Політичні та безпекові інститути Сутність і поняття політичних іститутів держави?
Актуальні проблеми впливу інститут Верховної ради України на політику національної безпеки
жүктеу/скачать 106.69 Kb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Актуальні проблеми впливу інститут Кабінету міністрівУкраїни на політику національної безпеки
- Актуальні проблеми впливу інститут Генерального прокурора України на політику національної безпеки
- Актуальні проблеми впливу інститут Міністерства оборони України на політику національної безпеки
- Актуальні проблеми впливу субєктів системи спеціальних служб країни на політику національної безпеки
| 10.Актуальні проблеми впливу інститут Верховної ради України на політику національної безпеки
Відповідно до ст. 9 Закону України "Про основи національної безпеки України" Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України: • визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки; • формує законодавчу базу в цій сфері; • схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України Верховна Рада України у межах, визначених у ст. 85 Конституції України повноважень: • здійснює законодавче регулювання та контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки і оборони; • приймає закони у сфері національної безпеки; визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики; • заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; • оголошує за поданням Президента України стан війни й укладення миру; • схвалює рішення Президента України про використання Збройних сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; • здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки відповідно до Конституції України; • затверджує загальну структуру, чисельність і визначає функції окремих суб'єктів забезпечення національної безпеки (Збройних сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України); • схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, upo направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. 11 Актуальні проблеми впливу інститут Кабінету міністрівУкраїни на політику національної безпеки .Серед причин складного процеі;у законодавчого врегулювання статусу Кабінету Міністрів України, безумовно, є те, що Конституція України залишила на розсуд законодавця вирішення багатьох принципових елементів статусу уряду, що і викликало тривале політичне протистояння між парламентом та главою держави. Дискусія щодо окремих питань триває і досі. При формуванні змісту правового статусу Кабінету Міністрів необхідно виходити з того, що головним завданням уряду є вироблення та проведення державної політики. Більшість повноважень уряду, які мають суто управлінський (адміністрїгивний) характер, повинні бути делеговані Кабінетом Міністрів нижчим рівням виконавчої влади, із забезпеченням при цьому належного контролю за їх виконанням. На жаль, на сьогодні, уряд абсолютну більшість часу та інших ресурсів витрачає на розв'язання поточних проблем, часто навіть не загальнодержавного значення. Тому відповідно до Конституції України та міжнародного досвіду уряд має бути насамперед полглячним органом, а члени уряду повинні бути політиками. Принциповим питанням статусу членів Кабінету Міністрів України є те, що вони - державні політичні діячі (політики), а не державні службовці. Це положення тривалий час сприймгілося з великою Під «урядом» розуміється саме Кабінет Міністрів України, хоча в багатьох країнах поняття «уряд» вживається для означення всіх політично визначених осіб у виконавчій владі, або всієї виконавчої гілки влади. Більшість українських правників вживають термін «уряд» як синонім поняття Кабінету Міністрів України. 12. Актуальні проблеми впливу інститут Генерального прокурора України на політику національної безпеки Незрозумілою виглядає й зміна попередньої назви Генеральної прокуратури України, тобто центрального апарату органів прокуратури, та яка існує в більшості європейських держав, на Офіс Генерального прокурора, котрий є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур. Мною не ставиться завдання піддати цю обставину подальшій критиці, зазначу при цьому лише такі важливі законодавчі положення, згідно яких Офіс Генерального прокурора (ОГП) організовує та координує діяльність усіх органів прокуратури, забезпечує належне функціонування Єдиного реєстру досудових розслідувань та його ведення органами досудового розслідування, визначає єдиний порядок формування звітності про стан кримінальної протиправності й роботу прокурора з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, а також здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління ОГП. Офіс Генерального прокурора очолює Генеральний прокурор, який має двох перших заступників та заступників, а також заступника Генерального прокурора — керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (частини 1, 2 ст. 8 Закону України «Про прокуратуру»). Днем початку роботи ОГП, згідно окремого наказу Генерального прокурора, було визначено 2 січня 2020 року. Говорячи про це, слід нагадати, що 17 березня цього року в Україні призначений новий Генеральний прокурор. І вперше в історії ним стала жінка — відома юристка Ірина Венедіктова. Це подання Президента про призначення нового Генерального прокурора на позачерговому засіданні парламенту підтримали 269 народних депутатів. Двома тижнями раніше, на позачерговому засіданні 5 березня Верховна Рада висловила недовіру й відправила у відставку попереднього очільника ОГП Руслана Рябошапку (263 «за»), котрий обіймав цю посаду з 29 серпня 2019 року та запроваджував дану реформу органів прокуратури, яка, звичайно, має бути продовжена, хоча й удосконалена. 13 Актуальні проблеми впливу інститут Міністерства оборони України на політику національної безпеки .По-перше, структура апарату МОУ є нераціональною. Кількість структурних підрозділів є надмірною, а їх перелік і функції не завжди кореспондуються із сферами державної політики, за які повинно відповідати Міністерство. Дотепер в МОУ не розпочато роботу з впровадження положень Концепції в частині формування директоратів політики. Нераціональна структура МОУ, в якій дотепер існує чимало підрозділів, що займаються невластивими функціями, безпосередньо пов’язана також із надмірною кількістю (бл. 120) функцій міністерства, закріплених в Положенні про МОУ. Також дотепер в безпосередньому підпорядкуванні Міністерства перебуває занадто багато різного роду структур, які безпосередньо не займаються формуванням політики. В структурі МОУ, окрім власне звичайних структурних підрозділів, перебуває також 18 так званих «структурних підрозділів, безпосередньо підпорядкованих МОУ» — до цієї категорії належать дуже різні за функціями і завданнями установи — від Національного університету оборони України до Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ, від Галузевого державного архіву МОУ до Управління забезпечення розвитку озброєння та військової техніки. Частину з цих установ реалізують державу політики в певних сферах (тобто фактично виконують функції, аналогічні функціям ЦОВВ), частину доречно було б тісніше інтегрувати до апарату міністерства. Необхідність існування двох типів структурних підрозділів в загальній структурі МОУ викликає великі сумніви. По-друге, в МОУ забагато заступників міністра (4, а вистачило б 2), і не завжди зрозумілі їхні ролі. Так, згідно з розподілом повноважень між міністром, першим заступником і заступниками міністра, діяльність двох департаментів одночасно спрямовується і координується першим заступником і заступником з питань європейської інтеграції. Хоч вони і опікуються різними питаннями діяльності відповідних департаментів, таке подвійне підпорядкування викликає питання. По-третє, виходячи зі схеми спрямування та координації структурних підрозділів апарату МОУ, державний секретар de facto є ще одним заступником міністра з адміністративних питань. Додатком 1 до Наказу Міністерства оборони «Питання Міністерства оборони України» №311 від 06.06.2017 визначено не лише розподіл повноважень і обов’язків між міністром, першим заступником та заступниками міністра, але також обов’язки державного секретаря міністерства, що суперечить нормам Законів «Про КМУ» та «Про ЦОВВ» і Положення про МОУ. Окрім того, частина 7 цього Додатку містить кілька положень, що на нашу думку, суперечать як духу, так і букві тих норм закону, що визначають роль державного секретаря в структурі міністерства: Так, на державного секретаря покладено виконання функцій, не передбачених законами «Про ЦОВВ», «Про державну службу» і самим Положенням про МОУ. Наприклад, згідно з додатком на нього покладено: виконання завдань МОУ щодо реалізації державної політики в сфері фізичної культури і спорту; Здійснення державного нагляду за безпекою експлуатації машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, державного нагляду за безпечним веденням робіт військовослужбовцями, державного технічного нагляду за додержанням чинних нормативних актів про охорону праці під час виготовлення обладнання військового та спеціального призначення на замовлення МОУ (тобто, навіть на приватному підприємстві); Реалізацію повноважень органу щодо здійснення управління об’єктами державної власності та державним майном, закріпленим за підприємствами, що належать до сфери управління Міноборони; Реалізацію єдиної державної політики в сфері відчуження військового майна, відчуження земельних ділянок. На державного секретаря покладено безпосереднє спрямування та координація діяльності 4 структурних підрозділів МОУ, причому навіть не всіх, які можна було умовно згрупувати в секретаріат. Подив викликає те, що до них не належить департамент кадрової політики. Це, очевидно, суперечить ст. 10 Закону «Про ЦОВВ», згідно з якою державний секретар повинен бути керівником всього апарату міністерства. Цим же положенням його фактично прирівняли до заступника міністра з адміністративних (і то не всіх) питань. На державного секретаря покладено спрямування та координація діяльності кількох (5) установ і організацій, що належать до сфери управління міністерства, хоча за Законом «Про ЦОВВ» повноваження державного секретаря в стосунку до державних підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління відповідного міністерства обмежуються лише призначенням і звільненням їх керівників, а також притягненням їх до дисциплінарної відповідальності. 14.Актуальні проблеми впливу субєктів системи спеціальних служб країни на політику національної безпеки Головна проблема реформи в запропонованому вигляді – це формальна переатестація замість очищення спецслужби від недоброчесних співробітників. Законопроєкт передбачає поступове зменшення чисельності співробітників з 27 000 до 20 000. Це скорочення менш амбітне, ніж планувалося. До того ж те, як планують провести це скорочення, свідчить, що посади збережуть саме ті СБУшники, до яких є безліч запитань, але які звикли домовлятися з вертикаллю Служби. Річ у тім, що в законопроєкті немає нормального процесу переатестації, що включав би перевірку доброчесності співробітників. Натомість нам пропонують абсолютно втаємничену та неврегульовану процедуру, на яку величезний вплив матиме сама ж СБУ, хоча формально атестацію проводитимуть комісії у складі представників суб’єктів розвідувальної спільноти і парламентського комітету. Натомість тих службістів, хто не до вподоби керівництву, зможуть "вичистити", навіть якщо атестаційна комісія погодить такого співробітника: для цього достатньо позбавити його допуску до держтаємниці, і все, він автоматично не проходить атестацію. По суті, така "атестація" перетвориться на ручний фільтр, яким керуватимуть дискредитовані чинні СБУшники. Це – нонсенс. жүктеу/скачать 106.69 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|