Ганський Станіслав Григорович

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

385

1937 р. рішення наркома внутрішніх справ СРСР генерального комісара

державної безпеки М. Єжова та Прокурора СРСР А. Вишинського від 24 ве-

ресня 1937 р. про розстріл Л. Гашинського було виконано.

Разом із священиком було страчено 11 парафіян Харківського костьо-

лу: В. Аступінас, М. Локтика, М. Корчевську, Б. Чаєвського, В. Соляржа,

М. Данієль, Ф. Проневич, Г. Пулавську, С. Войтицьку, К. Світича, М. Зе-

новича. Реабілітовано Л. Гашинського та репресованих в його справі гро-

мадян ухвалою Військового трибуналу Київського військового округу від

22 серпня 1958 р.
15. Гофман Антон Іванович народився у 1897 р. в с. Лейтерсгаузен

біля м-ка Гальбштадт Катеринославської губ. у хліборобській родині,

німець, громадянин УСРР. Закінчивши у 1921 р. духовну семінарію Ти-

распольської єпархії РКЦ, що з 1918 р. діяла в Одесі, працював дяком в

костьолі с. Александрівка біля Джанкоя (Крим). У 1923 р. єп. А. Цер-

ром був висвячений на священика і призначений настоятелем костьолу

в кол. Ландау Карл-Лібкнехтського р-ну на Миколаївщині.

3 грудня 1934 р. Карл-Лібкнехтським райвідділом НКВС УСРР пате-

ру Гофману було пред’явлено звинувачення за арт. 54–4 КК УСРР і того ж

дня його було замкнено у камері райміліції. 7 грудня 1934 р. прокурор

Карл-Лібкнехтського р-ну санкціонував арешт, а 11 грудня священика

доправили до Одеської тюрми.

На допитах найчастіше йшлося про листування патера із закордонни-

ми добродійними організаціями про надання допомоги його парафіянам,

які в 1933 р. потерпали від голоду. А. Гофман показав, що у 1932 р. в його

парафії померло понад 40, а в 1933 р. — 130 осіб (при тому, що загальна

чисельність населення с. Ландау не досягала й 3 тис.). Окрім того, близь-

ко 60 родин колоністів виїхало з Ландау «в зв’язку з важким матеріаль-

ним становищем в пошуках заробітку».

Священик вказав, що зростання смертності та міграційних настроїв

виникло серед його парафіян «на ґрунті продовольчих труднощів», і, хо-

ваючи небіжчиків, власними очима бачив, що вони померли від голоду.

Тому у 1933 р. він та багато мешканців кол. Ландау сприйняли грошові

перекази з Німеччини та від Міжнародного Червоного Хреста як поря-

тунок від вірної смерті. На початку 1934 р. із радянської преси стало

відомо, що «Німеччина запровадження допомоги використала з метою

дискредитації СРСР і мобілізації громадської думки проти Радянського

Союзу» і, що «діяльність римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехт-

ського р-ну [...] сприяла фашизму в Німеччині, в агітації проти Радянсь-

кого Союзу».

3 квітня 1935 р. Одеською облпрокуратурою до суду був поданий обви-

нувальний висновок у справі римо-католицького духовенства Карл-Лібкнехт-

України Й. Крушинському та священикам І. Таубергеру і Р. Лорану було

поставлено у вину насамперед те, що ці священики в 1933 р. сприяли меш-

канцям німецьких колоній в одержанні допомоги з-за кордону.

28 квітня 1935 р. справу німецьких патерів розглянула спецколегія Одесь-

кого облсуду, ухвалою якої усім обвинуваченим було призначено покаран-

ня. А. Гофмана було засуджено за арт. 54–4 і 54–7 КК УСРР до 10 років

ув’язнення у ВТТ. 29 травня 1935 р. Верховний суд УСРР відхилив касаційну

скаргу засудженого і його було відправлено до Бамлагу (Хабаровський край).

У таборі його знову було заарештовано і 28 листопада 1937 р. засуджено до

найвищої міри покарання. Вирок виконано 27 грудня 1937 р. Реабілітовано

А. І. Гофмана як жертву політичних репресій згідно з висновком Генераль-

ної прокуратури України від 30 жовтня 1992 р.
16. Ґудайтіс Матвій Матвійович народився у 1873 р. в с. Нендріне Ма-

ріампольського пов. Сувалківської губ. в селянській родині, литовець, гро-

мадянин СРСР. У 1897 р. був висвячений на священика. Через поганий стан

здоров’я (туберкульоз легенів) переселився до Криму і з 1914 р. працював

адміністратором ко стьолу в м. Ялта. У 1918–1920 рр. був секретарем ли-

товського національного товариства «Кіборшитіле», яке після революції

було створене в Криму. У 1922 р. призначений адміністратором парафії

РКЦ у м. Севастополі.

Восени 1935 р., окрім М. Ґудайтіса, в Криму не залишилося жодного

римо-католицького священика, який перебував би на волі і міг виконувати

пастирські обов’язки (впродовж 1926–1935 рр. були репресовані всі свяще-

ники, які працювали в римо-католицьких парафіях півострова — О. Шта-

уб, О. Граф, Й. Нольд, Й. Юнкінд, Я. Шенфельд, Я. Варт та єп. О. Фрізон).

25 грудня 1935 р. ОВ УДБ УНКВС Кримської АСРР дійшов висновку,

що ксьондз Севастопольського костьолу М. Ґудайтіс «підтримував найтіс-

ніший зв’язок з особами, які підозрюються у шпигунстві», на підставі

чого ухвалив його арештувати і притягнути до карної відповідальності.

26 грудня 1935 р. М. Ґудайтіс опинився за ґратами.

Протокол першого допиту датовано 28 грудня 1935 р., наступного —

9 січня 1936 р. Ще 7 допитів було запротокольовано в січні і по одному —

в лютому, березні та липні 1936 р. На допитах священик відмовлявся да-

вати свідчення, які компрометували б інших осіб. Діалог слідчого та ареш-

тованого нерідко опинявся у глухому куті, як це трапилося й 14 січня

1936 р.: Оперуповноважений ОВ Н. Морозов: «Ваші відповіді в такій формі

як «не пам’ятаю» є не чим іншим, як свідченням небажання відповідати

прямо, чесно і відверто на питання слідства. Чи бажаєте для слідства да-

вати на його питання прямі й правдиві відповіді?». Кс. М. Ґудайтіс: «Як я

можу, так і відповідаю».

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

387

3 березня 1936 р. групі чекістів у складі Н. Морозова, А. Бейлінсона та

Є. Раєцького, які понад півтори години безуспішно допитували арештова-

ного ксьондза, довелося скласти акт, де зазаначалося, що «При пред’яв-

ленні обв[инуваченому] Ґудайтісу для прочитання і підписання протоколу

допиту [...] — обв[инувачений] Ґудайтіс протокол підписати відмовився після

постановки йому останнього запитання слідства, на яке він не захотів відпо-

вісти, мотивуючи, що не може в ньому розібратися і стомився».

Допит застопорився на питанні, яке стосувалося сторожа французько-

го кладовища у Севастополі Ж. Раве та тодішнього глави РКЦ в СРСР

єп. Неве і було сформульоване слідством таким чином: «Постановка пи-

тання про субсидії для костьолу і його розголошення через Раве у Франції

і через Неве, тобто особу, яка Вам заздалегідь відома у здійсненні анти-

державних вчинків, — хіба це не доказ, що свідчить про роль Раве як

посередника Ваших нелегальних зносин з Неве, який є співробітником

чужоземного посольства, і особи, через яку Ви намагалися субсидувати-

ся особисто і підтримувати костьол нелегальними засобами [із] закор-

донних джерел. Отже, що Ви можете на це сказати?».

Наступні 4 місяці ксьондза вже не допитували. Згодом М. Ґудайтіс у

скарзі до Верховного суду РСФРР заявив, що попереднє слідство провадило-

ся з великим тиском на нього, його тримали в одиночній камері, дорікали в

нещирості, позбавляли прогулянок і передач, навіть можливості читати,

«проте найобурливішим є те, що мене там піддали оригінальній тортурі —

віддали на поталу вошам на весь час мого перебування там, від чого утво-

рилися на моєму тілі рани». Боротися з паразитами 63-річний священик не

міг, бо слідчий Морозов ще на першому допиті відібрав у нього окуляри.

28 липня 1936 р. М. Ґудайтісу повідомили про завершення попередньо-

го слідства у його справі, в результаті якого замість пред’явленого під час

арешту обвинувачення за арт. 58–6 та 58–10 КК РСФРР йому інкримінува-

лися злочини, що підпадали під чинність арт. 58–4, 58–10 та 58–11 КК

РСФРР. За версією слідства, кс. Ґудайтіс входив до складу «контрреволю-

ційної фашистської організації католицького костьолу», що складалася з

34-х осіб, які під керівництвом єп. О. Фрізона провадили «організовану

діяльність, спрямовану на підрив Радянської Влади, колгоспного будівницт-

ва; провадили фашистську пропаганду, поширювали нелегальну антира-

дянську літературу, при чому, ця діяльність супроводжувалася використан-

ням релігійних і національних забобонів німців-католиків».

Провина М. Ґудайтіса та О. Фрізона збільшувалася через те, що ці свя-

щеннослужителі нібито «з контрреволюційною метою підтримували сто-

сунки з окремими представниками чужоземних держав, які знаходяться

на території СРСР».

УДБ УНКВС Криму надавало «справі Фрізона, Ґудайтіса та ін.» вели-

чезного політичного значення. Натомість кс. М. Ґудайтіс заперечував свою

увагу на повну легковажність і злісність складачів обвинувального виснов-

ку в тому місці, де вони стверджують, що я очолив контрреволюційний

осередок у м. Севастополі, що, очевидно, складалася із німців–римо-като-

ликів, колоністів в Крим[ській] АСРР, оскільки в обвинувальному висновку

йдеться лише про них. Неіснуючого о середку я не міг очолювати: через

те, що осередок не розкрито слідчими органами НКВС, жодного з її учас-

ників не притягнуто до відповідальності і навіть ні одного не названо на

ім’я та прізвище. Це — чистісінький вимисел складачів обвинувального

висновку, дуже злісний і дуже грубий. [...] Ніякими моїми виступами, ні

виступами моїх парафіян не доказано, що я був вороже налаштований

проти політичного ладу в СРСР».

Судове засідання спеціальної колегії Головного суду Кримської АСРР,

яке 11–17 березня 1937 р. розглядало «справу Фрізона», ухвалило ув’яз-

нити М. М. Ґудайтіса у ВТТ строком на 10 років. Касаційну скаргу, яку

25 березня 1937 р. він подав до Верховного суду РСФРР, було відхилено.

Подальша доля не відома. За документально не підтвердженими даними,

його в червні 1937 р. було розстріляно на Сімферопольському кладовищі

разом з єп. Фрізоном. Реабілітовано М. Ґудайтіса 26 червня 1991 р. як

особу, на яку поширюється чинність арт. 1 Закону УРСР «Про реабіліта-

цію жертв політичних репресій на Україні».
17. Ґутовський Альбін Олександрович народився у 1862 р. На свяще-

ника висвячений у 1888 р. після закінчення духовної семінарії Луцько-Жи-

томирської єпархії РКЦ. Працював в сільських парафіях Поділля та Київщи-

ни. У 1916 р. призначений настоятелем ко стьолу в м-ку Ставище та

Уманським деканом. У 1920-х роках обслуговував додатково кілька інших

парафій Київщини, які залишилися без священиків, — у Володарці, Тетієві,

Богуславі.

З 1931 р. очолював римо-католицьку парафію в м-ку Погребище на

Вінничині. Зазнавав постійних гонінь з боку влади у вигляді виселення з

помешкання, конфіскації церковного та особистого майна, закриття кос-

тьолів, заборони богослужень. Неодноразово його викликали на допити і

затримували. Помер кс. Ґутовський у січні 1935 р. Владою було влашто-

вано кілька групових судових процесів над віруючими тих парафій, де

служив кс. Ґутовський, і в 1937 р. більшість із них було розстріляно.

у с. Балевська Гута Житомирського пов. Волинської губ. у селянській ро-

дині, поляк, громадянин УСРР. Закінчив початкову школу і 4-класне училище

в м-ку Володарка. У 1917 р. вступив до духовної семінарії Луцько-Жито-

мирської єпархії РКЦ.

49*

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

389

У 1919 р., не встигнувши під час наступу Червоної армії евакуюватися

разом із викладачами та вихованцями цього навчального закладу із Жито-

мира до м-ка Олика Рівненського пов., кілька місяців перебував у батькі-

вському домі. У грудні 1919 р., таємно перейшовши на територію, що кон-

тролювалася поляками, прибув до Олики і продовжив навчання в семінарії,

яку в червні 1920 р. було переведено до м. Ґнєзно. Висвячений на священи-

ка в 1922 р. у м. Луцьку.

Восени 1922 р. за допомогою контрабандистів нелегально перетнув

поблизу м-ка Корець польсько-радянський кордон. Із грудня 1922 р. працю-

вав помічником настоятеля Ушомирської парафії, обслуговуючи віруючих

с. Михайлівка Ємільчинського р-ну Коростенської округи. У серпні 1923 р.

за призначенням прелата Т. Скальського розпочав роботу на посаді адмініст-

ратора Макарівської парафії Київського деканату РКЦ. Замешкавши в сели-

щі при ст. Клавдієве, рівночасно обслуговував 1 костьол і 5 каплиць, до яких

учащали римо-католики сіл Макарів, Бородянка, Кодри, Буда, Соболівка,

м-ка Ірпінь, ст. Клавдієве (Тарасове). У 1925 р. відповідав перед судом за

провину, передбачену арт. 123 КК УСРР (здійснення обряду хрещення без

попередньої реєстрації новонародженої дитини у відділі ЗАГСу).

Заарештований 29 травня 1926 р. на ст. Клавдієве співробітниками

Київського окрвідділу ДПУ УСРР за звинуваченням в антирадянській агі-

тації, здійсненні польського впливу, нелегальному переході з Польщі на

радянську територію, поданні органам влади неправдивих анкетних да-

них, тобто діях, що кваліфікувалися більшовицькою юстицією за арт.арт. 98

і 10–90 КК УСРР.

Клопотання про звільнення священика, подане 3 червня 1926 р. з підпи-

сами 140 мешканців сіл Буда і Соболівка Макарівського р-ну, слідством

було знехтуване. Уповноважений КРВ окрвідділу ДПУ С. Долинський,

який займався справою Б. Дуніна-Вонсовича, доповів своєму керівницт-

ву, що подальше перебування ксьондза на території УСРР небезпечне тим,

що він може провадити антирадянську діяльність на користь Польщі.

Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР 10 серпня 1926 р. вирішила

визнати Б. Дуніна-Вонсовича «соціально небезпечним елементом», який

«нелегально перейшов держкордон з боку Польщі, при чому мотиви пе-

реходу довіри не викликають, тому є підстави підозрювати його в шпи-

гунстві» і порушити перед колегією ОДПУ клопотання про висилку його

на 3 роки до Сибіру.

20 вересня 1926 р. особлива нарада при колегії ОДПУ розглянула це

клопотання і винесла власний, значно суворіший вердикт — «ув’язнити в

концтабір, терміном на 3 роки». Через 3 тижні, 8 жовтня 1926 р. кс. Дуні-

на-Вонсовича із Київського допру № 2, де його утримували з часу арешту,

було відправлено до Соловецького табору, попри те, що медичне обстежен-

ня засвідчило наявність у цього ув’язненого серйозних захворювань ле-

Плачевний стан здоров’я молодого священика змусив навіть медичну

комісію при центральній лікарні бупрів Києва, яка зазвичай слухняно на-

давала згоду на відправлення в’язнів в суворі умови Півночі, в несподіва-

но делікатній манері сформулювати висновок, що Б. Дунін-Вонсович «пря-

мувати може в одну з найближчих північних губерній з найменш суворим

кліматом».

Спроба сестри ксьондза Марії порятувати хворого на туберкульоз бра-

та, звернувшись до ДПУ УСРР з проханням про його помилування, за-

вершилася тим, що дівчину теж було ув’язнено і заслано в Комі АСРР.

Після відбуття Б. Дуніним-Вонсовичем терміну покарання його за

рішенням особливої наради при колегії ОДПУ від 24 травня 1929 р. було

вислано на 3 роки до Іркутської обл. Там у березні 1931 р. його знову

було заарештовано. До липня 1933 р. перебував у тюрмах Іркутська та

Красноярська, потім — на засланні в Східному Сибіру.

У травні 1935 р. — лютому 1936 р. був позбавлений волі за звинувачен-

ням у шпигунстві на користь польської розвідки. 31 березня 1936 р. — но-

вий арешт у груповій справі так званого «Сибірського Центру ПОВ», що

завершилася закритим судовим процесом 19–24 червня 1936 р. і призна-

ченням 10 років ув’язнення у ВТТ.

У серпні 1936 р. внаслідок загострення туберкульозу був звільнений і

вперше за останні 10 років прибув в Україну. Однак затримався у Жито-

мирі, де мав пройти курс лікування, лише на 2 тижні, бо на вимогу органів

НКВС мусив повернутися до Сибіру. Заарештований там в серпні 1937 р.

і за участь в діяльності «Сибірського Центру ПОВ» 4 січня 1938 р. засу-

джений особливою нарадою при НКВС СРСР до найвищої міри покаран-

ня. Страчено кс. Б. Дуніна-Вонсовича 18 січня 1938 р.

Звинувачення з репресованого ксьондза знято прокуратурою Київсь-

кої обл. у грудні 1996 р. на підставі арт. 1 Закону УРСР «Про реабілітацію

жертв політичних репересій на Україні».