Сад гетсиманський

В похмурих трійниках, над рядом смертних камер, в спеціально пристосованім закапелку вони чекали вдвох, коли привели Андрія. Це були Великін і Сергєєв. Закапелок цей для слідства зроблено не випадково над відділом смертників — він розрахований на окремий психологічний вплив. Звичайна трійникова камера, понура, з маленьким, густо заґратованим вікном в глибокій западині, з дугастою низькою стелею, з вкутими в стіну висячими ліжками, з дебелими залізними дверима, з чорною асфальтовою підлогою — дуже зручна для приділеної їй ролі. І Великін та Сергєєв надзвичайно до неї пасували — саме такий закапелок відповідав їхньому покликанню. Вони сиділи, розвалившись, за маленьким столиком, в шинелях, рясніли залізними бляхами та пряжками й були підкреслено суворі, таємничо-понурі. Від цього кам’яного мішка разом з ними віяло середньовіччям попри всі модерні бляхи. На думку не могли не приходити часи московської опричнини. І до тих нещасних, воджених під конвоєм з руками «назад» та з похиленою головою, що переступали цей поріг, жодне слово не могло краще пасувати, як слово «людішки», витвір московського деспотизму, перлина великодержавного лексикону. «Людішки»... Знеосіблені, змордовані, безбарвні істоти, перероблювані «на мило». Може, це гіпербола нещасних в’язнів, але коли згадати те мило, яке видають в тюремній лазні, то хто його знає, з чого воно й зроблене... Образ того мила якимось дивом дуже пасує до цього ось кам’яного мішка. Може, тому, що в таких мішках в’язні страшенно потіють, беруться чиряками, немовби геть розповзаються... пріють... гниють...

Андрія посадили на табуретці. По формі. Довго дивились мовчки, вивчали Андрієве обличчя.

Потім Великін вийняв з течки непідписаний протокол і мовчки поклав його на стіл насупроти Андрія. Поклав і дивився чекальним поглядом.

— Ну-с? — процідив запитливо Великін. Сергєєв позіхнув і оглядав камеру, так ніби вперше її побачив, постукав з цікавістю закаблуком об підлогу, подивився туди, де постукав, і запитав Великіна:

— Гм... Це там камери смертників?

— Там... — сказав Андрій замість Великіна і замість відповіді цьому останньому.

— О, а ти й знаєш?— здивувався Сергєєв іронічно. — Звідкіля ти це знаєш?

— Весь світ про це знає.

— Та що ти!.. А от, що ми тут сидимо й що з тобою зробимо — про це світ не знає. Ажи? Чи як ти думаєш?

— Взнає… колись...

— Ха-ха-ха!.. Ну то вже, брат, дудки!.. Ха-ха-ха! Та якби світ знав, що ти оце тут, то прийшов би сюди й тут тебе геть роздер! Поняв? Так що ми тебе охороняємо...

Андрій промовчав. Він не мав охоти до розмови, як не мав зовсім наміру й підписувати протокола. Даремно Великін дивився таким чекальним, напруженим поглядом, водячи ним від обличчя до протоколу. Андрій не збирався підписувати. Це було написано на його обличчі й на всій його фігурі.

— М-да-а.. — протяг Великін, примруживши очі й зціплюючи зуби. — Так ти що, відмовляєшся від усього, що ти тут понаписував? Ну, добре, якщо вже ти не хочеш підтверджувати, то ти так і напиши — «відмовляюся від усього, що я тут понаписував!..» Пиши. Ну-ну, давай.

— Вірно...

— Ага, ну от ти сказав «вірно»! Отак і запиши, запишіть, Сергєєв, «вірно» і так далі...

— Вірно, — відкарбував Андрій, — а за цим іде «і так далі» — тобто: вірно, що така фраза там мусила б стояти. Але написати її мусить... гром. Сергєєв, бо ж то він там понаписував.

— Та ти що! Зідіотів? Забув уже, як ти писав?! Не забув? Ну, так і напиши — «все, що я отут написав, є брехня». Чого тобі ще треба. І буде квит. Отак відмовишся і все буде в порядку. Ну? І закінчимо вже все по-хорошому. Справді, досить вже цієї єрунди!

Андрій не поворухнувся.

— Та що ж ти, чорт би тебе забрав! Підтверджувати не хочеш і заперечувати не хочеш? То що ж ти хочеш?!

— Я хочу... Я хочу бачити прокурора (Андрій зовсім не хотів бачити ту мавпу, але це так).

— Овва! Та й що ж ти з ним робитимеш? Цілуватимешся чи що?!

— Ні. Я йому напишу власноручно свій «протокол»... і підпишусь...

— Гм... — уїдлива іронія. — Та й що ж ти там писатимеш?

— Правду...

— Йолоп! Ти хочеш знати «правду"! Ну, так правдою є, що твій прокурор сидить вже ось у цім десь корпусі. Як зустрінеш, пожалієшся й напишеш... А тим часом я тут твій прокурор і все... Цар і бог!.. Отже, пиши своє заперечення.

Андрій щодо прокурора це сказав так собі, бо в дійсності не мав ніякого наміру щось писати жодному прокуророві й жодного з них бачити — «правда» про прокурорську функцію йому добре відома. Сказав те, аби лиш розряджувати напругу, аби лиш відволікатись від того протоколу, що лежить на краєчку стола.

— Ну, а ще що ти хочеш? — вже палахкотів очима Великін.

— А ще... На підставі закону, я хочу очних ставок...

— Ого, юристом став! Ич ти! «На підставі закону»... «Очних ставок»... І з ким же, осмілюсь спитати?

— З усіма тими, що там (кинув на Великінову течку) понаписували...

— Але з ким, з ким?

— З усіма...

— Умгу... (Павза).

По павзі Великін заскалив око, пильно вшнипився ним в Авдрієве обличчя:

—То ти, може, знайомий з «ділом»? Читав?

— Читав.

—                                  Усе? — підкрадається Великін.

«Ага, контролює попереднього слідчого?» — подумав Андрій і відповів, не вагаючись:

— Усе.

Не вдалось! Андрій хотів викликати їх на те, щоб вони показали все «діло», але помилився. Йому страшенно хотілося раптом подивитися ще раз на той рапорт з тим підписом, ну, й на решту, чого йому не показувано. Він думав наївно, що вони впіймаються на гачок і, повіривши, що він уже однаково все бачив, покажуть. Яка наївність! Ба, вони лише по частинах розставили те «діло», немов тенета, й ловлять його, Андрія. І ніколи вони його не покажуть, хоч «по закону» він і має право все бачити. Але ж «по закону» й Великін не має права його мордувати. Але він це робить «по закону» й по закону не дасть ніколи заглянути в секрети кухні, що «шиє» те «діло». Закон що дишель...

— От бач, — скривився Великін, — ти бачив усе діло, а ще опираєшся. Та після ознайомлення з ділом тебе мусило б скрючити... І я думав, що тебе вже скрючило! А ти ще опираєшся. Хіба ти не зрозумів, що всі шляхи тобі вже одрізані, що ти лежиш на всіх лопатках і що оця морока з тобою — то тільки ради пустої формальності. Розумний чоловік на твоєму місці взяв би й все підписав, одним махом. Бо чим більше упертості, тим гірше. І чим далі, то буде гірше.

Андрій мовчки дивиться понад головою Великіна в стіну, на вогку пляму, що розповзлася, немов географічна мапа, морями, континентами, островами...

— Ну, досить! — ляпає Великін рукою по столу. — Так підписуєш?

— Дайте мені очні ставки...

— Очні ставки тобі не потрібні. Якщо ти бачив діло, то мусив зрозуміти, що очні ставки тобі не потрібні. Там досить і без очних ставок, щоб з тобою дати раду. Ну!?

Андрій зітхає.

— Та що ти з ним торгуєшся! — не витримує Сергєєв. — Теж мені базар!

— Дійсно... Ну то кінчимо торгівлю. Не хочеш підписувати — не треба (Великін це говорить, а очі в нього мерехтять зовсім інакшим блиском, аніж слова). — Не хочеш — не треба... Ти ознайомився з ділом. Ти сам сказав. Добре. Будем вважати слідство закінчене... Ось підпиши оце. З тими словами Великін підсунув папірець. То була вже знайома Андрієві «двохсотка» — протокол про закінчення слідства. Лише складений трохи інакше, хоч і надрукований ніби стандартно.

— Пиши! — вмокнув Великін ручку в чорнило й подав Андрієві. — Ось тут ось внизу... Тут...

Андрій зовсім не збирається підписувати, але бере ручку, а тим часом читає:

«Протокол про закінчення слідства».

Далі та сама знайома формула, лише викинуто «на підставі статті 200-ї». Просто написано — «Я, ім’ярек, ознайомився з ділом і вважаю слідство закінчене. Більше нічого не маю додати». Власноручний підпис...

— Гм...—каже Андрій повільно, — як я це підпишу, то це буде фальшивка. — І по тих словах відсуває папірець.

— Як це! — скипів Сергєєв. — Та це ж нова форма!

— Добре... Але таке моє рішення... Тут закон обійдено двічі...

— Так слідство ж закінчене! — визвірився Великін.

— Можливо... Але я маю багато чого додати...

— А-а... — протяг Великін, стримуючи лють. Посидів, ворушачи щелепою. Потім звівся й застебнув шинелю.

— Добре — Тоді ти будеш «д о д а в а т и»...

Сергєєв хіхікнув, тим підкресливши жаский зміст отого «додавати», й вони пішли. Пішли геть. Андрія забрав стрілок і відвів до камери 12-ї.

Було ясним, що це все була смуга психологічного наступу і тепер той наступ психологічний скінчився.

«Додавати» — це вже буде отой обіцяний «заключний етап».

Хоч справжній зміст цієї формули далеко не ясний. Якщо під ногами були камери смертників, до яких Сергєєв стукав ногою, то той етап несподівано може бути справді заключний і дуже короткий. Адже ж судять заочно спецколегії та ще якісь там суди.

В тюрмі розпочалася своєрідна епідемія — «печатання пальців» та фотографування. Весь другий спецкорпус «печатав пальці». В цій країні гіпертрофованого бюрократизму коли щось роблять, то неодмінно на високу скалю, якщо не можна зробити «в міровом маштабє». І якщо почалася якась кампанія, її ніщо не в силі зупинити. Вона йде тотально. Так і з цими пальцями — їх «печатали» тотально. Це курйоз, звичайно. Не може ж бути, щоб всі в’язні так-таки одноразово готувалися на етап чи нарсуд. Та найбільшим курйозом було те, що, за давно існувавшими правилами по тюрмах цієї благословенної країни, робили дактилоскопічні відбитки та фотознімки лише доведеним злочинцям та засудженим. І ніколи не робили цього тим, чиї справи перебувають в процесі слідства, в процесі вияснення й невідомо ще було, як те все скінчиться. Але то було колись, коли ще існував якийсь глузд. Зараз за всіма ознаками весь той глузд випарився. Проте це, мабуть, таки було за приписами нового, спеціального глузду, за новою скаженою діалектикою, яка каже, що з совєтської єжовської тюрми все одно виходу нікому немає. Хто сюди входить, ніколи назад не виходить. То тоді, дійсно, все це закономірно. Яка різниця, справді, коли робити знімки та «печатати» пальці — на перший день після арешту, а чи на перший день після смертного вироку, чи після вироку на довгі роки каторги. Все одно, рано чи пізно, вирок прийде і це треба буде робити, тож ліпше поробити все заздалегодя. Це є зразок раціоналізації й автоматизації. Можна б навіть взагалі «перепечатати» пальці всім мешканцям СССР, ще до їх арешту, бо ж все одно доведеться «печатати»! Не за розпорядженням пашпортного якогось там бюро, а за розпорядженням тюремної адміністрації, до рук якої ті мешканці так чи так потраплять.

В корпусі стояв шалений рух. З камер брали партіями по 30 — 40 чоловік і водили до приміщення тюремної канцелярії. Там у якімсь темнім закамарку з десятеро тюремних службовців розкачували фарбу на плитках, мастили людям пальці й прикладали до заготовлених якихось папірців, не то анкет, не то арештантських «документів».

Ті папірці лежали стосами» і на них нічого крім ім'я й прізвища в'язня не ставилось. Це теж раціоналізація! Решту додадуть потім. Залежно від того, яка доля спіткає "людішку". Може статися й так, що взагалі не треба буде нічого додавати, коли, скажімо, “людішка" вмре, або її приб'ють, або випадково розстріляють, тоді папірці просто викинуть у піч, з усіма "пальцями". Після відбивання вальців партію вели в якийсь темний льох і там кожного окремо фотографували. Давали номер на груди, повертали в профіль вліво, в профіль вправо, анфас» в потилицю... Готово.

Камера 12-та почувалася так, ніби була напередодні великих подій, що нагло можуть розметати всіх в різні боки. Проте час плинув, але подій ніяких не траплялось і, здається, не передбачалось. Телеграф не приносив жодної цікавої вістки, з якої можна б вичитати, що означає вся та дактилоскопічна епідемія.

— Ч у м а к з в є щ я м и!

Всі в камері були страшенно здивовані. Це вперюе за весь час викликають просто, без піжмурок, без переклички "на Чи", “на Ри”.

— Ч у м а к з в є щ я м и!

Андрій взяв свої "вєщі" — свою незмінну заяложену торбиночку з шкоринкою, Санько вкинув туди свою пайку на придачу — все. Чумак зібрався "з вєщями".

Але минає година—не кличуть. Не беруть.

Минає дві — не беруть.

Вся камера заінтригована. Починає кружляти логічне припущення... Несамовите, але логічне: беруть вдень — значить, н а в о л ю ! На волю!! Підтвердженням цього є той факт, що не взяли одразу, — значить, “готують документи". Оформляють. Виписують гроші в бухгалтерії, адже ж Чумак мав там свої гроші конфісковані!? Шукають одежу, яку-небудь одежу, бо не можуть же вони Чумака випустити в самих рубцях, голопузого… Н а в о л ю!

Вже всі були певні, що таки на волю. Буває. В цій химерній країні все буває!..

Особливо ж віра в можливість виходу на волю окрилилася, коли до камери хтось приніс підтвердження, що "таки да" зняли Єжова. Він на власні очі бачив, як раніше впав у кабінегі його слідчого портрет Єжова, і так само на власні очі бачив, що того портрета тепер немає. Зняли! Зняли портрет — бо зняли Єжова.

В камері не знали, що його “зняли" вже давненько, але що їх те в найменшій мірі стосується. Його зняли для “волі", а не для тюрми. Тюрму з усієї сили якнайсуворіше охороняли, щоб ця чутка туди не дісталася. Бо всі. хто потрапив за мури через "злочинну політику залізного наркома", були вилучені з числа тих, кому рекомендувалося знати, як то пописалися "вороги народа, що пролізли в апарат НКВД". Вони пописалися, але те, що вони зробили, мусить бути завершене до кінця. Отже, тюрми це "зняття” не стосувалося.

Але тюрма жадібно ловила непевну чутку, й вірила в неї, й вірила зворушливо в кращу долю. А коли прийшло підтвердження, що портрет Єжова десь там в якомусь кабінеті знято — повикликало фурор. І ось саме тому віра в можливість виходу тепер на волю панувала наперекір всьому.

Андрій перебував у стані облоги. Йому давали нишком безліч доручень, йому звіряли свої болі й таємниці, його посвячували в родинні справи, його просили передати те й оте, сказати те й оте, зайти туди й туди, його просили передати (через рідних) передачу таку й таку, умовлену. Андрій покірно й щиро намагався запам’ятати всі адреси й всі доручення.

Минали години, а Андрія не брали. Припущення про волю остаточно стверджувалось.

Андрій вже сам не був певен. Ану ж раптом!.. Логічно так би й мусило бути,— він нічого не давав, нічого не підписував, все витерпів, — логічно його б мусили звільнити "за недостатністю доказів". Адже ж звільнили Давида... Але Андрій всупереч загальному оптимізмові був у полоні меланхолії.

Увечері під час "оправки” в'язні побачили в убиральні величезний напис, надряпаний на всю стіну:

"Товариші залізничники! Мерзотник Курпас застрілився!"

Це справило приголомшуюче вражіння. Курпас — це ж знаменитий Курпас, начальник т. зв. ДТО (Дорожно-Транспортного Отдела") УГБ НКВД; Від одного імені цього Курпаса в залізничників ішов завжди мороз по шкірі. Рафінований садист, безжалісний і кровоненажерний, здоровенний, з необмеженою владою. Бувши начальником ДТО, він власноручно мордував в’язнів, і хто в нього побував—ніколи того не забуде, якщо вийшов живий. Але живих з його рук мало виходило, власне, виходили живі до трибуналу, кого не замордовано на слідстві, щоб трапити під розстріл, — їх судив трибунал і, згідно з "визнаними” колосальними злочинами, судив на смерть. Зараз сиділа в камерах смертників група нач. Харківського вузла, Малія, оформлена ось цим Курпасом. Їх було чоловік з двадцять. Та ще стільки ж чекало нової сесії трибуналу, сидючи по різних камерах. Ось до цих залізничників і був адресований напис на стіні.

Коли перший струс минув від несподіваного вражіння, пильніші й здібніші до логічного мислення звернули увагу, чого ж це цього напису ніхто з тюремників не зітер і не стирає!? Адже ж ті тюремники такі пильні, такі ретельні що стирають не тільки отакі (ба, отаких взагалі не було ще ніколи!) написи, а навіть найменші, написані дрібнюсіньким почерком десь під умивальником, або за петлею дверей, або за каналізаційною рурою, — ніде не може залишитися напис не викритий. А тут отакий-от аншлаг і ніхто не стирає. Одно з двох — або його написали самі ж тюремники зі спеціальною метою й згідно з розпорядженням згори. Але яка ж то може бути мета? Або ж його написали-таки в’язні, а тюремники дістали хвилевий шок від приголомшуючої новини і в першій хвилі не стерли. Але і в першім і в другім випадку одно лишалося безперечним — там, «нагорі», щось діється. Новина з камери 12-ї блискавично облетіла всю тюрму. Але... Виявилося, що такі самі написи з’явилися по вбиральнях на всіх інших поверхах. Маєш! А тепер піди розбери, що то все значить. Не знали в’язні, що й думати. Одні говорили, що це спеціально розставлена якась пастка самим Курпасом. Приміром, для того, щоб у людей розв’язались язики й вони почали строчити заяви та скарги, а тоді Курпас накриє їх і назавжди вб’є віру в будь-який спротив. Бувало й таке. Бувало, наприклад, що один слідчий розіграє прокурора республіки, й приймає заяви, й обіцяє покарати винних за незаконне мордування та фальсифікацію. Наївні люди дають волю своїм язикам і рукам і списують стоси паперу. А тоді з них пил летить, і вже після того вони взагалі не скаржаться й нічого не пишуть.

Так може бути й з цим написом, з цим «застреленим» Курпасом. Очевидно, гора знає про чутки, які ходять в камерах, і про ті надії, що окрилюють людські серця, і на тій основі ловить рибку.

Але це так думали песимісти. Оптимісти ж брали все за чисту монету. Бажання — це мати думки. Тим бажанням є в о л я. І тут вже ніяка логіка нічого не може вдіяти. І навіть песимісти захиталися під натиском цих двох чуток — чутки про знятий портрет Єжова та про самогубство Курпаса — в інтерпретації оптимістів. Ану ж справді курс повернуто на всі 180 ступнів!

Очевидно, Андрій таки піде на волю. З завмиранням чекали виклику вночі. Але ніч минула — не взяли. Прийшов ранок — знову не беруть. Гіпотеза про волю остаточно скріпла. Якщо вночі не взяли — значить, таки на волю. Значить, вчора не встигли все оформити і закінчують сьогодні.

Андрій, все такий же зажурений, щиро намагався запам’ятати безліч адрес, позаучував доручення, як вірші, а йому їх ще додавали. Надавали йому хусточок, дали навіть пару шкарпеток — носи, аби лиш резинки передав, вони замітні, ще й з ініціалами, поназашивали записочок поза рубці — манюсіньких записочок, писаних на папері з обдертої цигарки. Андрій на все згоджувався.

Так його зроблено вістуном для всіх матерів і сестер, посланцем на волю.

В цей день були іменини старости камери і камера мала їх справити. Авжеж! А чому б ні? В’язні можуть собі дозволити таку розкіш — справити іменини. А разом — і випровадити товариша щасливого, — ану ж справді йому усміхнеться доля! І от — випровадити всі оті записочки, хусточки, доручення, прохання, й привіти, й дискретні відомості на волю! До рідних!

Андрієва печаль від того ставала ще болючішою. Шкода йому було цих людей і їхніх надій. Але нехай. Він покірно приймав записочки й доручення. Нехай... Що він не піде на волю, а, значить, і всі ті записочки й вісті не потраплять до мети, за це було 99 шансів проти одного. Але що ж… Нехай всі думатимуть, що їхні вісточки пішли, хай вірять в це, нехай живуть цим. Будуть десь загибати по сибірських пустелях, а їхні серця грітиме віра... От і вийде так, ніби ж вістки пішли за призначенням.

Іменини відбувалися за всіма правилами. Було зроблено навіть... торт! Зробив Руденко, що колись починав свою моряцьку кар’єру корабельним коком. Торт був маленькій і зроблений із сухарів, цукру та інших їстівних речей, що знайшлися в камері. І навіть на ньому було виведено вензелі з маргарину.

Святкування іменин було урочисте при участі всієї камери. Причому, ніхто того не брав за жарт. Старості навіть знайшли чисту сорочку й поголили його щоб він виглядав, як іменинник. Потім від імені всієї камери піднесли йому імпровізований торт. А потім встав Руденко й, затинаючись та хвилюючись з невідомої причини (зашкарублий на морських вітрах Руденко), збиваючись на словах, тихим голосом сказав кілька кострубатих слів... Він сказав про те, що от їхній староста, інженер П... так добре ними піклувався, що він має п’ятдесят років, а добре б було, якби він прожив ще п’ятдесят... А один з їхніх товаришів, як і кожен, от-от з «вєщями» піде на «волю», й добре було б, щоб він пішов на волю. Та що вони всі розлетяться по світах і ніколи вже не побачаться більше... Так нехай же їхне життя буде хоч таке, як цей убогий торт... там... десь...

Після цієї незграбної й коротюнької промови Руденко набусурменив свої біляві брови й занадто вже строгим голосом дав слово старості.

Схвильований староста камери ч. 12, всесоюзної слави будівничий, звівся й не знав, що ж йому сказати. Він дивився на камеру, й очі йому непристойно воложилися все більше... Його підбадьорювали голоси. Ось-ось він скандально розплачеться, а він же мусить сказати промову. Тільки в тій промові нічого не мусить бути про політику, й взагалі в ній треба все якось обминути, пам’ятаючи про камерних «стукачів». Все треба обминути...

І інженер все обминув. Дивлячись на сидячих людей очима, повними сліз, він розповів веселий анекдот... Такий собі анекдот. А розповівши, закінчив:

— Ну, а решту ви самі знаєте...

Тут свято було перешкоджене. Саме при кінці інженерової «промови» відчинилися двері й голос покликав:

— Чумак!.. Давай з вещами!..

На цей раз двері не зачинилися, а стояли роззяплені — за ними чекав оперативник з папірцем у руці.

Ілюзія виклику на волю зринула з новою силою... Люди хапливо щось шепотіли Андрієві, тисли йому руки, поляпували пестливо по ногах, як він проходив повз них в супроводі Санька. Всі махали руками на прощання, робили змовницькі знаки і, склавши власні руки докупи, стискали їх — одна рука мусила означати руку того, хто прощається, а друга Андрієву. Так він пройшов через усю камеру.

Біля дверей вони прощалися з Саньком. Бідолашний джура не знав, що йому такого й сказати на розставанні. Він був дуже огірчений. Аж шкода було дивитися. Він зовсім не вірив, що Андрій піде на волю, лише вірив, відчував своїм звірячим інстинктом, що вони більше не побачаться. Не знайшовшись, що сказати, Санько подивився Андрієві в очі, скривив обличчя і, маскуючи сльози, що були «на кілочку», тихо й понуро, якось химерно продекламував:

«...Будеш проклятий, милий синочку,

Як зігнеш себе, мов билиночку!..”

Вони на прощання міцно потисли один одному руки. В дверях Андрій помахав рукою всій камері ч. 12. Двері зачинилися. За дверима його чекали два оперативники з Раднаркомівської. А під тюремною брамою чекав його «Чорний ворон».

Заключний етап — це була остання спроба «розколоти» Андрія, поставити на коліна, щоб таки він поповз, як паршивий пес, і скавулів, лизав черевики. НКВД не могло стерпіти такого поругання й глуму над своєю всесильністю, що хтось не дається розібрати себе на гвинтики й обернути в «дірку від бублика». Як це так! «Людішка» не хоче бути «людішкою»? ! Чи це не найбільша контрреволюція. І от що «людішку» заходилися знову з оскаженінням «колоти».

Почався вдруге «великий конвейєр». А диригували ним Великін, Сергєєв і нач. Н-ського району Сафигін.

Коли привезли Андрія, його вже не вкинули ні в яку камеру і ні в яку «брехалівку», а посадили в якусь вузеньку шаховку, збиту з фанери. Такі шаховки були розташовані рядами попід стінами великого льоху, як в гардеробній. О, це велика зміна! Заіснував якийсь новий порядок. Чи не в зв’язку зі «зняттям» Єжова??! Андрій помітив не тільки цю зміну! Коли його вели коридором, а потім через цей льох до шаховки, він зауважив, що стіни скрізь побілені, електричні лампки висять рясніше, долівка вкрита новим асфальтом. А найголовніше — зовсім мертва тиша. Черговий і наглядачі розмовляли тільки пошепки та на мигах та поклацували пальцями умовні знаки. Коли Андрія замикали в шаховку, попередили — під страхом тяжкої кари не говорити голосно і взагалі сидіти тихо.

Шаховка була така вузюсінька, що в ній не можна було повернутися. В такій шаховці можна б задушитися, але творчий геній НКВД передбачливий: вгорі прибито шматочок подірявленої бляхи і такий же шматочок прибито на дверях, над невеличкою діркою. Крім бляхи, на дверях ще є вовчок, передбачливо засклений, щоб мешканець шаховки не штрикнув часом пальцем у око тому, хто зазиратиме. В шаховці сідальце — це вже велика милість і великодушність — можна сидіти. Сидіти й мовчати, не дихати, не кашляти — чекати. Може, годину, може, півтори. А може, й добу, й дві, як це виявилося потім. Ні, таки, напевно, зняли Єжова!

Помежи рядами замкнених шаховок навшпиньках, нечутно, по м’якій мотузяній доріжці походжає вартовий з величезною в’язкою ключів і з гумовою палицею при боці (це теж новина, яку помітив Андрій при вході) у і тільки подзенькування тих ключів свідчить, що вартовий ходить. Він там має таємничу, нашорошену, дуже зосереджену, ніби чимсь перелякану міну, що відзначило Андрієве пильне око, коли його той вартовий замикав до шаховки. І от вій з тією міною там ходить. Нюшить. «Сповняє службу». Як нашорошений пес. Іноді він бурчить тихо щось до якоїсь шаховки й видається, що він гарчить на найменший порух.

Ні, таки, напевно, зняли Єжова! Занадто вже колосальні зміни зайшли. Такі зміни можуть бути тільки при кардинальних реформах. Але при думці про ті «реформи», на підставі цієї ось шаховки, навіть Андрієві стає нудно.

Він посидів у шаховці кілька годин, аж поки в нього не потерпли руки й ноги й на придачу ті ноги ще й задубіли від холодної цементової підлоги. Потім його взяли й повели десь.

Повели на допит. Він зауважив, що в його льоху не було дверей — зняті геть.

Проходячи лабіринтом підвальних коридорів і якихось закапелків, він краєчком ока бачив ще багато таких камер з рядами шаховок і вартових, що по-песьому ходили навшпиньках... В тих камерах теж не було дверей. Це нова система... Ах, яка простота! вже навіть не потрібно тюремних дверей!

Ні, таки Єжова зняли, напевно. Це треба б докласти 12-й камері!

Великін на цей раз не сказав «Ну-с», а просто збив Андрія з ніг. І почався заключний етап з того, з чого був почався колись перший. Але тоді їх було п’ятеро, зараз їх було тільки троє — Великін, Сергєєв і Сафигін. Тоді був початок, тепер кінець. Тоді вони кричали й галасували, тепер вони робили все мовчки, зціпивши зуби… Та й про що кричати й про що говорити? Всі слова вже сказані, всі епітети викричані, всі «переконливі словесні аргументи» виставлені. Йшлося тепер тільки про те, щоб говорив Андрій. Вони вже давно все сказали, тепер мусить говорити Андрій. Мусить нарешті!.. І вони докладали всього хисту, аби таки він заговорив. В крайньому разі, щоб підписав протокол. Той самий протокол, що чекає підпису вже так давно. Вони його поклали скраєчку стола, поставили біля нього чорнильницю й поклали ручку — «переконували» Андрія, як то важно для його щастя ту ручку взяти й той протокол підписати... Особливо відзначався Сафигін — тонкий знавець флори й фауни на Андрієвій землі, аматор полювання на Андрієвих сагах та озерах. Очевидно справа «розколення» Андрія — це справа його особистої чекістської честі. Це ж до його плану «заготівель» цей маніяк належить! Це ж він за нього відповідає перед «пролетарським правосуддям"! Це ж він там щось так старанно фабрикує!.. І Сафигін старався з усієї сили. Його ковані солдатські чоботи навіть віддалено не нагадували чемної розмови тієї пам’ятної ночі — першої ночі Андрієвого ув’язнення...

Двері були завішені тяжкою портьєрою, і, напевно, звідси не було нічого чути в коридор. Вікно теж завішене портьєрою. В хвилину відчаю метнулася думка, —«мабуть, вони тепер не мають права бити, якщо завісили двері портьєрою! Ах, коли б хтось почув!!» Але це була безглузда думка. Портьєра була надзвичайно пишна, й повішена не від цього вечора, й, очевидно, повішена не даремно, і не Сергєєвим же!..

З коридора теж це добувалися ніякі звуки. Не чути було ані нявчання, ані скавуління. Тиша. Так, ніби там, за тими дверима, взагалі нічого не існувало. Існувала лише ця кімната, з цими трьома мовчазними, засапаними, маніакально лютими людьми.

Вони не кричали, вони лише хрипіли, й повискували... Це новий стиль!

Це страшніший стиль, аніж той, що був.

А може, вони таки не мають права бити? Чого це вони так, неначе злодії, роблять своє діло? Може, це вони приватно, нишком обробляють свою власну справу, щоб не показатись перед начальством нікчемними, ні до чого не здібними. «Майже два роки возькаються з однією людиною!!» «Чекісти»… Може, це вони отак в закапелку злочинно рятують свою кар’єру?!

Андрій почав кричати. Раніше він при пам’яті ніколи не кричав, намагався не кричати, зціплював зуби, але тепер він почав кричати... На нього цитькали, били ще дужче, щоб заглушити крик, наступали на обличчя ногами... Андрій звільняв уста й кричав ще дужче…Це був відрух відчаю, породжений вірою в щось, що може його від мук врятувати... Від зайвих мук…Може ж, є якийсь новий порядок, що звільнить його принаймні від безглуздих мук... Аджеж зняли Єжова! Напевно, зняли...

Портьєра колихнулася, захекана трійка завмерла, — й Андрій зрадів — до кімнати зайшов Фрей. Але Андрієві сподівання були марні — сподівання на те, що та трійка робить своє діло по-злодійськи, незаконно. Фрей подивився на Андрія, скривився так презирливо, як Андрій ще не бачив у нього, й процідив крізь зуби:

— Опираєшся все?! Ах ти ж гад!..

Андрій закрив очі, лежачи на підлозі. Фрей звелів його посадити на стілець. Походив мовчки по кімнаті нервовою, кошачою ходою, так, ніби сам збирався кинутися на жертву й дерти її пазурами. А тоді зупинився перед ним і впився в обличчя викоченими очима:

— Скоро два роки возимось з тобою!.. Але крапка! От я тобі ставлю ультиматум: або ти заговориш і підпишеш — або підеш до божевільні. Вибирай. Звідси ти нікуди не вийдеш — лише до божевільні! Вибирай!.. (Павза, Фрей важко дихає й напружено дивиться в обличчя, кривиться презирливо). — Ви там всі на щось надієтесь... Так от те «щось» вас зовсім на стосується... Пойняв? А тепер вибирай між протоколом і Сабуровою дачею.

Після цього, навіть не чекаючи відповіді, Фрей пішов. Ясно. Останній проблиск безглуздої надії вмер і Андрій більше вже не кричав...

Вибір, поставлений Фреєм, не підлягав ніякій зміні, він був неминучістю. Коло замкнулося, як залізний обруч, і можна розірвати той обруч лише в двох місцях — або в тім місці, де виходять у вічне, позорище, або в тім місці, де виходять на Сабурову дачу... Другий вихід порівняно з першим почав видаватися благословенням...

Конвейєр крутився повним ходом.

Коли Андрій був уже напівживий, його вкидали назад в шаховку і він там відхлипувався... Сидів на сідальці, упершись ногами в двері, а спиною в стінку. Сидів довго. Йому приносили їжу й воду, але він майже нічого не їв. В хвилини проблиску волі, чіпляючись за життя, він намагався змусити себе їсти, але скоро воля погасала... Все одно вже... Нехай... Чим швидше, тим краще... Та смерть забарилася, не йшла, по-звірячому живучий його організм змагався несамовито, не хотів здатись, до останньої краплини сил борюкався... В гарячковому стані Андрій сидів, і думав про Катрю, й навіть не помічав, що по щоках йому течуть сльози... Але ніхто його не бачить в шаховці, нехай.

З шаховки його брали й знову тягли нагору... І знову півпритомного, а то й непритомного вкидали в шаховку. Обіцянку Фрея скажена трійка здійснювала послідовно і неухильно... Андрієва психіка вже котилася назустріч тій обіцянці все з більшою силою, як камінь згори, що його вже ніщо не може зупинити...

По кількох ночах Андрій, крім того, що мав гарячку, вже кашляв кров’ю і зле володів розсудком. Над простою річчю йому доводилось думати з болючою, тяжкою напругою. От він думає над простим словом, але зміст йому недоступний, слово починає двоїтись, і кожен склад набирає самостійного якогось, химерного змісту.

Так, все йде до кінця. І він той кінець приймав. Лиш доки той кінець прийде, він би хотів, щоб здійснилось його пекуче бажання — останнє й єдине бажання — побачити на власні очі того, хто матиме оці його муки й його душу на своїй совісті. Побачити хоч мельком. Хоч наприкінці. Він хотів мати очну ставку.

Він повторював це бажання кілька разів, але слідчі тільки сміялися з того. Він прохрипів це бажання, коли до кімнати випадково зайшла Нечаєва, — вона була в піднесеному настрої, бо мала підвищений ранг— раніше вона була майором, а тепер мала відзнаки на ступінь вище. Андрій прохрипів при ній своє прохання, адресуючись не до Сергєєва й не до Нечаєвої, а чомусь до тих відзнак, і пообіцяв що тоді... тоді він підпише протокол. Сергєєв засміявся:

— Добре, добре. Ти протокол підпишеш ще до того. А очну ставку ти матимеш. Обов’язково. Але ти матимеш таку очну ставку, що вмреш на місці. Генеральну очну ставку! Убивчу!... Матимеш, матимеш. І тоді ти скажеш, що ліпше б тобі не давали... Пойняв? А протокол підпишеш ще до того.

Але протокола Андрій так і не підписав. Конвейєр даремно так шалено крутився — він уже був безсилий щось вдіяти. Це була остання спроба видавити щось з Андрія й змусити його поставити свій підпис під смертним вироком на свою власну душу, на своє горде сумління, на свою честь. І та спроба скрахувала. Андрій, обернений очима до смерті, не чіплявся вже за життя й давав себе убивати, тим роззброюючи своїх мучителів. Доведений до останньої грані, за якою починається божевілля, він навіть допомагав слідчим, — коли його починали бити, він у нестямі несамовито товк головою об підлогу, аж мучителі, замість бити, починали його тримати. Вони зрозуміли, що Андрій сам іде назустріч смерті. А також зрозуміли, що він таки ось-ось збожеволіє. Закусивши до крові губу, з піною на устах Андрій вже бився, як епілептик...

Кінець. Всі засоби розбирання людських душ вичерпалися. А ще ж він їм потрібен. Курка бо ще не знесла золоте яйце, якого від неї сподівалися.

Слідчі кляли Андрія на чому світ стоїть, бо почували себе безсилими перед людиною, яка вже сама шукає болю і рятунку в нім, яка вже не чіпляється за життя, якій уже нічого не потрібно.

Тоді, вичерпавши всі можливості, Сергєєв нарешті дав обіцяну очну ставку, «убивчу» очну ставку.

Не оформивши «діла» за допомогою палки, що спасувала перед людською волею, ці «малі інквізитори», речники «правосуддя пролетарського» вирішили нарешті оформити те діло за допомогою «свідків». І тим замкнути останній етап своєї такої «героїчної» боротьби з людиною, що не визнає жодних компромісів.