Пролог у морі солодкий перший розділ

Під охороною двох рот добре озброєних кірасирів, посланих по неї дбайливим татом, принцеса верталася з пронизаного золотим сонцем веселого й прекрасного Тюрінзького лісу, де в солодкій безжурності прожила два літні місяці в домі свого дядька, графа Матіаса Костобока фон Плауена. І раптом у долині річки Гери, поблизу Арнштадта, на її ескорт напала солдатня сумнозвісного Вальдштейнового генерала Голька, прозваного Однооким Чортом: Вальдштейн послав його до Саксонії з недвозначним наказом, щоб він поводився там гірше, ніж диявол. Так герцог хотів помститись Саксонії за недавню спустошливу окупацію Чехії, а крім того сподівався, що цим каральним наскоком поставить на коліна саксонського курфюрста й примусить його розірвати союз зі шведським королем.

Зайнята плетінням вовняних напульсників для стражденних протестантських воїнів - це така робота, що не встигає набриднути, поки скінчиш, казала вона про свій доброчинний подвиг, та ще й дає приємне почуття, ніби робиш щось корисне, - принцеса, байдужа до красот природи, які пливли перед її гарними юними очима, карими з золотою іскринкою, була так беззастережно певна безпеки та недоторканності своєї витонченої, хоча й трохи худуватої сімнадцятирічної особи, що спочатку навіть не усвідомила серйозності цієї пригоди, а коли почула стрілянину, брязкіт зброї та крик, то подумала тільки, що то вояки з її ескорту «знову проганяють якусь потолоч» - приблизно так вона формулювала подумки свій здогад. Довгонога, пласка спереду й ззаду, але жвава за двох козенят і розумна та кмітлива за двох святих Катерин, принцеса Еліза була дівчина вельми симпатична. Вона зрозуміла, що діється серйозне, аж коли у віконце її карети заглянув командир кірасирів, блідий і поважний:

- Будьте мужньою й не лякайтеся, принцесо, але на нас наскочило вороже військо, й наші вже тікають. Єдине, що я можу зробити для вас, - це допомогти вам уникнути найгіршого: збезчещення, неминучого, коли ви попадете жива в руки чужим воякам.

Він показав принцесі набитого пістоля, якого держав у правій руці, й спитав:

- Ви бажаєте, щоб я застрелив вас негайно, чи волієте відібрати собі життя власного рукою?

- Дайте-но сюди, - сказала принцеса й простягла руку.

- Обережно, пістоль набитий! - застеріг офіцер, віддаючи їй зброю.

- І курки зведені? - спитала принцеса Еліза.

Офіцер підтвердив.

- І можна вистрелити двічі?

Офіцер знову притакнув:

- Тут є дві цівки й два курки. Глядіть, не натисніть обох зразу. Аж коли по першому пострілі будете ще жива, тоді натискайте другий курок.

Тільки-но офіцер це сказав, підлетів п’яний від крові кіннотник із полку генерала Голька й розвалив йому шаблею голову, так що офіцер назавжди відвоювався; сподіваймося, йому легко вмиралось, бо його втішала свідомість того, що він устиг подбати про врятування принцесиної честі.

Тим часом візничий Елізиної карети, маючи для цього більш ніж поважні підстави, зупинив коней, і в віконці, до якого щойно зазирав командир ескорту, тепер повержений у пилюку, з’явились огидні пики двох солдатів. Зрікшися всіх моральних гальм, вони позбулися й усього людського. Побачивши Елішку, обидва хижо захихотіли й сказали щось неподобно-цинічне про її зовнішність - на щастя, зовсім незрозумілою мовою, Вальдштейн-бо вербував військо в усіх країнах Європи, навіть на Британських островах. Умить вони сплигнули з коней, відчинили дверцята й удерлись до карети.

Настала ідеальна хвилина для того, щоб учинити так, як уявляв собі шляхетний командир принцесиного ескорту, тобто приставити пістоля до своїх дівочих грудей, що не були, коли придивитися ближче, такі вже плескаті, як могло здатися поверховому спостерігачеві. Та де там! Еліза, більше розгнівана, ніж налякана нахабством солдатів, крикнула на них по-німецькому, хоч вони явно були чужинці.

- Чого це ви сюди лізете, лайдаки?

Не чекаючи відповіді, вона натисла перший курок і застрелила першого солдата, а тоді натисла другий і вбила його товариша. А коли на їхньому місці зразу з’явився третій і повівся ще нахабніше, Еліза, не маючи кращої зброї, вхопила плетільні дротики і вгородила йому в очі. Саме в ту мить їй здалося, наче хтось хльоснув її дубцем по правому передпліччі. Вигляд цівочки власної крові, що потекла з рукава, був її останнім зоровим враженням, а скавуління чоловіка, осліпленого її дротиками, ляскіт пострілів і крик багатьох чоловічих горлянок, що звучав ніби «Рятуйся, хто може», - останнім слуховим враженням, бо вона зомліла.

- Господи! І що ж було далі, донечко? - спитав, турботливо стискаючи їй обидві руки, сивоусий герцог Георг фон Ліндебург зі сльозами на очах, коли на другий день Еліза, врятована й повернена під його опіку, дійшла до цього вельми цікавого місця в своїй розповіді.

- Не турбуйтесь і не бійтесь, таточку, - відповіла вона. - Адже бачите - я жива-здорова, як не рахувати оцієї дбайливо перев’язаної рани на руці: вона вже гоїться і страшенно свербить під пов’язкою.

- Хай свербить, а ти, гляди, не чухай, донечко, - сказав герцог. - Досить постукати по сверблячому місці кінчиком середнього пальця.

- Гаразд, татусю, воно вже не свербить.

- От і добре. А тепер швидше кажи, що було далі й чим скінчилось.

- Як бачите, татусеньку, не сталось нічого лихого й усе скінчилося добре, бо мене врятувала рука найшляхетнішого й найвідважнішого, дужого й прекрасного, мов ангел помсти, доброго, чесного, великодушного, морально бездоганного, мудрого, освіченого, світського, чистого...

- Спинися, донечко, спинися! - вигукнув герцог. - І, замість громадити синоніми, скажи, хто той рицар, що, як ти кажеш, урятував тебе в останню хвилину.

- Його ім’я незвичайне, як і сам він, - сказала принцеса Еліза. - Звуть його Петер Кукан фон Кукан.

- Ох! - вигукнув герцог і заплющив очі, щоб приховати раптову думку, що блиснула у нього в голові.

- Це новочасний Робін Гуд, - вела далі Еліза, - проводир так званих веритаріїв, що літають по всій Німеччині, як ангели справедливості й помсти, і люди моляться до них, як до своєї останньої надії. А втім, нащо я маю все це тлумачити вам, татусю? Якби не веритарії, якби не Петер фон Кукан, ми з вами більш ніколи б не зустрілися, бо я б уже була тепер поживою для круків та ворон. Веритарії - герої, люди вільні, бо підлягають тільки наказам Петера фон Кукана, найкращого з них, а він не кориться нікому, крім свого сумління.

- Ну, ну, ну, - сказав герцог, поплескуючи по Елізиному дрібному, гарненькому, хоча скоріш хлоп’ячому, ніж дівчачому личку, що палало захватом. - Але ж я й досі не знаю, що було після того, як ти зомліла.

- Я зомліла, татусеньку? Ах, так, я ж сама вжила цього слова. Це була така млість, як ото в жука, що, відчувши небезпеку, ціпеніє і здається мертвим. Так принаймні я собі уявляю, бо навряд чи жук може бути таким хитрим, щоб удавати мертвого. Отак і я, коли побачила, що з мене тече кров і рятунку нема, завмерла, як той жук. А отямившись і відчувши, що небезпека минула, я побачила якогось чоловіка. Його обличчя так досконало втілювало ідею вроди, що я ладна була, за словами Платона, принести себе в жертву йому, наче богові. А коли трохи згодом ще й почула його ім’я, мені стало очевидно: те, чого я зазнала, - не звичайна пригода, а щось схоже на казку. Бо я це ім’я, Петер Кукан фон Кукан, знала з раннього дитинства. Ви ж пам’ятаєте, мій таточку, років десять тому новий папа почав розшукувати героя-пригодника, що був правою рукою замордованого турецького султана й звався саме так. Тоді його шукали по всіх європейських дворах, і в нас, у Ліндебургу, теж його винюхував папський шпигун, перебраний на птахолова.

- Він був не перебраний на птахолова, а справжній птахолов, - зауважив герцог. - Шпигував для папи він так, між іншим, за сумісництвом.

- Байдуже, - сказала принцеса, - Але я щаслива, тату, що ви про цей випадок пам’ятаєте: отже, ви тоді вважали його досить цікавим і гідним уваги, аби зберегти в пам’яті. Той птахолов змалював Петера фон Кукана так яскраво, що він став у моїх дитячих мріях тим, кого в французьких казках називають «Le Prince Charmant», «Чарівний принц». Ох, він не справжній принц, мій єдиний Петер, він тільки «фон», бо не походить із королівського, князівського чи герцогського роду, але в моїх очах він навіть вищий. Принц із казки вищий за всіх звичайних принців світу.

Елішка вимовляла ті гарні слова надміру піднесеним голосом, бо чекала, що батько відповість на її мрійницьку тираду по-батьківському суворо й скаже щось у такому дусі: він, відповідальний за доччине добро й щастя, віддав би перевагу одному звичайному, але справжньому принцові перед десятьма фантастичними принцами з казки. Але нічого такого не сталося, бо герцог сказав:

- Ну, таким шукачам пригод, як той Кукан, титулів ніколи не бракує, і не конче фальшивих. Небіжчик папа Павло свого часу надав Петерові фон Куканові титул герцога да Страмба, і хоча скінчилося це згодом погано, а Страмба була позбавлена самостійності й приєднана до папської держави, Петер фон Кукан від того не перестав бути герцогом: його законно посаджено на герцогський трон, а тому титулу ніхто не може в нього відняти, хоча герцогство його вже не існує.

- Будьте певні, татусю, що титули Петера фон Кукана не цікавлять мене, - сказала Елішка.

- Це звучить доброчесно й шляхетно, але це дурниця, бо в наших колах титули відіграють велику роль, - відказав герцог. - Але розкажи мені все, що ти знаєш про тих Куканових веритаріїв, звідки вони взялися, скільки їх і так далі.

Чудово поінформована з уст найкомпетентніших, а до того ж нездатних брехати, тобто з уст самого Петра Куканя, Еліза розповіла своєму батькові, який слухав її дуже уважно, про перші кроки секти веритаріїв після загибелі Магдебурга, про те, як вони з великими труднощами перезимували в Чорному лісі, а з настанням цієї весни розпочали бойові дії поблизу армій Густава-Адольфа, Вальдштейна, Тіллі, Паппенгайма, Голька та інших католицьких і протестантських воєначальників, усюди намагаючись боронити принципи людяності й правди. Число їх безперервно зростало, хоча кожен, хто хотів стати веритарієм, мусив скласти сувору присягу, порушення якої каралося смертю: завжди говорити правду й тільки правду. Тепер це вже невелика армія, а їхній табір, укріплений валами, не гірший від табору будь-якої дисциплінованої регулярної армії. Зразу після постання секти вони склали обітницю покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга та його жителів. Невдовзі Тіллі й справді поліг у бою на річці Лех від руки одного з веритаріїв.

- Грім побий, це вже трохи занадто, - мовив герцог. - Той твій Prince Charmant має, здається, надмір фантазії.

- Петер фон Кукан напевне має фантазію, бо не існує такої прекрасної й благородної риси, якої він, найдосконаліший з усіх чоловіків, не мав би, - сказала Еліза.

- Одне слово, Петер Кукан - ангел, - сказав герцог. - А веритарії святі.

- Так, саме так, татуню, - підтвердила Еліза. - Та реальна Правда, що не сходить з язика у веритаріїв, спровокувала мене на одну необачну вихватку. Я напалась на Петера з такими словами: «Що мені ті ваші правди! Єдина правда, яку б я від вас хотіла почути, це чи я вам хоч трохи подобаюсь», - і принцеса ледь почервоніла.

- А він же що? - спитав герцог.

- Він сказав: «Ви загнали мене на слизьке, принцесо, бо якби я відповів вам на це питання, як ви бажаєте, правдиво, то заслужив би докір, ніби я надуживаю своїм становищем вашого захисника, щоб залицятися до вас».

- Тобто ти йому подобаєшся, - сказав герцог. - І я, донечко моя люба, хоча ти дуже здивуєшся, не маю нічого проти, бо Петер Кукан фон Кукан - людина з великим майбутнім. Я не можу тобі відкрити більше, бо й сам знаю тільки одне: за конфіденційними відомостями, король приготував для Петера фон Кукана таку запаморочливу політичну роль, що про це й говорити не можна, бо хто сказав би, той би скам’янів на місці, пригнічений величчю цієї ролі. І, звичайно, перше ніж про це почнуться переговори, герцог да Страмба повинен буде одружитись - найкраще з якоюсь принцесою князівського або герцогського роду.

Еліза, зціпивши руки, ніби на молитві, втупила в батька великі круглі очі, а побачивши лагідний, ласкавий, підбадьорливий усміх, зовсім нелогічно заплакала, а тоді обняла батька обома руками - здоровою й пораненою. Від цього рвучкого руху в неї зсунулась шаль, яка огортала її тонку дитячу шию й закривала довгі свіжі подряпини, що псували чисту білість тієї шиї.

- Як ви можете, татусю, одним духом говорити про щось таке чудове, як майбутнє Петера фон Кукана, і про щось таке банальне, як нікчемна подряпина, що в ній я сама й винна? - відповіла Еліза на батькове запитання, хто це так подряпав їй шийку. - Тієї ночі, коли я сама спочивала в Петеровому наметі, - він надав його в моє розпорядження, а сам, як бездоганний кавалер, пішов спати кудись-інде, - мені приснився лихий сон: наче на мене стрибнула чорна кішка й почала пазурами дерти мені шию. Відбиваючись від неї, я, мабуть, і подряпала себе своїми ж нігтями. Може, вам це здається не дуже правдоподібним, але інакше пояснити я не вмію.

- Хіба що то був не сон, а на тебе стрибнула справжня кицька, - сказав герцог.

Stramba rediviva¹
Уряд Жовтих мурахів пропонує Мурахії за три хвилини відвести своє військо, дислоковане поміж березою й сосною на стежці між двома травинами.

Брати Чапеки. «З життя комах», дія 3.

Лютцен - містечко поблизу Лейпціга, а зіткнення обох найбільших армій світу - шведської, якою командував сам король, і цісарської під проводом Альбрехта фон Вальдштейна - відбулося над шляхом, що вів через Лютцен до Лейпціга. Шведи розставили свої полки між правим, південним ровом цього шляху та млиновим каналом, а Вальдштейнова армія окопалась між лівим ровом лейпцігського шляху та недалеким пагорком для страт, на якому сумлінний художник, що увічнив битву під Лютценом прегарною гравюрою на міді, зобразив двох повішених на мурованій шибениці й трьох колесованих. Погода була холодна, над самою землею котився густий жовтавий туман. Бій тривав від світанку, що через туман настав пізно, аж до смерку. Перше ніж відкрити вогонь, шведи заспівали кілька чудових псалмів. Потім зіперли мушкети на сішки біля ріденького гайка, і з пагорка затріщало, залящало, загриміло так завзято, як того безперечно заслуговувала грандіозна мета, що стояла перед обома арміями: здобуття Європи, а тим самим і всього світу.

Шведська кіннота довго ламала зуби на згаданому рову, повному липкого багна, в якому сковзали й грузли кінські копита, і Вальдштейнова піхота, що окопалася за шляхом, нищівним вогнем змітала вершників, аж поки шведам пощастило наповнити зрадливий рів власними трупами та трупами своїх коней. Лиш тоді вони змогли атакувати з успіхом. Пороховий дим змішався з туманом у такий густий смог, що на бойовищі нічого не було видно, і сучасний читач мимохіть дивується, як це історики змогли добрати діла в цій веремії безладних дій. А вони таки розбирались і досі розбираються в ній аж до найдрібніших подробиць краще, ніж у вмісті шухляд власних письмових столів. Отож коли шведи здолали підступність першого рову, Вальдштейнові піхотинці почали кидати свої шанці й утікати до табору з возів, який стояв за ними, і Вальдштейнові шанси, здавалось, уже зійшли нанівець. Та в найтяжчу хвилину примчав зі своєю кіннотою, трьома тисячами, генерал Паппенгайм, якого Вальдштейн викликав суворим наказом із Галле; Паппенгаймова піхота, чотири тисячі вояків, ще була в поході. Становище вмить змінилося, стало скрутно вже шведам, і Вальдштейн трохи не загнав їх у млиновий канал. Але цей сприятливий для Вальдштейна поворот тривав недовго. Відважного, чарівного своїм свавіллям та впертістю Паппенгайма на смерть поранило гарматне ядро, і це викликало в цісарському війську паніку, яка охопила насамперед обоз; там з якоїсь примхи диявола вибухнуло одночасно кілька возів з бойовим припасом. Тоді самому Вальдштейнові довелося зупиняти втечу свого лівого крила, а одноокий Гольк намагався зупинити обоз, що безладно втікав до Лейпціга.

За тих суворих часів, слід нагадати, командувати армією й керувати битвою було не солодко. Командувач не стовбичив десь віддалік на пагорку зі своїми ад’ютантами, а стояв у перших лавах, серед самого пекла. Тільки так із нього було якесь пуття, тільки так він міг міняти перебіг бою на свою користь. Вальдштейна мучила хвороба, але він мусив зійти з нош, наказати, щоб його посадили на улюбленого коня і встромили хворі ноги в стремена, обшиті м’яким оксамитом. Верхи на своєму білому сидів і великий Вальдштейнів супротивник Густав-Адольф: огрядний, задишкуватий і короткозорий, він ще менше був пристосований до трудного вояцького життя, ніж Вальдштейн. Поранений у ліву руку, нездатний правити конем, нещасний державець наскочив на ворожих кіннотників, і ті швидко вколошкали його кількома пострілами з пістолів у голову й ударами шпаг у спину. А оскільки він, бувши королем, і на чотирнадцятому році війни ще, напевне, був гарно одягнений - чоботи з найкращої шкіри, добре підбиті, шкарпетки вовняні, ще не церовані, білизна тепла й не вошива, убрання не діряве, не латане й навіть, оскільки короля всюди супроводив камердинер, гарно вичищене, - то кіннотники, тільки-но він випустив дух, посплигували з коней і швидко, із вправністю фахівців обдерли його до ниточки, так що Лев Півночі, прозваний також Хрестоносцем, Ахіллом германців, Дон Кіхотом і відважним Гедеоном, лежав на голій землі голісінький, як новонароджене немовлятко. Ця обставина вражає наші почуття, але королеві, оскільки він уже не жив, могла бути байдужісінька.

Все це відбулося так несподівано, що шведські вояки, лише побачивши, як його білий кінь бігає по бойовищу без вершника, усвідомили: з їхнім королем щось негаразд.

У зв’язку з цією подією історія вклала присмертному Паппенгаймові, привезеному до лазарету в Лейпціг, безмежно благородні слова: «Я вмираю щасливий, бо поліг лютий ворог моєї віри».

Паппенгайм був уже мертвий, коли його піхотинці, які рухалися повільніше за кінноту, після виснажливого маршу підійшли до Лютцена. Там було вже темно, Вальдштейнова артилерійська батарея коло вітряків над шляхом була розтрощена ворожими ядрами й покинута, і всюди стояла тиша, тільки стогнали поранені та кашляли й чхали застуджені; отож паппенгаймівці не могли нічого зробити й були тут непотрібні.

Напрошується важливе запитання: хто, власне, переміг, а хто програв цю битву, аж ніяк не дріб’язкову, бо в ній полягло дев’ять тисяч люду? Шведи, яких ми називаємо шведами тільки задля зручності, бо, крім них, у війську Густава-Адольфа служили й фіни, й лівонці, й німці, й курляндці, й навіть шотландці та французи? Чи цісарське військо, національно ще строкатіше? Відповідь здається однозначною. І тоді, й ще довго по тому вважалося: переміг той, котрий утримався на бойовищі. Щоб обстояти це твердження, шведи після припинення битви лягли спати просто на голу землю поміж убитими й пораненими. Згадані вище кашель та чхання, що його почули Паппенгаймові піхотинці, коли дійшли до вітряків над шляхом, виходили з шведських горлянок та носів; отже, перемогли шведи.

Цей висновок, можливо, був би незаперечним, якби не факт, що в битві атакував не Вальдштейн - йому, навпаки, дуже не хотілося битись, - а Густав-Адольф. Отже, бойовищем був не простір між млиновим каналом та придорожнім ровом, з якого атакували шведи, а простір між шляхом та шибеницею, який обороняла Вальдштейнова армія. А Вальдштейн цей простір протягом усієї битви втримував за собою. Отже, переміг Вальдштейн.

Так, він утримався на бойовищі, але відступив, тільки-но догриміли останні постріли, тож уранці, прокинувшись о схід сонця із заслуженого сну, шведи побачили перед собою не агресивного боєздатного ворога, а безлюдне поле, всіяне трупами, отож не могли поновити бій, хоч би й хотіли. Отже, перемогли шведи.

Хотіли поновити бій? Не смішіть. Із дев’яти тисяч убитих та смертельно поранених у цьому бою на шведів припадало п’ять тисяч, а на цісарців тільки чотири. Шведам було потрібно забитися в нори та зализувати рани ще дужче, ніж цісарцям. «Я взяв у ворога понад тридцять прапорів і прапорців, - рапортував Вальдштейн цісареві у Відень, - а він у мене щонайбільше п’ять чи шість». А цісар у своїй відповіді, посланій з Відня 29 листопада, тобто несповна два тижні після битви, поздоровив з блискучим успіхом як себе, так і Вальдштейна й висловив подяку та хвалу богові. І по всій католицькій Німеччині дзвонили дзвони й читали «Те Бейт». Отже, переміг Вальдштейн.

Таку саму хвалу всемогутньому богові за те, що покликав до себе короля Густава-Адольфа, як не дивно, тоді ж таки висловив і найрозумніший та найактивніший державний діяч тих часів кардинал Рішельє. Ми кажемо «як не дивно», бо це ж він найбільше старався, щоб шведський король утрутивсь у війну, і весь час підтримував його грішми та постачав йому зброю. Але ми бачили - кардинал ще торік почав мулятись, коли шведський король, розбивши армію генерала Тіллі, отаборився на зиму безсоромно близько від кордонів Франції, а коли шведи почали заіграшки перемагати скрізь та брати місто за містом, фортецю за фортецею, вже й не переставав мулятись. Тепер він побоювався, що шведи переможуть у війні й закінчать її раніше, ніж хотілось би йому, Рішельє. А найгірше - вони підіб’ють під себе всі сили та об’єднають Німеччину під шведським скіпетром, тож Франція спіймає облизня.

Для кардинала-патріота і його благочестивого помічника та порадника, як неважко уявити, ця думка була просто-таки нестерпна. Одне слово, шведський король почав надміру вбиватися в силу і тепер зробив дуже мудро та делікатно, що загинув. А проте було б шкода, якби через його смерть зірвалася вся шведська кампанія й рештки шведської армії повернулись додому, чим надзвичайно зміцнили б становище ненависного Габсбурга й закінчили б війну саме коли вона почала розпускати нові принадні квітки.

Отже, треба було не допустити провалу шведських планів, оскільки вони були вигідні для Франції й могли виконуватися під французьким, тобто кардиналовим, контролем. Наслідком цих нарад було те, що отець Жозеф за тиждень після того, як до Парижа надійшла звістка про смерть Густава-Адольфа, сів у карету - останнім часом здоров’я вже не дозволяло йому далеких подорожей пішки - і поїхав у Рим, до святого отця.

Папа Урбан VIII, тоді вже шістдесятичотирирічний, але ще міцний тілом і душею, прийняв отця Жозефа з дипломатично стриманою ласкавістю. Оскільки він навіть приблизно не міг здогадатися, куди тепер, після смерті шведського короля, повернуть кермо французької політики Рішельє зі своїм самобутнім помічником, - сам він, хоч і стояв на чолі католицького християнства, щиро шкодував, що протестантського короля вже нема, але здогадувався, що побожні та дотепні французькі приятелі шведів не зовсім поділяють цей жаль, - почав розмову з отцем Жозефом із невинних запитань і абсолютно незаперечних фактів, як, наприклад, моральні та духовні збитки, спричинені затяжною війною, а особливо занепадом духу каяття, цієї найтоншої й найзапашнішої християнської чесноти, про яку блаженний Августин слушно сказав такі дотепні слова: «Хто кається, той весь час страждає від жалю, але цей жаль є його радістю». То одна з найглибших і водночас найвеселіших думок, за які побожне людство має дякувати авторові «Сповіді». Але, кажучи так, він, папа, з сумом усвідомлює, що в нинішньому огрубілому світі ці слова вже нічого не важать, а цілком належать кращому минулому. Коли нинішні люди взагалі ще здатні до каяття, то це каяття тільки зовнішнє, демонстративне, до якого вони вдаються, щоб запевнити оточення в своїй великій доброчесності, а не каяття внутрішнє, справжнє, вгодне богові, яке змиває минулі гріхи, оберігаючи покутника від можливих гріхів майбутніх. Тому святий отець відчуває глибоку нехіть до театральних, розрахованих на зовнішній ефект ексцесів публічного, масового флагелантства, яке, крім інших неподобств, - скажімо, неймовірно жорстокого способу спалювати відьом, - занесли до Центральної Європи шведи.

Отець Жозеф, добре знаючи надмірну балакучість папи, остерігався щось зауважувати до його висновків, бо досить було однісінького необережного слівця - й потік папиного красномовства розлився б безкрайою повінню. Він мовчки стояв перед троном, худий, брудний, з босими вузлуватими ступнями, розплесканими на білому мармурі, що ним була викладена підлога малої зали аудієнцій, і, схиливши їжакувату голову, вдавав, ніби роздумує над словами його святості, приголомшений їхньою новизною і сміливістю. Насправді він, мов актор на сцені, дожидав своєї репліки і заговорив аж тоді, коли дочекався її. Знаком була папина згадка про неподобства, які шведи занесли до Центральної Європи.

- Так, ваша святосте, ви маєте цілковиту слушність. Я з болем у серці передчуваю, що все стане ще гірше тепер, коли зі смертю короля-героя шведська воєнна кампанія неминуче зійде на звичайну здобичницьку війну. Провідна ідея короля - радикально й до кінця звільнити Європу від габсбурзької чуми - тепер неминуче згасне, бо король не лишив спадкоємців, крім чотирирічної доньки.

Папа зітхнув.

- Так, необачно вчинив король, не подбавши вчасно про нащадка чоловічої статі. А втім, Густав-Адольф був занадто винятковою особистістю, занадто великою людиною, і якби навіть лишив сина, той син був би тільки його тінню.

- Я можу лише з болем у серці притакнути словам вашої святості, - сказав отець Жозеф. - Такі герої, як покійний король, не народжуються часто, і його величі ніяк не зменшує та обставина, що здобути низку легких перемог йому допоміг колишній підопічний вашої святості, П’єр Кюкан де Кюкан, герцог да Страмба.

Знаючи, що розумний капуцин ніколи не кидає слів на вітер і що кожнісіньке його слово має точно виважене значення й мету, папа нашорошив вуха. Він сподівався почути що завгодно, тільки не згадку про Петра Куканя.

- Про це я нічого не знаю, - сказав він і звів брови, показуючи тим, що не мав би нічого проти, якби отець Жозеф заповнив цю прогалину в його обізнаності. Отець Жозеф і розповів усе дуже докладно, цікаво й точно, без будь-якої іронії і все ж з гумором. Папа не зміг стримати сміх, коли отець Жозеф змалював, як король спочатку в сліпому гніві розрубав Вальдштейнів рапорт, привезений йому Куканем, хоч потім власноручно підклеїв його й усюди носив із собою в нагрудній кишені, а коли наступав на якесь укріплення, то спершу неодмінно дивився, чи не згадане воно в тому рапорті. І потім король увесь час цікавився Куканем, увесь час шкодував, що відштовхнув його, відбувшись незначним призначенням до Магдебурга. Помилки роблять і генії, і ті помилки геніїв бувають капітальні. Та однаково, П’єр Кюкан де Кюкан - людина, яка притягує до себе схвальні погляди духовних і світських владарів, а коли й трапляється, що котрийсь із них спершу відбуде його байдужим поглядом, то зразу ж пошкодує про це й замислиться, як поправити помилку.

Потім отець Жозеф довго розводився про військо, організоване й очолене Петром Куканем, про гак званих веритаріїв, вірних слуг справедливості й правди, а папа, слухаючи його, марно змагався з питанням, нащо старий плутяга розповідає це йому й, до чого хилить. Йому хотілося вгадати все самому, перше ніж отець Жозеф розкриється, але він не вгадав, бо для розгадування думок отця Жозефа мало було логіки та інтелекту, хоч би й найгострішого. Тут був потрібен хист ясновидіння.

- Цілісність натури, що її П’єр Кюкан засвідчував кожним своїм учинком, - провадив отець Жозеф, - його надлюдська відвага й розум, що їх він, як відомо вашій святості, довів, перше ніж ступити на арену війни, - все це просто-таки захоплювало короля, і його наміри щодо П’єра де Кюкана, тобто герцога Страмбського, були просто-таки грандіозні. Смерть назавжди вирвала в короля меч із руки й замкнула його вуста, але це, принаймні зараз, не має вирішальної ваги, бо ж написано: «Страх перед героями був у краю живих». Ще не зотліла плоть короля-героя, і страх перед його волею ще не влігся разом з вітром, не зійшов у море з відпливом, а звук голосу не завмер у вухах живих. До цього багатонадійного висновку привела мене коротка розмова зі шведським канцлером Оксеншерною, який тимчасово підхопив тягар влади (він здатен до цього більше, ніж будь-хто, бо понад двадцять років був другом і порадником покійного короля). Отож цей розважний чоловік запевнив мене у своєму твердому намірі йти далі шляхом, який визначив Густав-Адольф. І це, додаю від себе, може бути цілком щирою правдою, дійсною принаймні тепер, поки тілесні останки героя-короля ще не сточила могильна черва.

На цих словах отця Жозефа неспокійний, рухливий папа почав соватись і сопти з нудьги й нетерплячки.

- Не відхиляймось, не відхиляймося, - сказав він. - Які ж наміри мав Густав-Адольф щодо П’єтро Кукана да Кукана?

- Хотів посадити його на чеський трон, - відповів отець Жозеф. - Зробити його наступником великих Пршемисловичів і прикрасити йому голову короною святого Вацлава.

Хвильку тривала мовчанка, тоді папа промовив півголосом:

- Mannaggia! Caspita! Finocchi! Cazzo!¹

Останнє папине слово викликало нажаханий шепіт серед членів високого духівництва, що пильно прислухалися під дверима зали для аудієнцій: адже це слово можна знайти лише в дуже докладних словниках, але й там воно має позначку «V», тобто вульгаризм. Та отець Жозеф і бровою не моргнув.

- Здається, ваша святість здивована, - тільки й сказав він.

- Так, моя святість здивована, бо моя святість не звикла, щоб із нею хтось жартував жартики! - закричав папа. - Адже цей чоловік - розбійник, за яким уже плаче зо два десятки шибениць! Чесний, правдивий, усе це я знаю, але що з того, коли це бандит, розбійник, харцизяка!

- А це - чудова рекомендація до того, щоб убрати його в королівські горностаї, - сказав отець Жозеф. - Бо нема світських владарів, - за винятком королів Франції, звичайно, - які б не походили від піратів та розбійників. Піратство і розбій - ремесла ризиковані, вони - як ваша святість слушно спостерегла - ведуть на шибеницю, або спочинку на дні морському, або до смерті під копитами ошаленілих коней, але інколи - звичайно, дуже зрідка - й до королівського трону. І не тому, що бути королем - це щось ганебне, підхоже для грабіжників та вбивць із фаху, а тому, що тверда рука краще тримає скіпетр, ніж слабка, а пірати й бандити - як правило, не макухи. Великий співвітчизник вашої святості, славетний Макіавеллі, не мав щодо цього ілюзій. Ім’я рицарів із Габіхтсбурга, з Яструбиного замку, давніх предків нинішніх Габсбургів, не свідчить про те, що вони були люди сумирні й плохі, проповідники слави господньої, побожні благодійники вбогих і нужденних. Я б заприсягся, що то були лицарі-грабіжники, які нападали на купецькі обози та вбивали подорожніх. Ну, а тепер їхня могутність переросла всяку розумну міру й загрожує не тільки суверенітетові Італії та папської влади, а й усім справедливим претензіям та інтересам Франції. А коли поліг їхній головний супротивник, шведський король-герой, теж нащадок морських розбійників, було б прикрою помилкою перешкоджати здійсненню ідеї, яка виникла в нього задовго до смерті. Він плекав її в думках радісно, як найсвітлішу і найлюбішу знахідку, й нерозумно опиратися можливості коронації герцога да Страмби чеською короною лише тому, що герцог, обурений підлотою наших часів, став на чолі жменьки відважних воїнів, щоб із мечем у руках боронити занедбаний, затоптаний у порох принцип людяності.

Отець Жозеф висипав ці врочисті слова одним духом, з відтінком самоочевидності, якої надає людським словам свідомість слушності та незаперечності висловлюваного, а папу охопило неприємне відчуття паралічу власної волі, як завжди, коли химерний босий дипломат у сутані починав до чогось намовляти його.

- Гарна мені жменька відважних воїнів, - сказав папа. - Той ваш П’єтро да Кукан уже командує цілою приватною армією. Якось у Тюрінзькому лісі він, кажуть, усипав бобу каральному корпусові Вальдштейнового генерала Голька.

- Тим ліпше, тим ліпше, що він прийде до свого трону не з голими руками, - відказав отець Жозеф. - На нього чекає багато клопоту, бо втрата такого багатого й стратегічно важливого краю, як Чехія, завдасть смертельного удару гегемонії Габсбургів у Європі. Слід чекати, що цісар перешкоджатиме цьому всіма силами, а так само й Вальдштейн, про якого у втаємничених колах іде чутка, нібито й він, на жаль, гострить зуби на чеський трон. Але герцог Страмбський чоловік міцний, людина дії й блискавичних ухвал, і коли до благословення небес додасться ще й благословення вашої святості, а канцлер Оксеншерна хоч тим часом триматиметься своєї заяви, що шведський уряд не збирається міняти нічого в планах покійного короля, та ще на почин герцог да Страмба дістане фінансову підтримку французького уряду (це до певної міри обмежить свободу його ухвал, щоб він не був зовсім незалежний від побажань та підказок Франції), - тоді, грім побий, не знайдеться нічого такого, що могло б серйозно загрожувати його ініціативі. Я кажу тут про ініціативу, хоча сам він, герцог Страмбський, досі нічого не знає про те, що чекає на нього. Та коли довідається, все залежатиме від його спритності, відваги, розуму, витривалості й інших надлюдських кюканівських якостей, у яких я сам свого часу мав честь і втіху переконатись. Отже, все залежатиме від нього.

Склавши руки за спиною, папа ходив туди й сюди по залі, а пройшовшись мовчки кілька разів, сказав:

- Що ж, у найгіршому разі да Кукана може передчасно спостигнути звичайний кінець усіх авантюристів, та й годі. Але з роду він католик, і це безперечна перевага, а до того ж називає себе атеїстом, і це теж перевага, бо чеські протестанти не муситимуть занадто поважно сприймати католицьку віру свого короля. Це дуже елегантне розв’язання квадратури кола, або, що те саме, загадки, як зробити, щоб кози були ситі, а сіно ціле. Крім того, П’єтро Кукан да Кукан родом чех, і це перевага номер три.

- Безперечно, - погодився отець Жозеф. - Це величезна перевага, але також, дозволю собі зауважити, й велика вада, навіть більше: єдине вразливе місце проекту покійного короля-героя.

- Не розумію, - сказав папа. - Та дарма. Це не вперше я не розумію вас, отче Жозефе, але не зважайте, говоріть. Я терплячий і сприйнятливий.

- Спробую обґрунтувати своє твердження, - відказав отець Жозеф, - не випробовуючи надміру терпіння вашої святості. Коло трону покійного шведського короля, а тепер і коло крісла канцлера-регента юрмиться строкате товариство так званих чеських панів, які після поразки на Білій горі втекли з рідного краю. І запевняю вашу святість: це люди вкрай несимпатичні, бо довгі роки життя на чужині, в бездіяльності, в нестатках ще дужче розвинули в них ниці риси вдачі, якими ті пани, на жаль, відзначалися й раніше, коли через взаємні ревнощі та себелюбне засліплення не погодились обрати короля з-поміж себе. Не могли стерпіти, щоб над ними піднісся хтось із них-таки, а воліли посадити на трон своєї вітчизни непевних чужинців, найнепевніший із яких був пфальцький курфюрст Фрідріх, суб’єкт, просякнутий єрессю кальвінізму. Отож ці ревнощі горять у серцях чеських панів і досі, і я можу уявити, який здійметься галас та плач, коли вони почують, що чеським - поки що - антикоролем має стати чеський лицар. Прикро, але що вдієш - згода цієї групи чеського панства безумовно необхідна для коронації нового короля.

- П’єтро Кукан да Кукан не тільки чеський лицар, - заперечив папа, - а ще й італійський граф ді Монте-К’яра, і насамперед герцог Страмбський, отож є надія: ті чеські пани пробачать йому, що він родом чех.

- Ну, то дай боже, - сказав отець Жозеф з полегкістю, достоту так, наче вперше почув про ці предивні факти біографії Петра Куканя і тільки повідомлення папи розвіяло морок, що не давав його зорові бачити досить далеко й широко. - Це справді обставина дуже сприятлива. Правда, я передбачаю заперечення, що острів Монте-К’яра зник на дні морському, а герцогство Страмбське позбулося самостійності й стало невіддільною частиною папської держави.

Папа смикнув за дзвоник, і ввійшов його незамінний секретар, вродливий кардинал у підперезаній золотим ланцюжком хламиді, той самий, що служив ще його попередникові й попередникові попередника; зауважимо між іншим - привабливе обличчя кардинала від смерті Павла V трохи розпливлось, та й ланцюжок-пасок він мусив попустити на чотири ланки.

- Я хочу знати, - сказав папа, - скільки прибутку дає на рік колишнє герцогство Страмбське.

- Зараз загляну в книги й з’ясую точні цифри, - відповів кардинал. - А поки що можу сказати: найбільші прибутки зі Страмби надходили за часів герцога Танкреда, коли справжнім володарем там був отой capitano di giustizia¹, якого власноручно застрелив П’єтро Кукан да Кукан. Потім прибуток зі Страмби різко впав і не піднісся навіть після її приєднання до папської держави.

- Дякую, цього досить, - сказав папа. А коли вродливий кардинал вийшов, він додав: - Бачте, за геройські подвиги вашого П’єтро да Кукана ми доплачуємо вже традиційно. Та нехай уже: коли йдеться про успіх доброго діла, ми готові до будь-яких жертв. Хай буде по-вашому.

За якийсь тиждень після цієї розмови до Страмби приїхав з Рима бундючний пан у супроводі двох чоловіків, на вигляд ремісників. Усі троє оселилися в заїзді «Під павиним хвостом» на головному майдані Страмби, площі Пам’ятників, а вранці бундючний пан подався до герцогського палацу. Балакали, ніби це папський архітектор, якому доручено оглянути герцогську резиденцію і, коли треба, відремонтувати її, бо Страмба за ухвалою святого отця знову, як колись, стане герцогством під владою отого П’єтро да Кукана, що одного разу вже так жахливо провалився зі своєю спробою зробити зі Страмби ідеально справедливу державу. Ця новина викликала велике хвилювання. Герцогиня Діана досі скромно, за вдовину пенсію, призначену їй Ватиканом, жила в своєму скромному помешканні з єдиною старенькою компаньйонкою, що лишилася їй із цілого почту придворних дам, і часом приймала візити колишньої міської знаті - насамперед старого банкіра Тремацці, з яким любила гарикатись, дорікаючи йому за скнарість, провінційну дріб’язковість і називаючи його мокрою куркою. І ось тепер ця герцогиня Діана, вже не молода, але зі слідами вроди на одухотвореному обличчі, заплатила життям за звістку про повернення Петра Куканя на герцогський трон. Охоплена такою страшною люттю, що не витримало її серце, вона кілька хвилин боролась зі смертю, мурмочучи жахливі прокльони, а потім віддала богу душу, так міцно зціпивши кулаки, що отець Люго, управитель Страмби, не міг потім їх розціпити, отож герцогиню Діану покладено в труну й поховано в родинному склепі з руками не вільно складеними на грудях, як годиться, а схованими під витертим - бо в герцогині вже не лишалось нічого не витертого - парчевим покровом.

Отакий був гідний жалю кінець герцогині Діани - жінки колись вродливої й дуже симпатичної. Життя її минало так важко, що як і були в неї негативні риси, - а в кого їх нема? - то треба їй пробачити це й згадувати про неї тільки добрим словом.

Був у Страмбі ще один чоловік, якого звістка про повернення Петра Куканя вкрай розхвилювала; подеста міста, достойний старенький аптекар Джербіно, гожий стариган з леонардівською бородою. Як тільки звістка дійшла до нього, Джербіно, не вагавшись ні хвилини, спакував свої манатки, тихо й налякано постогнуючи, намастив салом п’яти, взяв ноги на плечі й дав драла, звіявся, щез, ніби його тут і не було, одне слово - якнайшвидше втік. Жителі Страмби дуже дивувалися - чому він утік? Але ми, обізнані з біографією Петра Куканя, добре знаємо, що нагнало хитрому Джербіно такого страху.

Тим часом папський архітектор вирішив, що герцогський палац занепав украй. Відновлення того палацу тривало б кілька років і пожерло б купу грошей. Тому для почину він послав двох страмбських мулярів підправити дещо в колишньому палаці Гамбаріні, який належав папському престолові й був у дуже доброму стані. Муляри за два дні скінчили роботу, і новий розділ історії Страмби міг уже починатися.