Сімферополь. Видавництво

208 Аджем-оглани - хлопчики, взяті в батьків і призначені в яничари. Їх виховували в султанському сералі далеко від батьків і батьківщини.

209 Татарська пісня, записана на початку ХІХ сторіччя.

210 Райя - селяни.

211 Бакшиш - хабар.

212 Гяури - невірні. Так мусульмани називають християн і всіх людей іншої віри.

213 Блискучий Поріг - султанський палац. Ця назва старовинна: за кочової доби хани і султани не мали будованих палаців, і їх намети відрізнялися від інших тільки оздобами і, головне, високим і блискучим порогом. Згодом все змінилося, але назва залишилася, втративши свій первісний зміст.

214 Адат - святий закон і звичай правовірних.

215 Шаріат - релігійна система мусульманського права.

216 Князь Курбський - московський боярин, що переїхав з Московщини до Литви і Польщі за царювання Івана ІV Грозного, який переслідував боярство.

217 Бояри Глинські теж «від’їхали» від московського царя до Польщі за короля Сигізмунда-Августа.

218 Сюбхе - нанизані на нитку кульки з перламутру, або корала, або навіть дерев'яні. Сюбхе носили на пальцях або обмотували навколо руки. 3 одного боку, бавилися, крутячи їх проміж пальцями під час розмови, з другого боку (особливо за старих часів), ними користувалися, щоб щось підрахувати, як на рахівниці.

219 Око - міpa, яка дорівнює трьом фунтам (1200 грамів).

220 Гахам - караїмський рабин і голова громади.

221 Амфора (старогрецьк.) - глиняна ваза з двома ручками.

222 Гуляміє - гроші, що належать яничарам як платня за збирання податків.

223 Німі - султанські вартові біля зали Ливану, тобто засідань султанського суду і ради. Їм вирізували язики, щоб вони були позбавлені змоги розказувати державні таємниці.

224 Візир - перший урядовець держави, носій султанської особистої печатки.

225 Казнадар - касир.

226 Такіє - дервішський монастир, а також монастир, якому підлягали цехові ремісники.

227 Шере - тканина з крученої нитки, надзвичайно тонка і прозора, як серпанок.

228 Фелах - єгипетський селянин.

229 Медресе - вища мусульманська школа.

230 Для того, щоб розлучитися з жінкою, досить чоловікові сказати: «Ти вільна», щоб мусульманський шлюб вважався анульованим. Таким чином, Нур'ялі повернув волю Горпині.

231 Ак-Кермен - біла фортеця - місто в Бессарабії, тепер Акерман.

232 Спагі - турецькі солдати.

233 Кара-татари - чорні татари, тобто селяни.

234 Сеймени - ханські (татарські) стрільці.

235 Содом та Гоморра - два староєврейські міста, які, за біблійною легендою, за гріхи своїх мешканців провалилися крізь землю, і на місці їх існування утворилося так зване Мертве море. Очевидячки, це перекручений спогад про вулканічний вибух в тлумаченні староєврейських священиків.

236 Капи-кулу - особиста ханська гвардія, військо, яке своїм устроєм відповідає турецьким яничарам.
ЗІНАЇДА ТУЛУБ
ЛЮДОЛОВИ
ІСТОРИЧНИЙ РОМАН
ТОМ 2
---------------------------------------------------------

(C)Сімферополь. Видавництво «Таврія». 1980

(С)Художник В.І.Лопата

OCR & spellcheck by Alexei Pushechnikov

---------------------------------------------------------
КОЗАКИ В МОРІ!!!
Вітер дме з південного сходу. Набрякають прісні води лиману, ідуть назад, забивають гирло Дністрове. Женуть їх важкі зелені кучугури хвиль, пахтять йодом і сіллю і палають на сонці вогняними лезами.

В тихій бухточці біля Хаджі-Дере (1) стоять дві турецькі фелюки. Одна з них, легка й чорна, гойдається на якорі, чекаючи на вантаж. Щогла її креслить на небі широкі примхливі риси, а друга підтяглася до берега і наче вросла в золотаві піски. Дві довгі дошки перекинуто з борта на берег. Бігають ними засмаглі, голі по пояс турки і спритно підтримують на спині лантухи ячменю та пшениці. Дошки гнуться, пружиняться під їх ногами, але фелюка стоїть нерухомо, наче вирізьблена на тлі грезетового лиману.

На березі палає багаття. Рідким склом тремтить над ним повітря, звивається синій димок. Розсипається вугілля червоними кубиками - у тон ганчіркам на головах вантажників.

А по той бік затоки мліють в південному блиску білі саклі Ак-Кермена (2) і важкі зубчасті вежі фортеці.

Робота йде весело, ладно. Один за одним під'їжджають до фелюки селянські вози. Підводчики розв'язують просмолені полотнини або волячі шкури, розкривають вантаж - і знов бігають пругкими східцями бронзово шкірі османи і, скинувши на дно важкі лантухи збіжжя, повертаються на берег.

Присадкуватий купець-вірменин пильно стежить за вантажниками, удаючи, ніби бавиться кораловим сюбхе (3) на руці, але кожен раз, коли падає лантух у фелюку, відраховує він одну кісточку, наче монах - покладений поклон, і, дійшовши до вузлика, знов починає рахувати і часом кидає у сонячний блиск уривчасте горлове слово.

Сонце палить немилосердно, розстилає через лиман широку смугу іскор. Частіше витирають турки спітнілі обличчя. Темнішають на скронях червоні маки-ганчірки, а ніздрі жадібніше ловлять запах коржів, випечених у золі, і масні випари казана, де клекотить якесь сите вариво.

І ніхто не помічає, як залітає у лиман швидкоходий турецький сандал (4). Кривавим пасмом тріпотить на фок-щоглі червоний прапор - сигнал тривоги. Вітер туго напинає білі вітрила і мчить його просто на Хаджі-Дере, неначе жене його над хвилями невидима сила.

Домчавши до бухточки, сандал круто звернув і промчав вздовж берега; засмаглий моряк спритно видерся на щоглу і крикнув у рупор:

- Рятуйтеся! Козаки в морі!!!

Вантажники завмерли, хто як стояв або йшов, а купець зблід, схопився за серце і крикнув несамовито і лунко:

- Де вони?! Який взяли курс?

- Минулої ночі проскочили біля Кизи-Кермена! (5) Курс невідомий! - ревнув рупор з сандала.

Спінивши зибінь, сандал накреслив широке півколо і помчав до Ак-Кермена з червоним прапором на щоглі, наче пасмом вогню. Вантажники як збожеволіли. Де подівся лад їх роботи! Одні поквапливо вдиралися на фелюку, другі рвали з моря якірний ланцюг і розв’язували підтягнені до щогли паруси або кидали у море лантухи збіжжя. А блідий, тремтячий купець кидався проміж них і верещав пронизливо й безладно:

- Стійте! Стійте, кажу! Йолопи! Ішаки!

Дехто з вантажників кинувся вплав до порожньої фелюки, і вона ще легше й прим'хливіше затанцювала на хвилях, наче осідланий кінь, що побачив хазяїна.

Це було так несподівано, що валкові не встигли озирнутися. Вони не зрозуміли, що крикнув з сандала сигнальник, та коли перший лантух шубовснув у воду - вмить второпали, в чому річ.

- Стій! Стій! - вчепився в купця валковий шафар (6). - А, гроші?!

Але купець не слухав, видирався з його рук і репетував не своїм голосом:

- Не смійте! Хто вам дозволив!.. Я вас батогами!.. Стійте, шайтани! (7).

- Давай гроші, товстопузий! Тікати надумав? А пан нам за тебе шкуру здере. Держи його, Мусію! Давай гроші, кажу, бо кинемо, як собаку, в лиман.

- За що платити? На нас козак у похід пішов... Ой, та вони знов!.. Стійте, шайтани! Стійте! А порожня фелюка вже підіймала вітрила, і намулистий якір виносив з води кучеряві пасма морськоі трави.

- Не даси? Ну, так і ми тебе не відпустимо! - труснув вірменина валковий і потягнув його по хиткій дошці на берег.

Посполиті оточили його з лайкою і загрозами. Турки видирали східці з-під ніг, кричали щось горловими голосами. А перша фелюка вже мчала до Царгородського гирла і низько схиляла до хвиль налляте вітром крило.

Засмаглі руки чіплялися за снасті, шпурляли за борт лантухи. У повітрі стояла різномовна лайка, безладні уривчасті вигуки. Блідий і тремтячий купець виривався з шафарових рук. Він бачив, як мчить у море порожня фелюка, як шпурляють у воду пшеницю, але платити не хотів. Він щось кричав безладно і верескливо, вирячивши банькуваті очі з червоними жилками, але валковий трусив його все міцніше, а турки, замість рятувати хазяїна, гнали з фелюки селян і підіймали вітрила.

- На! Бери гроші! Пускай мене! - з розпачем крикнув купець і, витягнувши гаманця, кинув його через голови на обмілину.

- Оце краще, - випустив його валковий. - Оце інша річ.

І в ту ж мить шубовснув у воду: турки спритно видерли у нього дошки з-під ніг і, виштовхнувши останніх валкових за борт, налягли на стерно. Купець ледве втримався, вчепившись за борт. Напнулися лебединими грудьми вітрила, задзвенів ланцюг від якоря. Посполиті кинулися до гаманця, розв'язали його. Він був набитий турецькими та татарськими мідяками.

- Ах, ти шахраю! Ах, падлюко! - завищав валковий. - Ну, зачекай!

І кинувся до моря. Але фелюка вже мчала до південного гирла і залишала у хвилях глибокий, пінявий слід.

- Та тут і за піввоза не стане! - сплеснув у долоні старий селянин, перелічивши троші.

- Ото ж воно і є... А ми йому дев'ять возів відвантажили.

- Не дев'ять, а цілих тринадцять.

- Ох, матінко! - схопився за голову старий. - І чого, ти його випустив?! - накинувся він на валкового. - Тримав би за комір, поки не перелічили б.

Той розгублено кліпав очима.

- Та хто ж його, падлюку, знав... І в думках не було, що обдурить. Людина багатюща: он які фелюки! І де він стільки міді назбирав? Наче старець.

- От біда! - зітхнув старий. - А перед паном не він, а ми вийдемо винні.

- Це вже як водиться. Яке б лихо не скоїлося - хлоп завжди, винний.

Замовкли валкові. Кожен уявив собі рідну Брацлавщину, хутір пана Горленка, який повільно, але твердо обертав їх на холопів. По кілька разів на рік одривав він їх від дому, від ланів та родин і гнав «у підводи» або до Ак-Кермена, або до Гданська, або до Ярослава з відгодованими за зиму волами. І привозили Горленкові заморські товари: постави каразії і термолами, сап'ян, взуття, шовки, сідла і зброю, виноградне вино, коринку та різні прянощі сходу. І з жахом бачили, як підупадає їх господарство, розвалюються хати, як гинуть в дорозі воли, ламаються вози, а лани стоять неорані, зсиротілі, без хазяйського ока... Жадібно і в'їдливо перераховував привезене Горленко, перевіряв кожну дрібницю і лаявся, і штрафував за вигадану розтрату того, що пильнували вони, як власне око, недоїдаючи і недосипаючи у дорозі.

Довго мовчали посполиті, дивлячись на фелюку, що танула в далечині, і не бачили ані сліпучих іскор на зибіні, ані опалових хмаринок над узмор'ям.

За один рік перетворилася вона з хазяйновитої матері і господині на випещену і примхливу пані, наче гусениця на метелика. Чепурна, як малюнок, вона пурхала по балах і бенкетах, полюваннях та маскарадах і вимагала від чоловіка все нових і нових убрань.

Проте пан Горленко помітно подався за рік: він якось обважнів, обрезк. Під очима з'явилися передчасні зморшки і торбинки, скроні посіріли від сивини. Та й очі дивилися якось інакше. Гризуча турбота і напружена нашорошеність відчувалися в його погляді. Глибока зморшка лягла йому проміж бровами, і недарма хитали старі пані головами:

- Як він постарішав!..

Та й не дивно: день і ніч гриз його борг лихвареві. Горленко охоче віддав би десять років життя, щоб викреслити з минулого ту кляту ніч, коли програв він італійському графові сто шістдесят червінців, а потім, рятуючи шляхетську честь, заліз у павутиння Доліви-Ясенського. Хитрий лихвар навмисне не затягував зашморгу, поки борг не потроївся. Він переписував позикові листи, нараховував проценти на проценти, виснажував його довгою, безпорадною боротьбою, наче рибалка, що водить на вудці велику рибину.

- Хай трошки поплаває. Знесилиться - сам піде до рук, - приказував старий з обличчям мертвяка і гострими щурячими очима.

День і ніч думав Горленко, де знайти грошей, але не так було воно легко на службі у Потоцького. Напад Ширинського бея спустошив Брацлавщину. Правда, хутір його зберігся - певно, тому, що навколо нього були ліси, а татари не люблять заглиблюватися в їх дрімучі нетрі. І все ж таки татарський напад боляче вдарив Горленка по кишені. Вилюдніло воєводство. Від сіл та хуторів залишилися самі згарища, де осідали нові втікачі, але селяни почули під ногами грунт. Спробував Горленко заговорити про зайву толоку. Замість відповіді, троє кращих робітників «викотилися» з родинами до Струся, а інші навіть і не з'явилися.

- Хай почекає, - посміювалися вони. - Почекає та й замовкне, бо ми тепер, як бобри, у ціні: кожен пан запрошує до себе «на слободи» (8).

- Ще й обіцяє замість п'ятнадцяти двадцять років, а то й більше.

- І в кого «слободи» закінчуються, той їх відстрочує, наче вперше залюднює пустоші.

А молоді завзяті парубки вишкіряли білі зуби-горіхи, й іскри сміху горіли в їх зіницях:

- Покрутись, покрутись, . чортів перевертню: залили тобі сала за шкуру!

А Горленко мовчав, удавав, що не помічає насмішкуватих поглядів, і марно ламав собі голову, де здобути грошей. Кинувся він до Доліви-Ясенського і попросив дозволу частками сплачувати борг. Той вислухав його з холодною ввічливістю і, схиливши на плече лису голову, наче виліплену з жовтого воску, відповів:'

- Не можна, пане. Ніяк не можна. Вельможний пан ось-ось зажадає від мене звіту. Він уже натякав на це минулого тижня. І взагалі мушу попередити пана, що я востаннє переписую панові позикового листа. Як воно не сумно, але я буду змушений ужити проти пана рішучих заходів, а тому попереджаю пана чесно й шляхетно.

Горленко похолов. Ось вона, прірва! Як сновида, вийшов він від Доліви-Ясенського. Як сновида, сів на коня і помчав додому, і дорогою вирішив поговорити з дружиною, але все стало йому на перешкоді. Несподівано наїхали гості. Замість ділової розмови, довелося удавати безжурного і гостинного хазяїна, жартувати і розважати гостей. Пообідавши, гості зібралися додому, пані Єля почала їх затримувати і ніби навмисне не помічала розпачливих підморгувань чоловіка.

Горленкові впали руки. Скоряючись долі, пішов він наказати, щоб нагодували коней та хлопів, з якими, за звичаєм, приїжджали пани.

- Що чути за валку? .- спитав він машталіра.

- Нічого, пане, - зірвав той шапку.

- Коли побачиш, - доповіси, -: наказав Горленко і рушив додому.

Це була остання надія. Навіть якщо Єля згодиться продати своє перлове намисто, а Доліва-Ясенський залишить собі заставлену шубу і перстень з діамантом; всеце не вирівняє боргу. Тільки виторг за пшеницю врятує його.

В сотий раз підраховував Горленко, скільки треба, щоб доїхати до Хаджі-Дере і повернутися додому, навантаживши дві фелюки пшеницею. Так, валка мусила повернутися позавчора або ще й раніш.

- Пиячать, чорти. Радіють, що нема над ними хазяйського ока, - скреготів він зубами. - Але ж зачекайте: заплатите ви мені за вашу гульбу!

Зі злим обличчям ішов він додому, зі злим обличчям накинув теплий кунтуш і повів гостей до річки.

Сутеніло. Чорним мереживом застували сосни золоту запону заходу. Річка спала, перекинувши в свою кришталеву глибінь прибережні скелі. Пахтіло медом, димом, яблуками й осіннім листям. Горленко мовчки плигнув у човен і подав паніям руку. Вони вищали і удавано втрачали рівновагу, але Горленко не посміхнувся, не пожартував, не потиснув жодного пухкого ліктика.

- Здається, пан полковник не в доброму гуморі? - в'їдливо спитала стара пані Німцевичева, обвішана перлами і самоцвітами, як ікона. - Чи то пан полковник нерадий гостям?

- Дуже, дуже радий, шановна пані, - схаменувся полковник, - та не радий, що болять мені зуби і заважають насолоджуватися веселим товариством любих гостей.

Рік служби у почтах (9) Потоцького навчив його носити личину.
Тільки вранці, коли гості поїхали, а валка так і не з'явилася, настала рішуча хвилина.

Сідаючи в ридван, пані Німцевичева переказала Горленкам запрошення до Потоцького на бал в день його народження. Єля була захоплена, але ж треба було подбати про нове вбрання, а для цього випросити в чоловіка грошей. Справа була не з простих.

Пані Єля ночала здалека. Розповіла, що Потоцький пишається своїми козаками, пригадала, що Збаразький вважає Горленків полк за кращий полк всієї Брацлавщини. Горленко зацікавився, ніби забув свої турботи, і почав розпитувати дружину. Єля повторила сказане, обарвивши слова магнатів новими прикрасами, почала лащитися до чоловіка і, коли він зраділо пригорнув її до себе, заговорила про нову сукню.

Горленко мовчав. Сваритися з нею не в його планах. Треба скористатися з її доброго настрою і довести їй, що це неможливо і що замість нових витрат - треба якось стиснутися, скоротитися на всьому, і зокрема на вбраннях. Заговорив він м'яко і сумно, почав скаржитися на погані справи, на хлопське свавілля, на недорід. Єля обурилася. Почалася сварка, безладна і плутана. Замість доказів Єля почала докоряти дружині за скупість, за вигадані зради, за сотні дрібних мимовільних образ, про які Горленко і не думав.

- Хіба так ставляться до шляхетної пані? – говорила вона, кусаючи носову хусточку. - Тобі треба було побратися з хлопкою та й знущатися з неї.

- Але я не розумію, де ти кидаєш гроші! Недавно я дав тобі тридцять кіп литовських грошей. Де вони, нарешті, поділися?

- Ти вимагаєш від мене рахунків, як від своїх валкових! - фиркнула пані Єля. - Але зрозумій: я не можу показатися на балу в старій сукні. Шляхетні пані щоразу одягають нове. Це було б неввічливо до вельможного пана. Вже й так Агнеса Конецпольська кинула в мою адресу кілька гострих дотепів.

Горленко відчував, як обурення скипає йому в грудях і ось-ось прорветься, але, стримавшись, спокійно відповів:

- Добре говорити пані Агнесі, коли в її чоловіка кілька староств (10) та крулевщизн (11), та повні комори золота, а тобі час зрозуміти, що не з нашою кишенею тягтися за магнатами.

- Що ж, ти бажаєш, щоб я одягалася, як хлопка? Пан Казімір каже, що жінка, як самоцвіт, потребує оправи, і зокрема така цікава, як я. Навіть ця стара жаба Німцевичева ходить у перлах і бобрах, а я не допрошуся в тебе смарагдових кульчиків.

У Єлиному голосі бриніли сльози. Горленко і обурювався, і жалів її. Ну, зрозуміло, що молодій, цікавій жінці приємно морочити голови дженджикуватим панкам. Та й Горленковї це на руку. Але у всьому мусить бути міра. О, коли б не той клятий борг!.. І замість допомогти йому, Єля сама рубає гілку, на якій сидять вони обоє... Ні, краще вже сказати їй все, і хай вона допоможе йому.

Горленко витяг з шухляди якісь папери і сів поруч дружини.

- Послухай, Єлюсю, - взяв він її пальці і заговорив м'яко і чуйно. - Я такий роздратований, бо в мене є на те серйозна причина. І ти мусиш це відчути і зрозуміти.

- Тобі шкода, що мною милуються і залицяються до мене, - урвала Єля, і підборіддя її затремтіло. - Ти бажаєш замкнути мене, як старий салоп, посипати мене табакою і раз на рік витягати на світло, тому що гроші тобі дорожчі, - розплакалася вона, повіривши власній вигадці. - О, коли б Збаразький або хтось інший був моїм чоловіком!.. Я не була б така нещасна, як з тобою...

Єля ридала. Плечі її здригалися, і вона відштовхувала від себе Горленка.

«Чорт візьми ці баб'ячі примхи!», вилаявся в думках Горленко, а вголос заговорив ще ніжніше:

- Яка ж ти до мене несправедлива, Єлюсенько. Я так пишаюся твоїм успіхом, твоєю красою і смаком. Та невже ти не помічаєш, що щось гризе мені душу? Я не хотів тебе турбувати, я шкодував твою молодість і безжурність, але...

- Можна собі уявити! Йому заздрісно, що він не такий красунь і не такий випещений, як Потоцький, і що за ним не божеволіють жінки!

- Як тобі не соромно, Єлюсенько!.. Я хотів затаїти від тебе, що велике нещастя загрожує нам... Але якщо ти не довіряєш мені, так ось: прочитай.

Пані Єля вередливо відштовхнула папери. - І знати не хочу! Яке мені діло до якихось паперів. Все одно я на них не розуміюся.

- Он як? Не хочеш?! Ну, так знай: наші Хутірці - вже не наші. Щодня, щохвилини Доліва-Ясенський може з'явитися з возним (12) і забрати їх разом з твоїми ганчірками. Пізно думати про убори, коли й ті, що є, підуть на, сплату боргу!

Удавані сльози висохли, мов роса. Єля обернулася до чоловіка, розкривши великі налякані очі.

- Який борг? - розгублено перепитала вонa. - Адже ж ми не робили боргів, крім нового ридвана та меблів.

- Який борг?! - гнівно повторив Горленко, мимоволі перекрививши її інтонацію. - А такий, що за приємність вчащати до пишного панства мені довелося сплатити Фалієро сто сімдесят червінців та ще й стати розвагою і посміховищем всього панства. Грошей у мене не було. Щоб не бути збезчещеним, я позичив у Доліви-Ясенського, а він, павук, бере такий зиск, що проти нього брацлавські і краківські лихварі - справжні ягнята. Я намагався щось заощадити, думав виплутатися, а ти, як злий ворог, вибивала мені зброю з рук і кидала гроші на різні дурниці, - вигукнув Горленко, забувши свої миролюбні наміри.

Єля мовчала, налякана і приголомшена.

- Що три тижні переписував я позикові листи. Щоразу зростали проценти, і тепер я йому винний сімсот флоринів. Розумієш: сімсот! Та коли б не оці кляті ганчірки, - люто кинув він гаптований шарф, що потрапив йому під руку, - я б видерся з його павутиння. Але через тебе...

Вигук Горленка наче розбуркав пані Єлю. Вона зблідла, затремтіла від образи й обурення і схопилася з канапи.

- Як ти смієш мене обвинувачувати! - вискнула вона. - Хто програв гроші?! Ти чи я?! Хто зробив борг? Та всі мої сукні не варті чверті того, що ти кинув на вітер! І він ще насмілюється докоряти мені!.. Та хіба ж не ти сам мріяв про палаци?! І тепер я винна... Кину тебе! Піду і більше не повернуся! Годі! За три тижні рочки (13). Вдамся до суду по розлуку.

Горленко розгубився. Не вперше сварився він із дружиною, але тоді пані Єля плакала, удавала страдницю і обеззброювала його своєю жіночою безпорадністю, а тепер в її тоні бриніла сила, і міць, і справжня загроза.

- Та я тебе не обвинувачую. Я кажу, що коли зі мною скоїлося лихо, треба якось мені допомогти, підтримати.

Але Єля оскаженіла:

- А ти мені сказав, що в тебе лихо? - верещала вона. - Ти, наче злодій, ховався від мене! Тепер я розумію різні натяки... І ти ще насмілився мені докоряти!.. Іди вимагай від своїх хлопів нових данин та толок, а мене не займай! Опечешся!

Горленко кипів, але важким зусиллям волі стримався і заговорив сухо і ніби спокійно:

- 3 хлопів нема чого взяти. Ти знаєш, що після татарського нападу панство переманює їх один у одного. На хлопа полюють, як на рідкісну дичину. Невже б я став з ними панькатися!

- Продай ліси на попіл. Ти ж казав, як це корисно. - Так, але тому, хто має тисячі волоків, а не злиденний клаптик, як наші Хутірці. Я написав Убальдіні (14) до Кракова. Він навіть не відповів.

- Ну, то продай воли.

- Де? Ярмарки ж почнуться за місяць... Все я передумав, Єлю; і мед, і горілку можна продати, і став з коропами спустити, та на все треба час. А лихо обступило, як огонь. За тиждень - кінець. Годі думати і шукати собі порятунку.

Пані Єля знизала плечима. Перший переляк минав, і хоч десь глибоко народжувалася жалість до чоловіка - вона не виказувала її. Бажалося помститися, принизити, покатувати його. І, притамовуючи теплу хвилю ніжності, вона, спитала насмішкувато і гостро:

- Тоді навіщо нам говорити? Все'дно я тобі аж ні в чому не допоможу.

- Можеш допомогти, якщо забажаєш, - видушив Горленко, болісно здригнувшись від її тону.

- Он що! Яким-то чином?

Горленко помовчав з хвилину і раптом наважився:

- Продай своє перлове намисто. За нього дадуть двісті флоринів. Решту здобуду я: залишу Доліві-Ясенському шубу і діамантовий перстень. Кінець кінцем мусить повернутися й валка з лиману.

- Мої перли?! - лунко зареготала Єля. - Пробачте, шановний пане. Це - спогад небіжчиці-мами. Звичайно, для тебе нема нічого святого... Тобі нічого не шкода... Хай жінка скине останню сорочку...

- Єлю!..

- Що «Єлю»? Не дам я материних речей, щоб сплачувати твої грішки! Треба було спочатку подумати і не сідати за карти з порожньою кишенею.

- Але ж, Єлюсю... Слово честі... Врятуй наш хутір, і я куплю тобі аж два намиста.

- Звідки? Мабуть, вигравши у Фалієро?