Сімферополь. Видавництво

- Кіріє елейсон! (267).

Тьмяно вилискують золоті бджілки свічок. Люстри не запалюють: ще помітять знадвору світло і здіймуть тривогу. Адже ж пожежна варта нічого не знає. Хвилюється і Ісайя Копинський, і патріарх, і всі інші, що беруть участь у церемонії. А що, коли хтось бовкнув зайве і зараз залунають постріли, зірвуться двері з завіс і до церкви вдеруться драбанти, пошматують на учасниках церемонії їх убори і полинуть у всі кутки, розкидаючи свічники і аналої?!

Але тихо під вікнами. Церемонія закінчується у загадковій напівтемряві ще не розмальованої церкви. Згасають останні свічки, і ченці виходять через бокові двері, присвічуючи один одному недогарком.

Через тиждень також таємно відбувається висвячування Іова Борецького на Київського митрополита, а ще за тиждень - Мелетія Смотрицького на єпископа Полоцького. І лише тоді патріарх Теофан вдруге залишає Київ, на цей раз - остаточно і безповоротно. Вірний слову своєму, Петро Конашевич супроводить його з усім київським полком. Разом із патріархом їдуть і нововисвячені архієреї, сила шляхти і духовенства. Зупинившись у Терехтемирові, Теофан висвячує тут Єзекіїля Курцевича на єпископа Володимирського, а в Білій Церкві - Ісайю Борисковича - на Луцьку кафедру.

Справу закінчено. Ієрархію поновлено. Але перед нею стоїть не менш складне питання - добитися визнання з боку польського уряду. Про всяк випадок нововисвячені залишаються у Терехтемирові під захистом козацьких гармат і шабель, а патріарх рушає до турецьких кордонів.

Грала його улюблена онука, панна Теофілія. Світле як льон, волосся, розділене надвоє простим проділом, хвилясто огортало її білий лоб у дрібних кучерях. Дві тугих коси спадали майже до підлоги вздовж сукні з легкої блакитної вовни з довгими розрізаними від ліктя рукавами. Разом з віршами Кохановського привезли їй нові ноти, і, - сидячи на золоченому дзиглику, вона старанно розбирала нову пісеньку французького короля Людовіка ХІІІ в переробці для клавесина Генріха Гіза. Легкі, жартівливі арпеджіо (269) сипалися з-під вправних пальчиків і раптом змінилися мужнім, веселим співом басистих молодих голосів, начебто у високій готичній залі мисливського замка бенкетують рицарі, вихваляються забитими оленями та дикими козами і скороминущими перемогами над дівчатами у веселому, гучному і брудному Парижі, де легко дихати після урочисто-манірного Лувра і Фонтенбло (270), зв'язаного умовностями етикету і невидимою мережею двірських інтриг.

І знову пурхають арпеджіо, легкі, пустотливі, наче теплий вітрець, що грається кучериками на лобі клавесиністки. Панночка захоплена чудовою мелодією, сповненою грації і жартівливої гожості, а іноді ледве вловимого суму. Вона обертається до старого діда і мимоволі уриває мелодію; дід заснув у своєму кріслі, і нижня щелепа у нього відпала, як у мерця. Усмішка тане на губах Теофілії. Зникають милі ямочки на щоках, і несподіваний жах розкриває блакитні очі у темних оксамитових віях.

- Дідусю!.. Дідусю! - гучніше кличе вона, налякана несподіваною думкою.

І кидається до старого вельможі.

- Н-н-ну? - спросоння мимрить старий і, остаточно прокинувшись, бадьоро випростовується у кріслі. - Ну, що тобі? Грай собі, грай! Чудова музика!

- Та ти ж, дідусю, зовсім не слухав! Ти ж спав, дідусику, - сміється Теофілія, і ямочки на щоках її кокетливо відтіняють свіжість її принадного личка.

- Що-о?! Слухав, і навіть дуже уважно, - буркітливо знизує плечима старий і, щоб не заплутатися, хитро пропонує: - Зіграй з самого початку. Мені так сподобалося одне місце, - крутить він пальцями у повітрі.

Теофілія сідає до клавесина, але колихнулася портьєра, і з бренькотом срібних острог вигнувся в елегантному поклоні ротмістр Пржембецький:

- Його мосць вельможний пан Отвіновський просить негайного прийому.

Панна Теофілія рвучко обертається на своєму дзиглику, а Жолкевський здивовано напівпідводиться.

- Тобто, який пан Отвіновський? Пан ротмістр ковтнув зайвого, бо він снить або марить наяву.

- На жаль, вельможний пане, я не є примара і навіть не власний відбиток у магічному дзеркалі, - переступив поріг опасистий пан Отвіновський, почувши вигук коронного гетьмана.

Жолкевський розгублено ступнув назустріч гостеві.

- Але ж якими примха ми фортуни занесло пана до Бара? Я не йму віри власним очам і ушам!

- Зараз усе розповім! Панночко... Теофіліє!.. Завжди принадна, як пуп'янок троянди, - дзенькнув острогами гість і з спритністю старого залицяльника поцілував ручку панночки, схиленої у глибокому реверансі. - Зараз усе розповім, але хай дозволить мені вельможний пан гетьман хвилинку передихнути від цієї шаленої шестидобової безупинної подорожі. Я мчав день і ніч, і все крутиться у мене перед очима.

Відсапуючись, як морж, опускається він у крісло, спритно підсунуте паном Пржембецьким.

- Що трапилося? - тривожно перепитує Жолкевський і звертається до онуки: - Залиш нас, любонько. Пан ротмістр не відмовиться тебе розважити, мою бідолашечку.

Вона так сумує за своїми кузенами, що вчора поїхали до колегіуму, - пояснює гетьман, поки Теофілія збирає ноти і зникає у бокових дверях.

Отвіновський витяг шовкову хустку, витер шию, чоло, посивілі від куряви вуса і тільки тоді відповів:

- Втік! Ледве врятувався від цих варварів! І вирішив, прямуючи до Варшави, особисто попередити вельможного пана гетьмана, що фактично війна розпочата.

Жолкевський зблід і вп'явся пальцями у поручні крісла.

- Ну, так. Мене, мене, посла великої держави, не прийняли, наче челядника. Відмовили дати мені аудієнцію, у падишаха і навіть у великого візиря. Не дозволили в'їхати до міста. Я сидів десь на околиці... Стамбула... Вже який був брутальний до християнських послів померлий Синан-баша візир, але ж і він ніколи б не наважився на таке нахабство, як цей Гюзельдже, цей справжній дикун і фанатик, як усі ренегати. Він виходить з того безглуздого принципу, що нема влади на землі вищої від падишахової і що королі і принци всесвіту панують тільки з падишахової ласки.

- Та хай їм чорт, усім візирам, живим і мертвим. Кажіть, на бога, що далі? - нервово уриває Жолкевський.

- Я ж кажу, що мені не дали аудієнції і після ряду образ не тільки на мою особисту адресу, але і на адресу Речі Посполитої і його мосці найяснішого пана круля, мене вивезли, як якогось злочинця чи то вигнанця, за межі Царгорода в супроводі суль-баші (271). А фанатична юрба кидала в мене сухим кізяком, кавуновими лушпайками, тухлими яйцями та дохлими мишами. А коли британський посол, сер Джон Ейрі, спробував загладити враження від такої зустрічі, йому пояснили, що падишах помститься на Ляхистані за напади козаків на чорноморські береги і за наскоки магнатів на Молдавщину.

Отвіновський говорив швидко, захлинаючись, як, людина, якій дано кілька хвилин на розмову і яка мусить розповісти багато. Але Жолкевському здавалося, що гість розповідає надто повільно і надто багато уваги приділяє дрібницям.

- Ну? - квапить він. - А ще які висували причини? Тільки просто, одверто! Без прикрас і без недомовок.

- Просто? Одверто? - в'їдливо розреготався Отвіновський. - Ну, зрозуміло ж! Навіть те, що примусять викреслити у палацах нашого сюзерена і в під цукрованих реляціях сойму... Причини значно глибші: Потоцькі, Корецькі і Вишневецькі разом з Сагайдачним і січовою голотою - це тільки відмовки. Навіть Каффа з Сінопом і останній похід Якова Бородавки, хоч він і значно спустошив узбережжя східної Румелії і Добруджі (272). Найголовніше - це втручання нашого короля в угорські та чеські справи. Адже ж це дуже стосується справ Оттоманської держави. Краще сидів би наш пан круль у своїх нудних палацах, на зразок Ескуріала (273). Хіба ж ми готові тепер воювати?! Хіба ж ми можемо відбитися від Османа?! Фанатизм, самий фанатизм примушує нашого пана круля грати самим існуванням ойчизни. Він запевняв падишаха, ніби лісовчики свавільно вирушили проти стамбульського спільника і прибічника семиградського воєводи Бетлем-Габора і чехів. І що ж! Не встиг наш посол і мій попередник про це офіційно повідомити султана, як десь там було розтрощено загін лісовчиків і перехоплено власноручні листи пана круля до цісаря Фердінанда, де чорним по білому пишеться, що пан круль дуже радий надіслати йому допомогу і одночасно дозволяє вербування охочих людей до цісарського війська в межах Речі Посполитої. Ну, вельможному пану гетьману добре відомо, що Бетлем-Габор склав угоду з Стамбулом про те, що він приєднує до Туреччини всі завойовані землі, трохи округливши свої володіння, а за це дістане від падишаха титул угорського короля. Ці його намагання вже здійснені, і він нещодавно проголосив себе угорським королем. Отже, ясно, що поведінка пана круля - є крок явно ворожий Туреччині, і Бетлем-Габор має рацію, коли нацьковує падишаха на нашу нещасну ойчизну. І якщо мир з Московщиною вже розв'язав нам руки на сході, то й Туреччина теж розв'язала собі руки, закінчивши перську війну пактом у долині Серави. Отже, Осман зможе кинути проти нас всі свої сили, і під їх натиском загине Річ Посполита, як гинуть альпійські селища під сніжними лавинами.

Жолкевський мовчав, приголомшений новинами, мерзлякувато тулився до теплого крісла, хоч суха липнева теплінь линула у відчинені вікна разом з ароматом розквітлих флоксів і резеди. Глибока зморшка залягла у нього проміж брів, а губи кривилися злісною усмішкою.

- А як раділо наше панство, коли пан круль забрав лісовчиків з меж Краківського воєводства, тому що вони грабували староства та дідівщини, наче ворожу країну!..

Яка короткозорість! Яка обмеженість! Яка відсутність почуття державного інтересу! – обурено кидав він, поки Отвіновський пив пиво і витирав голову, наче вантажник, що скинув важкий і незручний тягар.

- І замість сидіти тихо, як миша, - вів далі Отвіновський, відсапавшись, - його мосць пан круль втручається у міжнародні інтриги і зав'язує перемови з Молдавським воєводою Граціані про відокремлення Молдавщини від Оттоманської держави і про приєднання її до Речі Посполитої. Ще й дозволяє різним авантюрникам, як Альтган, вербувати у Польщі військо і загони для Фердінанда і надсилає до чехів послів і наказує чехам підкоритися Фердінандові, хоч він чавить їх самолюбство і віддає німецькому панству і рицарству чеські замки і землі.

- Ну, щодо чехів, то воно не зовсім так. У Чехії повстало різне лотрівство на кшталт лісовчиків та козаків, - буркнув Жолкевський, - а хлопство скористалося з нагоди і палить панів. Ну, а як Осман? Що він зараз робить? Факти давайте, факти! - захвилювався старий, бачачи, що Отвіновський майже закуняв від перевтоми.

Отвіновський тріпнув головою.

- На жаль, знаю я небагато. Сер Джон Ейрі запевняв мене перед моїм від'їздом, що Іскандер-баша дістав наказ вирушити проти Граціані і скарати його за зраду. Але що міг я пронюхати, коли я щохвилини чекав ув'язнення в семивежному замку або навіть смертної кари? Взагалі ж кажуть, що в Османа настрій дуже войовничий, що мріє він про перемоги, славу і подвиги. А головне, він надзвичайно вороже ставиться до Речі Посполитої, завдяки політиці його мосць пана круля.

Жолкевський постукав пальцями по поручнях крісла, похитав головою і раптом підвівся.

- Я це передбачав торік. Я просив звільнити мене від гетьманування, дати мені спокій і відпочинок. Не відпустили. А тепер старий лев мусить захищати без зубів і пазурів своє кубло. Дали трохи грошей. Затвердили повітове військо, а на випадок наявної небезпеки дозволили скликати посполите рушення. Ну, що ж: замість торішніх восьмисот шабель у мене зараз п'ять тисяч із гаком. Є з чим зустріти півмільйонну султанську армію, - жовчно розреготався коронний гетьман.

- А козаки?

- Хай Грицьки землю орють та свині пасуть, а не воюють. Годі розплоджувати цих розбишак, - різко урвав його Жолкевський, і ясно-блакитні очі його спалахнули вигостреною крицею. - Підемо, пане, повечеряємо. Треба багато про що подумати.

Пір'ясті хмаринки жевріли у небі, перші ластівки вилітали з гнізд, коли над Баром пролунали військові сурми. Прокидалося двірське військо коронного гетьмана, здивоване непередбаченою тривогою. Знялася метушня, і, коли загони поснідали, полковники і ротмістри сповістили їх про виступ.

Станіслав Жолкевський просив Отвінського нікому не розповідати про царгородські події, але, поки вони розмовляли, пахолок Отвінського розпатякав у челядні, що Іскандер-баша вирушає проти Речі Посполитої, і на ранок двірські шляхтичі і челядь тільки й переказували один одному новину, і всі розуміли, що недурно виїжджає коронний гетьман у смугу розташування кварцяного війська.

Лаштування було не довге. Опівдні кіннота з піхотою вишикувалися на зеленому плаці проти гетьманського палацу, а довга валка військового припасу повільно вирушала вперед, наповнюючи повітря криками погоничів і рипінням коліс.

Тихо дзенькали рондами коні гусарів. Поруч розташувався оркестр. Яскраво вилискували на сонці мідні сурми, а темно-сиза громова хмара різко відтіняла їх з північного заходу. Всі чекали коронного гетьмана, а в палацовій капелі двірський капелан правив напутний молебень.

Два ридвани, запряжені шестериками сніжно-білих коней цугом - один для пана Отвіновського, що поспішав до Варшави, а другий для коронного гетьмана, - вже чекали біля ганку.

Вийшли всі разом. Коли гість попрощався з старою пані Жолкевськoю, коронний гетьман передав йому пакет, запечатаний великою гербовою печаткою, - для короля.

В цю мить ударили литаври і барабани. Заспівали мідні і срібні сурми, і з розмаяним пір'ям, плащами і прапорами вирушив полк блакитно-сірих гycарів.

Схиляло до землі стрункі й шелесткі тополі. Лопотіло злякано листя. Смерчем закрутилася курява на дорозі, а по череп'яному даху гетьманського палацу вже стрибали льодовою картеччю перші градинки.

- Дідусю, залишся! - з зойком кинулася до діда Теофілія. Але старий воїн вже сідав у напівтемну глибину ридвана і востаннє махнув їй рукою.

Широко розхитувалися злякані бурею дерева. Скляними цвяхами прибив дощ завихрену куряву. А потемнілі, і намоклі крупи коней рівно й ритмічно здригалися, струшуючи ремінну збрую у срібних бляшках.

Ридван коронного гетьмана перегнав валку і гусарський полк і мчав битим шляхом. Сива димка дощу заступала йому далечінь; Палало небо, і темно-сизі хмари розколювалися від блискавок.

З'явившись до коронного війська, Жолкевський сповістив універсалом шляхту Речі Посполитої про те, що обурення турків зростає і що з наказу Стамбула кримський хан вже вирушив у похід, щоб скарати вогнем і кров'ю Молдавщину і промкнутися у Покуття. Старий гeтьмaн попереджував про небезпеку, звертався до честі і до патріотизму магнатів і середньої шляхти і закликав її приєднатися до коронного війська, а згодом оголосив набір охочих людей до кварцяного війська і до нових козацьких полків під особистою своєю командою.

Але Варшава була глуха до голосу доброго розуму.

Король скликав нараду сенаторів і доповів їм про бажання Молдавського господаря Граціані приєднатися до Речі Посполитої. Сенатори були проти, бо це було б найзаконнішою причиною війни з Туреччиною. Вони не довіряли молдавським боярам і підкреслювали, що в Станіслава Жолкевського лише шість тисяч війська. Один тільки підканцлер Андрій Липський підтримував рисковану авантюру, як родич і приятель Граціані. Але, всупереч бажанню сенаторів, Зигмунд став на бік Липського і наказав коронному гетьманові вирушити у похід.

Каспар Граціані з свого боку засипав Жолкевського листами, запрошував його в межі Молдавщини і обіцяв приєднатися до кварцяного війська з значними загонами.

Граціані свідомо обдурював старого гетьмана. Армії в нього не було, хоч йому і пощастило розбити передовий загін Іскандер-баші. Жолкевський не дуже довіряв обіцянкам Граціані, але схилявся до своєї старої думки вести нападну війну, щоб у разі поразки не віддати на поталу ворогові південних воєводств.

Армія його потроху зростала. До нього приєдналося щось із дві тисячі охочих людей та стільки ж козаків та різного гулящого люду, що досить вправно володіє мечем. З'явився і дехто з панів з невеличкими загонами.

Проте Бородавка з січовиками не відгукнувся на заклик. Ніхто з голоти не думав проливати кров за панську владу, як і за цісаря Фердінанда. Січовики одверто не відмовлялися від походу, але вимагали, щоб їм сплатили всі гроші наперед, справили добру збрую, жупани і чоботи.

Петро Конашевич обмежився тим, що став заслоном від наскоків кримських татар і з невеликим загоном вирушив до Перекопа. І Жолкевський зрозумів, що на цей раз від нього не дочекатися значної допомоги.

Довго вагався коронний гетьман, не знав, що робити, але на початку вересня перейшов кордон. Вплинули на нього і жалісні скарги брацлавського і волинського панства, що тремтіло перед турецькою навалою, але не хотіло годувати свого власного війська.

Надії на Граціані розвіялися, як тільки польська армія спинилася у Молдавщині. Замість обіцяних двадцяти п'яти тисяч Граціані привів кілька сотень, а Бородавка зовсім не подав звісток.

Проте жереб було кинуто, і відступати оуло вже пізно. Станіслав Жолкевський отаборився на Цоцорському полі біля Ясс і сімнадцятого вересня мав першу сутичку з калгою Девлет-Гераєм. Татари були розтрощені. Польське військо підбадьорилося, тому що не знало кількості ворогів, але вже на ранок стало ясно, що Іскандер-баша має не менш як вісімдесят тисяч чоловік.

Настрій вмить підупав. Де поділися пишні промови про славу і перемогу! Бундючні хвалькуваті пани замовкли і розгубилися, а в присутності коронного гетьмана ніяково спускали очі. Один лише Станіслав Жолкевський, звиклий до військових небезпек і залізної витримки, не виказував свого настрою.

Минуло ще три дні у незначних сутичках. Граціані відчував свою рокованість, а його прибічники поширювали панічні чутки і тільки й думали про те, як врятувати свою шкуру. На четверту ніч значна частина загону Граціані втекла до Польщі разом із багатьма шляхтичами, а решта перекинулася до турецького табору.

Жолкевський простояв ще кілька день у цоцорських шанцях, але втрати зростали, люди мокли під дощем, відвологлий порох не спалахував, i гaрмaти замовкли. Допомoгa не підходила, та й не було звідки її чекати, і Жолкевський зрозумів, що треба пробиватися до кордону.

Двадцять дев'ятого вересня почався розпачливий відступ. Йшли табором, оточені і переслідувані ворогом. День і ніч турки наскакували на знесилене військо, не даючи тому ані поспати, ані перепочити. Шість днів і шість ночей тривав цей пекельний похід, і в ніч на шосте жовтня, за дві милі від кордону Речі Посполитої, коли залишалося останнє зусилля, військо відмовилося слухати накази коронного гетьмана.

Панські загони кинулися тікати, магнати та регіментарії здавалися у полон, рятуючи власну шкуру, а турки скористалися з нагоди і всією масою накинулися на рештки знесиленого, п'яного від безсоння і розпачу війська. Через кілька годин армія Станіслава Жолкеського вже не існувала.

Сірий, похмурий світанок освітив бойовище. Кілька тисяч загинуло в полі, гетьман польний (274) Конецпольський разом з Яном і Лукашем Жолкевським потрапив у полон. З восьми тисяч коронного війська повернулося на батьківщину лише вісімнадцять чоловік.

Татари і турки вещталися бойовищем, добивали поранених, роздягали забитих. Іскандер-баша отаборився на мicцi своєї перемоги і наказав поставити тут свій намет. Пepeд ним зростала піраміда відтятих голів, аджем-оглани складали їх у барила і пересипали сіллю. Треба було приставити голови до Стамбула і, настромивши на списи, розташувати навколо султанських палаців разом із прапорами знищених ворожих полків.

Голову Станіслава Жолкевського та інших командувачів засолили окремо. І довго стирчали вони на списах і дивилися на Босфор невидючими очима, аж поки виклювали їх гави. А Самійло Корецький, Струсь і обоє Жолкeвські довго томилися у підземних казематах Єдикуле - семивежного замка, забувши сонячне світло і подих вільного вітру.

Медже дивиться у вікно. Рука повільно гойдає колиску і мертвий розпач стискає їй серце до фізичного болю.

Що робити?

Дитина палає, як у вогні. Сухий болісний кашель струшує її крихітне тільце. Давно вже не бере вона ані груді, ані соски і тане щодня, щогодини. Поки блимав каганець, Медже з жахом дивилася на її рученята. Ще тиждень тому були вони пухкенькі, наче перев'язані ниточками, а зараз... Боляче глянути на ці жалюгідні палички з синіми похололими пальчиками. А чорні запеклі губи тягнуться, ловлять повітря, наче дзьобик голодного пташеняти.

Медже розчинила вікно, пустила до хати нічний вітер. Він загасив каганець, і ось все частіше кидаються по кутках холодні сині блискавиці та сухо й тривожно шарудять тополі в саду.

Щось хрипить і свистить у грудях дитини, наче захлинається вона і ось-ось замовкне навіки. Медже безсило опустила руки і зціпила зуби, щоб не заридати.

Дитина спить і не підозрює, з якою мукою вдивляється в неї мати, з яким розпачем і тугою шукає відповіді, відгадки, і раптом прокидається чи то збуджена вітром і сонцем, чи то її тоскним запитливим поглядом. Зморщується маленьке личко, і гучний розпачливий плач будить луну за рікою.

Тоді Медже забуває все. Це ж її дитина - крихітне, безпорадне життя, зароджене в надрах її істоти; безмежно рідна купочка, яку вона не проміняє ні на що в світі. Вона вколисує її, заспокоює і здригається від щастя і ніжності, відчуваючи під долонею тріпотіння її сердечка. І тоді - чи не однаково, хто дав їй змогу пізнати цю теплу, незрівнянну радість материної любові?!

Жадібно ловить вона її усмішку у перші проблиски свідомості. І коли дитина вперше вимовила рідне татарське слово «нене», - Медже тихо і радісно заплакала, наче з її синіх очей бризнуло теплим весняним дощем.

І все частіше з затаєною радістю пригадувала татарський закон, за яким народження дитини повертає рабині матері волю.

- Рости! Рости! - хотілося їй крикнути немовляті. - Міцній, бо ж не донести мені тебе на руках до сонячної, кримської землі, такої прекрасної -і принадної, начеб природа з'єднала в ній всю красу, яка тільки буває y світі!

І тоді все здавалося їй легким і байдужим: і насмішки, і важка праця, і самотність на чужині, і довге й безпорадне очікування Максима, що тільки повабив її мрією про нове щастя.

Перші місяці Свиридович тримав її у своїх покоях і для пихи одягав чепурно і розкішно, і перед гостями вихвалявся її красою; але коли материнство спотворило її струнку постать, його захоплення змінилося гидливою роздратованістю і він наказав їй перебратися до напівзруйнованої хатини, де зимувало кілька передержіїв, а тепер, навесні, гнили купи капусти та старі кінські запряги.

- Одружиться. Візьме собі ханум, - подумала Медже і, як мусульманка, не обурилася і не образилася, а тільки тихо, покірливо заплакала, тому що хата була непридатна для житла.

Але йшла весна, танув сніг, що так лякав її спочатку, і закляклими синіми руками тягала вона хати гнилу і мерзлу капусту, палила в печі солому і підмазувала глиняну долівку.

Баба Палажка довго гребувала татаркою і не хотіла їсти з однієї миски з нею.