, творець її долі – суспільство. Спадкоємець не створює книги; він не може претендувати на права автора. Спадкоємець не створює успіху книги; він не може претендувати на права суспільства.

Я був би засмучений, якби конгрес надав хоча б якого-небудь значення волі спадкоємця.

Не будемо виходити із фальшивих передумов.

Автор знає, що робить; суспільство знає, що робить; спадкоємець – не знає. Він нічого не робить, він пасивний.

Дослідимо спочатку права двох сторін, що протистоять одне одному: автора, який створює книгу, та суспільства, яке приймає або заперечує його творіння. Автор має необмежене, повне право на власний твір; це очевидно. Право це поширюється дуже далеко, аж до права на знищення своєї праці. Внесемо ясність у це питання.

До опублікування твору автор має беззаперечне та безмежне право. Уявіть собі письменника, скажімо, Данте, Мольєра, Шекспіра. <…> Шекспір може знищити “Гамлета”, Мольєр – “Тартюфа”, Данте – “Пекло”.

Але після того як твір опублікований, автор уже не є його володарем. Тоді уже друга діюча особа заволодіває книгою. Називайте її як завгодно: людський розум, громадське надбання, суспільство. <…> …твір уже більше не належить авторові. Віднині він не може нічого викинути з нього; всеодно, після смерті автора, випущене буде відновлено. Воля автора уже безсила. <…> Він може вносити стилістичні поправки, він не може вносити виправлення по суті. Чому? Тому що інша особа – суспільство – стало володіти його твором. <…> Найбільше, що може зробити автор, – це писати щиро. <…>

Ми залишаємо свою працю, залишимо ж судити про неї майбутньому. Після смерті, після зникнення автора його творіння належить лише його пам’яті: воно ганьбить або прославляє її. (Вигуки: “Правильно! Чудово!”).

Я заявляю, що якби мені довелося вибирати між правом письменника та правом суспільства, я віддав би перевагу суспільству. Насамперед – ми люди обов’язку та жертвенного служіння; перш ніж працювати для себе, ми повинні працювати для всіх.

Але от з’являється третя діюча особа, третій учасник, до якого я відчуваю жвавий інтерес; це – спадкоємець, це – дитина. Тут виникає питання вищою мірою делікатне, вищою мірою цікаве – питання про літературну спадкоємність і про форми, в які воно має вилитись. <…>

Автор створив книгу.

Суспільство її прийняло.

Спадкоємець до цього непричетний. Його це не стосується. <…>

Спадкоємець не має права що-небудь викреслювати, знищити хоча б рядок; він не має права затримати ані на хвилину друкування твору свого померлого родича чи зменшити наклад книги хоча б на один примірник. (Вигуки: “Браво! Браво! Чудово!”).

Йому належить лише одне право – жити за рахунок спадщини, яку заповів йому померлий родич.

Панове, висловлюсь прямо: я вважаю усі існуючі закони, що стверджують права спадкоємця на певний термін, огидними. Вони дарують йому владу, яку не мають права вручати, вони дарують йому право публікації протягом певного відрізку часу, що, до речі, даремно, тому що закон легко обходять.

Повторюю: на мою думку, спадкоємець має лише одне право – жити за рахунок праць свого померлого родича; це право – священне, і нелегко, звичайно, було б змусити мене позбавити спадщини наших дітей і онуків. Ми працюємо передусім для людства, потім – для наших дітей.