Пісня про Роланда Переклад Вадима та Нінелі Пащенків

Та й сам Роланд відчув: кончина близько,

Бо з вух у нього витікає мозок.

Він молить Господа за душі перів,

А Гавриїла-ангела - за себе.

І Оліфант, і Дюрандаль взяв звично,

Бо саме так вмирає лицар справжній, -

Зайшов углиб землі іспанських маврів

На відстань льоту стріл із арбалета.

Росли два дерева на пагорбі, а поруч

Чотири глиби височіли мармурові.

Роланд там впав на мураву зелену

І знепритомнів. Смерть була вже поруч.

 169

Між гір крутих, серед дерев високих

Блищать чотири глиби мармурові.

Зомлілий граф лежить в траві шовковій.

За ним давно вже сарацин пильнує,

Посеред тіл валявсь, прикинувсь мертвим,

Замазав кров'ю тіло та обличчя;

Аж ось підвівсь на ноги, підбігає.

Він був красивий, мужній і кремезний,

Та повен люті і жаги до вбивства.

Схопив меча, Роланда пхнув ногою

І закричав: «Здолав небожа Карла!

А Дюрандаль візьму в краї арабські!»

Коли він так волав, граф опритомнів.

 170

Роланд відчув - меча хтось забирає.

Отямився, розплющив очі й каже:

«Здається, злодію, ти не із наших!»

В руці тримав, як завжди, Оліфант.

В шолом ударив, вкритий злотом щирим,

Розбив його, а з ним розтяв і череп,

І очі геть полізли в мавра з лоба.

Той мертвий впав як стій до ніг Роланда.

А граф сказав: «Падлюко, ти зухвало

Присікатись до мене намірявся.

Будь-хто, почувши це, сказав би - дурень!

Жаль, ріг мій посередині аж тріснув,

Повипадали золото й каміння».

 171

Відчув Роланд - пітьма вкриває очі.

Підвівсь на ноги і стоїть насилу,

Сірішає знекровлене обличчя.

А перед ним лиш темно-сіра скеля.

Він десять раз мечем ударив гнівно,

Та сталь дзвенить, щербин немає навіть.

Сказав: «Допоможи, Свята Маріє!

О мій чудовий Дюрандале! Горе!

Ми маємо розстатись! Не загострю

Тебе я більше! Скільки битв позаду!

А скільки володінь завоювали,

І Карл - сивобородий їх володар.

Ти не служив ніколи боягузу -

Належав ти шляхетному барону,

Таких у вільній Франції не буде!»

 172

І знов Роланд масив б'є мармуровий.

Сталь не розбити, не зігнуть - дзвенить лиш.

Побачив граф: не може меч зламати,

Оплакувати став його майбутнє:

«О Дюрандале! Ти ясний, блискучий!

Як ти палаєш барвами під сонцем!

Коли був Карл в долині Моріанській,

То ангела Господь послав до нього

З наказом меч віддати капітану.

З усіх мене обрав король шляхетний.

З тобою Мен і Пуату здобувши,

Я підкорив Анжуйський лен з Бретанню,

Узяв також Прованс і Аквітанію,

Нормандію, країну волелюбну,

А потім вже Романью і Ломбардію;

Скорив також баварців і всіх фландрів,

Здалися нам болгари і поляки,

Константинополь сам скорився Карлу,

Який тоді вже правив краєм саксів.

Валлійців підкорили й всю Ірландію,

І Англію, а потім і Шотландію...

Та скільки ще земель й держав взяли ми,

Що ними править Карл сивобородий!

Тому за тебе вболіваю дуже,

Нізащо не віддам невірним, друже.

О Господи, не дай безчестя франкам!»

 173

Роланд все б'є ту брилу темно-сіру.

Вже вдарив безліч раз, та все даремно.

Сталь лиш дзвенить - ані щербин, ні тріщин,

Клинок зі свистом вгору підлітає.

Переконався граф: йому несила,

І знов оплакує меча він долю:

«О Дюрандале! Ти краса й святиня!

Ховаєш в золотій ти рукояті

Нетлінні мощі: зуб Петра й священну

Василія святого кров, волосся

Дениса пресвятого і уривок

З одежі Пріснодіви! Неможливо,

Щоб нехристі тобою володіли,

Аиш християнам ти служити маєш!

Тобою підкорив великі землі,

Якими править Карл сивобородий -

Могутнім став із ними він й багатим.

О Небо, меч не дай в безчесні руки!»

 174

Роланд відчув, що смерть вже зовсім близько,

Вона іде від голови до серця.

У тінь сосни високої лягає

Він долілиць, в траву зелену й ніжну,

Підклав під себе меч і Оліфант свій,

Звернув обличчя до землі невірних.

Аби відразу стало зрозуміло

І Карлові, і лицарям-баронам,

Що він, Роланд, помер як переможець.

Відпущення гріхів у Бога просить

И до Неба рукавицю простягає.

        Аой!

 175

Граф розумів - життя його скінчилось...

На пагорбі лежить лицем до маврів,

Рукою в груди б'є слабкою мляво:

«О Боже, дай моїм гріхам прощення,

Великим і малим від дня появи

Мене на світ і до самої смерті».

Знов простяга до Бога рукавицю:

Небесні ангели летять до нього.

        Аой!

 176

Роланд лежить зомлілий під сосною,

Лицем у бік країв іспанських дальніх.

Спливло багато спогадів яскравих:

Численні землі, всі мечем узяті,

Красуня-Франція, рідня привітна,

І Карл Великий, володар і вчитель...

Від згадок цих не стримав сліз небога,

Важких зітхань... Та не забув й про себе,

Бо визнає свій гріх, блага прощення в Бога:

«Отець небесний, ти брехні не знаєш!

Ти вивів з мертвих Аазаря святого,

Ти Даниїла спас від лютих левів,

Врятуй мене од мук, страждань посмертних

За ті гріхи, що їх в житті накоїв!»

Він простягнув до Бога рукавицю,

І Гавриїл прийняв її ласкаво...

Роланд, на груди голову схиливши,

Схрестивши руки, смерті ждав покірно.

І Бог послав до нього херувимів.

Злетіли з Неба Рафаїл-заступник

І Михаїл, потвор злих переможець,

І сам архангел Гавриїл святійший...

Віднесли душу графа в Райські кущі!

 ПЛАЧ ФРАНКІВ І ПОЧАТОК ПОМСТИ

177

Роланд помер. Душа його на Небі.

Нарешті Карл прибув до Ронсевалю.

Усі стежки та тропи, всі доріжки,

Всі галяви, поляни і простори

Завалені тілами франків й маврів.

«Де ви, небоже милий? - Карл гукає. -

А де архієпископ? Олів'єр де?

Де ви, Джеріне, й друг Джер'єр ваш любий?

Де ви, Отон з сміливим Берендж'єром?

Івон з Іворієм, яких любив я?

Що сталося з гасконцем Енджельєром?

А з герцогом Самсоном, Ансеїсом?

І де старий Джерард із Руссільйона?

Де ви, мої дванадцять кращих перів?»

Та марно кликати. Навкруг лиш тиша.

«О Боже! - мовив Карл. - Тож недаремно

Передчував я лихо! Чом спізнився?»

Рве сиву бороду в жорстокім гніві,

Ридає гірко, з ним усі барони,

І двадцять тисяч падають зомлілі,

Найбільше ж тужить герцог Найм старезний.

 178

І не було там лицаря, барона,

Який не лив би сліз гірких од жалю

За сином любим, братом чи небожем,

За друзями чи за васалом можним.

Багато з них попадали, обмерлі,

Один лиш герцог Найм тверезо мислив,

Розважливо до Карла він звернувся:

«Он, сіре, гляньте, у двох льє приблизно

Великий шлях, де курява, мов хмара,

Там раті йдуть поганців нечестивих.

Вперед! І помстимось за наше горе!»

«Як вже далеко! - каже Карл. - О Боже!

Честь поверни! Бо Франція-красуня

Свої вже втратила найкращі квіти!»

Він наказав Джебоїну з О доном,

Тедбальту з Реймса, графові Мілону:

«Пильнуйте поле бою, доли, гори,

А мертвих залишіть, як і лежали,

Щоб хижаки й леви їх не зжирали,

А джури й челядь щоб не обкрадали.

І взагалі ніхто хай не підходить

До дня, коли Бог дасть сюди вернутись».

З пошаною відповіли барони:

«Наш любий Імператоре, все зробим!»

На варті тисяча бійців зосталась.

        Аой!

 179

Король звелів у сурми всі заграти,

Очолив сам, відважний, грізне військо.

Знайшли сліди іспанців франки швидко

І кинулись в погоню незабарно.

Коли король побачив, що вже вечір,

Зійшов він на лужку в траву зелену,

Простерся на землі, почав просити

У Бога, щоб затримав біг світила,

Аби тривав ще день, ніч скоротилась.

З'явився ангел, Карла покровитель

І передав високе повеління:

«Бог знає, Франції синів ти втратив!

Скачи-но, Карле, дня тобі достатньо,

Аби злочинному помститись роду!»

По цих словах король в сідло ускочив.

        Аой!

 180

Для Карла Бог явив велике чудо,

Бо сонце залишилося на місці.

Язичники тікають, франки слідом,

Невірних наздогнали в Валь-Тенебрі

І гнали, їх б'ючи, до Сарагоси.

Важкими вдарами вбивали маврів,

Позакривали всі шляхи-проходи.

Постала перед ними річка Ебро,

Глибока і бурхлива карколомно,

На ній нема човнів, шаланд, баркасів.

Богів невірні кличуть - Магомета

І Тервагана. Пострибали в воду.

Дарма. Що важча важча зброя - смерть вірніша.

Одних тягли на дно шолом і лати,

А інші захлиналися у вирах.

І маври напились водиці вдосталь,

Всі потонули в невимовних муках.

Кричали франки: «Це вам за Роланда!»

        Аой!

 181

Побачив Карл - язичники всі мертві,

Убитих сила, решта потонула.

(А лицарі багату здобич мали!)

Король шляхетний із коня зіскочив,

Став на коліна й помолився Богу.

Коли підвівсь, то сонце вже спустилось.

Він наказав: «Привал робіть, сеньйори!

У Ронсеваль вже пізно повертатись,

Та й коні виснажені й мруть од втоми.

Зніміть з них сідла, розгнуздайте швидко,

І пастися пустіть на свіжих луках».

А франки кажуть: «Сіре, гарна думка!»

        Аой!

 182

Отаборилися доладно франки,

Розташувалися у чистім полі

І коней розсідлали дуже бистро.

З них познімали золоті вуздечки,

Пустили їх на луг в рясну травицю.

Подбавши, як годилося, про коней,

Потомлені французи враз поснули.

В цю ніч ніхто і не стояв на варті.

 СНОВИДІННЯ КАРЛА

Ліг Імператор на лужку зеленім.

У головах встромив свій спис могутній,

Вдягнув чудовий панцир з візерунком,

Аишив й шолом свій з золотим малюнком -

В цю ніч він не хотів беззбройним бути.

Поклав Джойоз, безцінний меч свій, поруч,

Що тридцять барв мінив за день погожий.

Відомо всім про спис, яким Христос наш

Поранений був, до хреста прибитий.

Король здобув від того списа вістря

І вставив у держак меча зі злота.

На славу цього дива меч державний

З тих пір Джойозом люди називають.

А звідси «Монжуа!» походить франків,

Цей клич барони вже не забувають.

Ніхто йому не зміг чинити опір!

 184

Яскравий повний місяць, світла нічка.

Король не спить, в сумні заглибивсь думи

Про любого Роланда, Олів'єра,

Про всіх дванадцять перів, франків мертвих,

Залитих кров'ю там, у Ронсевалі.

Не може стримать сліз, ридає гірко

І просить Бога, щоб прийняв їх душі.

Король втомився і від дум скорботних

Поволі в сон поринув благодатний.

В усіх кутках долини сплять французи.

А коні повалилися додолу,

Лиш деякі траву скубали лежма.

Біда навчить - так мудрі люди кажуть.

 185

Тривожним сном спить змучений володар.

Бог вирядив до нього Гавриїла,

Тож цілу ніч над ним витав архангел,

Беріг сон Імператора надійно.

Господь у сні послав видіння Карлу,

Що сповіщало про велику битву.

Явив він Карлові лихі ознаки:

У небі хмарнім град, вітри і грози,

Нещадні бурі, урагани грізні,

Вогні і полум'я, що б'ють із неба,

І раптом все це рушиться на військо.

І вже списи палають ясенові,

Щити із застібками золотими,

І нищить зброю подих вогнедишний.

Шоломи й панцирі вогонь сплавляє,

Насунулось на франків лихо справжнє...

На них стрибають леопарди в плямах,

Вовки, а також барси і дракони,

Потвори з пекла, аспіди та змії,

Грифонів також понад тридцять тисяч.

І вся ця нечисть хоче зжерти франків.

Благають вояки: «Рятуй нас, Карле!»

Пойнятий горем мчить король на поміч,

Та раптом виникає перешкода:

Із лісу вийшов лев йому назустріч,

Жахливий лев, погордливий і грізний,

І він стрибнув на короля відразу,

Вони зчепились в боротьбі смертельній.

Ніхто не зна, як цей двобій скінчиться.

Спить міцно Карл і навіть не прокинувсь.

 186

Та після цього сновидіння - інше.

У Франції Карл, в Ахені. Тримає

На ланцюзі подвійнім він ведмедя.

Ще тридцять вийшли із лісів арденнських,

До короля по-людськи промовляють:

«Великий Карле, нам його віддайте!

Немилосердно так тримати звіра!

Ми родича не кинемо у скруті!»

Але з палацу хорт тут вибігає

І зчеплюється з найсильнішим звіром

В траві зеленій, не злякався інших.

Король побачив зблизька справжню битву,

Та невідомо, хто ж в ній переможе.

Цей сон навіяв Карлу ангел Божий.

Тож міцно спав король наш аж до ранку!

 ВІЙСЬКО БАЛІГАНТА

187

А цар Марсілій втік до Сарагоси.

От він зійшов з коня в тіні оливи,

Віддав своїм меча, шолом і панцир

Та, закривавлений, звалився ницьма.

У битві втратив він свою правицю.

І кров тече, цар знемага від рани.

А поруч з ним дружина - Брамімонда -

Кричить і плаче гірко без упину.

Придворних двадцять тисяч проклинають

Всіх франків, Карла, Францію-красуню.

Вони біжать до грота Аполліна,

Його картають і страшенно лають:

«Нікчемний боже! Нащо нас образив?

Чом кинув ти царя напризволяще?

Чом нас віддав ти франкам на поталу?»

У Бога відняли корону й скипетр,

Повісили за руки на колоні,

А потім скинули й топтали з люттю,

Кийками били, знищили дощенту.

У Тервагана зірвали карбункул,

А Магомета кинули до ями,

Його там свині й пси пошматували.

 188

Марсілій врешті все ж прийшов до тями,

Звелів себе однести в зал склепистий,

Що фарбами прикрашений барвисто.

Над ним цариця Брамімонда плаче,

Волосся рве в нестямі й тузі лютій

І гомінко голосить: «Сарагосо,

Сьогодні в тебе відняли владику,

Який тобою правив справедливо.

Боги нас зрадили безчесно, підлі,

Ганебно повтікали з бойовища.

Емір себе запроданцем покаже,

Якщо не вийде в бій з пихатим плем'ям,

Що злигоднів і смерті не боїться.

А їх сивобородий Імператор -

Безумний у відвазі одчайдушній,

Від битви він ніколи не тікає.

«Хто подолати з нас такого може?»

 189

Наш Імператор із могутнім військом

В Іспанії сім довгих років бився.

Фортеці, замки брав, міста численні.

Стривожив він Марсілія цим дуже.

Вже в перший рік той надіслав послання

До вавилонського еміра Баліганта

(Володар цей був сивий і старезний,

Старіший за Вергілія й Гомера)

З проханням стать на поміч Сарагосі.

Інакше, цар грозився, він зречеться

Усіх богів та ідолів невірних

И святій віддасться християнській вірі

Та й назавжди вже підкориться Карлу.

Жив Балігант далеко, забарився.

Зібрав із сорока держав він військо,

Великі кораблі - дромони, барки,

Галери, нефи - всі із такелажем.

В Александрії, у порту морському,

Розташував він флот свій величезний.

Аише у травні, на початку літа

Флотилія вся вирушила в море.

 190

Так насувалося поганське військо!

На веслах й під вітрилом поспішають,

А на верхівках щогл, на реях всюди

Карбункулів і ліхтарів там безліч,

Що промінь кидають на гладкі води,

І в темну ніч стає дивнішим море.

Коли вже до Іспанії дістались,

Вогні флотилії осяяли весь берег.

Одержав звістку цю Марсілій швидко.

        Аой!

 191

Не гають часу полчища невірних.

їх кораблі уже в річкових водах,

Марбріз, Марбруз минули без зупинки,

Ввійшли у води Ебро, попливли всі

Супроти течії. Лиш ліхтарі на реях

Всю ніч освітлювали шлях яскраво!

А вдень вже підійшли до Сарагоси.

        Аой!

 192

Стояв погожий день, світило сонце.

Емір спустився з корабля неспішно,

Еспанеліт крокує з ним праворуч,

їх супроводжують князів сімнадцять,

Вельмож пихатих поруч не злічити.

У тіні лавра в мураві на лузі

Розісланий був килим білий, пишний,

На ньому крісло з кості дорогої.

На крісло всівся Балігант зухвало,

А всі стояли мовчки коло нього.

І Балігант промовив врешті слово:

«Послухайте, сеньйори благородні!

Віднині Карл, володар франків гордий

Не буде їсти, поки не дозволю!

В іспанські землі він прийшов з війною,

У Францію повернеться з ганьбою!

Поки живий, не дам йому спокою,

Підкориться мені чи буде мертвий!»

Правицею він вдарив по коліну.

 193

Міцне еміра слово й непорушне,

І жоден смертний цей наказ не змінить -

Іти до Ахена, столиці Карла.

Князі перед володарем схилились.

Емір покликав двох баронів вірних,

Що звались Кларіфаном і Клар'єном.

Сказав: «Сини царя ви Мальтрайєна,

Ваш батько був послом моїм незмінним.

Тепер вже ви збирайтесь в Сарагосу

Від імені мого царю сказати,

Марсілію, що я прибув на поміч.

Зустріну франків - бій почну великий!

Гаптовану цю злотом рукавицю

Йому віддайте у його правицю.

І передайте жезл мій щирозлотий,

Хай прийде вшанувать мене і взяти

Свій лен. А я ж піду на Карла в Ахен.

Хай біля ніг моїх пощади просить

И Христового зречеться він закону,

Інакше з голови зірву корону!»

Невірні кажуть: «Сіре, правда ваша!»

 194

Продовжив Балігант: «Отож на коней!

Я віддаю вам жезл і рукавицю!»

Відповіли: «Все зробим як належить!»

Пішли наметом, ось вже Сарагоса.

Минули десять брам, мости чотири

І вулицями клуса проскакали.

В горішнім місті посланці почули

Великий гомін в царському палаці.

Багато там зібралося невірних,

Від туги плачуть, люто проклинають

Богів - і Магомета, й Тервагана,

І Аполліна, що не помогли їм.

Кричали: «Горе нам! Боги підступні

Покинули нас у лиху годину!

Марсілій-цар не може воювати,

Бо без правиці він - Роланда мітка,

Загинув вчора Джурфален Білявий,

І вся Іспанія в полон потрапить!»

Зійшли посланці з коней біля ґанку.

 195

Посли зійшли із сідел в тінь оливи,

їх коней маври взяли за вуздечки.

Тримаючи плащів широких поли,

Посланники по сходах піднялися

В покої царські, в залу зі склепінням,

Вклонилися цареві шанобливо:

«Хай Аполлін, наш всемогутній бог,

І також Терваган та Магомет всевладний

Дарують цьому дому всіх гараздів!»

Та Брамімонда мовила: «Дурниці!

Не варті ці боги ушанування,

Бо послужили кепсько в Ронсевалі.

Дозволили побити всіх баронів,

Царя Марсілія ж так захищали,

Що втратив він цілком свою правицю -

Відсік її Роланд непереможний.

Від франків маврам вже не врятуватись!

Яка ж то я нещасна жінка! Краще

Померти, щоб не бачити руїни!»

        Аой!

 196

Клар'єн сказав: «Не треба слів, царице!

Бо ми - посли еміра Баліганта.

Марсілію він обіцяє захист

І посилає жезл свій й рукавицю.

На Ебро тисячі чотири суден -

Дромонів і галер, і барків скорих,

А скільки нефів там - злічить не можна!

Емір багатий дуже і могутній.

У Франції наздожене він Карла

І схопить короля - живим чи мертвим».

Відповіла цариця: «От зухвальство!

Та франків вам шукать не доведеться,

Вже сім років вони у нашім краї,

І годі з королем їх вам змагаться,

Він воїн справжній, не боїться смерті,

У порівнянні з ним царі - хлопчиська!

Здолать його не зможе жоден смертний!»

 197

«Облиште спір! - тоді сказав Марсілій. -

Сеньйори, ви зі мною розмовляйте.

Ви бачите, помру я незабаром.

У мене ні дочки, ні спадкоємця.

Був син чудовий, вчора він убитий.

Скажіть еміру, хай сюди прибуде.

Він має всі права на трон іспанський,

Я все зроблю, чого не зажадає,

Аби він захистив мій край від франків.

А щодо Карла, дам хорошу раду,

І через місяць він його здолає.

Еміру ж дайте ключ від Сарагоси.

Хай вірить нам й назад не повертає!»

Посли відповіли: «От царське слово!»

        Аой!

А цар продовжив: «Імператор франкський

Людей моїх побив й спустошив землі,

Міста мої пограбував і знищив.

В цю ніч він табором став понад Ебро -

Це звідсіля сім льє лише приблизно.

Скажіть еміру, щоб своє він військо

Привів і спішно готувавсь до битви».

Цар передав і ключ від Сарагоси.

З пошаною посли вклонились мовчки

І в путь зворотну вирушили хутко.

 199

І от посли на коней посідали

Та вмить помчали до міської брами.

Стурбовані, йдуть до еміра швидко,

Передають і ключ від Сарагоси.

А Балігант спитав: «Ну як там справи?

І де Марсілій? Я ж його покликав!»

Клар'єн сказав: «Поранений смертельно!

Карл повертавсь до Франції-красуні

І подолав учора всі проходи.

Залишив ар'єргард для охорони...

А з ним племінника Роланда, графа,

І Олів'єра, і ще десять перів,

Озброєний загін у двадцять тисяч.

Марсілій-цар почав із ними битву.

На полі бою з ним Роланд зустрівся

И мечем своїм, булатним Дюрандалем,

Правицю відрубав царю дощенту,

Убив Марсілієвого спадкоємця

І всіх баронів, що були з ним разом.

Не маючи вже сил чинити опір,

Марсілій втік, король за ним пігнався.

Тепер цар просить вас прийти на поміч

И передає під владу край іспанський».

Замислився тут Балігант надовго.

Засумував і ледь не збожеволів.

        Аой!

 200

«Еміре любий наш! - Клар'єн промовив, -

Учора стався бій у Ронсевалі.

І граф Роланд, і Олів'єр там впали,

Звитяжні всі дванадцять перів, Карла

Улюбленців, і двадцять тисяч франків.

Та цар Марсілій втратив праву руку,

Король погнавсь за ним, помстивсь жорстоко,

Не залишивши вояка живого.

Всіх маврів вбив чи потопив у Ебро.

І там, на березі, став табір франків.

Від нас мала їх відділяє відстань,

І франкам відступати буде важко».

Погордливо емір на нього глянув,

Слова Клар'єна повернули радість.

Підвівсь на ноги Балігант і крикнув:

«Рушаймо в путь! Острожте хутко коней!

Старезний Карл, мабуть, не схаменувся,

І пощастить його нам наздогнати.

Я за Марсілія помщусь сьогодні ж,

І головою сплатить Карл за руку!»

 201

Із кораблів язичники спустились,

Сідають хто на коней, хто на мулів,

Клусують враз - такий наказ еміра.

А Балігант покликав Джемальфіна,

Близького друга, й каже: «Друже любий,

Бери все військо і керуй ним вправно!»

Сів на коня свого він вороного,

З собою взяв ще чотирьох придворних,

І вмить попрямував до Сарагоси.

Зійшов з сідла на мармурові плити,

Четвірка графів стремена тримала.

Іде по сходах, що ведуть до зали.

До нього підбігає Брамімонда,

Кричить: «Біда! Нещасна я до краю!

Ганьба мені, якщо сеньйор сконає!»

І падає. Емір її підводить,

Удвох, засмучені, ввійшли у залу.

        Аой!

 202

Побачив цар Марсілій Баліганта,

Покликав двох своїх придворних дужих:

«Зведіть мене і посадіть у крісло!»

Взяв лівою рукою рукавицю,

Говорить: «Сіре мій, це вам вручаю

На знак, що вам передаю всі землі,

І Сарагосу, всі мої багатства.

Я ж сам загинув, як моє все військо!»

На те емір: «Біль крає наше серце,

Але не можу тут я залишатись,

Бо ще повинен поквитатись з Карлом.

Та вашу рукавицю я приймаю!»

Не втримавсь і заплакав безутішно.

Спускається він сходами палацу,

Сідає на коня і мчить до війська.

І прибува раніше всіх загонів,

І раз у раз заклично галасує:

«Тікають франки! Не жалійте коней!»

        Аой!