Схема 7-1. Історичні форми діалектики
діалектика
стародавніх
філософів
—
наївна
діалектика буття й пізнання без проникнення в сутність
процесів.
В епоху середньовіччя
діалектика була витіснена
метафізикою, перетворилася на софістику і схоластику,
які активно використовувались панівними верствами для
насадження і закріплення у свідомості людей релігійного
світогляду.
Повернення до діалектики з
елементами метафізики
було
здійснено
у
філософії
Нового
часу
(РенеДекарт,Бенедикт Спіноза, Дені Дідро та ін.). Проте
найбільш
ґрунтовно
концепція
діалектики
була
сформульована в німецькій класичній філософії Регелем. її
називають другою формою діалектики.
Гегель вперше уявив
світ як процес загального
розвитку від нижчого до вищого, вказав на джерело
розвитку —
боротьбу протилежностей, сформулював
основні закони та категорії діалектики. Проте
діалектика Гегеля мала ідеалістичний характер. Мо-
деллю гегелівської діалектики була не об'єктивна
реальність, а
її мислення, в якому вона знаходила своє
відображення. Діалектика Гегеля суперечила даним
природознавства, в межах
якого були висунуті глибокі
діалектичні ідеї: теорія розвитку стосовно геології
(Ч.Лойель), еволюційні
ідеї Ламарка, космологічні ідеї
Канта — Яапласа та ін.
Діалектика Гегеля створила передумови для виникнення
наступної форми діалектики, в якій німецькі філософи
Карл Маркс та
Фрідріх Енгельс спробували
зробити
новийлсрок — поєднати матеріалізм з діалектичною
логікою. Внаслідок цього в другій половині XIX століття
з'явилася третя
історична форма діалектики, що було
об'єктивно зумовлено розвитком наукового пізнання. До
40-х років XIX століття були зроблені нові відкриття в
різних
галузях науки, що дали природничонаукове
обґрунтування
Достарыңызбен бөлісу: