Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Джон У. Блоссом, есквайр, талановитий редактор хіггінсвільської газети “Грім та Блискавка, або Бойовий Заклик Свободи”, прибув учора до нашого міста. Він зупинився у Ван-Бюрена.

Ми мали нагоду помітити, що наш колега із “Ранкового Галасу” помилився, припускаючи можливість того, що Ван-Вертера не було обрано, проте він, без сумніву, відкриє свою помилку набагато раніше, ніж наше нагадування трапиться йому на очі. Напевно, причиною омани стали неповні доповіді про вибори.

Ми радо наголошуємо на тому, що місто Блезерсвілл, цілком імовірно, збирається підписати контракт із джентльменами з Нью-Йорка й вимостити майже непрохідні вулиці свого міста нікольсонівською бруківкою. “Щоденне Ура” дуже енергійно підтримує цей почин, і, очевидно, впевнене в його успішності”.

– Грім та блискавка! Невже ви думаєте, що я так розмовляю із цими скотами? Невже ви думаєте, що моїх передплатників не знудить від такої розмазні? Дайте мені перо!

Ще ніколи я не бачив, щоби перо із такою лютістю дряпало і рвало папір і щоби воно так безжально борознило чужі дієслова та прикметники. Він не дійшов ще й середини рукопису, коли хтось вистрелив у нього через відкрите вікно і злегка зіпсував форму мого вуха.

– Ага, – сказав він, – це мерзотник Сміт з “Морального Вулкана”, я чекав на нього вчора.

І витягнувши з-за пояса револьвер флотського зразка, він вистрелив. Куля потрапила у стегно, Сміт упав. Це завадило йому як слід прицілитися. Стріляючи вдруге, він скалічив сторонню людину. Стороннім був я. Втім, він відстрелив мені усього лише один палець.

Потім головний редактор знову почав правити й креслити. Не встиг він із цим покінчити, як у трубу влетіла ручна граната й грубку розірвало на шматки. Проте великих збитків ця подія не завдала, якщо не зважати на два моїх зуби, вибиті випадковим осколком.

– А грубка зовсім розвалилася, – сказав головний редактор.

Я сказав, що, здається, так.

– Ну, це не має значення. Що із нею робити у таку погоду? Я знаю, хто це зробив. Він від мене не втече. Послухайте краще, як треба писати подібні речі.

Я взяв рукопис. Він був так покраяний кресленнями та помарками, що не впізнала б і рідна мати.

Ось що вийшло у нього:
“Дух теннессійської преси
Запеклі брехуни з “Щоденного Землетрусу” знову, мабуть, намагаються замилити очі нашому по-лицарському шляхетному народові, поширюючи підлу і грубу брехню щодо грандіозного заходу дев’ятнадцятого століття – Баллігекської залізної дороги. Думка про наміри обійти Баззардвілл стороною народилася у їх власних поцвілих мізках, точніше – у тій каші, що замінює їм мізки. Нехай краще візьмуть свої слова назад й удавляться ними, якщо бажають врятувати свою підлу шкіру від батога, на який вони цілком заслуговують.

Цей осел Блоссом з хіггінсвільсьої газети “Грім та Блискавка, або Бойовий Заклик Свободи” знову з’явився тут і вештається із Ван-Бюреном.

Ми мали нагоду помітити, що дурнуватий пройдисвіт з “Ранкового Галасу”, через свою нестримну схильність брехати, сказав, начебто Ван-Вертер не пройшов на виборах. Найвища місія журналіста полягає у тому, щоби сіяти правду, викорінювати помилкові погляди, виховувати, очищувати й підвищувати тон суспільної моральності й звичаїв, намагатися робити людей більш лагідними, більш доброчинними, більш милосердними, щоби вони ставали в усьому кращими, доброчиннішими та щасливішими; а цей мерзотний негідник компрометує своє високе звання тим, що поширює усюди брехню, наклепи, непристойну лайку та всіляку вульгарність.

Блезерсвільцям знадобилася раптом нікольсонівська бруківка – їм більш потрібна в’язниця й притулок для убогих. Кому потрібна бруківка у мізерному містечку, що складається з двох барів, однієї кузні та цього гірчичника замість газети, “Щоденного Ура”? Ця повзуча гадина Бакнер, що редагує “Ура”, бекає про бруківку зі своїм звичайним ідіотизмом, а уявляє собі, начебто говорить про щось путнє”.

Тут у вікно із гуркотом влетіла цеглина, посипалися осколки, й мене добряче вдарило по спині. Я відійшов; я починав відчувати, що я тут зайвий.

Редактор сказав:

– Це, мабуть, полковник. Я на нього вже третій день чекаю. Зараз він і сам з’явиться.

Він не помилився. Хвилиною пізніше у дверях стояв полковник із револьвером армійського зразка в руці.

Він сказав:

– Сер, я, здається, маю за честь говорити із паскудним боягузом, що редагує цю мерзенну газетку?

– Саме так. Сідайте, будь ласка. Обережно, цьому стільцеві не вистачає однієї ніжки. Здається мені, що я маю за честь говорити із підлим брехуном, полковником Блезерскайтом Текумсе?

– Саме так, сер. Я прийшов помститися. Якщо ви не зайняті, ми зараз і почнемо.

– Мені ще потрібно закінчити статтю “Про заохочення морального та інтелектуального прогресу в Америці”, але це не нагально. Починайте!

Обидва пістолети вистрелили водночас. Редактор залишився без пасма волосся, а куля полковника опинилася у м’ясній частині мого стегна. Полковнику роздерло ліве плече. Вони знову вистрелили. Цього разу жоден із супротивників не постраждав, але мені дещо дісталося – куля у плече. Під час третього пострілу обох джентльменів було легко поранено, а мені подробили зап’ястя. Тут я сказав, що, мабуть, піду прогулятися, оскільки це є їхньою особистою справою, і я вважаю неделікатним у неї втручатися. Проте обидва джентльмени переконливо просили мене залишитися й завіряли, що я аніскільки їм не заважаю.

Потім, перезаряджаючи пістолети, вони поговорили про вибори та про майбутній врожай, а я почав був перев’язувати свої рани. Проте джентльмени, не відкладаючи справи, знову відкрили жваву перестрілку, і жоден з пострілів не пролетів задарма. П’ять із шести дісталися мені. Шостий смертельно поранив полковника, який не без гумору додав, що тепер він повинен попрощатися із нами, оскільки у нього ще є справи в місті. Розпитавши адресу трунаря, він пішов геть.

Редактор повернувся до мене і сказав:

– Я чекаю гостей до обіду, і мені необхідно закінчити приготування. Зробіть ласку, перечитайте коректуру й прийміть відвідувачів.

Я трохи зморщив лоба, коли почув про прийом відвідувачів, проте не придумав, що відповісти – мене зовсім оглушила перестрілка і я ніяк не міг прийти до тями.

Він продовжував:

– Джонс буде тут о третій – відстібайте його пліткою, Гіллспай, очевидно, зайде раніше – викиньте його з вікна, Фергюссон завітає близько четвертої – застрельте його. На сьогодні це, здається, все. Якщо буде вільна годинка, напишіть гостреньку статтю про поліцію – всипте перцю головному інспектору, нехай знає. Батоги знаходяться під столом, зброя у шухляді, кулі й порох там у кутку, бинти та корпія у верхніх полицях шафи. Якщо із вами що-небудь трапиться, зайдіть до Ланцета – він хірург, живе поверхом нижче. Ми безкоштовно друкуємо його оголошення.

Він пішов. Я здригнувся. Після цього минуло лише три години, упродовж яких мені довелося пережити стільки усього, що будь-який спокій та веселість духу покинули мене назавжди. Гіллспай прийшов і викинув мене з вікна. Джонс також з’явився без запізнення, і тільки-но я приготувався відстібати його, як він вихопив у мене батіг. У бійці із незнайомим, що не фігурував у розкладі, я втратив свій скальп. Інший незнайомий на прізвище Томпсон, залишив від мене одні лише спогади. Нарешті, загнаний у кут і обложений розлюченим натовпом редакторів, політиканів, жучків та головорізів, котрі кричали, лаялися й розмахували зброєю над моєю головою так, що повітря іскрилося й мерехтіло від блискучої сталі, я вже готовий був попрощатися із своєю посадою у редакції, коли з’явився мій шеф, в оточенні захоплених шанувальників та друзів. Почалося таке звалище й різанина, описати які не в змозі людське перо, хоч би воно було стальним. Люди стріляли, кололи, рубили, підривали, викидали одне одного з вікна. Понісся вихор дикої лайки, блиснули хаотичні спалахи войовничого танцю – і все скінчилося. За п’ять хвилин настала тиша, і ми залишилися удвох зі скривавленим редактором, оглядаючи поле битви, засіяне кривавими залишками.

Він сказав:

– Вам тут сподобається, коли ви трохи звикнете.

Я сказав:

– Я повинен вибачитись перед вами; можливо, за якийсь час я би навчився писати так, як вам подобається; я певен, що після деякої практики я звик би до газетної мови. Проте, відверто кажучи, така енергійна манера виражатися має свої вади – людині постійно заважають працювати. Ви це й самі розумієте. Енергійний стиль, безперечно, має на меті піднести душу читача, та я не люблю надто звертати на себе увагу, а при такій роботі це неминуче. Я не можу писати спокійно, коли мене час від часу переривають, як це було сьогодні. Мені дуже імпонує ця посада, не подобається лише одне – залишатися самому та приймати відвідувачів. Ці нові для мене враження, і навіть, згоден, захоплюючі у деякій мірі, та вони мають дещо однобічний характер. Джентльмен стріляє через вікно у вас, а влучає у мене; бомбу кидають у пічник заради того, щоби зробити приємне вам, а пічними дверцятами вибиває зуби мені; приятель заходить обмінятися компліментами із вами, а псує шкіру мені, та ще й так зрешетивши її, що жоден з принципів журналістики тепер не втримається в ній; ви йдете обідати, а Джонс приходить до мене із батогом, Гіллспай викидає мене з вікна, Томпсон роздягає мене догола, зовсім стороння людина із невимушеністю старого знайомого здирає із мене скальп, а за яких-небудь п’ять хвилин пройдисвіти з усієї округи з’являються тут у бойовому розфарбуванні й заганяють мені душу у п’яти своїми томагавками. Повірте на слово, ще ніколи в житті мій день не був таким жвавим. Ви мені дуже сподобалися, мені подобається спокійність та врівноваженість, із якими ви звертаєтеся до відвідувачів, та я, бачте, до цього не звик. Мешканці півдня надто експансивні, надто щедро роздають свою гостинність стороннім людям. Ті сторінки, що я написав сьогодні і які ви оживили рукою майстра, розбавляючи мої холодні фрази палким духом теннессійської журналістики, пробудять іще одне осине гніздо. Уся ця зграя редакторів з’явиться тут – вони з’являться голодні і захочуть ким-небудь поснідати. Я змушений попрощатися із вами. Я відхиляю почесну можливість бути присутнім на цьому бенкеті. Я приїхав на Південь задля поліпшення стану здоров’я і поїду за тим же, не затримуючись ані на мить. Журналістика в Теннессі – надто жвава справа, вона не для мене.

Ми попрощалися, висловлюючи одне одному взаємні співчуття, і я одразу ж перебрався у лікарню.
Скам’яніла людина (1870)
Щоб показати, як важко за допомогою жарту подати публіці, що нічого не підозрює, яку-небудь істину чи мораль, не зазнавши найбільш ніщивної та безглуздої поразки, я наведу два випадки з мого власного життя. Восени 1862 року мешканці Невади та Каліфорнії буквально марили незвичайними окам’янілостями та іншими дивами природи. Важко було знайти газету, де не згадувалося б про одне-два великі відкриття в такому дусі. Захоплення це починало виглядати сміховинним. І ось я, новоспечений редактор відділу місцевих новин у газеті міста Вірджінія-Сіті, відчув, що покликаний покласти край цьому лихові, що розростається; усі ми, я вважаю, відчуваємо інколи великодушні, батьківські почуття до ближнього. Щоб покласти край цьому захопленню, я вирішив надзвичайно тонко висміяти його. Але, мабуть, я зробив це занадто тонко, бо ніхто й не помітив, що це сатира. Я втілив свій задум у своєрідній формі: відкрив незвичайну скам’янілу людину.

У той час я посварився з містером ***, новим слідчим і мировим суддею Гумбольдта, і я подумав, що міг би побіжно трохи щипнути його і поставити в смішне становище, поєднавши, таким чином, приємне з корисним. Отже, я повідомив з усіма найдрібнішими та найпереконливішими подробицями, що в Грейвлі-Форд (рівно в ста двадцяти милях від домівки містера ***, і дістатися туди можна лише крутою гірською стежкою) виявлено скам’янілу людину і що в Грейвлі-Форд, для засвідчення знахідки, прибули усі вчені, що мешкають поблизу (відомо, що в межах п’ятдесяти миль там немає жодної живої душі, крім купки індійців, котрі вмирають з голоду, кількох нікчемних коників та чотирьох або п’яти мишоїдів, які настільки заслабли без м’яса, що вони не могли навіть полетіти); і як усі ці вчені мужі зійшлися на тому, що ця людина перебувала в стані цілковитого окам’яніння вже понад трьохсот років; і потім із серйозністю, якої мені треба було соромитись, я стверджував, що як тільки містер *** почув цю новину, він скликав присяжних, виліз на мула і, спонукуваний благородним почуттям обов’язку, відправився в жахливу п’ятиденну подорож по солончаках, крізь хащі полину, приречуючи себе на злидні й голод, – і все задля того, аби провести слідство у справі людини, що померла та перетворилась на вічний камінь понад трьохсот років тому! І вже, як мовиться, “заваривши кашу”, я далі з тією ж незворушною серйозністю стверджував, що присяжні винесли вердикт, згідно з яким смерть сталася в результаті тривалого перебування під впливом сил природи. Тут фантазія моя геть розігралась, і я написав, що присяжні з властивим піонерам милосердям викопали могилу і вже збиралися поховати скам’янілу людину за християнським звичаєм, коли виявили, що вапняк, який осипався протягом століть на поверхню каменя, де вона сиділа, потрапив під людину й міцно прикував її до грунту; присяжні (усі вони були рудокопами на срібних копальнях) десь хвилину обговорювали ці труднощі, а потім дістали порох і запал і почали свердлити отвір під скам’янілою людиною, щоб за допомогою вибуху відірвати її від каменя, але тут містер *** з делікатністю, настільки характерною для нього, заборонив їм це, зауваживши, що подібні дії межують із блюзнірством.

Усі відомості про скам’янілу людину являли собою від початку до кінця набір найбільш кричущих нісенітниць, проте подані вони були так вправно й переконливо, що справили враження навіть на мене самого, і я ледь не повірив у власну вигадку. Однак я, далебі, не хотів нікого обдурювати і цілком не передбачав, що так воно станеться. Я розраховував, що опис пози скам’янілої людини допоможе публіці зрозуміти, що це шахрайство. Тим не менше, описуючи її позу, я цілком свідомо час від часу перестрибував з одного на інше, аби затемнити справу, – і мені це вдалося. То я казав про одну її ногу, то раптом переходив до великого пальця правої руки і відзначав, що він приставлений до носа, потім описував розташування іншої її ноги і тут же, повертаючись до правої руки, писав, що пальці на ній розчепірені; потім згадував мимохідь про її потилицю і знову повертався до рук, відзначаючи, що великий палець лівої приставлений до мізинця правої; знову перестрибував на що-небудь інше і знову повертався до лівої руки й відзначав, що пальці її розчепірені, так само як пальці правої. Та я був занадто винахідливий. Я все надто заплутав, і опис пози так і не став ключем до всієї цієї містифікації, тому що ніхто, кірм мене, не зміг розібратись у винятково своєрідному та недвозначному розташуванні рук скам’янілої людини.

Як сатира на захоплення окам’янілостями або чим-небудь іншим моя скам’яніла людина зазнала найбільш прикрої поразки, бо всі наївно сприймали її за щиру правду, і я з глибоким подивом спостерігав, як істота, яку я викликав до життя, аби приборкати та висміяти захоплення дивами, спокійнісінько посіло найвидатніше місце серед справжніх див нашої Невади. Я був настільки розчарований несподіваним провалом свого задуму, що спочатку мене це сердило, і я намагався не думати про це; але потрохи, коли почали прибувати газетні відгуки, в яких повторювались описи скам’янілої людини, а сама вона простодушно виголошувалась дивом, я почав переживати утішне почуття таємного задоволення. Аж ось коли цей добродій, мандруючи все далі й далі, почав (як я переконувався по газетних відгуках) завойовувати округ за округом, штат за штатом, країну за країною і, облетівши весь світ, добився нарешті безперечного визнання у самому лондонському “Ланцеті”¹³⁹, душа моя заспокоїлась, і я сказав собі, що задоволений скоєним. І наскільки я пам’ятаю, майже цілий рік мішок зі щоденною поштою містера *** розбухав від потоку газет з усіх країн світу з описами скам’янілої людини, жирно обведеними чорнилом. Це я надсилав їх йому. Я робив це через ненависть, а не заради жарту. Він з прокльонами викидав їх стосами на задній двір. І щодня гірники з його округу (а гірники не залишать людину в спокої, якщо їм підвернеться випадок пожартувати над нею) приходили до нього й запитували, чи не знає він, де можна дістати газету з описом скам’янілої людини. А він якраз міг забезпечити цілий материк цими газетами. У той час я ненавидів містера ***, і тому усе це заспокоювало та розважало мене. Більшого задоволення я б не міг отримати, хіба що якби вбив його.

Почуття, що я знову працюю, давало мені таку насолоду, що я весь тиждень трудився не покладаючи рук. Ми здали номер до друку, і я ледве міг дочекатись наступного дня – так мені не терпілося дізнатись, яке враження справить моя праця на читача. Коли я уходив з редакції під вечір, хлопчики й дорослі, що стояли біля ганку, розсипалися хто куди, даючи мені дорогу, і я почув, як один з них сказав: “Це він!” Цілком природно, я був потішений. Другого ранку, йдучи до редакції, я побачив біля ганку таку ж купку глядачів, а крім того, люди парами та поодинці стояли на бруківці й на протилежному тротуарі і з цікавістю дивилися на мене. Юрба посунулась назад і розступилася переді мною, а один з глядачів сказав доволі гучно: “Дивіться, які у нього очі!” Я зробив вигляд, що не помічаю загальної уваги, але потайки був потішений і навіть вирішив написати про це своїй тіточці.

Я піднявся на невисокий ганок і, підходячи до дверей, почув веселі голоси та розкоти реготу. Відкривши двері, я мимохідь побачив двох молодих людей, судячи з одягу – фермерів, які при моїй появі сполотніли й роззявили роти. Обидва вони з гуркотом вистрибнули у вікно, розбивши скло. Мене це здивувало.

Приблизно через півгодини увійшов якийсь статечний старець з довгою бородою, що розвівалася, і благовидим, проте досить суворим обличчям. Я запросив його сідати. Мабуть, він був чимось засмучений. Знявши капелюха та поставивши його на підлогу, він витягнув з кишені гарну шовкову хустку і останній номер нашої газети.

Він розклав газету на колінах і, протираючи окуляри хусткою, запитав:

– Це ви і є новий редактор?

Я сказав, що так.

– Ви коли-небудь редагували сільськогосподарську газету?

– Ні, – сказав я, – це мій перший досвід.

– Я так і гадав. А сільським господарством ви коли-небудь займались?

– Н-ні, скільки пам’ятаю, не займався.

– Я це чомусь передчував, – сказав статечний старець, чепляючи окуляри й досить суворо поглядаючи на мене понад окулярами. Він склав газету зручніше. – Я хотів би прочитати вам рядки, що навіяли мені таке передчуття. Ось цю саму передовицю. Послухайте й скажіть, чи ви це написали?

“Брукву не варто виривати руками, від цього вона псується. Краще послати хлопчика, щоб він заліз на дерево й обережно струсив його”.

Ну-с, що ви про це думаєте? Адже це ви написали, наскільки мені відомо?

– Що думаю? Я думаю, що це непогано. Гадаю, це не позбавлено сенсу. Немає ніякого сумніву, що в одному лише нашому окрузі цілі мільйони бушелів брукви пропадають через те, що її виривають недостиглою, а якби послали хлопчика струсити дерево…

– Струсіть вашу бабусю! Бруква не росте на дереві!

Ах, ось воно як, не росте? Ну а хто ж казав, що росте? Це треба розуміти в переносному значенні, виключно в переносному. Усякий, хто хоч скільки-небудь розуміється в справі, усвідомить, що я хотів сказати “струсити кущ”.

Тут статечний старець підстрибнув з місця, розірвав газету на дрібні клаптики, розтоптав ногами, розбив ціпком кілька предметів, вигукнув, що я знаю сільське господарство не більше корови, і вибіг з редакції, сильно грюкнувши дверима. Загалом він поводив себе таким чином, що мені здалось, буцімто він чимось незадоволений. Але, не знаючи, у чому річ, я, зрозуміло, не міг йому допомогти.

Незабаром після цього до редакції увірвався довжелезний, схожий на мерця суб’єкт з рідкими патлами волосся, що звисали до плечей, з тижневою щетиною на всіх горах і долинах його фізіономії, і завмер на порозі, приклавши палець до губ. Нахилившись усім тілом уперед, він начебто прислухався до чогось. Не чутно було ані звуку. Але він все-таки прислухався. Ні звуку. Тоді він повернув ключа у замковій щілині, обережно йдучи, навшпиньки підійшов до мене, зупинився дещо осторонь і довго вдивлявся мені в обличчя із жвавою цікавістю, потім витягнув з кишені складений у чотири рази номер моєї газети і сказав:

– Ось, ви це написали. Прочитайте мені вголос, швидше! Облегшіть мої страждання. Я знемагаю.

Я прочитав рядки, що йдуть нижче, і по мірі того як слова злітали з моїх губ, страднику ставало легше. Я бачив, як скорботні зморшки на його обличчі поступово розгладжувались, тривожний вираз зникав, і нарешті його риси освітилися миром і спокоєм, як осявається тихим сяйвом місяця журливий пейзаж.

“Гуано – цінний птах, та її розведення потребує великого клопоту. Її слід завозити не раніше червня та не пізніше вересня. Узимку її потрібно тримати в теплі, щоб вона могла висиджувати пташенят”.

“Мабуть, у цьому році варто очікувати пізнього врожаю зернових. Тому фермерам краще розпочати висаджувати кукурудзяні качани та сіяти гречані млинці у липні, а не в серпні”.

“Про гарбуз. Ця ягода є улюбленими ласощами мешканців Нової Англії; вони віддають перевагу їй перед агрусом для начинки пирогів та використовують замість малини для відгодівлі худоби, оскільки вона більш поживна, не поступаючись водночас малині за смаком. Гарбуз – єдиний їстівний різновид родини апельсинових, що росте на півночі, якщо брати до уваги горох і два-три сорти динь. Одначе звичай саджати гарбуз перед домівкою як декоративну рослину виходить з моди, оскільки тепер усіма визнано, що він дає мало тіні”.

“Тепер, коли наближається спекотлива пора і гусаки починають метати ікру…”

Схвильований слухач підскочив до мене, потиснув мені руку й сказав:

– Годі, годі, цього досить. Тепер я знаю, що я не божевільний: ви прочитали так само, як прочитав і я сам, слово в слово. А сьогодні вранці, добродію, уперше побачивши вашу газету, я сказав собі: “Я ніколи не вірив цьому раніше, хоча друзі і не випускали мене з-під нагляду, однак тепер знаю: я божевільний”. Після цього я здійняв дикий лемент, так що було чутно за дві милі, і побіг вбити кого-небудь: все одно, якщо я божевільний, це сталося рано чи пізно, так що краще не відкладати. Я перечитав один абзац з вашої статті, аби переконатись напевно, що я божевільний, потім підпалив свій будинок і втік. Дорогою я покалічив кількох людей, а одного загнав на дерево, щоб він був під рукою, коли знадобиться. Але, проходячи повз вашої редакції, я вирішив все-таки зайти і перевірити себе ще раз; тепер я перевірив, і це просто щастя для того бідолахи, котрий сидить на дереві. Я б його неодмінно вбив, повертаючись додому. Прощавайте, добродію, хай щастить, ви зняли важкий тягар з моєї душі. Якщо мій розум витримав ваші сільськогосподарські статті, то йому вже нічого зашкодити не може. Прощавайте, хай щастить.