Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

«цивільний договір» (сопігасі СІУІІ). ВІДПОВІДНО КОЖНИЙ з подружжя міг заявити про розірвання договору і за¬жадати розводу: досить було заявити про «розбіжність темпераментів чи характерів». Було введене обов'язко¬ве цивільне одруження. Позашлюбні діти, визнані свої¬ми батьками, наділялися рівними правами з законона-родженими.

Одним з найбільш важливих програмних вимог рево¬люції із самого початку стало створення уніфікованого цивільного права. Вже Установчі збори проголосили: «Варто розробити цивільні закони, єдині для всього ко¬ролівства».

У 1793 р. Камбасерос підготував перший проект. Він містив 697 статей і був настільки всеосяжний і склад¬ний, що було висунуто вимогу розробити «більш просту і більш філософську концепцію». Другий проект, роз¬роблений Камбасеросом через рік, містив 297 статей, але здався Національному конвенту занадто лапідарним. Тоді Камбасерос представив у 1796 році «Раді п'ятисот» — законодавчому органу, створеному відповідно до консти¬туції Директорії, — третій проект, обговорення якого надовго затяглося і було перервано в зв'язку із прихо¬дом до влади Наполеона наприкінці 1799 року.

Відтак починається історія створення Кодексу Напо¬леона.

2. Наполеон та його Цивільний кодекс

Після приходу до влади Наполеона та проголошення його 29 липня 1802 р. довічним консулом, політична ситуація та економіка Франції істотно змінюється на краще.

Період Консульства звичайно прийнято вважати зо¬лотим століттям французького народного господарства. Перехід від розвалу до процвітання, який багато чому за¬кінчився завдяки адміністративному таланту Наполеона, його умінню підбирати собі соратників та помічників у різних сферах, означав укріплення фінансової системи (франк залишався стабільною валютою до 1914 р.), по¬ліпшення податків, закріплення банківсько-кредитної си¬стеми, розвиток промисловості, будівництва, сільського гос¬подарства. У 1802 р. вперше за 70 років бюджет був зве-
404

405

Стабілізація політичного та цивільного життя, бурх¬ливий розвиток економіки та торгівлі робили ще більш нагальною кодифікацію розрізнених актів цивільного законодавства.

Після того як до справи береться Наполеон, кодифі¬каційні роботи набувають необхідної організованості. Насамперед, Наполеон видав конституцію Консульства, відповідно до якої керування країною і законодавчою ініціативою переходили в руки консульського тріумві¬рату. Він сам був Першим консулом, два інших мали право лише. дорадчого голосу.

Відповідно до Конституції, проекти законів, відреда¬говані за доручення консулів Держрадою, мали бути передані потім консулами Трибунату, що міг їх схвали¬ти чи відхилити, але не змінювати. Далі проект переда¬вався на розгляд Законодавчим зборам, які могли прий¬няти чи відкинути проект, але без усяких дискусій.

Відтак Наполеон енергійно взявся за підготовку про¬екту Цивільного кодексу. 12 серпня 1800 року була ство¬рена комісія з чотирьох душ, у яку входили не револю¬ціонери, а досвідчені практики: фахівці по кутюмам Трон-ше та Біго де Преаміне (обидва — колишні адвокати при Паризькому суді) і фахівці з писаного права Порталіс і Мальвіль (суддя касаційного суду). Протягом чотирьох місяців комісія підготувала проект, котрий після експерт¬ної оцінки касаційного та апеляційного судів був пере¬даний на обговорення у Держраду.

Держрада обговорювала проект редакційної комісії на 102 засіданнях, і на 67 з них головував і брав актив¬ну участь Наполеон. На засіданнях Держради він пос¬тійно зіставляв юридичне і життєве, миттєво схоплював суть абстрактних норм, різко обривав непотрібні супе¬речки, і знову надавав дискусії практичний і наочний характер. І постійно наполягав, щоб закони були напи¬сані ясною і зрозумілою мовою.

У багатьох випадках Наполеон вплинув і на зміст кодексу. Так, він особливо відстоював ідею сильної пат¬ріархальної родини. Його основна думка полягала в наступному: «Сильна родина у сильній державі з Напо¬леоном на чолі». Те, що він настільки наполегливо підтри¬мував ідею розлучення «за взаємною згодою» та уси-

406

Особливо активно і навіть з натхненням він приймав участь в обговоренні питань власності. Він повністю поділяв точку зору Порталіса відносно того, що «право власності є основним правом, на яке спираються всі гро¬мадські установи, такі ж коштовні для кожної людини, як і його життя», і підкреслював необхідність «помно¬жити кількість власників, що є твердою опорою безпеки та спокою держав».

Така позиція досить логічна: революція зневажала право власності, конфіскуючи майно церкви, емігрантів тощо. Але після того як перерозподіл відбувся і пере¬могли нові відносини власності, треба було їх закріпи¬ти. Тому Наполеон активно підтримував римську тезу про недоторканість власності і так активно виступав проти обмеження права спадкування.

У кінцевому підсумку Держрада вирішила, що Кодекс варто розбити і систематизувати по великих розділах і кожен розділ окремо приймати відповідно до процедури прийняття законів.

Але вже обговорення перших розділів виявило опір Трибунату, де засідали люди, що з невдоволенням зу¬стріли скасування конституції Директорії і злет моло¬дого генерала Наполеона. Трибунат відкинув перші роз¬діли Цивільного кодексу. Законодавчі збори наслідува¬ли приклад Трибунату.

Наполеон відреагував адекватно. Він відкликав про¬ект закону, оскільки «ще не досягнуті спокій і єдність, необхідні для прийняття такого важливого проекту». Потім «очистив» Трибунат від супротивників, скоротив¬ши його до 50 осіб, і залишивши в його складі лише своїх прихильників. А ще через рік повернувся до проекту Цивільного кодексу. Тепер вже без утруднень Кодекс був прийнятий по титулах з березня 1803 р. по березень 1804 р. Нарешті, 21 березня 1804 р. був виданий закон,

407

що остаточно об'єднав усі ці частини в один «Цивіль¬ний кодекс французів».

3. Загальна характеристика Кодексу Наполеона

Важко беззастережно повірити твердженням про те, що в будинку кожного французького селянина поруч з Біблією сусідить Цивільний кодекс. Але, очевидно, Со-рель мав рацію, коли писав: «Я не можу собі уявити іншу таку країну, де б цивільне право настільки глибо¬ко проникнуло у ментальність і стало б невід'ємною ча¬стиною духовного життя, світу почуттів і літератури всієї нації».

Характеризуючи французький Цивільний кодекс в цілому, важко обійтися без цитування Ф. Енгельса, який вдало наголосив на сутності Кодексу. Він писав: «...рево¬люція назавжди порвала з традиціями минулого, знищи¬ла останні сліди феодалізму та в Сосіе СІУІІЄ майстерно пристосувала до сучасних капіталістичних умов старе римське право — це майже довершений вираз юридич¬них відносин, що відповідають тій сходинці економічного розвитку, яку Маркс називає товарним виробництвом, — в такому ступені майстерним, що цей революційний ко¬декс законів ще й зараз у всіх інших країнах, не виклю¬чаючи й Англії, служить взірцем при реформах в області права власності».

У наведеному висловлюванні містяться не тільки похвали в адресу французьких законодавців, але і підкреслена одна з суттєвих особливостей Кодексу Наполеона — ретельне врегулювання відносин приват¬ної власності. Крім неї, до характерних рис французь-

кого Кодексу, варто віднести закріплення в ньому низ¬ки інших принципів правового становища приватної особи, ретельне регулювання майнових відносин між власниками, високу законодавчу техніку та ін. Оглянемо їх дещо детальніше.

Кодекс побудований за інституційною системою, ха¬рактерною, як вже знає читач, для римського приватно¬го права. Він поділяється на три книги, які, в свою чергу, поділено на титули, титули — на розділи та статті.

Першій книзі передує короткий вступний титул, що містить ряд загальних положень. Самі ж книги відпо¬відають інститутам римського права: І книга — «Про особи» (ст. 7-515) — містить норми про правове поло¬ження фізичних осіб, а також про сімейні відносини; II книга — «Про майно та різноманітні зміни видів влас¬ності» (ст. 516-710) — містить положення про речеві права; III книга — «Про різноманітні засоби, якими набувається власність» (ст. 711-2281) — присвячена зобов'язальному та спадковому праву, а також містить норми про строки (набувальної та позовної давності).

Найважливіші принципи приватного права, закріп¬лені в Кодексі: формальна рівність громадян перед зако¬ном, необмежене право приватної власності та всебічний його захист, свобода договорів, закріплення вимог спра¬ведливості у правових відносинах.

Як зазначалося, Кодекс Наполеона характерний висо¬кою законодавчою технікою: матеріал викладено по¬слідовно та логічно; мова проста та ясна (Стендаль вва¬жав за необхідне читати Цивільний Кодекс для поліпшен¬ня свого стилю); норми, як правило, невеликі за обсягом і містять ясне визначення або вказівку; в той же час немає надлишку казуїстичних рішень.

До сказаного можна додати, що Цивільний кодекс французів невеликий за обсягом як для актів такого масштабу та значення.

Навіть при першому погляді, відчувається вплив на Кодекс римських правових поглядів і суто технічних законодавчих. У той же час Кодекс Наполеона створе¬ний на новому, більш високому рівні, з врахуванням потреб часу і навіть з перспективою на майбутнє, що підтверджується його таким довгим життям.

409
4. Основні інститути

4.1. Особи

Кодексу невідоме поняття юридичної особи. Тому мова йде тільки про особи фізичні, тобто про громадян. Щодо них чітко закріплений принцип рівності перед законом, право на повагу До приватного життя, а також передбачений судовий захист для запобігання зазіхання на таємницю приватного життя (ст. 9). Іноземець кори¬стується цивільними правами на засадах адекватності прав, наданих його державою французам.

У першій же книзі Кодексу закріплені положення, що стосуються шлюбу. Зокрема, передбачається, що шлюб може бути укладений тільки за наявності згоди (в про¬тилежному випадку він визнається нікчемним). Діти та батьки взаємно зобов'язані надавати утримання тому, хто знаходиться у нужді (ст. 203,205,207). При цьому ут¬римання надається відповідно нужденності того, хто його потребує, та стану того, хто його дає. Взаємно допомага¬ти та підтримувати один одного зобов'язані також под¬ружжя. Зміни, що були внесені у 60-х-70-х роках XX ст., розширили права жінки, практично зрівнявши їх з пра¬вами чоловіка. Зокрема, передбачається, що подружжя зобов'язуються жити разом, але місце мешкання обира¬ють за взаємною згодою (ст. 215). Кожен з подружжя володіє в шлюбі повною правоздатністю, та його права можуть бути обмежені тільки в силу режиму майнових відносин між ними або прямої вказівки закону (ст. 216). Кодекс передбачає можливість розлучення або роз'єд¬нання подружжя.

Серед особливостей розлучення за взаємною згодою подружжя треба назвати те, що в цьому випадку вони не зобов'язані повідомляти причини розлучення, але по¬винні надати на затвердження судді проект угоди, яка визначає наслідки розлучення (ст. 230). Крім того, роз¬лучення за взаємною згодою не може мати місця впро¬довж перших шести місяців шлюбу. Якщо згоди щодо розлучення сторони не досягли, то воно можливе через розлад сумісного життя (фактичне роздільне проживан¬ня впродовж 6 років) або внаслідок винних дій одного з подружжя.

Роз'єднання можливе за вимогою одного з подружжя на тих же підставах, що і розлучення. Різниця в тому,

410

4.2. Речеві права

Право власності є одним з найважливіших інсти¬тутів Кодексу, де йому та його «видозмінам» присвяче¬на книга друга.

Стаття 544 визначає право власності як право корис¬туватися та розпоряджатися річчю найбільш повним чином, без порушення здійсненням цього права заборон, встановлених законами або регламентами.

Риси, що характеризують право власності за Ци¬вільним кодексом: суверенний характер цього права, його індивідуальний, виключний характер та необмеженість строком, «довічне існування» права власності.

Зміст права власності охоплює: право користуван¬ня річчю та розпорядження нею (це випливає з самого визначення), а також право приєднання. Останнє озна¬чає, що власник має право на все, що ця річ виробляє, і на те, що природно або штучно з'єднується з цією річчю в якості належності (ст. 546).

У змісті права власності вбачають суверенний харак¬тер цього права. Разом з тим, казати про повний сувере¬нітет не можна, оскільки у Кодексі існує низка обмежень права власності.

По-перше, сама ст. 544, яка дає визначення права влас¬ності, говорить про здійснення цього права в межах за¬борон, встановлених законом або регламентом.

По-друге, багато обмежень міститься в інших нормах Кодексу. За своїм характером вони різні та можуть бути класифіковані таким чином:

411

вітути, узуфрукти тощо);

2) обмеження, встановлені в суспільних інтересах

(наприклад, заборони зводити будови на певній

відстані від вказаних місць; військові реквізиції;

примусове відчуження у суспільних інтересах, яке,

однак, може здійснюватися лише для «суспільної

користі та за справедливе попереднє відшкодування»

— ст. 545);

3) договірні обмеження (наприклад, про встанов¬

лення узуфрукту — ст. 579; про права користування

та мешкання — ст. 628 тощо).

Багато винятків існує також з правила про індиві¬дуальний характер права власності. Насамперед, вони полягають у визнанні спільної власності декількох осіб (ст. 815), а також права власності юридичних осіб. Ціка¬во, що серед суб'єктів цивільного права (осіб) організації в Кодексі не згадувалися, однак потреби практики та поточне законодавство привели до визнання права на майно за приватними (спілки, товариства) та публіч¬ними (державні спілки, державні підприємства) юридич¬ними особами.

Крім права власності, до речевих прав належать:

— узуфрукт;

— земельні сервітути;

— право користування та мешкання;

— емфітевзис.

За термінологією Кодексу, це «видозміни власності», а французькі цивілісти (Ж. де ла Морандьєр) назива¬ють їх «речеві права, що є відокремленнями права влас¬ності» . У Римському приватному праві, звідки ці інсти¬тути запозичені, це — права на чужі речі.

Коротко охарактеризуємо ці категорії та їхнє місце в системі речових прав за французьким законодавством.

Ст. 578 визначає узуфрукт як користування речами, власність на які належить іншій особі, також, як ними користується сам власник, але з обов'язком зберігати сутність речі. Він може бути встановлений на будь-який вид майна — рухомого або нерухомого, на строк або без¬строково (якщо надається не приватним особам, то лише на строк до ЗО років). На відміну від власника узуфрук-туарій не може розпоряджатися річчю (змінити її сутність). В цей же час його права набагато ширші прав

412

Земельний сервітут є обтяження, накладене на має¬ток з метою використання маєтку, належного іншому власнику, та для користі цього маєтку (ст. 637). Може встановлюватися внаслідок природного розташування ділянок (власне, таким є лише один сервітут, передбаче¬ний ст. 640 — сервітут стоку води), із-за зобов'язання, передбаченого законом (наприклад, право проходу та проїзду — ст. 682), а також угодою сторін. Припиняєть¬ся сервітут у зв'язку з неможливістю користуватися ним, невикористанням впродовж тривалого часу, об'єднанням обох ділянок в одних руках тощо (ст. 703-707).

Права користування та мешкання встановлюються та припиняються тим же чином, як узуфрукт (ст. 625). Право користування означає можливість використову¬вати чужу річ, включаючи плоди, але лише в кількості, необхідній для потреб носія цього права та членів його родини (ст. 630). Право мешкання означає можливість жити в чужому будинку разом зі своєю родиною (ст. 632). Обидва названих права носять суто особистий характер та, на відміну від сервітутів, не відчужуються.

Емфітевзіс не був включений до Кодексу. Цей інсти¬тут було введено пізніше — законом 25 червня 1902 року. За своєю суттю це довгострокова оренда землі для сільськогосподарської обробки, але, на відміну від звичай¬ної оренди, — має речевий, а не зобов'язальний характер. Крім права власності та прав на чужі речі, французь¬кому законодавству, відомі посідання та тримання. Однак норми, присвячені посіданню, знаходяться не у другій книзі, а в третій — в останньому її титулі — XX. Таке рішення досить логічне, бо посідання є одним з за¬собів набуття права власності шляхом заволодіння або набувальної давності.

Стаття 2228 визначає посідання як володіння або користування річчю або правом, якщо ця річ знаходить¬ся в наших руках або якщо це право здійснюється нами особисто або через посередництво іншої особи, яка во¬лодіє річчю або здійснює право від нашого імені.
413
Тримання відрізняється від посідання тим, що три¬мач (держатель) володіє річчю (тримає її) не для себе, а для іншого. Наприклад, орендатор володіє річчю, знаю¬чи, що вона є чужою. В цей же час власник може і не бути тримачем (держателем) речі, здійснюючи володін¬ня у процесі реалізації права власності через іншу осо¬бу, наприклад, узуфруктуарія.

Важливою гарантією прав посесора є презумпція того, що кожен володіє для себе і як власник, якщо не доведе, що володіння почалося для іншого (ст. 2230). Коли ж володіння почалося для іншого, то завжди передбачаєть¬ся, що воно здійснюється у тій самій якості, якщо не має доказу протилежного (ст. 2231). Ця стаття мовби урів-нює попередню, надаючи гарантії від недобросовісного привласнення чужих речей.

Захист права власності, у тому числі володіння, здійснюється за допомогою позовів. Для захисту права власності застосовуються віндикаційний, негаторний, прогібіторний позови. Для захисту посідання — позов про припинення перешкод володінню, позов про понов¬лення самовільно відібраного володіння, позов про відвер¬нення загрози порушення володіння.

4.3. Способи придбання речей

їм присвячена третя книга Кодексу, що називається «Різноманітні засоби, якими набувається власність».

Як передбачає стаття 711, власність на майно набу¬вається та передається шляхом спадкування, шляхом дарування між живими або за заповітом та в силу зобов'язань.

Зупинятися детально на положеннях французького спадкового права необхідності немає, оскільки у визна¬ченні видів, порядку спадкування, кола спадкоємців за законом (діти та низхідні родичі померлого, висхідні та бокові родичі, подружжя — ст. 731), порядку прийняття та відмови від спадку тощо, воно досить близьке до пра¬ва Юстиніана про яке згадувалося вище.

Тому нагадаємо лише принципові його положення.

Звертає на себе увагу чітке визначення ступенів та ліній спорідненості, що мають значення для спадкування.

Насамперед, спадок поділяється на дві частини: одна частина йде родичам по батьківській лінії, інша — ро¬дичам по материнській лінії.

414

Оскільки діє принцип, встановлений ще в римському праві, згідно з яким більш близький ступінь споріднен¬ня усуває більш дальній від спадкування, рішенню цього питання присвячені спеціальні норми.

В прямій лінії нараховується стільки ступенів, скіль¬ки є народжень між особами. Таким чином, син по відно¬шенню до батька знаходиться в першому ступені тощо (ст. 737). Складніший порядок визначення ступеня бо¬кового споріднення. Тут він вираховується за кількістю народжень, починаючи з одного з родичів і до спільного родоначальника, не рахуючи народження останнього, далі від спільного родоначальника до іншого родича (ст. 738). Можливості держави спадкувати за законом обме¬жені. Хоча стаття 768 і передбачає, що при відсутності спадкоємців спадок набувається державою, але очевид¬но, що при такому широкому колі спадкоємців за зако¬ном (включаючи самих віддалених бокових родичів — ст. 731), шанси її, скоріше, гіпотетичні.

Як зазначалося, Кодекс об'єднує в одному титулі як підстави набуття права власності дарування між живи¬ми та заповіт. Критерієм тут є врахування характеру волевиявлення власника. Як передбачає стаття 893, роз¬поряджатися своїм майном з безоплатної підстави мож¬на лише шляхом дарування між живими або шляхом заповіту. Таким чином, мають бути наявними два мо¬менти: бажання власника розпорядитися своїм майном; безоплатність переходу останнього до іншої особи.

Разом з тим, ст. 896 Кодексу заборонені субституції. (призначення «запасних» спадкоємців). Крім того, свобо¬да заповідальних розпоряджень (та дарувань між живи¬ми) обмежена в інтересах дітей. Так, безоплатні надан¬ня іншим особам не можуть бути більшими половини

415

майна власника, якщо він залишає після своєї смерті одну дитину, третини, якщо залишає двох дітей тощо (ст. 913).

Заповіт може бути власноручним або бути здійсне¬ним шляхом публічного акту або в таємній формі (ст. 969).

Незважаючи на те, що зобов'язання названі останні¬ми у переліку засобів набуття власності, саме вони є їх головним видом, що підкреслюється і кількістю статей, відведених зобов'язанням (ст. 1101—2218).

Послідовно дотримуючись системи побудови цивіль¬ного права, розробленої римськими правознавцями, ав¬тори Кодексу передбачили. в ньому договори, квазідого-вори, делікти і квазіделікти.

Власне кажучи, підставами (засобами) набуття влас¬ності є лише договори і, деякою мірою, квазідоговори. Делікти та квазіделікти, скоріше, належать до охорон¬них зобов'язань, тобто тих, що забезпечують охорону інтересів власника у випадку позадоговірних порушень. Отож і у Кодексі головну увагу природно приділено кон¬трактам, що є разом з правом власності найважливі¬шим її інститутом.

До принципових положень договірного права нале¬жать: свобода договорів, що трактується як можливість укладати або не укладати за своїм бажанням будь-які договори, що не суперечать закону; миттєвий перехід права власності безпосередньо за договором.