Політичні та безпекові інститути Сутність і поняття політичних іститутів держави?


Еволюція війни та збройних конфліктів



бет11/32
Дата28.11.2022
өлшемі106.69 Kb.
#465910
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32
деки

Еволюція війни та збройних конфліктів

Еволюція війни. Збройні конфлікти різного характеру та інтенсивності є споконвічними супутниками людства. Їх крайня, найбільш масштабна форма – війна продовжує становити загрозу існуванню народів, держав, людства в цілому. Форми, методи і засоби ведення війни змінюються у відповідності до науково-технологічного прогресу. Якщо у війнах першого покоління застосовувались мушкети і тактика лінійного строю, то у війнах четвертого покоління досить широко використовуються сучасні інформаційні технології, високоточна зброя. Війни другого і третього поколінь велись переважно великими військовими з’єднаннями. Для воєн четвертого покоління характерне використанням невеликих, технологічно оснащених підрозділів. Перемога конфліктах четвертого покоління у більшій мірі залежить від технологічної переваги, аніж від чисельності армій і кількості бойової техніки.
Вперше проблему захисту цивільного населення в умовах збройного конфлікту було порушено в XIV – XVI ст.ст. у процесі формування системи «картелей та капітуляцій» між командуючими ворожих армій. У період з 1581 року по 1864 рік було укладено понад 290 таких угод. Перша з них була підписана майже на 200 років раніше у 1393 році між кантонами Швейцарії (Сімпахська угода) і містила положення про заборону участі жінок та дітей у війні, а також щодо недоторканності поранених, поваги до їх особистості та майна [7, с. 27].
Такий підхід зустрічається не лише в практичних посібниках для військового керівництва, але й у працях філософів, теологів та юристів того часу. Так, Бертран Дюгеклен та Жанна д‘Арк вимагали від своїх військ поваги до жінок, дітей та селян (землеробів). Такого ж принципу дотримувалися й французькі полководці, які забороняли грабіж та жорстоке поводження з некомбатантами, в т.ч. й дітьми. Іспанський правознавець Ф. Вітторіо, до якого навіть звертався за консультаціями Карл V (імператор Священної Римської імперії в 1530 – 1556 роках з династії Габсбургів), у своїй праці «Relectiones Theologicae» (1557 рік) осуджував вбивство невинних, полонених, а також тих, хто склав зброю. Приблизно в цей же період ордени монахів почали надавати допомогу й лікувати поранених та хворих, незалежно від їх приналежності до тієї чи іншої сторони [5, с. 34].
У XVII – XVIІI ст.ст. спостерігається певна гуманізація війни. Очевидно, це можна пов‘язувати з тим, що військові дії почали вести регулярні армії, які знаходилися на службі в окремого правителя, а не найманці, як це було раніше. Беручи до уваги цей факт, можна припусти, що цивільне населення, зокрема діти, менше залучалося до безпосередньої участі у військових діях, оскільки армії постачалися усім необхідним централізовано, а війна сприймалася не як смертельна боротьба двох народів, а протистояння окремих правителів. Цивільне населення не втручалося в зіткнення армій, а навпаки – відчувало захищеність.
Принцип нейтральності (недоторканності) некомбатантів чітко й недвозначно виклав у своїх трактатах Жан-Жак Руссо: «…війна – це не відносини між людьми, а відносини між державами, коли окремі особи стають ворогами зовсім випадково і зовсім не як люди і не як громадяни, а як солдати; не як співвітчизники, а як його захисники» [6, с.27].
Такий принцип поступово закріпився і в класичній теорії, і в практиці держав. Принцип недоторканності цивільного населення можна було помітити під час «війни в мереживах» (Семилітня війна) [4, с. 250].
Однак, наближався період науково-технічних відкриттів, а разом з тим і зростала кількість винаходів та методів, які застосовувалися при веденні війни. Тому вже з ХІХ ст. можна помітити зворотній процес, позаяк збільшувалися потужності вогнепальної та хімічної зброї, вибухових речовин і з‘явилася зброя масового знищення, а збройні конфлікти, в свою чергу, все більше стали торкатися цивільного населення, що зумовлювало численні людські жертви.
Отже, беззаперечним можна вважати той факт, що залишалася потреба у створенні кодифікованого документу, який би гарантував захист як цивільного населення в цілому, так і дітей, як найбільш вразливої категорії населення, під час збройного конфлікту. З огляду на це, запровадження норм міжнародного гуманітарного права активізувалося у 60-х роках ХІХ століття. Так, у преамбулі Санкт-Петербурзької декларації 1868 року був проголошений принцип, який міцно закріпився у звичаєвому праві: «…єдина законна мета, яку повинна мати держава під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога» [1, с. 275 – 276].
Досліджуючи проблему захисту цивільного населення, зокрема дітей, під час збройних конфліктів до початку ХХ ст., доцільно проаналізувати першу Женевську конвенцію про поліпшення долі поранених та хворих воїнів у діючих арміях 1864 року1. Щодо цього Франсуа Бюньон зазначає, що жоден з попередніх текстів не здійснив подібного впливу на відносини воюючих сторін [4, с. 29].
Відповідно до положення статті 5 згаданої Конвенції, місцеві жителі, які надають допомогу пораненим, користуються недоторканністю і залишаються вільними; військові начальники воюючих держав зобов‘язані попереджувати місцеве населення про такий заклик до гуманності та про право нейтральності, що гарантується за прояв людяності. Окрім того, кожен поранений, який був прийнятий місцевими жителями та належним чином отримав допомогу, слугує охороною такому дому, а місцеві жителі, які прийняли в себе поранених, звільняються від військових постояльців та певної частини накладених військових контрибуцій [8].
Женевська конвенція 1864 року була одним з перших багатосторонніх договорів міжнародного гуманітарного права, однак в ній не було жодної статті про процедуру розгляду скарг щодо порушень її положень, що безперечно було прогалиною.
Слід зауважити, що на практиці сторони збройних конфліктів все ж таки намагалися заповнити своєрідну «білу пляму». Неаби-яку підтримку для запровадження такої практики надавав Міжнародний комітет Червоного Хреста.
До кінця 1864 року Женевську конвенцію ратифікували такі країни як Франція, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Італія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Данія та Велике Герцогство Баденське [8]. Отже, можна зробити висновок, що згадана Конвенція стала однією з перших успішних спроб кодифікації норм міжнародного гуманітарного права. Вважаємо, що прийняття такого міжнародного документу дало поштовх для подальшого розвитку норм міжнародного гуманітарного права та вдосконалення вже існуючих, адже наступним завданням стало розроблення документу, який повинен був запровадити механізм контролю за дотриманням норм міжнародного гуманітарного права та розгляду скарг щодо їх порушення.
Наступним кроком у розвитку міжнародного гуманітарного права в період до Першої світової війни стало прийняття Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років і Женевської конвенції 1906 року.
Суттєвий крок вперед щодо кодифікації законів та звичаїв війни був зроблений на І Гаазькій конференції 1899 року (Мирній конференції). Конференція не досягла завдань, що були поставлені перед нею, зокрема, не був запроваджений обов‘язковий арбітраж та не були прийняті рішення щодо роззброєння. Але, попри нереалізовані завдання, на Конференції було досягнуто певного успіху, а саме – розроблені два проекти конвенцій: Конвенція про застосування у морській війні Женевської конвенції 1864 року та Конвенція про закони та звичаї сухопутної війни.
Беручи до уваги цей факт, Міжнародний комітет Червоного Хреста, як ініціатор першої Женевської конвенції, почав реалізовувати свій давній намір щодо перегляду згаданої Конвенції під час спеціальної конференції, яка відбувалася з 11 червня по 6 липня 1906 року [4, с. 84]. Використовуючи попередній досвід, було розроблено нову конвенцію, яка складалася із 33 статей – Конвенцію про покращення участі поранених та хворих у діючих арміях від 6 липня 1906 року [9].
Варто зазначити, що саме в Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 років знайшов своє відображення і отримав правове підґрунтя принцип гуманності [11; 10]. До преамбул двох вищезгаданих конвенцій було включено «застереження Мартенса», яке закріплює, що у випадках, не передбачених міжнародними договорами, цивільне населення і комбатанти залишаються під захистом і дією норм міжнародного права, що випливають з усталених між цивілізованими народами звичаями, із законів людяності і потреб суспільної свідомості [3, с. 72]. Окрім того, в Гаазькому положенні про закони та звичаї сухопутної війни 1907 року (додаток до VI Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни 1907 року) також містилися визначені гарантії, що надавалися цивільному населенню під час війни (ст. 23, 28, 43 – 47, 50 – 53) [2, с. 22 – 34].
Підсумовуючи вищесказане, можна зробити наступні висновки. Норми міжнародного гуманітарного права щодо захисту цивільного населення зароджуються у XIV ст. Починаючи з XVIII ст. в якості норми звичаєвого права закріпився принцип нейтральності (гуманності) щодо цивільного населення. Однак з науково-технічним прогресом норми звичаєвого права, що застосовувалися в умовах збройних конфліктів, почали втрачати свій авторитет. Саме тому й постала необхідність у кодифікації вже існуючих та створенні нових норм міжнародного гуманітарного права. Проаналізувавши міжнародні договори того часу, нами було з‘ясовано, що перші такі спроби були зроблені шляхом прийняття Женевських конвенцій 1864, 1906 років, Гаазьких конвенцій 1899, 1907 років та Санкт-Петербурзької декларації 1868 року.
Таким чином, до 1914 року, окрім положень Гаазького положення 1907 року, не існувало жодних кодифікованих норм міжнародного гуманітарного права, що гарантували б захист цивільному населенню, яке стало жертвами збройних конфліктів у період до Першої світової війни.
Обґрунтування необхідності міжнародного захисту дітей, як особливо вразливої категорії населення під час збройних конфліктів, проведене у історико-правовому контексті, показало, що захист дітей у період до Першої світової війни відбувався в рамках захисту всього цивільного населення.
Отже, потреба у вдосконалені вже існуючих та розробці нових норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту цивільного населення, зокрема, й захисту дітей, як найвразливішої групи цивільного населення, залишалася й надалі залишається актуальною.
Женевська Конвенція про поліпшення долі поранених та хворих в діючих арміях була підписана 22 серпня 1864 року за сприяння Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Згадана Конвенція була розроблена за ініціативою Анрі Дюнана, засновника Міжнародного комітету Червоного Хреста.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   32




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет