Сад гетсиманський



бет2/13
Дата23.07.2016
өлшемі0.77 Mb.
#217014
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Тим часом Галя обіцяла Андрієві на вухо якусь цікаву несподіванку, метнулась десь і довго її не було. А коли повернулась — - сиділа коло брата, як на голках, з лукавою таємничою міною. В розпалі братньої розмови до хати увійшла Катря, Андрієва подруга з тих прекрасних років перед в’язницею й засланням. Вона увійшла... Постояла... І раптом, окрутнувшись, вийшла.
— Та це ж Катря! — сказав пілот.
— Катря... — захвилювавсь Андрій та й насварив сестру. А та зашепотіла на вухо:
— Вона тебе любить... Еге ж... Завжди, коли згадує, — плаче...
Андрій ще більше захвилювався. Знав, що це правда. Бо того, що було, не можно забути. І він, власне, насварив сестру, щоб сховати своє хвилювання від всього, що бурею знялося в нім. Але Катря зникла, як тінь. — «Добре. Потім...» — заспокоював своє серце, вирішивши за всяку ціну побачитись.
Розмова пливла собі далі. Вони вже вирішили були, що власне Андрієву справу найліпше буде розв’язати уранці, на свіжу голову. Авжеж. Хоч Андрій і квапив братів наговоритися тепер, наговоритись од усього серця, до краю, може, на довгі роки та й опівночі роз’їхатись, а вже він якось сам дасть собі раду. Давав же досі. Бо ж за ним материна молитва й материне благословіння — з тим він ані в вогні не згорить, ані в воді не потоне. Аби лише брати були здорові та щасливі. Ніт, вирішили брати, тільки вранці. Їм взагалі пропала охота так просто роз’їздитись. Потім. А тепер от найкраще б заспівати тихенько батькову улюблену, оту, що з нею старий Чумак, мабуть, і на світ народився:
«0й у лісі, в лісі стоять два дубочки,
Там сиділи аж два голубочки...»
Та тут, власне, раптом усе й скінчилось. Зовсім несподівано.
Не встиг перший рядок журного і такого сердешного заспіву з уст пілота дійти до кінця, власне, не встиг він розгорнутися в чотирі голоси, щоб доспівати першу строфу, як раптом відчинилися двері без стуку — і голуби, що вже так гарно вмостилися на гілочці, сполохані, щезли...
До кімнати війшло двоє гостей — один в елеґантній уніформі сержанта НКВД, другий — міліціонер.
— Добрий день! — чемно привітався сержант.
Брати звелися назустріч, як мур.
— Сидіть, сидіть, — чемно попросив сержант і попрямував просто до Андрія. Брати сіли — військові з виразом незалежности й своєї професійної гідности, Андрій — зблідлий, але спокійний.
— Попрошу ваші документи, — звернувся сержант до Андрія так само чемно. Андрій завагався, тоді сержант узявся за кабур пістоля. Андрій посміхнувся і подав йому пляншетку.
— Гм, — гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з пляншетки. — Але ж це не ваше прізвище. Ваше прізвище Андрій Чумак. Так?
— Так.
— Добре. Ось ордер на ваш арешт, — сержант вийняв папірець і показав його чомусь Миколі, що сидів з краю. Поза тим він більше не поцікавився жадним із присутніх.
— Ви підете зараз з нами, — звернувся він до Андрія. — Де ваші речі?
Андрій кивнув на свою валізу, що лежала на лаві. Міліціонер узяв валізу, а Андрій виліз зза столу і став посеред хати.
— Все? — спитав сержант.
— Все, — промовив Андрій спокійно, розстебнув шкіряні краги й кинув їх під стіну: — Це хай тут.
— Ні, ні! — заспішив сержант.
— Слухайте, сержанте! — промовив Андрій спокійно, але з ноткою глуму. — Навіщо вам ці два шматки шкіри? Вистачить з вас моєї. Це ось малій будуть підметки.
Сержант помацав краги і по тих словах поклав їх назад під стіну, насупився і став, даючи Андрієві дорогу.
Андрій постояв хвилину, стріпнув чубом і подивився довгим поглядом на матір, що сиділа, закам’янівши, як від наглого удару; на сестру, на братів... Підійшов і поцілував матір, що так і не поворухнулась.
— До побачення, мамо... (павза).
— До побачення, сестро... (павза).
— Прощавайте, браття... Не поминайте лихом...
Подивився на портрет батька. Повернувся й пішов. Зник. Так, наче й не було Андрія.
— Ну, от і все... — промовив Микола якось чудно в страшній тиші, зідхнув і подивився на братів — ті опустили очі. Глянув на матір — і опустив очі сам.
Мати жахливо схлипнула, наче їй забракло повітря, схопилась за серце й подалася всім тілом до дверей... та й опустилася знов на своє місце. А тоді перевела очі на своїх синів і довго дивилась на них диким, страшним поглядом — повним здивування, жаху, відчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання «хто?» Бліда, як смерть, безнадійно розбита і така сполум’яніла. Дивилась мить — і, здається, дивилась цілу вічність. З мукою. І нарешті прохрипіла тихо:
— Ох... Сини ж мої!.. Сини мої...
А біля стіни, втискаючись в неї спиною, стояла мала сестра їхня і дивилася теж туди, де й мати, очима, повними здивування й сліз, що стікали великими краплями.
Так кінчилася зустріч чотирьох братів рідних — синів старого Чумака, добрих і вірних, що любили свій рід, нащадків славного роду ковальського.
II

На щиті вогненному, на щиті золотому Каїн підняв Авеля на вила і так держить його. Держить перед очима, не дає й зморгнути... А десь за ним хтось на роялі задумливо грає журну і бентежну сонату Бетговена. Місячну сонату. Хтось там теж дивиться на місяць. І грає... Вічна леґенда про двох братів, вирізьблена на далекому місяці, бентежить душу, як і завжди, як і давно-давно колись в дні золотого дитинства, своєю трагедією, своєю таємничістю нерозгаданою — таємничістю неоправданої, кричущої зради. «Навіщо?! Навіщо ж брат підняв брата на вила?!» — так завжди кричало серце дитяче, стискаючись в темряві нерухомої ночі, коли та емблема, розшифрована раз бабусею, висіла в вікні над сильветами сонного світу, припнята до чорної емалі неба, і сліпила зір. І тепер теж.


Щит золотий з дивною емблемою — емблемою зради — прип’ятий на чорно-синій емалі вічности, вогневіє в чотирикутнику вікна, за холодними ґратами. Він вогневіє й пливе нечутно за чорними сильветами бань і хрестів собору, вирізьбленого на тій самій емалі разом з верховіттями древніх дубів і тополь... Ба, він вирізьблений разом зі спогадами про дивні-дивні, давно забуті прекрасні дні, про дзвінке, замріяне (ах, хто ж то там так прекрасно грає за чорними сильветами?!), про закохане у всесвіт, і дружбу, і в усіх ближніх, срібноголосе, кучеряве дитинство... Воно пливе, як на екрані, ні, як по сліпучому морю, в діямантових бризках і розривах веселки, мінливе, мерехкотливе, і разом з ним пливе таємничий, загадковий світ-всесвіт! Чарівний світ-всесвіт! Світ, в якім і та леґенда, та емблема, вирізьблена на вогненнім щиті, здається неймовірною і зовсім-зовсім неможливою, неправдоподібною...
Спогади... (Ах, хто ж то так прекрасно грає?!) ...
По огорожі ходить шепіт і млость у темряві весняної великодньої ночі помежи столітніми дубами й липами.... І та ніч великодня, той спогад далекого дитинства ось нашаровується на дійсність, напливає на неї й творить двоїсту візію з реального й давноминулого, повторюючись і проходячи перед очима до болю чітко, відбуваючись наново ось тепер, ось тут, в такій невідповідній ситуації... Ущерблений місяць, зачеплений за хрест дзвіниці, висить шкереберть. Через нього пролітають кажани й хрущі і, десь стукнувшись — либонь об шиби освітлених вікон собору, падають на білу латку піску, на білі мармурові плити надгробків під мурами церкви. А вони — маленькі романтики — йдуть по ограді, побравшись за руки, — чотири маленькі брати, один другого менший, — крадуться крізь загадкову темряву навколо церкви, дослухаються до таємничих шепотів, приглядаються до таємничих тіней, рухомих і нерухомих, що виповнюють весь навколишній світ, такий незбагнений, такий загадковий, де геть згубилися межі між реальним і нереальним. Але вони не шукають тієї межі, вони навіть не підозрівають її існування. Для них весь світ здається реальним і то реальним саме через свою фантастичність, світ з відьмами, з привидами, з янголами. Химерний, загадковий світ. Світ-казка. Тісно притискаючись одне до одного, вони кружляють по ньому помежи столітніми дубами, через смуги світла від освітлених вікон собору. Десь угугукає сова в синіх нетрях ночі, і здається, то вона дивиться примруженим вогненним оком місяця. Тоді вони ще міцніше беруться за руки й біжать... Вони чують дівочий сміх, і поцілунки, і млосний шепіт під церквою, під липами, на горбках, у таємничій темряві... А в церкві читають «Апостолів». У великій-великій церкві, з височенними стелями бань, що губляться десь у мороці, куди не сягає світло свічок і лямпадок, прохолода і тиша, і ту тишу ледве порушує монотонний, тремтливий голос читця. Той читець, гейби Хома Брут, злякано стоїть посеред церкви, поглядає одним оком на гріб з Христом, що його, розіп’ятого, а потім знятого, поклали отак посеред цієї великої церкви під шкляну покришку, і другим оком читає з книги таємничі слова, вимовляє їх тремтливим голосом — слова про те, як Христа мучили. А кругом читця порожньо — велике світляне коло, і здається, ніхто не сміє того кола переступити, мов би там десь накреслена зачарована лінія, що її ніхто не в силі подолати; люди зрідка входять у морок церкви, навшпиньки, нечутно і так само нечутно виходять або, лишившись, тиснуться попід стінами... Стомившись, читець витирає піт і озирається. Тоді зза колон, десь з мороку виходить до нього інший, переступає світляне коло і, прокашлявшись, несміливо продовжує читати, а перший з полегкістю виходить геть туди, де шепіт, весняна млость і поцілунки... Чотири маленьких брати, побравшись міцно за руки, стоять нерухомо й дивляться на ворухливі язички свічок там, над Ісусом. Їхні серця б’ються схвильовано й єдиним ритмом. Вони стоять, мов заворожені, бо ще перебувають під чаром іншої ночі, минулої ночі, коли вони разом із своїм батьком приходили до «Плащаниці», до ось цього гробу прикладатися. Невиспані, побравшись за руки і спотикаючись на пішоходах, під мерехтливими зорями вони прибігли опівночі до гробу, дивилися на тяжкі рани пробитих рук і ніг і, глибоко зворушені виглядом замученої й покладеної в гріб людини, мерехтіли сльозами на неї й один на одного і стиналися дитячими серцями. Вони не говорили слів, вони не давали обітниць, але в той же час вони присягалися всім своїм єством любити добро й ненавидіти зло, бути вірними, бути дружніми, щоб ніхто нікого з них не міг отак розп’ясти. І вони були вірними, вони були дружніми.
«Ні!.. Не може бути... — Андрій зідхає й перекладає чоло з зігрітої частини залізної штаби на холодну. — Не може бути». — Пекуче запитання «ХТО?», хто продав його, як той Юда Іскаріотський, стоїть перед ним вогненне й непогасаюче, за всіма спогадами, як той місяць за сильветами собору, над місцем його золотоголового дитинства. Стоїть нерозгадане, і Андрій не в силі на нього відповісти. Логіка говорить, що то втяв хтось із його братів, але все нутро бунтується шалено: «Не може бути!!»
Його не лякає тюрма, його не турбує його доля — його турбує й пече це прокляте запитання — «Хто?» І він кружляє навколо нього все на одному місці, як метелик навколо чадної свічки, обмаслюючи об нього — об це запитання — крила своєї душі. Бо ж було ясно, що це один із трьох і ніхто інший. І саме це палило його вогнем. І саме тому він бунтувався всім своїм єством — «Не може бути!! Ні, не може, не може, не може бути!!»
За чорними сильветами замість елегії вже кипить якась космічна буря звуків. Дивно, хто ж то грає, хто ще може так божественно ґрати в цьому місті відтоді, як у ньому побито всі роялі! Звідки, з яких, з чиїх вікон ці звуки Бетговена, що лунали для нього у місті колись, тоді, як він був зовсім юний і безтямно закоханий? Дивно.
Космічна буря звуків роялю акомпаніює бурі в душі.
Залізо ґрат холодне, і від нього зводить м’язи над бровами. Андрій притискає чоло до заліза ще дужче, щоб остудити розпечений мозок, та остудити його не може, мозок палахкотить несамовито, запалений самим припущенням про зраду, як страшною іскрою. А серце стискається від жалю, від журби, від печалі. А в очах крутиться веремія — веремія спогадів, усмішок, облич, золотого сонячного пилу, білих, червоних, жовтих метеликів і бабок, ластів’ячого трепету... Він очима дивиться на сильвету собору, що заставив перед ним тьмяне небо, понурий, чорний, мертвий, але вже не бачить його; лише на хвилинку той собор ожив був у мареві великодньої ночі та й знову погас і стоїть мертвий, як велетенський чорний саркофаг, як таємничий мавзолей, у якому поховано щось безповоротне, неповторне, навік втрачене. І тільки місяць над ним — живий; той місяць сліпить, пливе по чорно-синій емалі, зазирає в душу, бентежить її, як давній знайомий, як свідок давно забутого, рідного, ось тут-тут пережитого...
У віччу темніє й плавають жовті, сизі, червоні кола — то таке сліпуче, нестерпно сліпуче сонце. Ясний весняний день. Білі метелики літають у сонячному сяйві й сідають на вороний полиск грязюки, що, як смола, вкриває дно висохлої величезної калюжі посеред вулиці. Білі метелики на чорній емалі. Склавши крильця, вони сідають рядочками й купками, багато їх. Мов би пелюстки квітів на чорнім лякові грязюки. Ті метелики ловлячи, вовтузяться вони — чотири манюнькі брати, як манюнькі мурини. Вони накривають метеликів картузиками а чи долонями, обережно вибірають їх, щоб не покалічити, і радісно зносять їх у прекрасний, спеціяльно збудований пишний палац — з блакитного, червоного, жовтого, білого шкла, — збудований тут же недалеко в зеленій канаві, серед ромашок, калачиків, кульбаб та подорожника. То чудесний, дивний палац. Впущені туди метелики стають з білих кольоровими і, напевно, гарно там бавляться. А в них — у мисливців — очі сяють від щастя й радости. То нічого, що всі вони з п’ят до маківки вимащені грязюкою і нагадують муринчат. То нічого. Але ті метелики, напевно, щасливі в такім дивнім, у такім пишнім палаці. Хай вони трішки там поживуть, відпочинуть, побавляться. А тоді їх будуть випускати на волю, щоб літали собі на сонечку. І от їх випускають... Боже, Боже! Який жаль! Не всі метелики літають! Деякі позбивали собі крильця в пишному палаці і вже не можуть літати, а деякі й зовсім мертві... Тоді чотирьох братів огортає жалоба: вони несуть хорих назад до калюжі і садовлять їх на чорну емаль, щоб вони там оживали, а мертвих хоронять. Вони їх хоронять, сповнені глибокого й щирого смутку. Старший з них — Микола — вирізає ножиком з трісочок гарненькі хрестики, а тоді вони копають ямки і ховають кожного метелика окремо. Роблять над ними могилки, втикають хрестики й садять у головах ромашки... А палац, такий гарний, чарівний палац, руйнують геть і з того шкла кольорового будують над цвинтарем пишний собор...
Андрій зідхає глибоко й шепоче сам до себе: «Не може, ні, не може бути!» Він одривається від ґрат і ходить по темній камері, не звертаючи уваги ані на те, що камера, всупереч тюремним законам, зовсім не освітлена, ані на тяжке, насичене духом людського поту, цвіллю й смородом блощиць повітря. Він не бачить тієї камери, він не уявляє, яка вона, ця тюрма в його рідному місті, він лише відчуває, що камера порожня, що він тут сам. Спочатку трохи дивується, що він тут сам, що в таку епоху є порожні тюрми, але потім пригадує, що це ж не велика міська тюрма, а колишня «буцигарня» при управлінні ГПУ й міліції. Згодом міняє цю думку — хоч це й «мала тюрма», але вона б мусіла бути повна тепер і ця камера мусіла б бути повна. І вона й була щойно повна, коли судити із стану повітря в ній. Тільки ж де ті люди? Ага, мабуть, їх десь перевели, звільняючи камеру для нього, «засекречуючи» його. Он, брат, яка він «шишка»!.. Десь за стіною чути кашель, глухий гомін, як з могили, чийсь сердитий окрик і — знову тихо.
Андрій ходить по камері. Підходить знову до вікна і так стоїть. В очах його пробігає багато, багато інших сліпучих картин їхнього прекрасного дитинства, одна другої яскравіша, одна другої ніжніша ніжністю неповторного, осяяного сяйвом глибокої дружби й щирої радости...
Ось вечір під Івана Купала. Небом сунуться фантастичні, мовчазні, грозові хмари-тучі, й мерехкотять десь мовчазні молонії. Старші сестри і всі сусідські дівчата, заквітчані й закосичені, швиденько кінчають робити посеред вулиці «Купалу» — дві високі жердини, зв’язані вгорі, а тоді зігнуті й широко розставлені, як дуга, та й так вкопані в землю, вони обмотують гірляндами квітів і трав, пахучим любистком, зеленим барвінком, угорі чіпляють ліхтар із свічкою, а внизу вбивають стовпчик, до якого прив’язують високу жалючу кропиву, через яку стрибати, і ще й наносять дров та хмизу, щоб класти вогонь, як споночіє, і вже через вогонь стрибати. Дівчатам допомагають парубки. Стоїть стриманий регіт — ще не можно дуже сміятись, ще не можно бавитись, доки не посходились хлопці й дівчата з усієї вулиці, доки не почалась весела розвага за всіма правилами одвіку встановленого ритуалу. От як запалять свічку в ліхтарику або ще й як розкладуть вогнище замість кропиви, як стануть дівчата лавою в пишних вінках і заспівають: «Купала на Йвана...» Але це буде, як скінчать робити «Купалу». І вони квапляться.
А збоку, на довгій лавочці під парканом, сидять вони — чотири маленькі брати. В ситнягових шапках і з ситняговими шаблюками через плече, вони сидять рядочком, по-турецьки підібгавши ноги, і дивляться на хмари... Фантазують... То ж не хмари, то казкові баскі коні, і вичитані з книжок горбаті верблюди, і фантастичні слони, і кораблі... Вони на тих баских конях, на тих кораблях і на тих слонах мандрують геть по всіх небачених і ніколи не знаних, дивних світах. Вони терплять дивні пригоди, вони перемагають страхітних потвор, Зміїв Гориничів, драконів і відьом, вони визволяють один одного з біди та з неволі... Зворушені уявними небезпеками, вони тиснуться одне до одного і не жаліють себе: кожен наввипередки готовий покласти життя за іншого... На них насувається страшна громова ніч, і десь палахкотять мовчазні блискавиці, підкреслюючи виразно ту небезпеку, яка на них невблаганно насувається і в якій їм таки доведеться складати іспит. І вони готові його складати з усією безоглядною дитячою відвагою й відданістю та братською вірністю...
Або ось вони відбувають цілі дитячі війни на площах і левадах...
Від тих спогадів Андрієве серце набрякло, і він одчайдушно жене геть від себе те, що сьогодні сталося і що хоче перекреслити все найкраще в його житті, ношене, як найкращий скарб, при собі завжди і всюди. Він жене геть всякий сумнів, він його всім серцем заперечує: «Не може бути! Ні, не може, не може, не може бути!!»
Думка б’ється шалено. Потім приходить тиха жура, приходить смуток, приходить втома. Він притискається лицем до ґрат і дивиться в ніч. Місяць зайшов за сильвету дзвіниці, і небо стало ясним, а весь собор ще темнішим і чітко-чітко вирізьбленим із усіма своїми найменшими деталями, з прапором замість хреста на центральній бані. Той прапор ворушиться, літає зловісно, немов кажан, упійманий у сільце. Між тією сильветою собору й цими ґратами та дахами, що відгородили ґрати від собору, десь там проходить його вулиця, його рідна вулиця, на якій вони з братами ловили колись метеликів, будували «Купалу», мріяли, бавились, виростали. Вулиця, на якій він не був уже так багато-багато років... Андрієві хочеться вийти й отак піти по тій вулиці, постояти біля кожної хати, біля кожного двору, де його колись знали та й тепер, далебі, не забули. Ні, не забули! Він пригадує, як його везли сьогодні тією вулицею, й серце його наливається вогнем. Вивівши з двору, його посадили на «лінійку», сержант сів зліва, міліціонер зправа, другий міліціонер — за кучера, а валізку Андрієву поклали посередині, — сірі баскі коні (один в корінь, другий у пристяжку) рвонули з місця... Андрій знав, що був буденний день, але біля кожного двора стовбичили люди. Всі, кого він знав і кого він уже не знав, бо були нові або повиростали з немовлят, стояли мовчки й дивились на нього. Біля кожного двора! І так по всій вулиці! Вони не сміли ані слова сказати, ані кивнути, ані рукою махнути, лише дивилися широковитріщеними очима або з-під насуплених брів. А Андрій дивився на них. І раптом збагнув, захвилювався: «Це ж вони спеціяльно вийшли його проводжати!.. Так, так! Спершу зустрічати, а тоді проводжати! Його!..»
Збагнув це й сержант і звелів гнати коней вчвал. А люди виходили й дивилися назустріч, а тоді повертали голови услід. Серед того всього один незабутній кадр врізався Андрієві в саме серце: старий бондар, довговусий і броватий, батьків друг і побратим, коли «лінійка» проїздила мимо, кивнув головою... та й закляк, а тоді низько-низько схилив ту свою голову услід... Привітав, а чи попрощався, а чи вклонився? Вклонився! Старий сивоусий бондар уклонився. Це ж він колись давно, слухаючи, як Андрій розмовляв з його сином студентом, не витримав та й напророкував, зідхнувши:
— Ой, не вмреш ти, синку, своєю смертю! Ні, не вмреш... А все через тую твою «щиру Україну».
Власний його син ще тоді пішов «у люди» і десь як у воду впав, а старий, бач, мав нагоду перевірити своє пророцтво на Андрієві. Треба бачити було його очі і як він вклонився. Як він вклонився!.. Це ж уся вулиця вклонилася тією сивою головою!
Серце Андрієве налилося вогнем: «Ага! Не пропала, ні, не пропала ж його молодість марно!»
Від зворушення він тоді вже не бачив більше нічого всю решту дороги, як його везли. А тепер от він хотів би піти по тій вулиці, тихенько постояти біля кожної хати, біля кожного двору , може, в останній раз, і закурити з старим бондарем та й спитати в нього жартома: «Невже ж він так і не вмре своєю смертю через тую Україну? Га? Ну, а якщо таки дійсно він не вмре своєю смертю, то хіба це так уже й погано?»
Андрієві хочеться закурити, але він не має нічого — ані тютюну, ані сірників. Підходить у темряві до дверей і стукає. Власне, йому не так хочеться, може, закурити, як хочеться почути людський голос у цій тюрмі. Це ж неабияка тюрма — це тюрма його рідного міста! На стук ніхто не озивається. Андрій стукає дужче. За дверима кроки, а тоді злий, захриплий голос рідною-найріднішою Андрієвою мовою:
— Чого лупиш?!
— Агов, земляче! Може, б ти мені купив махорки, га?
За дверима засміялось, потім сплюнуло і прохрипіло єхидно і так само, як і перше, злобно:
— Авжеж... Тільки ти трохи почекай... Теж мені «земляк»! — сплюнуло ще раз і пішло геть.
Андрій не розгнівався, а лише посміхнувся. Дійсно, яка купівля вночі! Але він не від того посміхнувся. Від голосу, від тієї рідної-найріднішої мови він раптом згадав чудну батькову пригоду, яка колись сталася в цій таки, ось у цій самій тюрмі. За все своє життя батько лише раз був в’язнем і сидів усього лише один день. В цій от буцигарні. То сталося випадково й помилково, але не в тім суть. Суть у тім, що, одсидівши одну добу, батько повернувся додому і довго не міг прийти до пам’яти. Він крутив свої довжелезні вусара, гриз їх і мовчав. Часом нишком витирав очі мозолястим кулаком і ні пари з уст. Нарешті розповів йому — Андрієві — по секрету, що ж з ним сталося, що його так приголомшило. Не сидівши ніколи в тюрмі і опинившись у ній, він був морально роздавлений уже тим, що до тюрми потрапив, але на тім би й кінчилося, він посурів би трохи та й усе, коли б не ті дівчата. І от ті дівчата заспівали пісні... Вони співали ту пісню, яку старий Чумак чув мільйон разів і не звертав на неї ніколи ніякої уваги. То була проста-простісінька пісня:
«Ой вербо-вербо, де ти зросла,
Що твоє листячко вода знесла...»
Дівчата співали її тихо в суміжній камері, а старий Чумак, почувши цю пісню, нагло «вдавився сльозами», як він щиро признався найменшому синові. Це він, трижильний і мозолястий коваль, що ще і в ті часи гнув залізні підіски руками!
«Ой знесла, знесла бистра вода,
А я молода, як ягода...»
Чи дівчата в тюрмі, чи пісня в тюрмі, а чи він сам у тюрмі, а чи усе вкупі було до того причиною, але, за батьковими ж словами, він за той один день постарів на десять років...
Андрій згадав батькову пригоду, згадав пісню дівочу, згадав вартового з його найріднішою мовою, згадав, як його везли вулицею, згадав сьогоднішню подію вдома, згадав свою матір, нанизав усе те в один разок, слухаючи журну мельодію... і на серце від того всього ліг тяжкий-претяжкий камінь. Ах, хто ж то так тужно, хто так ніжно грає на роялі!? На серце ліг камінь. Лише хтось непокірний у тім серці все протестував, не здаючись: «Не може бути! Ні, не може бути». Немов уже топився та й ще вимахував з води рукою: “Не може бути!”
Це про братів. Він так безмежно вірив у своїх братів, як у свою матір, як у свого батька, як у самого себе, що ніяке підозріння не вкладалося ані в його голові, ані в серці. Спіймав себе на тім, що йому хотілося нагло заплакати з досади, як тоді батькові в оцій саме тюрмі і в цій самій, може, камері. Заплакати та й лягти пластом і вже ні про що не думати, забутись, зацепеніти. Але він не заплакав. Не плакалось. Він лише зціпив зуби, намацав нари і, здершись на них, ліг горічерева, заплющив очі і так лежав пластом. Він не спав і нічого не думав — він марив. Лежав і марив. Слухав, як тонюнько скимлить серце, і утікав від нього в химерне маячіння. Відокремився душею від тіла і покинув його на нарах — нехай лежить тут. На тіло відразу напали армії блощиць і жалили його, мов би кропивою. Але Андрій і не подумав рятуватися, він віддав тіло на розтерзання, нехай. Це все таки в рідному місті… Цікаво, хто все таки там грав? Звуки оживили асоціяцію про його першу любов, про тонкі пальці на блискучих чорних і білих клавішах роялю, про душі великих геніїв світу, воскреслих в провінційному місті далекої, чужої для Бетговена й інших землі…


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет