72
Жан Бодріяр. СИМУЛЯКРИ І СИМУЛЯЦІЯ
первісні міфи, наново знімає німі фільми, ще
кращі, ніж були оригінальні, і т. д.; усе це ло
гічно, кінематограф зачарований самим со
бою як утраченим предметом, точнісінько
так само, як він (і ми) зачаровані реальним
як референційним, що гине. Кінематограф і
уявне (романтичне, міфічне, ірреальність,
включно з маревним ужитком власної техні
ки) були колись у живому, діалектичному,
повному, драматичному зв'язку. Зв'язок, що
встановлюється сьогодні між кінематогра
фом і реальним, є зв'язком оберненим, нега
тивним: він — наслідок втрати специфічно
сті й одним, й іншим. Любовний зв'язок без
пристрасті, шокуюча близькість без тепла,
безстатеві заручини двох фригідних меді
умів, що рухаються у напрямку один до од
ного за асимтотичною лінією: кінематограф,
який намагається самоусунутися в абсолюті
реального, реальне, вже довгий час поглину
те кінематографічним (або телевізійним) гі-
перреальним.
Історія була потужним міфом, можливо,
останнім великим міфом, пов'язаним із не
свідомим. Це був міф, який правив за основу
водночас для можливості "об'єктивного"
чергування подій та причин і можливості на-
ративної послідовності дискурсу. Вік історії,
якщо можна так сказати, це також вік рома
ну. Саме фабульний характер, міфічна ене
ргія події чи оповідання втрачається сього
дні, здається, ще більшою мірою. За ефекти
вною й демонстративною логікою: нав'язли
вість історичної вірності, досконалого від
творення (такого, до речі, як відтворення ре
ального часу чи деталей буденщини у Жанни
Ільман, що миє свій посуд), негативної вірно
сті, яка вперто тримається матеріального ас
пекту минулого (тієї або іншої сцени мину-
лого чи сучасного), відновлення абсолютного
симулякра минулого чи сучасного, і яка під
мінила собою всі інші цінності, — ми всі
співучасники цього, і це безповоротно. Адже
кінематограф сам сприяв зникненню
-
і пришестю архівів. Фотографія і кіне
матограф доклали чималих зусиль до того,
щоб секуляризувати історію, зафіксувати її у
видимій, "об'єктивній", формі, на шкоду мі
фам, котрі пронизували її.
Він може віддати сьогодні весь свій та
лант, всю свою техніку на службу реанімації
того, до знищення чого сам був причетний.
Та він воскрешає лише привидів, і сам гу
биться серед них.
г о л о к о с т
т
Забуття про знищення є складовою знищен
ня, тому що воно — ще й знищення пам'яті,
історії, соціального тощо. Оце забуття так са
мо істотне, як і подія, котра за будь-яких об
ставин невловна для нас, недосяжна у своїй
істині. Та це забуття ще надто небезпечне,
його слід стерти за допомогою штучної па
м'яті (сьогодні повсюди штучні спогади сти
рають пам'ять людей, стирають людей з їх
ньої власної пам'яті). Ця штучна пам'ять бу
де реінсценуванням знищення — але пізнім,
дуже пізнім, аби воно могло викликати спра
вжні хвилі та глибоко сколихнути щось, а
особливо — особливо через медіум, який сам
холодний, який випромінює забуття, відстра
шування і знищення ще систематичніше, як
що таке можливо, ніж самі табори. Телеба
чення. Справжнє остаточне рішення для істо
ричності будь-якої події. На ньому євреї зно
ву проходять, але вже не через крематорій чи
газову камеру, а через плівку з фонограмою
та плівку із зображенням, через католицький
екран і через мікропроцесор. Забуття, руй
нація досягають нарешті свого естетичного
виміру — вони завершуються через ретро
спекцію, нарешті підняті в ній до масового
виміру.
Різновид соціально-історичного виміру,
який ще залишався у забуття під виглядом
почуття провини, сором'язливого прихову
вання, невисловленого, вже навіть не існує,
|