Ключові слова: депортація, поляки, Південно-Східна Волинь,
Українська РСР, Казахська РСР, спогади, переселенці, старожили,
радянська влада
Започатковане
сталінським
режимом
переселення
представників польської національної меншини, яка традиційно
населяла терени вздовж українсько-польського кордону, «вглиб»
СРСР, зокрема, на терени Казахської РСР, стало дегуманізаційним
увиразненням державної політики з так званого зміцнення
прикордонних територій. Адже міждержавні стосунки Країни Рад із
Другою Річчю Посполитою впродовж 1930-х років стрімко
погіршувалися, відтак, ці практики «відбилися» й на ставленні
радянської країни до своїх власних громадян-поляків.
Попри те, що згадана проблематика висвітлена як в українській
[6; 11; 14; 16; 17], так і в польській [18; 19] та російській [2]
історіографіях, існують грунтовні археографічні видання [9; 12; 13;
15], навіть огляди публікацій [1] і джерел [7], низка тем усе-таки
57
опрацьована недостатньо. Зокрема, на наш погляд, варті більшої
дослідницької уваги усні свідчення поляків, котрі компактно
заселяли українську Південно-Східну Волинь, про примусові
«подорожі» до казахських степів у середині 1930-х років, дорогу
назад і подальше життя. Адже, як показали результати наших
нещодавніх «польових» експедицій у Шепетівський р-н
Хмельницької області, деякі з уродженців тамтешніх сіл, яким у 30-
х випала доля пройти через горнило депортації, живуть до цього
часу, хоча їм далеко за 90-й десяток [10]. Зрештою, відомості
згаданих осіб, що стали фігурантами депортацій, посутньо
доповнює й інформаційний потенціал низки неопублікованих
радянських документів, які нам вдалося виявити серед матеріалів
фонду 16 «Секретаріат ДПУ УСРР – КДБ УРСР» Галузевого
державного архіву Служби безпеки України [3; 4; 5].
Отже, за станом на 1935 рік в УРСР мережа польських
навчальних закладів, культосвітніх установ, польськомовних
друкованих органів почала зменшуватися, «як шагренева шкіра»
[14, с. 132]. Наприкінці 1935 – на початку 1936 років політбюро ЦК
КП(б)У приймає низку рішень щодо фізичного переселення поляків
із прикордонної смуги держави (охоплювала й низку районів, які
адміністративно належали до Вінницької й Київської областей, але
історично були та є частиною Південно-Східної Волині). «Двері в
Казахстан» тамтешньому польському населенню «відкрило» друге
з рішень політюро. Хоча попервах звідти до Казахської РСР
належало переселити дві тисячі польських господарств, лише за 20
днів травня-червня було вивезено 2047 сімей [11, с. 123-124].
Процес продовжився восени. Загалом після «весняного» та
«осіннього» етапів переселення з теренів Південно-Східної Волині
у Новоград-Волинському р-ні поменшало на 222 поляка,
Ізяславському – на 299, Старокостянтинівському – на 300,
Полонському – на 401, Баранівському – на 404, Ляховецькому – на
500 [12; c. 250, 252].
Шість літ тому, 2011-го, в м. Шепетівці Хмельницької обл. нам
вдалося відшукати та поспілкуватися з однією із жертв
депортаційних акцій 1930-х років – 89-річною Марією Іванівною.
Пані Марія повідомила, що на момент вивезення до Кокчетавської
області Казахської РСР вона проживала в с. Романові
Берездівського р-ну (нині Шепетівський р-н Хмельницької обл.).
На той момент була школяркою. Вже в Казахстані шкільну освіту
завершила. Влаштувалася там на роботу польовим обліковцем.
58
Після закінчення радянсько-німецької війни переїжджає назад, у
рідний Романів. По-сусідству, в с. Климентовичах, мешкав чоловік,
із яким пов’язала свою долю, – Микола Петрович Мазяр.
Наприкінці 1940-х років молодята побралися. У 1947 році сім’я
Мазярів переїжджає на постійне проживання до Шепетівки.
Подружжя не нажило дітей, тож на схилі літ, в 2000-х, опинилося в
скрутному матеріальному становищі. Отож, Мазярами опікувалися
соціальні працівники [8]. Подальша доля цієї сім’ї нам невідома.
У 2016 році в с. Хуторі Шепетівського р-ну ми познайомилися
ще з одним колишнім переселенцем до Казахстану. Наразі цьому
довгожителю Людвігові Окуневичу – 97 літ. Як повідомив чоловік,
його силоміць вивезли в Казахстан у 1936-му. Чому так сталося?
«Влада Країни Рад» намагалася очистити прикордонні терени від
національних меншин», – припускає дідусь. Тоді, в міжвоєнний
період, від Шепетівки до лінії кордону між УРСР і Другою Річчю
Посполитою було всього-лише 40 км. Людвіг Окуневич зазначив,
що на якійсь казахстанській станції його з батьком і матір’ю
«вивантажили» з вагону в голий степ. Попервах жити не було де.
Для порівняння, навіть поселенцям із сусіднього Баранівського р-
ну велося краще – «оселили» в намет. І це при тому, що в
Казахстані чимало місць із різкими перепадами денних і нічних
температур. Незадовго до початку радянсько-німецької війни
«хутірський» дід Людвіга дав йому «виклик». А відтак, чоловік зміг
переїхати до рідного села з міста Нижній Тагіл, у якому на той
момент мешкав. Коли почалася війна, на фронт чоловік не пішов.
Отож, пам’ятає чимало реалій нацистської окупації. У Хуторі
представники Третього Рейху змушували людей безкоштовно
працювати в «громгоспах». Тих, хто не бажав, безжалісно били
гумовими кийками, вивозили на примусові роботи до Німеччини.
За кілька днів до закінчення війни, 1 травня 1945-го, Людвигові
Івановичу прийшла «похоронка» про загибель тата-фронтовика під
час звільнення Берліна від нацистів. Цей документ довгожитель
зберігає донині. Але за горем прийшло і щастя. Того саме 1945 року
Людвіг побрався з Яніною Іванівною, нинішньою своєю дружиною
(жінка, як етнічна полька, пережила депортацію в Східну Україну).
Відтак, ця подружня пара вже разом 72 роки. Спершу чоловік та
жінка працювали в хутірському колгоспі, затим перейшли на
роботу до місцевого лісового господарства й багато літ там
трудилися. Нині Окуневичі ледь пересуваються, можуть хіба що на
подвір’я коло своєї дерев’яної хати вийти. Проте старенькі й далі
жваво цікавляться життям села, райцентру, подіями в країні та світі
[10, с. 6].
59
Пізніше, у 1937-му, деяких поляків Південно-Східної Волині не
вивозили у Казахстан, а заарештовували «на місці». Приміром, саме
так сталося із сім’єю Савіцьких із Шепетівки. Слюсара-наладчика
місцевого цукрозаводу Антона Савіцького 1885 року народження в
жовтні 1937-го забрав «воронок». Під час допитів у Кам’янці-
Подільському (там знаходився обласний осередок НКВС) чоловік
зійшов із розуму. За звинуваченням у шпигунстві на користь
Польщі суд засудив його до розстрілу. Вирок виконано в Кам’янці-
Подільському 25 грудня того саме року [16, с. 9; 17, с. 3].
Спогади жителів Південно-Східної Волині, кому судилося
пережити депортацію в Казахстан, і навіть дожити до кінця ХХ –
початку ХХ століття, варто доповнити оціночними судженнями
щодо причин, ходу та наслідків депортацій, які висловили інші їхні
земляки в середині 1930-х. Ці відомості «по гарячих слідах»
зафіксували в своїх звітних документах працівники НКВС УРСР.
За станом на 1936-й серед волинських поляків навіть
траплялися такі, хто «у відповідь» на «солодкі» обіцянки
радянської влади про краще життя у Казахській РСР закликав до
повстання. «Ми, всі поляки, готові за першим сигналом
використати вила та лопати. Нам нічого більше тут не залишається,
лише це», – зазначав переселенець зі с. Забаро-Давидівки
Городницького р-ну Войцех Нежинський [3, арк. 123].
Втім, все-таки переважали просто словесні звинувачення
ініціаторів переселення в абсурдності їхніх «прожектів». «Ви мене
тут розстріляйте, але я нікуди не поїду. Про те «добро», яке ви мені
обіцяєте в Казахстані, я давно знаю. Ви пограбували мене тут до
останньої нитки, а тепер везете туди на голодну смерть», –
висловився в травні 1936 р. переселенець із с. Сусли Новоград-
Волинського р-ну Інжиєвський [3, арк. 124]. Подібні настрої того
саме місяця демонструвала громадянка Кв’ятківська, мешканка
рідного для Марії Мазяр села Романова Берездівського р-ну: «У
колгоспі працювати не потрібно, все одно нас відправлять у
заслання. Пишуть і кажуть, що колгоспники повинні бути
заможними, але радянська влада робить навпаки, так, аби ходили
обдертузами» [4, арк. 40].
Житель с. Лучиці Городницького р-ну, думка якого зафіксована
в спецповідомленні Київського облуправління НКВС УРСР від 5
вересня 1937 р., пов’язував рішення політбюро партії про
переселення місцевих поляків і німців до Казахської РСР зі
специфікою зовнішньополітичної обстановки. «Радянська влада
60
напередодні війни з іноземними державами. …прикордонну смугу
очищають, аби, якщо почнеться війна, всередині країни не
піднялося повстання» [4, арк. 46-47].
Інший селянин – колгоспник Давид Кіт, мешканець с. Мокляки
Ємільчинського р-ну, – влітку 1937-го вважав, що, організувавши
переселення поляків до Казахстану, радянська влада увиразнила
своє нерівне ставлення до народів, які заселяли СРСР. «Таких
чудових людей, як поляки, відправляють у заслання, багато хто
загинув і на Біломорканалі. А от євреї живуть, у кожного –
домробітниця, ніхто їх не чіпає. Якщо радянська влада розповідає
про рівноправ’я націй, то чому так тиснуть на поляків?» [5, арк. 49],
– розмірковував чоловік.
Таким чином, усні свідчення етнічних поляків, яким довелося в
середині 1930-х покинути рідну Південно-Східну Волинь і
побувати в Казахській РСР, є цінним джерелом з вивчення історії
проявів сталінської окупаційної політики на теренах УРСР. Навіть
тепер, коли від тих подій нас розділяє понад 80 років, подекуди у
північних районах Хмельниччини (історично – частина Великої
Волині) ще живуть особи, які на собі зазнали тягар депортації у
1936 р. Спогади цих старожилів, як і відомості, зібрані
працівниками НКВС УРСР під час вивчення настроїв переселенців
до Казахстану та їхніх односельців (збереглися в ГДА СБУ), слід
ретельно фіксувати та використовувати при написанні історичних
праць.
Достарыңызбен бөлісу: |