Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Ось що можна сказати про право зборів.

Отже, ваші ж власні закони обернуться проти вас, вам буде завдано вдару вашою ж зброєю! Основні принципи демократії піднімуться проти вас з усіх боків; переслідувані, вони стануть могутніми; розгнівані, вони стануть страшнішими для вас. (Рух у залі).

Ви скажете: “Небезпека посилюється”.

Ви скажете: “Ми завдали вдару по загальному виборчому праву, і це нам не допомогло. Ми завдали вдару по праву зборів, і це нам не допомогло. Ми завдали вдару по свободі преси, і це нам не допомогло. Слід викорчувати зло з корінням”.

І тоді, перебуваючи під владою нездоланної сили, подібно до одержимих, котрі діють не по своїй волі, а вабливі найневблаганнішою логікою – логікою уже скоєних помилок (вигук: “Браво!”), слухаючись рокового голосу, який штовхатиме вас усе далі й далі, – як ви вчините тоді?

Але тут я зупиняюсь. <…> Я не хочу випереджати події і будувати які б то не було нестерпні здогадки про наслідки тих помилок, які ви уже почали здійснювати. <…> Час скінчити ці вічні порожні декларації, під прикриттям яких зазіхають на наші права, на загальне виборче право, на свободу преси і навіть – як показують деякі випадки довільного тлумачення регламенту – на свободу трибуни. <…>

Панове, подумайте над усім цим як патріоти, як люди розуму. Я звертаюсь зараз до тієї справжньої більшості, яка не раз проглядала з-під удаваної більшості, яка противилася пунктові про ув’язнення до фортеці у законі про заслання і відмовилось надати цьому законові зворотної сили… <…> Саме до тієї більшості, яка може врятувати країну, звернені тепер мої слова.

Я не сподіваюсь переконати авторів теорій про тверду владу, які перебільшують її значення і тим самим компрометують її, які майстерно організовують провокації, для того щоб досхочу пригнічувати народ (сміх і вигуки “Браво!”), і які, на тій підставі, що вони вирвали кілька тополь з бруківок Парижа³², вважають себе в силах викорчувати друковане слово із серця народу. (Вигуки: “Браво! Браво!”).

Я не сподіваюсь переконати ані цих державних діячів минулого, котрі страждають ось уже тридцять років на застарілі політичні недуги, ані тих людей, котрі гаряче піддають анафемі всю пресу без розбору, не спускаючись навіть до того, щоб відділити добропорядну її частину від зловмисної, і котрі стверджують, що найкраща газета не варта найпоганішого проповідника. (Сміх у залі).

Так, я відвертаюсь від цих людей, які стоять на крайніх позиціях і глухих до голосу переконання. Я благаю вас, законодавців, породжених загальним виборчим правом і які усвідомлюють, незважаючи на прийнятий недавно згубний закон³³, своє високе походження, я благаю вас визнати й проголосити урочистим вотумом, вотумом, який пролунає як вирок, міць і священну недоторканість думки. Замах на пресу означає безпосередню загрозу для суспільства. (Вигуки: “Правильно! Правильно!”). Якого вдару збираються завдати ідеям за допомогою такого закону, що хочуть зробити з ними? Притиснути їх? Але вони непорушні. Обмежити їх? Але вони нескінченні. Придушити їх зовсім? Але вони безсмертні. (Хвилювання в залі, яке довго не припиняється). <…>

…з точки зору (В. Гюго має на увазі будь-яку реакційну партію. – Прим. авт.)… думка – це тяжкий проступок, читання – серйозна провина, творчість – зазіхання на підвалини (шум у залі), – що стосується …партії, що не розуміє нашої епохи, якій вона глибоко чужа, партії, яка нині прагне до того, щоб наша преса була віддана до рук податкового управління, а наші театри – до рук цензури, щоб наші книги були піддані анафемі, а всі наші ідеї суворо засуджені, щоб усе пов’язане з рухом суспільства вперед підлягало репресіям, партії, яка в інший час прагнула б привернути проскрипції на наші голови (вигуки: “Вірно! Браво!”) <…> нехай вона міцно засвоїть: часи, коли вона могла являти небезпеку для суспільства, минули! (Вигуки: “Вірно! Вірно!”). <…>

Ми рухаємось від старого світу до нового світу. Ах, уж ці наші правителі, люди, котрі мріють зупинити людство в його русі уперед, опустити шлагбаум над дорогою прогресу, – чи подумали вони про те, що роблять? Чи віддають вони собі звіт у тому, яку катастрофу вони можуть викликати, яке жахливе соціальне Фампу вони готують, коли в період небаченого в історії людства руху ідей, у момент, коли величезний і величний потяг мчить на всіх парах, вони боягузливо, підло, крадькома підсовують подібні закони у колеса преси, цього потужного локомотива всенародної думки. (Сильне збудження в залі). <…>

Люди з тривогою озираються навколо, дивляться одне на одного і запитують одне одного: Хто ж створює цей хаос? Хто відповідальний за це зло? Хто винний? Кого слід покарати? Кому завдати вдару?

У Європі партія страху говорить: винна Франція. У Франції вона говорить: винен Париж. У Парижі вона говорить: винна преса. А людина розважлива, котра спостерігає й думає, говорить: ані преса, ані Париж, ані Франція не винні; в усьому винен людський розум. (Рух у залі). Так, людський розум. Людський розум, який зробив народи тим, що вони є, який вічно вивчає, досліджує, розмірковує, сперечається, сумнівається, не погоджується, проникає в глибину речей, виносить про них судження й без упину трудиться над розв’язанням проблеми, від віку поставленої творцем перед його створіннями. Людський розум, з яким ведуть боротьбу, який без кінця переслідується, притискається, обмежується, зникає лише для того, щоб потім з’явитися знову, і приймає послідовно, із століття в століття, переходячи від одних досягнень до інших, обличчя того чи іншого глашатая ідей! Людський розум, який з’явився під ім’ям Яна Гуса і не загинув на вогнищі в Констанці (вигук: “Браво!”); який з’явився під ім’ям Лютера і розхитав католичні канони; який з’явився під ім’ям Вольтера і розхитав релігію; який з’явився під ім’ям Мірабо і розхитав королівську владу! (Сильне хвилювання в залі, яке довго не припиняється). Людський розум, який з початку світу піддавав перетворенню суспільства та форми правління згідно із законом, усе більш і більш прийнятним, який з’являвся у вигляді теократії, у вигляді аристократії, у вигляді монархії і який нині постає у вигляді демократії. (Оплески). Людський розум, який з’являвся в образі Вавілона, Тіра, Єрусалима, Афін, Рима і який з’явився нині в образі Парижа; який виступав почергово, а іноді і водночас, у вигляді хибної думки, ілюзії, єресі, у вигляді відпочкування від ортодоксії, у вигляді протесту, у вигляді істини. Людський розум, який є великим пастирем і який в кінцевому підсумку завжди крокував у напрямку до справедливого, прекрасного та істинного, осяюючи собою маси, звеличуючи душі, усе більше навертаючи народи до права, а кожну окрему людину – до бога. (Вибух голосів: “Браво!”).

Так от, я звертаюсь до партії страху не лише в цій залі, але й в усій Європі, і кажу їй: вдивіться добре в те, що ви збираєтесь зробити; замислитесь над тим, яку справу ви здійснюєте, і перш ніж розпочати її здійснення, оцініть її масштаби.

Припустимо, ви досягнете своєї мети. Коли ви знищите пресу, вам доведеться знищити ще дещо – Париж. Знищите Париж, доведеться знищити ще дещо – Францію. А коли ви знищите Францію, доведеться вбити ще дещо – людський розум. (Рух у залі, який довго не припиняється).

Так, я повторюю, великій всеєвропейській партії страху слід оцінити масштаби того грандіозного завдання, яке вона, у своєму героїзмі, ставить перед собою. (Сміх і вигуки: “Браво!”). Нехай навіть вона знищить і пресу, аж до останньої газети, і Париж, аж до останнього кругляка бруківки, і Францію, аж до останнього села, всеодно вона нічого не досягне. (Рух у залі). Їй довелося б іще знищити дещо таке, що стоїть непорушно, підносячись над зміною поколінь, поєднуючи у відомому смислі людину з богом; дещо таке, що створило усі книги, задумало усі мистецтва, відкрило усі світи, заснувало усі цивілізації; дещо таке, що шляхом революції завжди добивається того, у чому йому відмовляють, коли воно виявляється у формі мирного прогресу; дещо таке, що, так само як світло, не можна намацати й втримати руками, що недоступно, як сонце, і що зветься людським розумом! (Овація, що довго не вщухає. Багато депутатів лівого крила залишають свої місця і ідуть до оратора, щоб привітати його. Засідання переривається).
Третьестепенному королю³⁴
Король, ты, говорят, изгнал меня. Отлично.

Притом журнальный клещ в газетишке мокричной

От твоего лица бесчестье мне нанес;

И брызжет царственной слюной официоз.

Не шлю тебе ответ, пусть это неучтиво.

Вот видишь ли, король, величество – не диво.

Твой журналист и ты – мне дела нет до вас:

Цветами занят я, которые сейчас

Бог расточает нам; я праздник роз справляю.

К тому ж угрюмый сфинкс, как я предполагаю,

И мрачная скала, для птиц морских приют,

Вниманье обратить едва ли снизойдут

Тот – на песчинку, та – на брызги пены вздорной.

Что плошка начадит, что оскорбит придворный,

В порядке то вещей; мечтатель не сердит.

Твое величество меня не возмутит.

Пусть будет награжден слуга твой безупречный.

Как повелел нам бог, деМестра³⁵ подопечный,

Ты царствуешь, а твой писец строчит.

<…>
ІV. Клерикальным журналистам³⁶ (1850)

(“Релігія прославлена”, з кн. четвертої збірки “Кари”, 1853 р.)

Поскольку вы, треща о мессах и постах

И бога обокрав, что грезит в кущах рая,

Лавчонку мерзкую открыли впопыхах,

Евангелием прикрывая;

Чтоб гнать вас, торгашей; и вы, невесть откуда

Сбредясь, мадонною торгуете вразнос:

Коль с чудом – десять су, и по два су – без чуда;

От коего в церквах должны трещать ступени,

И ваш прелестный стиль слепит очки и взор

Церковных старост и дуэний;

Поскольку вам навоз приятней ненюфара

И стряпаете вы газету для святош,

Где Патуйе³⁷ строчит по планам Эскобара³⁸;

Бросают в сток листки презренного журнала;

Поскольку льете вы в церковный воск свечей

Свое отравленное сало;

Поскольку, наконец, душой черны и грубы,

Скуля от жалости и в барабан долбя,

Слезой скрывая грязь и вдвинув дудку в зубы,

Заманивая их, подлейшей ложью теша,

Сумели на камнях святого алтаря

Воздвигнуть балаган Бобеша³⁹, –

Укрытый рясою, но вредоносный коготь,

Твердить: “Я кроток, чист, иезуит прямой;

Я бью из-за угла, меня ж прошу не трогать”.

Строчит, чернила пьет, льет желчь, исходит пеной,

Царапает, плюет – и туча брызг летит,

Пятная свод небес нетленный!

Но это жуликов переодетых стая;

Что проповедуют среди густой толпы,

На языке блатном меж двух молитв болтая.

Мечту мыслителя, волнующую души;

Когда же за уши вас оттрепать придут,

Вмиг исчезают ваши уши!

Вы прячетесь от глаз, хоронитесь, бежите.

У каждого свой нрав и свой привычный кров:

Сова в дупле сидит, орел парит в зените.

О боже! Мрак ночной, злодейства друг постыдный,

Вкруг вас черней чернил, и в эту тьму ползут

И к вашим льнут губам ехидны.

Нырять в грязи, куда вас гонят вкус и нравы.

Судьба, все мерзости вливая вам в сердца,

Должна и в ваш вертеп направить все канавы.

Когда ж придет к вам тот, кто не лишен отваги,

И, честь вам оказав, промолвит: “Ну, плуты!

Я здесь; беритесь-ка за шпаги!” –

И подлецы, крестясь, бубнят о божьем слове.

О, трусы! В заповедь их страх переодет,

И, отравители, они боятся крови.

Боюсь, булыжники ваш нос пересчитает;

Ведь, – знайте, жулики, – сбежавших от клинка

Обычно палка настигает.

Сумели вы смутить, предав пустой надежде;

Еврейских маклаков пред вами молкнет рой;

Иуды нет в живых, но жив Тартюф, как прежде.

Вы библию червям господним предаете;

Но лишь убежища попросят ложь и гниль, –

Сердца вы настежь распахнете.

Но костюмерная зато у вас богата;

В ней, куртку сняв, порок найдет любой костюм:

К вам Ласенер⁴⁰ войдет, а выйдет Контрафатто⁴¹.

Кто примет вас, тому не жить с беспечным сердцем;

Вас гнать вы нудите – и каждый шарлатан

Потом наряжен страстотерпцем.

Со всеми вы дружны, кто в мире множит муки;

И в умывальнике находят крови след,

Когда вам изредка случится вымыть руки.

Для вас прекрасен меч; и что святее дыбы?

Чудовища! Ваш гимн хвалу поет кострам,

И светоч вы лишь в них нашли бы.

Христос пытается из ветхой встать могилы?

Но вы, иудино отродье, тяжесть ту

Вновь надвигаете, все напрягая силы.

И рок, смеясь, велит, чтобы сынов Лойолы⁴²

Бич папы исхлестал, из Франции гоня,

А из Баварии – хлыст Лолы.

Писаки подлые, старательно ведите;

Ногтями черными скребите мозжечок;

Вопите, клевеща, кусайтесь и живите!

Моря – ударам бурь, гроба – червям и мухам,

Колонны Пропилей – огням закатных роз,

А ваши лица – оплеухам.

Спасайтесь, продавцы поддельной панацеи,

Паяцы алтаря, кто, смрадный сея вздор,

Невинней евнухов и сатаны не злее!

Где есть лжецы подлей и с худшими сердцами,

Чем те, кто вывеску свою прибить могли

Христа кровавыми гвоздями?

Декларація республіканських вигнанців на Джерсі

з приводу Імперії, опублікована в “Moniteur”⁴³ і підписана

в оригіналі: Віктор Гюго, Фор, Фомберто (1852, 31 жовтня)
Партія злочину
“Друзі та брати! За наявності цього ганебного уряду, що заперечує будь-яку мораль і перешкоджає будь-якому соціальному прогресові; за наявності цього уряду, вбивці народу та гвалтівники законів; уряду, який піднесений злочином і мав би скинутий правом, – француз, гідний імені громадянина, не знає і не хоче знати, чи є де-небудь подоба виборів, комедія загального голосування та пародія всенародного опитування; він не питає, чи є люди, що голосують, та люди, які змушують голосувати; чи є стадо, що зветься сенатом і яке розмірковує, та інше стадо, що зветься народом і яке підкоряється; він не питає, чи дійсно папа коронуватиме у центрального вівтаря Собору Паризької богоматері людину, яка (не сумнівайтесь: це неминуче майбутнє) буде прикута катом до ганебного стовпа. За наявності п. Бонапарта та його уряду громадянин, гідний цього імені, робить і повинен робити одне: він набиває рушницю й чекає слушної хвилини”.
Наполеон Малий (1852)
<…> …голова Національних Установчих зборів Арман Марраст підвівся зі свого місця й виголосив:

– Ім’ям французького народу.

З огляду на те, що громадянин Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт, уродженець Парижа, задовольняє умовам обираності, що диктується 44-ю статтею конституції,

З огляду на те, що на виборах президента, проведених по всій території республіки, він одержав абсолютну більшість голосів,

Згідно із 47-ю та 48-ю статтями конституції, Національні збори проголошують його президентом республіки на термін, починаючи із сьогоднішнього дня і аж до другої неділі травня 1852 року.

<…> – Згідно з вимогою закону, я прошу громадянина президента республіки піднятись на трибуну для прийняття присяги.

<…> Усі голови повернулися до цієї людини. У матовому світлі ламп розвиднілося бліде кощаве обличчя з вугластими рисами; великий, довгий ніс, вуса, кучер волосся, що падав на низький лоб; очі маленькі, тьмяні, манера триматися несмілива, невпевнена, – жодної схожості з імператором. Це був громадянин Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт.

При його появі по залу пронісся гомін; заклавши руку за борт свого щільно застебнутого сюртука, він кілька секунд нерухомо стояв на трибуні, на якій були накреслені дати: “22, 23, 24 лютого”; а над ними виступали три слова: “Свобода. Рівність. Братерство”.

До обрання в президенти Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт був депутатом і вже кілька місяців засідав в Установчих зборах; він майже ніколи не висиджував до кінця засідання, але його доволі часто бачили на одній з верхніх лав у п’ятого проходу зліва – ці місця зазвичай називалися Горою; він завжди сидів позаду свого старого наставника депутата В’єйяра. Отже, хоча ця людина була досить відома Зборам, її поява справила сильне враження в залі. Бо для всіх, як для його друзів, так і для противників, в його особі увійшло майбутнє – невідоме майбутнє. Усі відразу загомонили, і в неясному гуркоті, що здійнявся в залі, чулося його ім’я, яке супроводжувалось найрізноманітнішими зауваженнями. Його противники пригадували його пригоди, його “подвиги” в Страсбурзі, в Булоні, прирученого орла та шматок сирого м’яса в трикутному капелюсі. Його прихильники казали про його вигнання, про переслідування, яких він зазнав, про те, що він сидів у в’язниці, що він написав чудову книгу з артилерії, що його твори, написані в Гамській в’язниці, усе ж деякою мірою просякнуті ліберальним, демократичним і соціалістичним духом і що тепер він став більш зрілим, серйознішим; тим, хто згадував про його навіженство, вони нагадували про його біди.

Генерал Кавеньяк, не обраний на посаду президента, щойно склав свої повноваження перед Зборами зі спокійним лаконізмом, як і личить республіканцеві, сидів тепер на своєму звичайному місці, зліва від трибуни, на міністерській лаві, поряд з міністром юстиції Марі. Мовчки, схрестивши руки, дивився він на цю церемонію, яка утверджувала владу нового голови держави.

Нарешті запанував спокій, голова постукав своїм дерев’яним ножем по столу. Настала абсолютна тиша, і голова вимовив:

– Я прочитаю текст присяги.

Усі відчули, що настає насправді священна хвилина. Збори були вже не просто зборами – це був храм. Величезне значення цієї присяги посилювалось ще й тим, що це була єдина присяга, яка приносилася на території республіки. Лютий скасував, як і належало, будь-які політичні присяги, і конституція з тих же міркувань зберігла лише присягу президента. <…> …людина, наділена владою, присягала у вірності народові. Президент, сановник і слуга, присягав у вірності державному народові. Схилившись перед величчю нації, представленій всемогутніми Зборами, він приймав від Зборів конституцію і давав клятву підкорятися їй. Представники народу були недоторкані, але він не був недоторканий. <…>

“Перед богом і перед французьким народом, представленим Національними зборами, клянуся бути вірним демократичній республіці, єдиній і неподільній, і виконувати усі обов’язки, що їх накладає на мене конституція”.

Голова Зборів підвівшись прочитав ці урочисті слова; серед цілковитого мовчання й напруженої тиші громадянин Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт підняв праву руку і сказав твердим і гучним голосом:

– Клянусь!

Депутат Буле (від департаменту Мерти), згодом віце-президент республіки, який знав Шарля-Луї-Наполеона Бонапарта з дитинства, вигукнув:

– Це чесна людина; вона дотримає своєї клятви!

Здавалося, церемонія скінчилась, і всі чекали, що громадянин Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт, віднині президент республіки аж до другої неділі травня 1852 року, залишить трибуну. Але він не залишив її, він відчував благородну потребу зв’язати себе якомога міцніше й додати ще кілька слів до цієї обов’язкової для нього присяги, аби показати, що він приносить її добровільно та щиросердно; він попросив слова. <…>

Збори вітали [його] …слова дружніми оплесками, але що особливо схвилювало всіх і глибоко закарбувалось у пам’яті, що знайшло відгук у свідомості кожного громадянина, це була, повторюємо, та цілком добровільна заява, з якої він почав:

Довіра народу та присяга, яку я щойно приніс, визначають усю мою поведінку в майбутньому.

Мій обов’язок визначений наперед. Я виконаю його, як належить чесній людині.

Я вважатиму ворогами вітчизни усіх, хто зробить спробу змінити будь-яким протизаконним шляхом те, що встановила одностайно вся Франція.

Коли він закінчив говорити, Установчі збори всі до єдиної людини підвелися зі своїх місць і дружно, в один голос, вигукнули: “Хай живе республіка!”

<…>

Час прокинутися людській совісті. Із 2 грудня 1851 року, з того дня, як здійснився зрадницький задум… <…> Цей злочин поєднує в собі усі злочини відразу: зраду – у задумі, порушення присяги – у виконанні, лиходійство та вбивство – у ході боротьби; розкрадання, шахрайство та пограбування – після перемоги. Цей злочин тягне за собою як невід’ємну частину самого себе скасування законів, порушення конституційної недоторканості, незаконне позбавлення свободи, конфіскацію майна, масові нічні вбивства, таємні розстріли, сваволю змішаних комісій, які замінили собою суд, десять тисяч висланих на заслання, сорок тисяч вигнаних, шістдесят тисяч зруйнованих і кинутих у відчай родин.

Повстань, совість! Час прокинутись, час не жде!

Якщо для вас нічого не значать закон, право, обов’язок, розум, здоровий глузд, справедливість, правосуддя, – подумайте про майбутнє. Якщо совість мовчить, нехай піднесе голос відповідальність. <…>

…Франція, як це не дивно, досі нічого не знає про те, що відбулося починаючи з 2 грудня, а якщо знає, то дуже мало, і в цьому її виправдання. Проте завдяки кільком мужнім і благородним виступам у пресі багато фактів почали випливати на поверхню. Наша книга повинна пролити світло на деякі з цих фактів і, якщо дозволить провидіння, показати їх у справжньому вигляді. Важливо, щоб люди мали хоча б деяке уявлення про те, що таке Бонапарт. Зараз, внаслідок заборони зборів, заборони преси, заборони слова, заборони свободи й правди… ніщо, жодна людина, жоден факт, не уявляється в своєму справжньому вигляді, не носить свого справжнього імені. <…> Для Франції, для всієї Європи Друге грудня ще заховано під маскою. Ця книга – не що інше, як рука, що тягнеться з темряви і зриває маску. <…>

Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт, син Гортензії де Богарне, яку Наполеон видав заміж за Луї-Наполеона⁴⁴, голландського короля, народився у Парижі 20 квітня 1808 року. У 1831 році Луї Бонапарт брав участь в італійських повстаннях, в одному з яких було вбито його старшого брата, і намагався скинути папський престол. 30 жовтня 1835 року він зробив спробу звалити Луї-Філіппа. Зазнавши фіаско в Страсбурзі, Луї Бонапарт, помилуваний королем, відправився до Америки, залишивши на розправу своїх спільників. <…> З Америки він перебрався до Швейцарії… 6 серпня 1840 року він висадився в Булоні… Він кидає гроші перехожим на вулиці, розмахує капелюхом, піднявши його на вістря шпаги, і сам же кричить: “Хай живе імператор!” Він стріляє в офіцера⁴⁵, потрапляє при цьому в солдата, якому вибиває три зуби, і рятується втечею. <…> Суд перів засуджує його до довічного ув’язнення. Його відправляють до в’язниці Гам. Там він наче береться за розум і набуває властивість розмірковувати; він пише й публікує кілька книг, в яких, незважаючи на явне нерозуміння Франції та нашого часу, усе ж відчувається дух демократії та прогресу: “Викорінення пауперизму”, “Дослідження про цукрову промисловість” та “Наполеонівські ідеї”, де він змалював імператора поборником гуманізму. У книзі, названій “Історичні фрагменти”, він писав: “Я передусім громадянин, а потім уже Бонапарт”. Уже в 1832 році в книзі “Політичні мрії” він називає себе республіканцем.