Сімферополь. Видавництво

А льох темний, вогкий. Вода стоїть по кісточки. Чорт його зна, скільки днів так минуло. Аж ось випустили. Змарнів я, знесилів. Пішов додому. Тільки немає більше моєї хати. Немає городу. Все забрали під ріллю, а мене на фільварок призначили. Був я колись гончарем. Довідався про це новий управитель, погнав гончарувати. Крутиш собі кружало, робиш глеки та миски, а передочима померла жінка та діти стоять... Поїхав я якось на ярмарок, продав глеки - і в мандри... Ось тільки в Каневі піддурив мене стерво-осадчий: згодився я під чаркою піти до пана Бжеського на «слободи».

- Дурень, - щиро бовкнув Тимко і, вмить зніяковівши, додав: - Ти, братику, не ображайся, бо і я колись був не розумніший, та вже тепер не піддамся на вудку.

- А ти гадаєш, мене вдруге піддурять? Дзуськи, - свиснув волинець. - Дійсно, що в Сивері поки що нема панщини, та минеться ця «слобода», як весняні дні, і піде в нього та ж музика, як і скрізь. Подивився я, як він з власних хлопів знущається, подумав і пішов до Коржа, бо він тутешній і знає всі стежки в степу.

- Отож-то і є,- блиснув зубами Тимко, підштовхуючи подолянина. - А тобі вони теж сала за шкуру залляли? Га?

- Від ситого життя не втечеш, - гірко . всміхнувся той. - Але мені ще гірше сталося, бо якщо в пана погано, то в посесора ще гірше: ладиться він дві шкури з кожного здерти, щоб і панові вистачило і собі залишити ласий шматок.

- Чим же вони тобі так дошкулили? - спитав Терешко.

- Та... була біля нашого села маленька річечка, - повільно заговорив подолянин, ніби боячись роз'ятрити незагоєну рану. - І спало посесорові на думку ту річку загатити. Насипали ми височенну греблю, збудувал имлин. А в став напустили різної риби: і коропів, і лящів, і линків. Щороку взимку ловили там рибу та надсилали до Варшави. А батько мій, старенький та кволий, жили біля того ставу та на млині працювали, скільки сили було. А мене на фільварок забрали за пахолка при стайні. День і ніч не знав я там спокою: чи то гостей наїде безліч, чи ще щось... Ти й запрягай, ти й розпрягай і за своїх, і за чужих, ти й коні годуй та різні ридвани і вози мий... А знаєте самі, яка буває восени грязюка... Аж тобі свічки в очах миготять. Та ще й головний машталір лається та б'ється. Треба його щодня. горілкою частувати, бо життя від нього не стане. Бігаєш до шинкаря по горілку, але ж на горілку треба грошей.

Пішов я якось до батька.

«Дайте, - кажу, - мені, тату, хоч два гроші, бо шинкар більш у борг не дає, а машталір просто скаженіє».

Заплакали батько.

«Де ж я їх візьму, синку? Адже чиншу ще не плачено; сам ось-ось опинюся під канчуками».

Сидимо ми біля млина, бідкаємось. Як ось хлопчики, що там купалися, витягли з-під, млинового колеса щупака. Здоровий щупак, з лікоть завдовжки та важкий такий, ситий. Чорт його зна, звідки він там узявся.

Зраділи тато.

«Візьми, - каже, - хлопчик. Це тобі бог послав порятунок. Віддай шинкареві. Він тобі за такого щупака двік варти горілки дасть». Зрадів я, взяв щупака, а він тріпоче та стрибає в кошику. А на дорозі здибав я посесора. Ну, звісно, скинув шапку, вклонився низько, а той клятий щупак як вистрибне з кошика: Побачив його пан та як заволає:

«Злодію, грабіжнику. Де ти щупака взяв?»

Стою я, очима кліпаю.

«Ніколи, - кажу, - пане не був я злодієм, а щупака мені батько подарували». «Батько? От як... Сидить старий паскудник біля ставу, панську рибу краде та ще й роздаровує. Ану повертай».

Мені аж серце завмерло.

«Та що ви, пане, - кажу, - де хлопчики під млиновим колесом його піймали. Люди ж бачили...»

А він і не слухає, як ударить нагаєм по щоці. Так юшка й потекла. Коли б трохи вище, то око вибив би. Підхопили мене якісь панки та челядники, що з ним їхали, накинули мені зашморг на шию, як скаженому собаці, і - клусом. Біг я, біг, серце мало з грудей не вискочило. Боюся на крок відстати, щоб не задушило. Таки добіг. Витягли батька з хати в три вирви. Як почали його лаяти - та канчуками. А тато, старий та кволий, і так ледве дихають.

Не витримав я, кинувся до пана.

«Змилосердьтеся, - кричу, - вони ж уже старенькі». Як зарегочуть, падлюки, а пан посесор вуса підкручує. «Тихше, панове, - каже, - зараз побачите цікаве видовище». Наказав він принести здоровенних різок та миску солі.

«А тепер, - це він до мене, - якщо не ти щупака вкрав, бери різки та бий батька, а я рахуватиму».

Мені аж ноги підкосилися. Стою, мовчу. зціпив зуби. Вже й батька на колоду поклали, і сорочку йому та штани здерли.

А пан:

Я аж пополотнів. Бо ж Кирилко двома пальцями підкови ламає, і в його руках найкремезніша людина не витримувала більше сотні.

Коли бачу, підводять тато голову та й кажуть:

«Бий, синку. Я вже старий, а тобі ще жити треба. Нема в тому гріха, дитинко, бо не ти мене б'єш, а панська, сила твоїми руками. Роби те, що тобі наказують, а нас із паном бог розсудить».

Ступив я до батька, взяв різку в руки, а пан з коня зліз та солі набрав повну жменю, щоб посипати батькові рани, коли бризне кров... Не пам'ятаю я, як воно сталося. Тільки замість батька вдарити - ляснув я пана різками по пиці та на його коня. Мчу, босими ногами в стремена не потраплю, а сам схилився до кінської шиї.

«Братику, конику любий. Я ж тебе годував, я ж тебе водою поїв. Рятуй мою душу»

Женуться за нами вершники, а в мене і нагая немає. Мчить мій кінь, як вихор. А вони півколом розсипалися, щоб мене в болото загнати. Почав грузнути кінь, а вони чимраз ближче. Що робити? Я з коня та з горбка на горбок, з купини на купину. Вони облишили гнатися.

- Гади, - сплюнув з серцем Тимко і замовк.

Війнуло з степу сухим гарячим вітром, затремтіло листя молоденької тополі, наче хтось. попестив її шорсткою долонею. Сірим окрайком майнув у воротах кажан і зашарудів десь під стріхою. Терешко зітхнув і перекинувся на другий бік.

- Як же ви тепер надумали? Залишаєтесь у нашого старшини чи ні? - спитав він стримано.

- А чорт його зна. Тра подумати, - знизав плечима колишній хлоп князя Острозького. - Воно й добре б трохи відпочити та дочекатися чи то чумаків, чи то яких інших попутників. А як подумаєш - знов перед кимсь шию гнути... Здається, він не з лагідних.

- Сволота, - рішуче ствердив Тимко. - Такий здирця. Та коли б не Дике Поле, запровадив би він панщину, як ваш пан Потоцький, чи як там його.

- Ось тобі й козак! А ми думали...

- Що «думали»? Старшина - той самісінький дідич, щоб їм усім луснути. Поживи з моє - сам побачиш.

Запанувала мовчанка. Стало чути цвіркунів у степу. Беззвучною тінню промайнула сова і пронизливо нявкнула, зникаючи в темряві.

- А давно ви тут? - урвав мовчання пахолок Потоцького.

- Та вже третій місяць. Взимку в Києві були. Дуби та ком'яги вантажили. Там і заприятелювали, - хитнув Тимко в Максимів бік.

- Так ви з міщан... - розчаровано промовив пахолок Острозького. - А ми думали...

Хлопці - розреготалися.

- Хіба ж по містах мало голоти вештається? Заробляєш, як можна. Півроку так бідували.

- Ну а раніш? - з притамованим. недовір'ям допитувалися втікачі.

- Та селяни ж ми. Тільки я був монастирський, а він у челядниках у радця (52).

- Е, так воно все краще. Монахи сито живуть. Гладкі.

І знов блиснули в темряві білі зуби Тимка.

- Тю, дурні! Та невже ж ви гадаєте, що я чернець? Не сидів би я з тобою в цій клятій клуні та не робив би на старого глитая. Хлопом я був монастирським. Розумієш? І мене ганяли на панщину, і канчуками били, і різних данин вимагали, як у першого-ліпшогu дідича. Навіть ще й гірше, бо голову молитвами та святощами дурили, щоб і на думку не спало піти шукати волі. А потім забрали мене ченці до Стрятина, до друкарні. Вивчили мене, письменним зробили, і почав я в тій друкарні працювати, аж поки вмер старий владика Балабан та склали його друкарню в скрині. Тоді знов погнали на панщину.

- Он як... А мені здавалося...

Але Максим підвів голову і урвав утікача:

- Спитай його краще, як він із монастиря втік. Цікава історія. Мабуть, не чули такої.

- Пізно вже, хлопці. Час спати.

- Та ви коротенько.

- Ну, добре. Коли помер старий владика Балабан, опинився я в маленькому монастирі під Львовом. Пиячив наш отець архімандрит з панотцями, роздаровував селян і монастирське майно родичам та коханкам. Ну, звісно, прийшов час, коли не вистачило ані грошей, ані майна на таке сите та ласе життя. Почали вони сушити собі голови, як і монастир підтримувати і собі ні в чому не відмовляти, бо не звикли ж вони постити.

Почали тоді святі отці наполягати на хлопів, подвоювати панщину та данини, а ще більше дбати про наші грішні душі. Вимагали, щоб ми не пропускали жодної відправи. А не підеш до церкви - буде тобі таке; що краще світла не бачити: і дров у спокуту привези повну хуру, і паркан полагодь, і іншу роботу зроби, ще й п'ятдесят разів оченаша прочитай і навколішки три години постій, щоб їм луснути.

Жив я на селі під монастирською брамою. І кохалися ми з Христею, ковалевою дочкою. Сидимо вночі якось навесні біля хати... Яблуні квітнуть, соловейко тьохкає. А ніч темна, хмарна. Аж ось, бачу, хтось пробирається попід тинами. Наче злодій. Злякалася Христя, кинулася до хати, а я - в бур'яни. Придивляюся, аж це чернець з якоюсь черницею несуть щось тихенько та обережненько. Я - за ними. Вони до колодязя, поклали щось у цебер та опускають журавель. Потім витягли цебер, воду вилляли та й пішли. Та так тихенько, крадькома.

Я до хлопців.

«Так, мовляв, і так. Заховали вони щось у криницю». Хлопці й зацікавилися.

«А нумо подивімося!».

Спустили цебер раз - нічого. Спустили вдруге. За дев'ятим разом захопили щось, витягли, а в цебрі ікона та якась лядунка. Розкрили ми її, - то шовкова хустка, де вигаптувано, що цю ікону дарує нашому монастиреві сама божа матір за святе життя наших ченців і що вона зцілятиме всіх хворих, що з вірою та чистим серцем наближатимуться до неї.

Ми мало не луснули з реготу.

«Ах ви, ледарі, пройдисвіти! Ще й святих удаєте. Ну, заждіть».

Заховали ми ікону з лядункою і пішли спати. А на ранок свято. Микола весняний. Пішли до церкви... Поспішаємо, щоб не спізнитися, бо довелося б два гроші «на будування нової церкви» платити. Народу сила. Всі околишні села тут. Стоїмо. Аж ось виходить сам отець архімандрит, такий нібито схвильований та зворушений, аж очі собі витирає хусточкою.

«Чада мої, паства моя вірна, - каже, - зараз отець Мефодій розповів, що сьогодні вночі з'явилася до нього пречиста богородиця і сказала: «Благословення моє на вашій святій оселі. Шукайте в колодязі край села. Дам я вам ознаку своєї милості, і хай буде це місце святе місцем молитви». Підемо, чада мої вірні, до колодязя, як наказала нам матір пречиста».

Баби, звісно, заплакали, заойкали. І звідки в них ті сльози беруться... Узяли корогви, ікони. Рушили. А я з товаришами - анічичирк. Перезираємось та посміхаємось у вуса. Ось і колодязь. Почали ченці молебень правити, потім колодязь святити. Спустили цебер.

Раз. Два. Три. Нема ікони. Почали вони перешіптуватися, зазирати до колодязя. Плечима знизують. Знов спустили цебер. Витягають саму воду. Почали нею кропити прочан. А вони, як, вівці, пруть з усіх боків до криниці. Тут я і підморгнув товаришам, проштовхався наперед та й кажу голосно, щоб усім чути було:

«Благослови, отче святий, сказати, що й мені пречиста свою волю днесь уночі об'явила».

Перезирнулися ченці, а народ аж пре на мене з усіх боків. Старі бабусі-святенниці вже й плачуть. Стою я собі смирненько, очі догори, ніби сам святий. Руки склав на грудях, як перед причастям. От як на іконах малюють.

Подивився на мене архімандрит та й каже:

«Кажи, чадо моє вірне, бо велика днесь милость виявилася до нашої оселі. І хай усі слухають слово твоє, бо й колись устами бідних галілейських рибалок промовляв Господь людству».

Я й почав. Усе виказав: і як ченця з черничкою помітив, і як вони ікону в криницю вкинули, і як ми її витягли. А товариші і ту ікону показують з лядункою і додають: «І написано ось тут на іконі, що її в Лаврі Печерській намальовано торік».

А якась жінка як заверещить: «Матінко, та це ж сестра Агата гаптувала».

Що тут сталося. Кинулися на нас ченці.

«Анафема, - кричать. - Не слухайте, чада наші вірні, бо це католики, це папежники кляті його підкупили дурити вам голови».

Вхопили вони мене, намагаються рот мені зав'язати. Вони - за мене, товариші - за ченців, а натовп з переляку - врозтіч. Зв'язали вони мене, кинули додолу. Пручаюся я, а вони волають:

«Дивіться, добрі люди, як його чорти корчать». Замкнули мене до льодовні. Тільки помітили кляті, з ким я був, і того ж дня, коли один з моїх товаришів проходив повз нову церкву; що стояла ще в риштуванні, впала йому на голову цеглина. Так він і помер, не ойкнувши; а другий поїв каші та за чверть години й сконав. Отруїли, кляті, та потім і кажуть, що бог скарав богохульників. А мене, як біснуватого, до клітки потім засадили, не знаючи, яку мені кару вигадати, та спасибі Христі: вкинула вона мені до клітки рискаля, підкопав я вночі стінку та й yтік.

- Здорово! - аж зітхнули здивовані хлопці. - Ну й Тимко. Справжній характерник.

Тимко задоволено блиснув у темряві зубами і почав кресати вогонь. - Не кури, - спокійно стримав його Максим. - Сіно підпалиш.

- А тобі шкода? Чи ти тут вікувати надумав? - насмішкувато кинув Тимко, але кресало сховав.

Максим не відповів. Задумливо дивився він на зорі і, нарешті, позіхнув. - Треба спати, - сказав він і почав умощуватись на сіні.

- Тільки на Січі й добре жити, - зітхнув лягаючи один із сиверян. - Перепочинемо день - і далі.

- Гадаєш що на Січі всі брати? - спитав із темряви чийсь голос.

- Ой, хто тут? - схопилися парубки.

- Я, - виступив мовчазний джура Сагайдачного. - Слухаю я вас, хлопці, і бачу, що на Січі, справді, трохи вільніше, але не такий вже там мед, як вам здається: крутить нами старшина, як ляльками. Їм аби користь мати. Працюють нетяги - рибачать, полюють, човни будують, здобувають хліб козацький, а старшини набивають грошима кишені, крамарюють із тими ж турками, татарами та з польським панством, маєтки купують і стають, нарешті, такими ж панами, як перший-ліпший магнат.

- Тю. Теж сказав новину, - зареготав Терешко, який весь час лежав мовчки, прислухаючись до розмов. - Старшина навіть гірша від панів, бо від неї й снопа не сховаєш. Недурно є в литвинів прислів'я: «Краще двічі вклонитися чобіткам, ніж один раз личакам». Добре це сказано, їй-бо. Бо ж старшина людині дихати не дасть. Ви тут балакали, мені й слова не давали вкинути, а я вам ось що розкажу, - звернувся він до втікачів. - Я сам з Київщини, і не від пана втік, а від свого ж старшини. А в нас, на Київщині, вже скрізь фільварки та дідичі, як у Польщі чи то в Галичині. І скрізь панщина, данини, ганяють нас у підводи, продають, як худобину.

- Що ти?.. Бре!!! - скрикнули пахолки Бжеського.

- Як то брешу? На власній шкурі все витерпів. Воно, звісно, для годиться пишуть, ніби продають землю з живим і мертвим реманентом і всім, що на тій землі. Але ж кожному відомо, що живуть на землі люди. Чули за гетьмана Лободу? Так я в нього був, У січового батька, і ось цими самими руками йому на панщині робив: і орав, і угноював землю, і під ріллю ліси корчував, і плоти ганяв, і попіл палив, і до Німеччини бортища, збіжжя, ванчос (53) та клепку возив, аж поки терпець увірвався і... Ух, і засвітили ж ми йому .тоді, людожерові.

- А що? - зацікавився джура.

- Та був у нас товариш. Дмитром звали. Завзятий козарлюга. Повернулися ми якось з Галичини, поташ на продаж возили. А за день-два знов Лобода до нього: давай воли щось там везти. Він і обурився і не дав. Лобода скипів. Зв'язали Дмитра, привели на панський двір - та канчуками Зціпив зуби Дмитро - і ані звуку. Не знаю, як воно сталося, тільки все село кинулося помститися. А Дмитро, весь скривавлений, став нашим проводирем. Лобода втік. Підпалили ми фільварок, ущент зруйнували - і на Січ. Розповів Дмитро голоті, як воно було, і коли потім приїхав Лобода на Низ, голота мало його на шматки не роздерла. Тоді Сагайдака й посадили гетьманувати.

- Як же ти тут опинився? - з легким недовір'ям спитав джура.

- Як? На пожежі впав та нoгy собі зламав. Два місяці в лісі переховувався. Стара мати їсти носила, а потім, на зиму, до Києва пішов. Почав шевцювати. Три роки учнем та рік у підмайстрах...

- Як же того Дмитра звуть? Де він тепер? - допитувався джура.

- Та в нас його Ковтуненком звали, а чути було, ніби на Січі він Барабашем став.

- Барабашем? Та чого ж ти одразу не сказав? Оце людина! Оце такий, що шию зверне тому, хто проти голоти піде. Всі ми за ним стоїмо, - захоплено заговорив джура.

Сагайдачний, певно, не пізнав би тепер свого мовчазного супутника. Очі йому блищали в пітьмі, білою низкою світилися зуби.

- От коли б нам такого гетьмана. Показав би він оцим Повчанським та Лободам. Мокро було б, - палко казав він.

Хлопці щільно оточили джуру. А він ніби прокинувся і весь зайнявся якимось огнем...

- А як вони з нашим Сагайдачним іноді заведуться. Просто, як два бугаї. Ух, колись буде ще бійка. Бо ж Барабаш не подарує нікому оцих, старшинських вибриків. Хлопці зраділи. В першу мить вони зовсім збентежилися. Їм здавалося, що джура перекаже гетьманові всі їх розмови, але живе гаряче слово переконало й заспокоїло їх.

- А хіба Сагайдак така ж птиця? Чому ж про нього кобзарі співають таких чудових пісень? - спитав Тимко.

- Співають. Нема де правди діти: в поході він хороший ватажок. І підготує все як слід, і харч хорошу, і військовий припас здобуде. Ну, і в бою ніколи не розгубиться: другий ще потилицю чухає, а він уже запобіг лихові і побив ворога. Тому ніколи його ще не били ані турки, ані московити, ані татари. Але після походу... Лисячий він хвіст, а не людина. Сам за старшину тягне, а про людське око з голотою приятелює. Сидить, горілкою частує, жартує, ніби й сам нетяга-голоштанець. Колись він, справді, в лахмітті ходив, а тепер більш із панами крутиться. Вчений він, собака, кожного вміє обдурити. Торік ми мало його не скинули: хотіли, щоб Барабаш гетьманував, та пронюхала старшина, всіх понапувала горілкою, і знов посадили того ж Сагайдака.

Утікачі зацікавилися, почали розпитувати про Січ, але Тимко обурився:

- Слухайте, панове, про це й уранці можна поговорити. Час спати. Завтра ж косовиця. Хлопці замовкли і за кілька хвилин міцно засопли на різні голоси.
Заводилось на світ, коли прокинувся Повчанський будити хлопців. Швидко минула тригодинна червнева ніч, і заспані парубки щулилися від світанкового холоду, вмиваючись біля криниці.

- Ач товстопузий. Хоч би раз проспав, дав людям відпочити, - бурчали вони, коли Повчанський відійшов.

- Такий проспить. Швидше сонце проспить, ніж він... блощиця клята, - відгукнувся Тимко, хлюпаючи холодною водою, - правда, Меметко?

Татари щойно вийшли з другої клуні, де вони завжди спали. Меметко закінчив ранкову молитву, востаннє вклонився рожевому сходові, де за горами і степами десь височіли мінарети Мекки (54), побожно загорнув свій старенький намазлик (55) і відповів не одразу.

- Ото, чортова татарва, - спересердя сплюнув Тимко. - Та хіба ж наші попи та ченці того не наказують? У них у всіх одна приказка: терпи, мовчи, гни спину, а на тому світі буде тобі нагорода. І чорт же його зна, чи є ще він, той світ?

Тимко непоквапливо випростався, витер червоне від холоду обличчя і звернувся до товаришів:

- Не знаю, як ви, панове, а я тут не залишусь. Чорт забирай оцей хутір. Їдьмо, хлопці, разом. Га, Максиме?

Парубкові слова захопили Максима зненацька. Він розгубився, зашарівся і безпорадно кліпав очима. Всі на хуторі знали, що він до нестями закохався в Ганну, хрещену дочку Повчанської. Ганна була сирітка й жила в них напівродичкою, напівслужницею. Разом із товаришем утік Максим від пана, мріючи дістатися до Січі, але так і застряв на хуторі. І товаришеві слова були сіллю на його рану. Він не знав, що відповісти, а головне - що діяти.

Хлопці зареготали.

- Облиште його, панове. Пропав козак ні за цапову душу. Причарували його Ганнині очі.

- Ну, добре, - згодився Тимко, - обкрутимо тебе після Петра. Де моє не пропадало: залишуся ще трохи. Мо, знайдуться інші попутники.

- Хлопці, хлопці, не баріться. - гукнув Повчанський з ганку. - Що ви там поснули, чи що?

- А щоб тебе грім убив, людожере клятий! - вилаявся Терешко і бадьоро рушив до хати.

І раптом спинився:

- Ось що, хлопці. Хай він віддасть нам наші сорочки. Годі нам світити голими грудьми, як бурлакам. Соромно перед дівчатами.

- А де ж вони? - здивувалися пахолки Бжеського. - Та в нього ж, у коморі. Боїться, падлюка, щоб ми не втекли, тому й ховає.

- Та нащо ж ви їх йому віддали?

- Чорт його зна, як воно сталося. Здуру... Тепер і не витягнеш...

Перемовляючись і підтягуючи очкури, наблизилися хлопці до ганку, де стояв Повчанський із Сагайдачним. Пахолки Бжеського трималися осторонь.

- Швидше, хлопці, швидше. Не спіть, - квапив старий. - Снідайте та беріть коси.

- Зараз, батьку. Тільки дай нам разом із косами наші сорочки, бо від комашні життя не стало.

- Не стільки косиш, скільки плечі чухаєш, - підхопив і Максим, ніби відчуваючи провину перед товаришами.

Кров ударила Повчанському до голови, але, помітивши пахолків Бжеського, він стримався.

- Та на що ж вам, хлопці, сорочки? - удавано здивувався він.

- Які з вас будуть козаки, коли вас комашня лякає? Посоромтеся хоч пана, гетьмана... Воно й краще влітку без сорочки. І вітер тебе обдуває і сонечко припікає... Лікує воно кожну хворобу - і ломець, і сухоти. А вам - сорочки.

Пахолки Бжеського перезирнулися, і ледве помітна усмішка ковзнула по їх устах.

- Як собі бажаєш, батьку. Давай сорочки, бо й косити не підемо. Життя не стало від комашні. Bсi попухли, - рішуче відрізав Тимко.

І Максим підтакнув.

- Нащо тоді й сорочки, щоб вони гнили в хазяйській коморі...

- Та комарі й крізь сорочку кусатимуть, - знизав плечима Повчанський. - Але ж які ви стали без сорочок здорові та кремезні. Справжні дуби. Та й дівчатам видніш, що хлопці ви як слід, здорові та чисті. Нащо вам свою красу ховати? Це в кого парші або ще якась вада, тому, справді, без сорочки не можна, а вам...

- Як знаєш, батьку, не даси сорочок - не вийдемо на косовицю, - разом загомоніли парубки. - Ми їх заробили - нам їх і носити.

- Ось і маєте, - Повчанський зиркнув на пахолків та роздратовано сплеснув у долоні. - Здуріли ви, хлопці, чи що?.. Лежать ваші сорочки цілісінькі й новісінькі в скрині, а вам аби їх швидше забруднити та подерти. Встигнете просмердіти їх потом та вошами обсипати, а в свято не буде в чому до церкви піти. Бачу я, що кортить вам їх пропити, дурні ви нещасні. Нема кому вас напутити як слід.

- Це вже не твій клопіт. Проп'ємо - тобі ж корисніше.

- Оце так, - зареготав Терешко. - Бо твоя ж горілка в шинку.

- Що-а? Ах ви ж, сучі сини! Та як у вас язик повернувся? - прорвало Повчанського; але, згадавши за пахолків Бжеського, він знов стримався і, удавано посміхаючись, звернувся до Сагайдачного: - Ось і бажай людям добра... Були в мене хлопці торік. Геть усе чисто попропивали... Ховаєш їх дрантя, пильнуєш, а вони ось що вигадали. І як не соромно так ображати стару людину... На покрову знов посправляю їм сорочки. Зібрали б цілий посаг, як дівчата, вони - аби тільки пиячити...

Знехотя, з удавано добротливим буркотінням рушив Повчанський до комори, і до Сагайдачного долітали його докірливі зітхання:

- Ну й молодь тепер пішла... Їй аби тільки причепуритися або напитися. І на думку не спаде, що від того самі збитки... Сорочки річ тендітна: там подереться, там протреться - і нема її... Подивіться хоча б на татар: і працюють як слід, і не пиячать, і з усього задоволені. А речі свої як зберігають. Аж трусяться над кожною ганчіркою.