Сімферополь. Видавництво

Омелько бачив, що іншої ради не було, але підмайстрування здавалося йому надто образливим. 3 властивої старим людям забарності він не пішов до цеху ані другого, ані третього дня, а тут нагодилася йому термінова робота, сам пан коронний підчаший замовив йому дві пари чобіт - одну з коштовного турецького сап'яну кольору темного малахіту, а другу з сірої оленячої замші.

- Добре було б дати сюди підбори, передок і закоти з малинової шкіри, - химерив Омелько розглядаючи замшу.

Колись шив він на перших краківських чепурунів і надумав тепер пригадати минуле.

- Чудово, -. захопився замовець. - У мене, до речі, малиновий щит на гербі. Я накажу пришити малиновий верх до своєї бобрової шапки і пряжку з рубінами.

- А до сап'яну дав би я закоти кольору старого золота, - казав далі Омелько. - У мене навіть є придатна шкіра.

Замовець і тут не став сперечатися і спитав ціну. Омелько подумав, покрутив шкіру, щось підраховуючи собі, і попросив удвоє дешевше, ніж у цехмістра. Для годиться, замовець спробував торгуватися, але дід не вступив. На тому вони й погодилися. І коли за тиждень чоботи були готові, скупуватий підчаший не міг відмовити собі в приємності зайти до цехмістра й вилаяти його за те, що він так дорого правив за роботу.

- А що?.. А що?.. Казав я тобі, що ти шахрай, - розпалився підчаший, показуючи цехмістрові ногу, елегантно взуту в чобіт з сірої замші з червоними закотами. - І робота краща за твою, і вдвоє дешевше.

«Хто б це міг пошити? - ламав собі голову цехмістер, зеленіючи з люті й мимоволі милуючись на чудову роботу. - Треба довідатися і скарати за порушення такси».

- Як пану підчашому завгодно, - відповів він, удаючи байдужого. - Тільки ця підошва розлізеться за тиждень, і ми його притягнемо до права за ошуканство.

- Ну, це ти вже брешеш, - обурився підчаший. - Тому він і бере дешевше, що він не з цехових. А підошву дав я йому сам. Ось і моя печатка на шкірі.

- Ах, так це той старий Омелько, - спалахнув цехмістер. - Як це пан не побоявся зв'язатисяз3 таким п'яницею та партачем?

- Сам ти перший партач і шахрай, - вигукнув підчаший і, грюкнувши дверима, вийшов на вулицю. Цехмістер спересердя послав його під три чорти, люто скинув з столу колодки, смикнув за вухо учня, вилаяв жінку і довго не міг заспокоїтися. - Почекай, козацька погань, - бурчав він під ніс. -Я ще з тобою порахуюся.

Більшість поставилася до цього байдуже, як до. чогось звичайного, тільки Павло з Остапом почали заперечувати. Павло розповів, що Омелько - батько померлого Дениса і що має право на синову майстерню, а тому, що майстернею вже володіє цехмістрів син, то треба тимчасово записати старого в підмайстри. Павло палко боронив Денисового батька, та почуття образи не залишало його: чому старий знехтував його порадою й досі не прийшов до цеху. Знялися суперечки. Цехмістер накинувся на. Павла з Остапом з безглуздими обвинуваченнями. Ті обурилися. Зчинилася сварка. Забувши суворі правила про тишу й лад під час цехових сходок, майстри накинулися на дідових оборонців, побили їх і виштовхали за двері.

Лаючись і витираючи заюшені обличчя, попленталися вони додому і навіть не знали, що ухвалила сходка. А цехові щільно замкнули двері й змовилися вигнати Омелька і його оборонців із Львова.

Другого дня напали вони на Денисову хату, поламали й знищили. все, зокрема матеріали та інструменти. Колодки кололи вони на тріски й кидали в огонь, шкіру дерли на шматки. Омелько кричав, доводив, що це власність замовці в, але вони не слухали його і ще більш лютували. Металеві інструменти розтоплювали на вогні, гнули, розчавлювали й нищили. Мотря благала не позбавляти старого шматка хліба, не губити маленької Орисі, майстрової дитини. Цехмістер грубо відштовхнув її, а діда Омелька, що кинувся на захист невістки, побили до синців. Після інструменту полетіли у полум'я ковдри, подушки й одяг. Рушник, палаючи, випав із печі; від нього загорівся сінник і фіранка, а потім і хата. І за годину на місці Денисового житла курілася купа вугілля та головешок.

Сп'янілі від жадоби руйнувати, кинулися майстри до майстерень Павла й Остапа. Мужньо боронилися вони з підмайстрами, але сила була не на їх боці. Погром був жорстокий, безглуздий, як усі погроми. Летіли черепки, кружляло сніжинками пір'я. Тріск та дзвін стояли в повітрі разом із смородом сивухи, З важким сопінням громил, з їх брудною, огидною лайкою. Людина втратила людський образ: це була тварина тупа, жорстока й безпощадна.

Тільки другого дня очуняли погромлені. Братство забрало їх до шпиталю (66), одягло, нагодувало, але залишитися у Львові вони не могли. Їм дали коні, два вози, й вони рушили з міста, злиденні, побиті й люті.

Павло, Остап і підмайстри йшли пішки, жінки Їхали на возах. Мотря схлипувала, пригортаючи до себе Орисю. Дівчинка озиралася очима наляканої тваринки, а дід Омелько так заслаб від побоїв, що лежав пластом і навіть не помітив, як міська брама лишилася позаду.

Проте він і не шкодував, бо замість спокійної тихої старості знайшов там собі образи, знущання й синці.

Ліс був густий, непроглядний. Навіть сонячного дня стояли в ньому зеленуваті присмерки. Величезні дуби в три обіймища, гіллясті й вузлуваті, як кедри, так переплуталися з кленами й липа ми, що тільки де-не-де пробивався крізь їх зелені намети сонячний промінь, розсипаючись по стовбурах і гілках золотими дукатами. Пахтіло грибами й перегноєм. Земля була вкрита густим і вогким гниллям, і часто ворушилися в ньому вужі і жирні гадюки.

Та ось коні вийшли до урвища над Дніпром, і променистий день засліпив Сагайдачного сонячним сяйвом і далями, безмежними й прозорими в блідо-сизій імлі. Внизу котив Дніпро свої хвилі, розпадаючись на кілька проток із низькими островами, зарослими лозою і травою, облямованими ясно-жовтими замілинами. А за Дніпром, скільки сягало око, тяглися безмежні луки, де прозоро синіли узгір'я доісторичних берегів дніпровської пойми.

Нижче, на прискалці, золотилися маківки Видубецького монастиря, танули в кучерявих брижах гаїв, а за ними підносилися золотою шапкою густо посаджені бані лаврських церковок, наче опеньки на бурому пнищі гори.

Сагайдачний мимоволі стримав коня і замилувався з краєвиду.

- Це Київ? - спитав мовчазний джура, показуючи на Лавру.

- Це Печерське. Київ - на північ, там, за гаями, - відповів Сагайдачний і підострожив коня.

Плетенецький зрадів Сагайдачному, як рідному, стиснув його в обіймах і тричі поцілував.

- Ото друг. Ото добре, що одвідав мене, - говорив він, садовлячи гостя. - Три роки не бачилися. Скільки води втекло. Ну, що у вас там, на Низу?

Сагайдачний стисло розповів про останні походи, потім почав розпитувати про Печерську оселю.

- Живемо, дякувати господа. Що роблю? Позиваюся. І тут, і на соймі, і в люблінському трибуналі. По всіх усюдах. Щорочки (67) - нова справа, а то й дві.

- Все з Антонієм Грековичем? (68) - усміхнувся гетьман.

- І з ним, і з іншими. Та ти й не знаєш, що я виграв справу на соймі. Мені присудили маєтки, що ми в них відбили торік. Тепер хай Рутський (69) почухає потилицю. Хай знає, що кир (70) Єлисей такий же спритний крючкодер, як і вояка.

- Як це - вояка? - здивувався Сагайдачний. - Невже ти з ними воював?

- Ще й як. Зібрав нашу братію, поспільство, бояр. Озброїв. Пристали до нас і козаки. Одібрали в чортового єретика все, що колись належало монастиреві. Хай попостить без чужого майна. Звісно, не обійшлося без стрілянини. І, звісно, Грекович вдався з скаргою до суду. Він уписав протестацію до Новгородських гродських книг і притягнув мене до права перед литовським трибуналом. Суд був минулого червня. Я надіслав замість себе Матвія Жирневського і двох ченців. Землю присудили уніатам. Прибув до нас возний ввести їх в посідання. Ми його вигнали геть разом з усіма уніатськими підлабузниками. Він і не добивався. З того часу ми нікого не впускаємо, не довідавшись, хто він і що.

- Певно, твої слимаки подумали, що і я польський пан, - зауважив Сагайдачний, - бо довго не хотіли відчинити.

- Молодці! - всміхнувся архімандрит. - Справді, твій жупан скидається на панський, та й голова в тебе не голена, як у козаків. Але ж слухай, що було далі. Рутський переніс справу до сеймового суду. Тоді я подав грамоти на всі маєтки, що трибунал присудив Рутському. А в них зазначено, що князі й пани православної віри дарують їх Печерському монастиреві як ознаку своєї побожності. Чого-чого, а Рутський цього не чекав. Він попросив зробити перерву, а потім відмовився від позову. Справді, я пообіцяв йому під час перерви достатню суму грошей. Зрозумів, лисячий хвіст, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. А після суду я здобув королівську грамоту, яка остаточно закріплює землю за нами. Тепер уже не вкусиш. Кінець.

Розповідаючи, Плетенецький пожвавішав. Блискучі чорні очі його кидали іскри. На блідому обличчі заграв рум'янець.

- Здорово, отче Єлисею, - щиро зареготав Сагайдачний. - Мо б, ми помінялися роботою? Ти гетьмануй і дипломатствуй, а мене пусти в монастир відпочити.

- Воно б не завадило, - відповів у тон архімандрит. - Тільки де тут відпочити! Я з братією воюю он як! Розжиріли, розледачіли. Ніякого сорому не знають. Воно й зрозуміло: за тридцять років тут змінилося понад тридцять архімандритів. Кожен тягнув з монастиря, а не в монастир. Зубожіли зовсім, у боргах загрузли, поспільство розбестили. Вони не визнавали ані панщини, ані данин монастиреві. А тепер борги мало не всі сплачено, підданці працюють, данини сплачують, виноградники я насадив, сади, тин поставив, як у справжній фортеці... Та хіба можна віддати таке добро! Самих прочан сила-силенна - і кожен несе свою лепту монастиреві.

Сагайдачний хотів щось сказати, але ввійшов келійник і, низько вклонившись, щось прошепотів архімандритові.

- Бачиш, який у нас відпочинок? Поговорити не дадуть. Привезли цеглу. Треба перевірити.

Сагайдачний підвівся.

- Дозволь, отче, піти з тобою. Я до тебе на мить, але справа в мене негайна.

- Ну, ну, такого гостя швидко не відпускають. А показати своє господарство я й сам хотів.

Кир Єлисей одяг каптур і рушив разом із гостем до бічної брами. Тут стояла селянська валка з-під Китаєва, де добували жовту цегельну глину. Плетенецький поквапливо благословив селян і пішов уздовж возів, досвідченим хазяйським оком озираючи привезене.

- А це чий віз? - спинився він біля підводи, запряженої миршавенькою шкапиною з великим відстовбурченим черевом.

- М-м-мій в-в-віз, - підбіг заїка-посполит, низько вклоняючись архімандритові.

- Що ж це ти? Гадаєш, може, бога дурити? - загрозливо накинувся на нього Єлисей. - Хіба це віз?! Та тут половина того, що в інших. Живеш на монастирському грунті, як і всі, а чесно відробити не бажаєш?!

- Панотче, та хіба ж... Та моя Лиска більш не вивезе. Гори які... Глина від дощу розсякла... Грузько...

- Скинь цеглу і ще раз привези, щоб не повадно було. Не доглянь за ними, так кожен намагається ошукати.

Посполитий стояв без шапки і розгублено кліпав очима. Ще віз! А жито сиплеться, нема кому жати. Жінка родила, лежить... Він щось хотів сказати архімандритові, ступив до нього, але той не став слухати і наказав записати за ним піввоза.

Сагайдачний стояв осторонь, з цікавістю прислухаючись до розмови.

«Магнат у каптурі»,- майнула зрадлива думка.

Але Єлисей не дав йому зосередитися і повів показувати господарство, як звав він свій монастир. Лавра тих часів була дуже відмінна від сучасної. Дзвіниці ще не було. Замість неї стояла двоярусна, рублена дерев'яна дзвіничка з набором дрібних голосистих дзвонів. Головна Успенська церква, споруджена в першій половині ХІ століття, була значно менша пізнішої. Підлога церкви була викладена коштовними плитами з шиферного сланцю та лабрадоритів, що вже тоді добувались у волинських каменоломнях, і кожна плитка була оздоблена розкішним різьбленням. Стіни були розписані фресками і викладені мозаїкою. Але на початку ХVІІ століття цей старовинний розпис був замінений новим. Предтеченський вівтар був окремою церковкою, а замість теперішніх бокових вівтарів було кілька каплиць. Показавши гостеві, як лагодять дах і білять стіни, архімандрит повів Сагайдачного всередину, напівсвідомим професійним рухом скидаючи на порозі каптур. Сагайдачний ступив у кам'яну прохолоду, в сутінок і обдивився. На хорах здіймався величезний орган, у вівтарі тьмяно виблискували на золотому тлі якісь-то старовинні мозаїчні лики роботи грецьких майстрів.

- А де надгробок Костянтина Острозького? (71) - спитав Сагайдачний.

Надмірна діловитість Плетенецького дратувала його.

Кир Єлисей підвів його до стіни проти головного вівтаря, де в глибокій ніші здіймався надгробок у стилі раннього італійського Відродження. Це був горельєф, подібний до надгробків польських королів та магнатів у готичних соборах Гнезно і Кракова.

Острозький лежав закутий у лати, з закинутою за голову рукою і трохи зігнутими коліньми. Над ним звисала кам'яна завіса, і двоє янголяток припідіймали її з боків, щоб зиркнути на того померлого, і тримали в руках згортки, де були списані всі добродійні справи Острозького.

Сагайдачний глибоко замислився. Ось де поховано людину, що так багато зробила для науки й освіти. Перший улаштував він на Україні друкарню, перший відкрив школу. Острог став місцем, звідки вийшло чимало вчених, дипломатів, поетів і проповідників. А тепер він, Сагайдачний, що дістав в Острозі освіту, прийшов до гробу Острозького перед тим, як стати його продовжувачем, борцем за утворення старшинсько-козацької культури. В думках дякував він Острозькому за минуле і присягався не відступити з своєї путі, хоч яка б терниста й важка вона не була.

Плетенецький мовчав. Мабуть, настрій Сагайдачного передавався і йому, а може, й сам він пригадав померлого, з яким зв'язувало його надто багато... Тихо перебираючи чотки, прочитав він молитву й мовчки рушив до виходу. Сагайдачний зрадів цій зміні. В задуманій справі він не міг обійтись без архімандрита; але важко було говорити з людиною, зануреною в дрібні господарські справи.

- Кире Єлисею, - заговорив він, коли вони вийшли на сонячний двір, - я приїхав до Києва у важливій справі і думаю, що знайду в твоїй особі надійну підтримку й допомогу. Треба, щоб Київ став таким же розсадником освіти, яким колись був Острог. І не я сам мрію про це; а вся наша старшина, наше панство, що доручило мені цю справу. Треба нам за всяку ціну домогтися справжньої нобілітації, щоб ніякий шляхетський собака не насмілився більш дорікати нам хлопством, відбирати в нас землю та кріпаків, забороняти нам здійснювати наші шляхетські права. А без освіти цього ніяк не дійдеш. Без освіти років за двадцять-тридцять від нас лишиться один спогад та, мабуть, руїни кількох хуторів. Все захоплять ненажери пани, все заплутають у свої тенета вчені та хитрі отці єзуїти. І наші діти стануть звичайнісінькими хлопами-кріпаками без прав і без землі. І ви, наші пастирі, залишитесь без парафіян і без пастви. Навіть цю святу оселю загарбають які-небудь домініканці чи то бернардини. Наша темнота й розпорошеність тільки допоможуть їм. Треба об'єднатися. Треба влаштувати школи та друкарні, утворити науку й довести всім і кожному, що й ми варті сенаторської, канцлерської та великомаршалківської гідності. Треба, щоб наші владики сиділи в сенаті, як належить єпископам, поруч із панськими прелатами, і щоб ніхто з нас не кліпав безпорадно очима, коли там виступатимуть пани з блискучими, але порожніми доповідями мовою Віргіліуша та Ціцерона. Треба боротися з ворожою силою її ж зброєю. Чимало говорили ми про це на Січі поміж старшиною. Всі вони мріють про староства, маршалківства та інші двірські гідності. Але ради бога! Які з нас маршалки та сенатори, коли ми не знаємо латині і не зрозуміємо ані слова з того, про що говоритимуть на вальному соймі!

Плетенецький мовчки йшов поруч Сагайдачного.

- Після походу, - вів далі гетьман, - Я об'їхав чимало міст та хуторів. І скрізь - те ж саме. З ким тільки я говорив, - усі захоплено вітали наші плани і приставали до них. Отже, я говорю з тобою не сам, а вустами моїми звертається до тебе вся наша старшина. Настав час діяти, кире Єлисею. Але без Печерського монастиря і поза ним не можна розпочати такої складної й важливої справи.

Плетенецький мовчав. Складні почуття боролися в ньому: як шанолюбець, навіть під чернечим каптуром, він був неприємно вражений, бо Сагайдачний висловив те, що не один раз зароджувалося в його голові. Проте він добре розумів, що чудеса могло зробити ім'я Сагайдачного. За гетьманом стояло Запорозьке військо, така грізна військова сила, що не тільки Польща, а навіть імператор Рудольф звертався до неї років тридцять тому по допомогу. Військові успіхи Сагайдачного давали йому незчисленну здобич, а без грошей ніякий почин не міг мати успіху. До того ж, і сама Печерська оселя почувала б себе під обороною Запорозького війська, наче за кам'яним муром. Ось чому краще й корисніше не конкурувати з гетьманом, а об'єднатися з ним. Однаково він не залишиться в Києві і, так чи так, перша роль у справі науки й освіти буде за ним, Плетенецьким.

- Все це не нове, - заговорив нарешті кир Єлисей. - І київська старшина і шляхта теж мріє про освіту. І ми, ченці і парафіяльні панотці, в освіті он як зацікавлені, - провів він рукою по горлу, - бо мало в нас богословів, добре обізнаних на святому письмі і догматиці. Мало й промовців та памфлетистів. І міські патриції, і пани радці, і купецтво - всі пристануть до нас, коли почують про школу. Та й крім школи, є сила справ, де ми, люди народу руського і віри православної, мусимо стояти пліч-о-пліч проти зухвалого і підступного панства та Ватікану за нашу віру і батьківщину... Проте я навіть вже дещо зробив: у нас, в монастирі, є школа для слимаків, і я гадав незабаром перетворити її на академію. Але насамперед потрібна друкарня: ніяка школа не існуватиме без книг.

- Про це я й бажав поговорити з тобою докладно. Я знаю і дуже шаную твій досвід, кире Єлисею, і твої .поради мені аж он як потрібні.

Плетенецький мовчки схилив голову.

- Недавно я посилав до Стрятина, - заговорив він по хвилі. - Балабани продають свою друкарню. Вже дев'ять років лежить вона, вкрита порохом, відтоді, як помер владика Тодор Балабан. Просять вони недорого, але через наші борги й суди нема в нас грошей. Мабуть, навесні зберемося з коштами..

Говорячи, Плетенецький думав, що Сагайдачний міг би допомогти в цій справі, і той ніби вгадав його думки.

- Скільки треба? - спитав він просто.

- П'ятсот кіп литовських грошей та перевіз. Проте можна вирядити поспільство в підводи.

- Добре. Гроші знайдуться, я дам, - спокійно відповів Сагайдачний.

Плетенецький зрадів. І, мабуть, тому, що пригадав він молодість, Острог, довгі розмови в друкарні в гуртку вчених, очі його засвітилися радісно.

- Спаси тебе Христос, - відповів він, прикриваючи звичною формулою глибоке зворушення. - В час добрий завітав ти до нашої оселі.

- А де ми йдемо? - спитав Сагайдачний, ідучи поруч архімандрита.

- До нашого шпиталю. Ти, певно, думаєш, що кир Єлисей загруз у судових справах і ні про що не думає, крім рочків, а кир Єлисей печеться і про старих, і про немічних. Сам старішаю і знаю, який це тягар - роки.

- Такі, як ти, отче, десятеро молодих за пояс заткнуть. Та й яка це старість!

- А як ти гадаєш, скільки мені років?

- Та так - років із сорок сім, - не замислюючись відповів Сагайдачний.

- Рівно шістдесят. А знаєш, гетьмане, чому я виглядаю молодшим? Бо праця молодить людину. Коли б сидів я в келії над творами святих отців, був би я старезний, кволий, втратив би смак до життя. А я ввесь час у роботі. Думаю, борюся, захищаю все, що мені дороге. І від цього старість боїться мене. Ось коли б я пішов на спочинок, вона б одразу накинулася на лежачого.

Розмовляючи, наблизилися вони до шпиталю. Це був довгий новий будинок з низько насунутим тесовим дахом . і добре обтинкованими стінами, оздобленими розмальованими віконницями і кахлями з виноградними гронами й химерними птахами.

Навколо сиділи й лежали на лавках кілька вбогих, сліпих та калік. Білі й чорні підрясники, широкий одяг з домотканого полотна всуміш з козацькими штанами майоріли серед соковитої зелені, але Сагайдачному раптом здалося, ніби настала глибока осінь, з дерев спадає жовте листя, павутиння тягнеться по вітру пасмами сивини, а вітер віє холодом і смертю. Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка.

- Frondes autumni? //Осіннє листя (лат.)// - вгадав його думки Плетенецький.

- Acodor mortis! //Запах смерті (лат.)// - кинув Петро Конашевич.

Старі помітили Плетенецького, заметушилися, поквапливо підводячись на тремтячі ноги, покручені подагрою й ревматизмом, і полохливо ловили кожен погляд і рух грізного архімандрита. Але Плетенецький мовчки благословив найближчих, машинально простягаючи їм руку для цілування, і запросив гостя до хати.

Тут було чисто, чепурно і навіть затишно, але той запах смерті і в'янення панував у цих кімнатах з іконами під чистими рушниками, з вузькими, різьбленими тапчанами вздовж стін і великими кахляними грубами.

- Невже й мені доведеться отак доживати свого віку - марніти, хворіти, чекаючи на свій час смертний? -з жахом прошепотів Сагайдачний.

- Ні, - відповів Плетенецький, поклавши йому руку на плече. - Такі, як ти, вмирають із шаблею в руці, обличчям до ворога, або в соймі під час блискучої промови. Проте чого це ми засумували, - урвав він сам себе, відмахнувши хвильову хмаринку. - Ходімо до саду. Там веселіше.

За шпиталем починався сад. Груші, яблука, бросквини чергувалися з сливами найкращих гатунків. Проходячи повз дерева, Плетенецький то виправляв підпору, то зривав соковитий плід і частував гостя.

Далі йшли виноградники, оперізуючи дніпрові урвища і прискалками збігаючи до ріки. Важкі димчасто-зелені і темно-бузкові грона ховалися у візерунчасте листя. Сагайдачний був захоплений. Сім років тому тут росли самі бур'яни, де здичавілі монастирські кози щипали будяки.

- Добрий з тебе господар, - щиро похвалив він. - Дай, боже, щоб на винограднику науки стигли у нас такі ж грона знання.

- Вистигнуть, - упевнено відгукнувся Плетенецький, дбайливо підв'язуючи кущик. - Ось тут у мене рейнські та угорські цукристі лози.

Повертаючись до монастиря, почули вони тоскний рідкий дзвін.

- Невже до вечерні? - здивувався Сагайдачний.

- Ні, це трапезний дзвін, - пояснив архімандрит, обережно несучи зірвані сливи. - Я вже розповідав тобі, як я воюю з своєю братією. Таких знайшов я тут п'яниць та ненажер... Довелося викликати схимника Іова Княгницького з Святовоздвиженського скиту. Він багато потрудився і допоміг мені, умовляючи, викриваючи, караючи і благаючи. Поновили ми з ним спільну трапезу, спільне житло. Ненавидить за це мене братія паче папежників (72). Іноді мені здається, що вони ладні пристати до унії аби позбутися мого опікунства. Ну, та руки короткі. І тепер вони у мене ось де, - стиснув він у кулак міцну білу руку.

І знов задумався Сагайдачний, дивуючись, як поєднується в одній особі така пожадливість з високими культурними потребами, твердий визискувач з аскетом, шанолюбець і феодал з невтомним діячем науки. Складний був кир Єлисей, і важко було одразу його зрозуміти.

Трапеза була сита, але суворо скромна. Замість пива чи браги подавали самий квас. Монотонно читав черговий чернець твори святих отців, і голос його лунав під склепінням трапезної. Сагайдачний сидів поруч архімандрита, але навіть йому, гостеві, не подали вина і горілки. По трапезі Плетенецький запросив його до себе і там, за персиками і вишнями, Сагайдачний знов заговорив про школу.

- Я гадаю, - казав Сагайдачний, - що треба відкрити її не тут, в монастирі, а в місті, бо більшість учнів житиме в батьків. Незручно їм їздити так далеко. До того ж, школа мусить бути близько замка, цехів, магістрату.

- Нащо? - здивувався архімандрит.