Репресованих радянською владою

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

423

кого, який, через свою молодість хоч і не встиг завоювати достатнього авто-

ритету серед подільського духовенства, проте, на думку єпископату, був

здатний зберегти єпархію навіть під тиском атеїстичної більшовицької дер-

жави. Його колеги вважали, що генеральний вікарій «людина розумна, ви-

хована, енергійна, яка вміє прихилити до себе людей. Завдяки цій останній

рисі свого характеру Свідерський не має заздрісників, навпаки, всі добро-

зичливі для нього. Він уміє вплинути на людей, привернути їх до себе і до

своїх задумів. Заради своєї ідеї він не жалів своєї праці, готовий ризикувати

своєю свободою».

Щоб вирішити нагальні питання управління єпархією, що поставали

в умовах радянської дійсності, і порадитися з єпископом, який мешкав у

м-ку Бучач на Тернопіллі, кс. Свідерський тричі нелегально долав держав-

ний кордон — у серпні та грудні 1921 р. і серпні 1922 р. Третя подорож при

поверненні завершилася затриманням ксьондза радянськими прикордон-

никами і кількамісячним його перебуванням у Кам’янецькій та Вінницькій

в’язницях із загрозою суду і винесення суворого вироку, однак завдяки втру-

чанню польських дипломатів його було звільнено і він одержав можливість

повернутися до пастирської діяльності в своїй парафії. Тим часом за кло-

потанням єп. Маньковського перед Святійшим Престолом кс. Свідерсько-

му було присвоєно почесний титул папського шамбеляна.

У 1923 р. генеральному вікарію Кам’янецької дієцезії, перед яким зно-

ву постали проблеми, для вирішення яких йому бракувало повноважень,

зокрема, стосовно реєстрації релігійних громад, як того вимагало радянсь-

ке законодавство, довелося вирушати в подорож до Москви, аби порадити-

ся з представником Ватикану — головою папської місії по наданню допо-

моги голодуючим у Росії о. Е. Волшем.

Надалі вихід із складних ситуацій він намагався знайти, листуючись з

єп. Маньковським за посередництвом польських дипломатів, які були ак-

редитовані в УСРР. Проте найпершим і найближчим порадником Свідерсь-

кого був його старший товариш — вінницький настоятель і декан о. Левін-

ський. Разом вони, зокрема, намагали ся вирішити проблему кадрів

духовенства. Однак намагання прелатів в 1924–1926 рр. налагодити підго-

товку майбутніх ксьондзів для задоволення потреб єпархії не мали успіху,

бо радянська адміністрація не дозволила відкрити семінарію, а підпільне

навчання гальмувалося через відсутність приміщень для занять і посе-

лення семінаристів, брак коштів на їх утримання, страх священиків, які

бралися за викладання, перед можливими репр есіями за нелегальну

діяльність.

Після реорганізації структури РКЦ в СРСР, здійсненої Папою Пієм ХІ

в 1925–1926 рр., кс. Свідерський здобув більші повноваження, ставши

Апостольським адміністратором Кам’янецької дієцезії. Дізнавшись про

це призначення від свого колеги з Києва Т. Скальського, о. Ян прибув з

єпископську митру, що зберігалася в кафедральному костьолі, богослуж-

бові книги і подарунок від єпархіального духовенства — золотий пер-

стень з аметистом. Срібний з позолотою хрест, також з аметистом, ново-

призначений ієрарх замовив у місцевого ювеліра сам. Незабаром на допитах

в ДПУ йому довелося давати детальні пояснення і про своє просування по

щаблях костьольної ієрархії, і про походження фіолетового вбрання та інших

коштовних ознак свого єпископського статусу.

Заради збереження єпархії і підлеглого йому духовенства кс. Свідерсь-

кому не раз доводилося шукати компромісу з атеїстичною владою. У 1927 р.,

щоб визволити з в’язниці кількох ксьондзів, він поставив свій підпис під

випродукованою чекістами так званою декларацією духовенства Поділля з

нагоди 10-річчя радянської влади. Однак ні постійні поступки керівника

дієцезії, ні публічні заяви про лояльність не відвернули масових репресій,

застосованих більшовицьким режимом щодо римо-католицького духовенст-

ва України в 1929–1930 рр.

18 січня 1930 р. в його домівці було влаштовано обшук і пред’явлено

ордер на арешт. 21–27 червня 1930 р. кс. Свідерського було засуджено у

груповій «Справі польської контрреволюційної і шпигунської організації

на Правобережній Україні» на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10

і 54–11 КК УСРР до найвищої міри соціального захисту — розстрілу із

заміною на ув’язнення терміном 10 років і позбавлення прав на 5 років.

Покарання відбував у Ярославльському політізоляторі.

15 вересня 1932 р. разом із групою інших репресованих ксьондзів по-

трапив до Польщі в результаті обміну політичними в’язнями між СРСР і

ІІ Річчю Посполитою. Пастирське служіння продовжив у Луцькій єпархії

РКЦ настоятелем костьолу в Дубно, Кременці, а з 1934 р. — пробощем і

деканом у Сарнах, де замешкав разом зі своїм наставником і старшим

товаришем кс. Я. Левінським. У вересні 1939 р. о. Свідерський змуше-

ний був утікати від Червоної армії за Буг. Під час гітлерівської окупації

Польщі мешкав у Варшаві, з 1944 р. працював у Влоцлавецькій єпархії.

Помер 18 жовтня 1959 р. Реабілітований 19 вересня 1991 р. військовою

прокуратурою КВО «в зв’язку з відсутністю достатньої сукупності до-

казів його вини».

поблизу Тульчина, що на Поділлі, поляк, громадянин УСРР. Двоюрідний

бр ат Апо сто льського адмініс тратора Житомирської єпар хії Р КЦ

Т. Скальського. Закінчивши Житомирську римо-католицьку духовну семі-

нарію, був висвячений на ксьондза і в грудні 1901 р. одержав від влади дозвіл

на виконання обов’язків помічника настоятеля Вінницької парафії. У 1902 р.

був призначений на посаду вікарного священика Житомирського кафед-

424

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

425

рального собору св. Софії, з 1904 р. працював у католицьких парафіях

Поділля.

тьолу м-ка Кодима під Балтою. У 1929 р. його було призначено настояте-

лем в с. Браїлів на Вінничині, де численна католицька громада внаслідок

арешту його попередника залишилася без духовної опіки. Кс. А. Скальсь-

кий мав дуже спокійну, флегматичну вдачу. Колеги-ксьондзи вважали його

справжнім польським патріотом, який негативно налаштований до ра-

дянської влади, однак, будучи людиною малоенергійною і пасивною, він

ні словом, ні ділом такого свого ст авлення не проявив.

Попри це 25 січня 1930 р. його також було заарештовано і 21–27 черв-

ня того ж року засуджено у груповій «Справі польської контрреволюцій-

ної і шпигунської організації на Правобережній Україні» на підставі

арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 і 54–11 КК УСРР до найвищої міри

соціального захисту — розстрілу із заміною на ув’язнення терміном

10 років і позбавлення прав на 5 років. Покарання відбував у Котласько-

му таборі, згодом — у Ярославльському політізоляторі. 15 вересня 1932 р.

разом з групою інших репресованих ксьондзів А. Скальський потрапив

до Польщі в результаті обміну політичними в’язнями між СРСР і ІІ Річчю

Посполитою. Помер у Польщі 13 листопада 1953 р. Реабілітований

військовою прокуратурою КВО 19 вересня 1991 р.
50. Скальський Теофіл-Олександр Готфрідович народився 1 березня

1877 р. в с. Кириївка Ольгопільського пов. Подільської губ. в зубожілій

польській шляхетській родині, глава якої служив рахівником в поміщицько-

му маєтку. Закінчивши класичну гімназію в Немирові, у 1894 р. став вихо-

ванцем Житомирської римо-католицької духовної семінарії, звідки у 1898 р.

був скер ований в Санкт -Петер бу рг до духовно ї ака демії Р КЦ.

У 1900 р. був висвячений на ксьондза, а через два роки здобув диплом ма-

гістра теології.

У серпні 1902 р. кс. Т. Скальський, не зустрівши заперечень з боку

Волинського губернатора, який, посилаючись на зібрані жандармами відо-

мості, дійшов висновку, що цей молодий богослов «в моральному і полі-

тичному відношенні благонадійний», був призначений на посаду викла-

дача римо-католицької духовної семінарії в Житомирі. Наступний щабель

кар’єрної драбини був подоланий у 1909 р., коли призначення Т. Скальсь-

кого на посаду засідателя Луцько-Житомирської єпархіальної консисторії

також відбулося за згоди світської адміністрації.

Підозра щодо нелояльності кс. Т. Скальського до імперського устрою

вперше виникла у січні 1913 р., коли від жандармів надійшла добута

таємними методами інформація, що він під час різдвяних свят перед

членами жіночого доброчинного товариства завів мову «про політичне

оберігають себе від русифікації і служать цим заповітній ідеї відновлен-

ня ойчизни».

У травні-червні 1913 р. високі царські чиновники були вже переконані,

що «головною метою призначення Скальського настоятелем Київського

костьолу є пропагування польських ідей за допомогою газети «Київський

дзеннік» [«Dziennik Kijowski». — Н. Р.], і стурбовано сигналізували гене-

рал-губернаторові, що цей священик «за своїми політичними поглядами

належить до числа націоналістів-поляків крайнього табору, проте, будучи

спритною і потайливою людиною, намагається вести справи свої тонко,

ось чому офіційних даних, що були б підкріплені певними свідченнями про

шкідливий його напрям, у Волинського губернатора немає, окрім згадки в

одній із записок начальника Волинського губернського жандармського уп-

равління про приналежність його до національно-католицької партії, яка

переслідує шовіністичні цілі».

Жалкуючи, що не володіє конкретними фактами, Волинський губерна-

тор у жовтні 1913 р. відкинув будь-які сумніви в тому, що Т. Скальський

провадить антиурядову діяльність. Подальше перебування цього священи-

ка в Житомирі, до того ж на посаді викладача семінарії, на думку урядовця,

«з точки зору державних інтересів виглядає вкрай небажаним». Губерна-

тор, апелюючи до начальника Південно-Західного краю, тобто Київського,

Подільського і Волинського генерал-губернатора, повідомляв, що, «будучи

інспектором римо-католицької духовної семінарії і викладачем законознав-

ства, названий ксьондз критикує перед вихованцями російські закони, праг-

нучи вселити слухачам ворожі почуття до російських порядків. Поза сумні-

вами також, що Скальський є душею всіх таємних польських організацій,

які існують у Житомирі і діють настільки конспіративно, що зусилля місце-

вої влади виявити такі до цього часу не увінчалися успіхом».

Під час Першої світової війни настоятель Київського костьолу св. Олек-

сандра провадив серед киян та біженців з Польщі не тільки пастирську,

але й просвітницько-патріотичну і доброчинну діяльність. Революційні

події 1917 р. він зустрів у Києві, тут безвиїзно пережив лихоліття грома-

дянської війни. В 1919 р. ледь не поплатився життям, потрапивши до в’яз-

ниці ЧК, але завдяки клопотанням парафіян йому вдалося врятуватися і

вийти на волю.

З приходом до Києва у травні 1920 р. поляків, передбачаючи повер-

нення більшовиків, поводився надзвичайно обережно, публічно не вика-

зуючи симпатій до своєї історичної батьківщини та її війська. Попри це

був запідозрений в нелояльності до радянської влади і в наступні роки

постійно перебував під щільним наглядом чекістів, що ускладнювало ви-

конання покладених на нього єп. Дубовським обов’язків генерального

вікарія тієї частини Луцько-Житомирської дієцезії, яка з 1920 р. була зайня-

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

427

та Червоною армією.

У травні 1922 р. він був заарештований за приховування коштовно с-

тей костьолу від конфіскації в рамках кампанії боротьби з голодом і тільки

після сплати штрафу, призначеного судом, зміг вийти на волю. 31 березня

1926 р. з рук папського посланця єп. М. д’Ербіньї кс. Т. Скальський одер-

жав повноваження Апостольського адміністратора Житомирської єпархії

РКЦ. З цих пір почалися щоденні виклики до Київського окрвідділу ДПУ

і багатогодинні допити слідчими КРВ. Зрештою 9 червня 1926 р. після

чергової бесіди з чекістами ксьондза було запроторено за ґрати і йому

вже більше ніколи не судилося повернутися до своєї київської домівки та

костьолу св. Олександра. 1 жовтня того ж року під конвоєм як особливо

небезпечного злочинця його було спроваджено до столиці СРСР, до цита-

делі ЧК на Луб’янці.

28 січня 1928 р. у Москві було влаштовано суд над київським ксьонд-

зом, який мав стати гучним процесом, демонстрацією радянського пра-

восуддя над «шпигуном у рясі», однак через погіршення стосунків СРСР

з Польщею, дипломати якої стали на захист авторитетного священика,

відбувся в закритому режимі у дуже вузькому колі учасників. Із Т. Скальсь-

кого було знято обвинувачення у шпигунстві, проте за інкриміновану йому

антирадянську діяльність Військова колегія Верховного суду СРСР ухва-

лила суворий вердикт — 10 років позбавлення волі у ВТТ. Покарання

відбував у Ярославльському політізоляторі та Бутирській в’язниці.

Клопотання уряду Речі Посполитої про обмін Т. Скальського на засу-

джених у Польщі комуністів радянською стороною неодноразово відхи-

лялося і було зрештою задоволене 15 вересня 1932 р. Прибувши на істо-

ричну батьківщину, прелат продовжив пастирське служіння в Луцькому

кафедральному соборі. У вересні 1939 р. йому довелося втікати від Чер-

воної армії у зону, що була окупована німцями. Війну Т. Скальський пере-

жив у м. Нови Тарг та с. Мшана Дольна, що під Краковом. У цей склад-

ний період він написав спогади про своє життя за царату та правління

більшовиків. Помер кс. Т. Скальський 12 квітня 1958 р.
51. Таубергер Іван(Йоганн) Лаврентійович народився 29 грудня1890 р.

в с. Клостендорф біля м-ка Берислав Херсонської губ. у багатодітній се-

лянській родині, німець, громадянин УСРР. Теологічну освіту здобув у ду-

ховній семінарії Тираспольської єпархії РКЦ в Саратові та в Санкт-Петер-

бурзькій імператорській римо-католицькій духовній академії. На священика

висвячений у 1915 р.

Прибувши у травні 1918 р. із Петрограда в рідне село, з вересня того

ж року працював особистим секретарем єп. Кесслера і викладачем до-

гматики в духовній семінарії, що перемістилася із Саратова до Одеси.

У 1919 р. викладав латинь в гімназії кол. Карлсруе біля Миколаєва, 1920–

Брав активну участь в роботі АРА та інших організацій по боротьбі з

голодом на півдні України. У червні 1922 р. призначений настоятелем

костьолу кол. Карлсруе. Перебував під слідством в 1923 р. за те, що в

нього гостював працівник консульства Німеччини в Одесі.

Заарештований 28 листопада 1934 р. співробітниками ОВ Одеського

облуправління НКВС УСРР. В поданій у зв’язку з цим довідці сільради

кол. Карлсруе особа патера характеризувалася таким чином: «[...] гр. Тау-

бергер Іван Лаврентійович за соцстановищем куркуль, походить із по-

міщицької сім’ї, в с. Карлсруе прибув і поселився у 1922 р. і до цього часу

був настоятелем римо-католицької церкви. Починаючи з 1929 р., держпо-

літкампанії по с. Карлсруе не виконувалися, хлібоздачі за 1930, 1931, 1932

і 1933 рр. не виконувалися, в 1934 р. хлібоздачу виконано в зв’язку з надан-

ням великої знижки. Невиконання держполіткампаній по с. Карлсруе ви-

кликані тим, що патер Таубергер І. Л. відривав колгоспників від роботи свої-

ми частими проведеннями богослужінь, що проводилися з великим

затягуванням часу і було пов’язано з масовим виходом колгоспників у поле,

внаслідок чого хліб вчасно не був зібраний. Патер Таубергер І. Л. займався

допомогою німецькому населенню шляхом писання листів і дачі адрес в

Німеччині, за якими одержували як допомогу фашистські марки».

На допитах о. Таубергер повідомив про масштаби смертності від го-

лоду в кол. Карлсруе у 1933 р. 3 квітня 1935 р. Одеською облпрокурату-

рою до суду був поданий обвинувальний висновок у справі римо-като-

лицького духовенства Карл-Лібкнехтського р-ну. Патеру І. Таубергеру, а

також генеральному вікарієві РКЦ на півдні України Й. Крушинському та

священикам А. Гофману і Р. Лорану було поставлено у вину те, що ці свя-

щеники в 1933 р. сприяли мешканцям німецьких колоній в одержанні

допомоги з-за кордону.

28 квітня 1935 р. справу німецьких патерів розглянула спецколегія

Одеського облсуду, ухвалою якої усім обвинуваченим було призначено

покарання. І. Таубергера було засуджено за арт. 54–4 і 54–7 КК УСРР до

10 років ув’язнення у ВТТ. Покарання відбував у Карлазі. Подальша доля

не відома. Реабілітовано І. Л. Таубергера як жертву політичних репресій

згідно з висновком Генеральної прокуратури України від 30 жовтня 1992 р.

Денисово Дисненського пов. Віленської губ., поляк, громадянин УСРР. Бо-

гословську освіту здобув в духовній семінарії Луцько-Житомирської єпархії

РКЦ та Санкт-Петербурзькій імператорській римо-католицькій духовній

академії. Магістр теології.

Прийнявши в 1902 р. сан священика, багато років працював у Жито-

мирі законовчителем чоловічої та жіночої гімназій. Брав активну участь у

428

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

429

створенні та розбудові громадських об’єднань, що діяли під егідою Костьо-

лу, зокрема, нелегального товариства «Освята», яке займалося національ-

но-патріотичним вихованням польської молоді. Увійшовши до кола найвп-

ливовіших священно служителів єпархії, у 1914 р. був призначений

канцлером єпископської курії. У 1917 р. став каноніком капітули Луцько-

Житомирської єпархії РКЦ, віце-деканом та вікарієм кафедрального со-

бору св. Софії в Житомирі.

У 1917–1920 рр. безвиїзно перебував на своїй парафії. В травні 1920 р.

влаштував урочистості з нагоди вступу польського війська до Житомира і

прийом на честь маршалка Ю. Пілсудського. Після відступу поляків поса-

ду настоятеля парафії при кафедральному соборі поєднував із виконанням

обов’язків генерального вікарія тієї частини Житомирської єпархії РКЦ,

що знаходилася на території УСРР. Його діяльність на початку 1920-х років

у Польщі було відзначено орденом «Полонія Рестітута» — державною на-

городою, якою президент Речі Посполитої удостоював найвидатніших

співвітчизників.

Постать цього римо-католицького священно служителя привернула

відповідну увагу і комуністичної влади. 4 листопада 1923 р. настоятель

кафедрального собору св. Софії разом зі своїм помічником кс. Я. Котвиць-

ким та ще 10 житомирянами різних національностей, віросповідань і про-

фесій — вчителями місцевих польських шкіл, дрібними службовцями,

ремісниками, домогосподарками, — був заарештований співробітниками

Волинського губвідділу ДПУ УСРР за звинуваченням у підтриманні не-

легальних зв’язків із Польщею і приналежності до таємної польської орга-

нізації.

Майже 2 місяці вони перебували у Жи томирському бупр і і були

звільнені в день католицького Різдва 24 грудня 1923 р. лише після того,

як кс. Федукович пристав на вимогу таємно співпрацювати з ДПУ. Через

невиконання взятих на себе зобов’язань 9 травня 1924 р. він знову потра-

пив за ґрати і був переданий у розпорядження КРВ ДПУ УСРР.

Перебуваючи в Харківській в’язниці, поставив підпис під відкритим

листом до папи Римського, в якому римо-католицьке духовенство Украї-

ни таврувалося за політичну та шпигунську діяльність на користь Польщі.

Вийшов на волю після 16 листопада 1924 р., коли цей матеріал, спрямо-

ваний на дискредитацію і розкол РКЦ в Україні, був опублікований на

сторінках радянської преси. Повернувшись до Житомира, уникав роботи

в парафії і спілкування з колегами та віруючими. Вранці 4 березня 1925 р.,

зібравшись на скелю над р. Тетерев, наклав на себе руки шляхом само-

спалення.