Пісня про Роланда Переклад Вадима та Нінелі Пащенків

А Карл звернувся до своїх баронів:

«Сеньйори, я завжди вам щиро вірив,

В стількох боях за мене ви вже бились,

А скільки ви держав завоювали,

Скількох царів без трона залишили!

Моя винагорода була щедра,

Багатства дав і лени. Я готовий

Віддать своє життя. Лише пометіться

Невірним за братів, синів-нащадків,

Що полягли учора в Ронсевалі!

Святу цю справу маємо здійснити!»

Відповідають франки: «Ми готові!»

Було там двадцать тисяч франків вірних,

Заприсяглися всі рубать невірних,

Відважно битись, нехтуючи смертю.

Відразу ж вдарили, списи шугають,

И посипались мечів удари влучні.

А битва все страшнішою ставала!

        Аой!

 247

Мальпрім сміливо мчить у гущу бою,

Лишає серед франків шлях кривавий.

Та герцог Найм на нього глянув згорда

І вдарив, як то личить ратоборцю.

Щит потрощив він на тріски дрібненькі,

Пробив миттєво панцир і кольчугу,

Встромив у плоть і вістря, й стрічку списа,

Мальпріма серед семисот тіл кинув.

 248

Цар Канабей, він брат еміра рідний,

Пришпорив скакуна і мчить до Найма,

Заніс меча з ефесом кришталевим

І герцога ударив по шолому.

Та, розрубавши вмить його частково,

Розтяв також п'ять ремінців нашийних.

Не допоміг і каптур підшоломний,

Бо меч розсік і шкіру, і забрало,

Шматки його на землю зразу впали.

Удар разючий приголомшив Найма,

І він би впав, - але, хвалити Бога,

Найм кінську шию встиг схопить руками.

Якби язичник ще завдав удару,

То лицаря спіткала б смерть миттєва.

Та Франції король приспів на поміч.

        Аой!

 249

Так, герцог Найм був у великій скруті,

Язичник меч здійняв, щоб знов дістати,

Та крикнув Карл: «Поганцю, ось розплата!»

З нестримним запалом ударив списом,

Розбив щита, уламки полетіли,

Пошматував й кольчугу проти серця.

Упав поганець, враз сідло спустіло.

 250

Великий Карл в глибокий розпач вдався:

Пораненого герцога побачив

І цівку крові у траві зеленій.

І каже герцогові Імператор:

«Мій любий друже, їдьмо далі разом.

Негідник, що завдав вам лиха, мертвий,

Провчив його я списом вірним й гострим!»

Найм відповів: «Я вдячний вам, сеньйоре!

Якщо я житиму, то борг сплачу свій!»

І знову в бій помчалися пліч-о-пліч.

За ними слідом двадцять тисяч франків.

І кожен знав, як битися й рубати.

        Аой!

 251

А Балігант в бою встигав усюди,

Убив він щойно графа Гвінемана.

Прошив умить щит білий проти серця

І на шматки порвав його кольчугу,

Занурив гострий спис між ребер влучно,

З коня прудкого скинув Гвінемана.

А ще убив Лорана й Джебоїна,

І владаря Нормандії Ричарда.

Кричать невірні: «Як Прецьйоз рубає!

Язичники, ми захист добрий маєм!»

        Аой!

 252

Чудовий вид у вершників арабських,

Бійців з Аргуйля, Окціанту, Басклю.

В бою вони відважно колють й б'ються.

Та й франки не з лякливих, не здаються.

З обох сторін загинуло багато,

До вечора тривав бій безпощадний...

Великих втрат зазнали в ньому франки,

Скінчиться бій - ридатимуть до ранку.

        Аой!

 253

Французи та араби б'ються люто.

Хто бачив, як тріски щитів летіли,

Як розбивались лати від ударів

Чи панцирі й шоломи з брязкотінням,

Трощилися списи з жахливим тріском,

Як вершники перевертались з сідел,

Хто чув, як там кричать від ран з хрипінням,

Той збереже про бій страшне видіння.

Цю битву витримать було вже важко.

І Балігант благає Аполліна,

І молить Тервагана й Магомета:

«Боги! Величні, я служив вам завжди!

Злотими ваші статуї зроблю всі!

Лиш дайте перемогу нам над Карлом!»

        Аой!

Тут Джемальфін постав перед еміром,

Приніс погані звістки з поля бою:

«О сіре Баліганте, там нещастя:

Загинув син Мальпрім ваш в січі смертній

І Канабей, ваш брат, з ним упокоївсь.

У цьому винні двоє франків лютих,

Здається, Імператор був одним з них -

Величний, мужній, лицарська постава,

І сива борода - квітнева квітка».

Зняв свій шолом емір, застиг безсило,

А голова на груди похилилась.

Відчув такий він біль, що помертвів весь,

І все ж Заморського позвав Джанглея.

 254

Емір сказав: «Джанглею, підійди-но!

Ти мудрий дуже і багато знаєш.

Завжди я слухався твоєї ради!

Як думаєш ти? Франки чи араби?

Хто переможцем вийде в битві нині?»

Той відповів: «Ви, Баліганте, мертвий!

Боги нас не врятують - хочуть жертви.

Карл гордий, лицарі його відважні,

Таких не бачив можних сил я вражих!

І все ж, зберіть бійців із Окціанту,

А також турків, енфрів та арабів

І велетнів. Зберіть всіх і рушайте!»

 255

Емір на лати бороду спускає,

Білішу за цвіт глодовий у травні,

Не хоче більше він її ховати.

Підніс до вуст пронизливий ріжок,

Сурмить так гучно, всі невірні чують.

По полю мчить, полки свої шикує,

Тут окціанці з їх виттям й ревінням,

Аргуйці з песячим їх гавкотінням.

Немов скажені, всі на франків линуть.

Ряди ламають, в гущу лізуть, гинуть...

Там полягло тоді сім тисяч франків.

 256

Не був страхополохом Одж'єр-Данець,

З васалів кращий, що броню носив колись-то.

Побачив він війська розбиті франків,

Покликав герцога Тьєррі з Аргони,

Джефрейта із Анжу і Джозерана,

І мовить Карлові він горде слово:

«Погляньте, як араби наших гублять.

Не дай вам Бог надіти ще корону,

Якщо не буде помсти за цей сором!»

Що відповісти тут? Усі мовчали.

Острожать франки скакунів бувалих

И невірних почали рубать навалом.

        Аой!

 257

Чудово б'ється Карл Великий в полі,

З ним поруч герцог Найм та Одж'єр-Данець,

Джефрейт з Анжу, що орифламу носить.

Одж'єр відвагу виявив нестримну:

Коня він шпорить, кинувши повіддя,

Вбива язичника, що ніс «Дракона».

Амбор звалився долілиць миттєво,

А з ним «Дракон» - емірова святиня.

Побачив Балігант, що впав знак царський

І на землі штандарт із Магометом,

Лише тоді почав він розуміти

Свою неправоту і правду Карла,

Відразу ж зменшився невірних запал...

А Карл звернувся до своїх васалів:

«Чи допоможете мені, барони?»

У відповідь: «Прохання - нам образа!

Немає серед нас страхополохів!»

        Аой!

ДВОБІЙ КАРЛА І БАЛІГАНТА

258

Минає ясний день, заходить сонце.

Запекло б'ються франки і араби.

Могутні владарі звели два війська,

їх кличі бойові повсюди чути.

Дзвінкий еміра крик «Прецьйоз!» лунає,

Та Карла «Монжуа!» наздоганяє.

І цар царя по голосах пізнали,

И зустрілись вороги серед рівнини...

Двобій почавсь. Списів важкі удари

У центр щитів, в розетку потрапляють

І врешті їх дощенту розбивають,

Дірки в міцній кольчузі залишають,

Проте ніяк не досягають тіла.

Попруги тріснули, і сідла - набік,

Царі попадали на землю зразу.

Та в мить одну обидва підхопились

І за мечі взялись свої булатні.

Ніщо не може зупинить двобою,

Крім смерті одного із двох героїв.

        Аой!

 259

Красуне-Франціє, відважний Карл твій!

И емір не знає страху і вагання!

От вже мечі оголені схрестились,

І кожен б'є ворожий щит щосили.

Посічені в них дерево і шкіра,

З них падають гвіздки, щити розбиті.

Царі зостались в латах, наступають,

Мечі з шоломів іскри висікають.

Та може бій лише тоді скінчитись,

Коли хтось із володарів загине.

        Аой!

 260

Емір сказав: «Подумай, Карле, краще!

Тобі я раджу не боротись - здатись!

Я знаю, щойно вбив мого ти сина

І хочеш захопити наші землі.

Моїм васалом стань - одержиш в лен ти

Всі володіння - звідси аж до Сходу!»

Карл відповів: «Що ти верзеш, зухвальцю!

З язичником не буде миру й дружби.

Прийми закон, що Бог нам пропонує:

Християнином стань - мир запанує!

Служи Всевишньому і вір у Нього!»

А Балігант: «Дурниці кажеш, Карле!»

І задзвеніли знов мечі булатні.

        Аой!

 261

Емір в руках мав силу неймовірну.

Він вдарив Карла по шолому з сталі,

Розсік його і голови дістався,

А потім меч зануривсь у волосся

І шкіру з голови зсік на долоню,

У цьому місці череп оголився.

Карл похитнувсь і ледь не впав на землю.

Та Бог не допустив, щоб він загинув.

З'явився Гавриїл у розпал бою,

Спитав: «Королю, що там із тобою?»

 262

Почув монарх глас ангела святого,

Відразу зникли жах і страх смертельний,

До нього повернулись сила й пам'ять.

Мечем французьким вдарив він еміра.

Розтяв шолом, що блискотів від перлів,

А з ним і голову, лиш бризнув мозок,

Розсік по білу бороду обличчя.

Вмер Балігант, не допоможуть ліки.

Карл крикнув «Монжуа!», щоб всі почули.

Відразу герцог Найм з'явився поруч,

Впіймав коня, король на нього скочив.

Біжать невірні, їх сам Бог карає!

Дійшла до Господа молитва франків.

 263

Бог так звелів - тікають бусурмани.

Карл з вояками кинувся в погоню.

Сказав: «Ось мить, щоб серце втамувати!

Помститися за горе і страждання!

Бо вчора, франки, бачив ваші сльози!»

Відповіли: «Це наше теж бажання!»

І кожен бив мечем тих сарацинів,

Та мало хто з них втік і не загинув.

 КАРЛ У САРАГОСІ. ПОВЕРНЕННЯ ДО ФРАНЦІЇ

264

Страшенна спека, курява клубами.

Тікають маври, франки ззаду тиснуть,

Дісталася погоня Сарагоси.

На вежу піднялася Брамімонда.

За нею слідом клір іде поганський.

Огидна Богу їхня клята віра,

Немає в них тонзур, немає санів.

Цариця бачить перемогу франків,

Побігла до Марсілія із криком:

«О царю любий! Наші вщент розбиті!

Безславна смерть спіткала Баліганта!»

Почув цю звістку й одвернувсь Марсілій,

Заплакав й голову схилив безсило

Та вмер од горя. За його ж гріхи всі

Заволодів душею чорт пекельний.

        Аой!

 265

Хто не загинув з нехристів, той втік вже.

Із франками звитягу Карл святкує,

Розбив він зразу Сарагоси браму,

Нема кому її вже захищати.

Усі полки отаборились в місті,

До ранку переможці спочивали.

Веселий й гордий Карл сивобородий.

Дала ключі від веж всіх Брамімонда -

Великих десять, п'ятдесят маленьких.

Щасливий той, кого Господь підтримав.

 266

Скінчився день, надходить ніч поволі,

Яскравий місяць, мерехтять сузір'я.

Великий Карл - володар Сарагоси.

Послав у місто тисячу він франків.

Заходять в синагоги чи мечеті

З сокирами, кувалдами важкими

И трощать завзято ідолів поганських.

Од їхніх чар не буде допомоги!

Карл хоче послужити щиро Богу:

Єпископи освячують там воду

І хрестять всіх язичників в каплицях.

Хто ж не виконує веління Карла,

Того звичайним зашморгом вбивають

Чи спалюють у вогнищі жаркому.

Вже сотня тисяч у Христовій вірі!

Окрім цариці. З королем поїде

У Франції хреститись добровільно!

 267

Скінчилась ніч, і ясний день засяяв.

Усі звелів король зайняти вежі,

Залишив тисячу баронів кращих,

Щоб місто зберегти від сил ворожих,

А потім на коні з всією раттю,

Узявши полонянку Брамімонду,

Якій хотів зробить одне добро лиш,

В зворотну путь, до Ахена, рушає.

Пройшовши швидко повз Нарбонну милу,

Вступили у Борделу, дивне місто.

Там на олтар святого Северина

Король поклав ріг Оліфант зі злотом,

Його ще бачили численні пілігрими.

На кораблях Карл переплив Джиронду.

Супроводжав до Блея прах Роланда,

А також Олів'єра, його друга,

І мудрого й відважного Турпіна.

Тіла поклали в білі саркофаги,

Сплять вічним сном у храмі Сен-Ромена,

їх душі Богу, всім святим вручили.

А потім через гори і долини

Карл мчав до Ахена вже без упину.

А ось і рідні мармурові сходи.

Як тільки Карл зайшов в палац розкішний,

До всіх васалів посланців відправив:

Баварців і саксонців, лотарингців,

Qo фризів, й алеманів, й пуатвінців,

И бургундців, і нормандців, і бретонців.

Покликав всіх він наймудріших франків,

Аби вершити суд над Ганелоном.

 268

Великий Карл з Іспанії вернувся.

Він в Ахені, найкращому з міст франків.

Піднявся до палацу, входить в залу,

До нього поспіша красуня Альда

И питає короля: «А де ж Роланд мій,

Який поклявсь побратися зі мною?»

І знову Карл відчув глибокий смуток,

Заплакав, бороду рве білу в горі:

«О, сестро, любонько, - відповідає, -

Про мертвого питати вже не варто.

На кращого я заміню цю втрату.

То син Луї, мій доблесний нащадок,

Король майбутній і володар краю».

І чує відповідь: «Слова ці дивні!

Всіма святими й Богом присягаюсь -

Не житиму на світі без Роланда!»

І раптом зблідла й впала до ніг Карла.

Померла... То помилуй її, Боже!

Над тілом Альди лицарі ридають.

 269

Померла з туги Альда щиросердна,

А Карл спочатку думав, що зомліла.

Відчув страшенний жаль, заплакав гірко,

Схопив за руки Альду, підіймає...

Та впала на плече її голівка.

Тут зрозумів король - померла Альда.

І чотирьох графинь тоді позвали,

Щоб в монастир небіжчицю віднесли,

И всю ніч, до ранку, молитви читали.

Прах її з почестями поховали,

Віддав король велику шану Альді.

        Аой!

Карл повернувся вже в престольний Ахен.

А Ганелона закули в кайдани.

Навпроти королівського палацу

Він до стовпа ганебного припнутий,

Ремінням зраднику скрутили руки,

Січуть різками і кийком шмагають.

Він іншої не заслужив відплати.

В тривозі Ганелон чекає суду.

 271

В «Діяннях» старовинних записали:

Король з усіх країв покликав суддів.

Зібралися у Ахенській каплиці,

День урочистий був - велике свято,

Подейкують, святого день Сільвестра.

Розпочали васали розгляд справи

Відносно Ганелонової зради.

Король звелів негідника привести.

        Аой!

 272

«Сеньйори, - розпочав король, - по правді

Судіть самі ви Ганелона. З військом

Моїм він до Іспанії потрапив,

А потім зрадив двадцять тисяч франків,

І з ними полягли Роланд, мій небіж,

И шляхетний Олів'єр, хоробрий лицар.

Продав за гроші він усіх дванадцять перів!»

Тут Ганелон: «Якщо б я зрадник був - мовчав би!

Роланд мене скарбів, грошей позбавив.

Не криюся, бажав йому я смерті!

Але це помста, аж ніяк не зрада!»

А франки кажуть: «Зачекаймо ради!»

 273

От перед Карлом Ганелон зрадливий.

Лицем рум'яний, вигляд має бравий,

Якби ще й чесний, лицар був би справний.

Поглянув гордовито він на суддів,

На тридцять родичів - стояли поруч,

А потім скрикнув голосно і чітко:

«Заради Бога, слухайте, барони!

Був я в полках, що вів їх Імператор,

Служив йому завжди я вірно й чесно.

Зненавидів Роланд, за що не знати,

Мене давно, послав на смерть жахливу.

Марсілію мав передати я послання.

Лиш хитрості завдячую спасінням,

Тому я ворогом назвав Роланда прямо,

А також Олів'єра, їхніх друзів.

І Карл, і всі барони те засвідчать.

Це особиста помста, а не зрада!»

А франки кажуть: «Зачекаймо ради!»

274

Побачив Ганелон, що кепські справи,

І тридцять родичів зібрав докупи.

Одного з них всі визнавали мудрим,

Це Пінабел був - з замку, що в Сорансі,

Прославивсь красномовністю своєю,

Ніхто не міг його здолати в спорі.

І Ганелон йому: «Про честь ідеться!

Спасіть мене від смерті і безчестя».

У відповідь: «Не слід боятись суду,

До зашморгу вас не засудять франки.

Нехай король збирає свою раду, -

Всяк наклеп спростувать мечем я ладен!»

Упав до ніг його покірно зрадник.

 275

Зійшлись на раду всі баварці й пуатвінці,

Нормандці, сакси та багато німців,

Найбільш було тут франків й алеманів.

До Пінабела більш прихильні всі овернці,

Тому обороняли Ганелона.

«Залишимо, - говорять, - все без зміни,

Припинимо процес, прохаймо Карла,

Щоб виправдав цим разом Ганелона,

І королю служитиме він вірно.

Роланд помер, його не повернути,

Ні злотом, ні добром не воскресити.

Безумство на двобій іти за нього!»

І жодного, хто з цим би не погодивсь,

Окрім Тьєррі, Джефрейтового брата.

        Аой!

 276

Звертаються до короля барони,

Говорять: «Любий сіре, дуже просим

Вас виправдати графа Ганелона,

Служитиме вам щиро і з любов'ю.

Лишіть йому життя, це справжній лицар.

Роланд загинув, марно тепер мститись,

Даремно кров не треба проливати!»

«Запроданці!» - розгнівавсь Імператор.

        Аой!

 БОЖИЙ СУД

277

Побачив Карл баронів зраду чорну,

Похнюпив голову з чолом похмурим

І скаржиться на долю нещасливу.

Та раптом перед ним Тьєррі з'явився,

Молодший брат Анжуйського Джефрейта,

На зріст він не малий, не завеликий,

Струнка постава, бистрий, худорлявий,

З очима темними і сам чорнявий.

І каже Карлові він шанобливо:

«Мій любий сіре, не журіться, прошу!

Ви знаєте, служив вам бездоганно,

Як предки! І ненавиджу я зраду.

Роланд, щоб не зробив там Ганелону,

Васал був вірний - і цього достатньо!

А Ганелон - запроданець, всіх зрадив

І знехтував обов'язок, присягу.

Тому на шибениці має вмерти,

А тіло хай собаки пошматують.

За чорну зраду відплатить він має.

Коли це родичам не до вподоби,

Довести ладен правоту мечем я,

І зараз на двобій уже готовий!»

«Слова чудові!» - відгукнулись франки.

 278

Прийшов до короля і Пінабел,

Великий і меткий, сміливий, дужий -

Кого він вдарить, той за смертю тужить!

Сказав він королю: «Я знаю, сіре!

Суд зараз. То звеліть, щоб втихли сварки.

Тьєррі обвинувальний вирок виніс!

Не згоден я! Все вирішить двобій наш!»

И віддав правицею він рукавицю.

А Карл сказав: «Заручники потрібні!»

Пішли в заставу родичі - їх тридцять.

Король додав: «Відповісте за нього!»

І за законом взяв усіх під варту.

        Аой!

 279

Тьєррі збагнув - невдовзі поєдинок!

Віддав він праву рукавицю Карлу,

Той визначив і кількість аманатів.

Чотири наказав ослони ставить,

На них сидітимуть всі свідки бою.

Ретельно до двобою готувались.

Всім керував Одж'єр - вояк бувалий,

А лицарі вже просять коней, зброю.

 280

Та перш ніж розпочати поєдинок,

Сповідались обидва паладини,

Одержали прощення, помолились,

Монастирям великий дар лишили,

А потім повернулися до Карла.

До ніг остроги швидко прикріпили

І одягли легкі крицеві лати,

Понадівали шоломи блискучі,

З ефесом золотим мечі разючі.

На лицарях щити чотиридольні,

В правицях гострії списи тримають,

На скакунів баских ураз сідають.

В цю мить сто тисяч франків плачуть гірко

Від жалю до Тьєррі і до Роланда.

Господь лиш знає, як двобій скінчиться...

 281

Під Ахеном була велика лука,

Там розпочавсь двобій баронів смілих.

Обидва лицарі відважні, вмілі.

В обох прудкі, до битви звиклі коні.

Повіддя попускають, коней шпорять

И на повну силу б'ють вони списами.

В тріски уже щити порозбивали,

Шматують панцирі, паси порвали,

З'їжджають сідла і на землю впали.

А франки плакати від жалю стали.

 282

Звалились долу вояки обидва,

Та блискавично з місця підхопились.

А Пінабел - меткий й нестримний воїн.

Немає коней - герць вже рукопашний,

Схопились за мечі свої барони

І б'ють, і б'ють по шоломах сталевих

Та прагнуть разом їх навпіл розтяти.

Дружини франків стогнуть у тривозі...

«О Боже! - шепче Карл. - Вкажи, хто правий!»

 283

Тут мовив Пінабел: «Тьєррі, піддайся!

Себе проголошу твоїм васалом

І володіння всі свої віддам я,

Якщо замириш Ганелона з Карлом.

Тьєррі у відповідь: «І думать годі!

Погоджуся - ганьба мені довічна!

Хай Божий суд владнає нашу справу!»

        Аой!

 284

Тьєррі продовжив: «Справжній ти рубака!

Високий, сильний, і постава гідна,

І родичі цінують за сміливість.

Так от! Бій припини і замирю я

Тебе із королем. А Ганелона

Нехай присудять до страшної страти,

Такої, щоб довіку не забули!»

Той відповів: «Та не гніви ти Бога!

Честь родову паплюжить не дозволю,

Не народився той, кому б я здався!

Загинуть краще, аніж честь зганьбити!»

І знов посипались мечів удари

По шоломах з чеканкою злотого...

Від них до неба полетіли іскри,

Звиваючися у клуби вогнисті...

Припинить герць лише чиясь загибель!

        Аой!

 285

Був молодець той Пінабел з Соранса.

Він у шолом ударив провансальський,

Трава від іскр вогненних запалала.

Удар наступний був іще влучніший.

Кінцем меча розсік шолом на лобі,

Сковзнуло лезо впоперек обличчя

(Щока Тьєррі враз залилася кров'ю),

Мечем протяв до живота аж панцир.

Та уберіг Господь Тьєррі від смерті.

        Аой!

 286

Тьєррі від рани тільки розлютився,

Відчув, як по обличчю кров стікає,

І вдарив Пінабела по шолому.

Його розкраяв до самого носа

І вибив мозок з голови додолу.

Упав на поле Пінабел безсило.

Удар цей вирішив всю долю бою.

Гукають франки: «Божий суд відбувся!

І Ганелон у зашморгу сконає,

А з ним і родичі його загинуть!»

        Аой!

 287

Отож Тьєррі взяв гору у двобої.

Тоді король наблизився до нього

У супроводі чотирьох баронів:

Тут герцог Найм, сміливий Одж'єр-Данець,

Джефрейт з Анжу, Гільйом із міста Блея.

Обняв звитяжця щиро Імператор

І шубою втер кров йому з обличчя.

Відкинув закривавлену, взяв іншу.

З Тьєррі ж зняли весь обладунок слуги,

Допомогли на мула зручно сісти.

Всі з радістю верталися до міста,

А в Ахені прийшли до місця суду,

Який мав винести свій вирок правий!

 ПОКАРАННЯ