Сімферополь. Видавництво

Льох глибокий, довгий, ледве освітлений маленькими віконцями під склепінням. Праворуч і ліворуч височать діжки на діжках, наче стовпи у два-три обіймища, так щільно присунуті одна до одної, що поміж ними, не пролізе навіть миша, і Сагайдачний захоплено оглядає свої скарби і говорить:

- Бережіть як око, бо це ж наша воля і сила.
ПОСОЛЬСТВО ДО МОСКВИ
Біля будинку Галшки Гулевичівни стоять ридвани, колебки і осідлані коні. Машталіри і лакеї куняють на козлах або, на м'яких подушках, щуляться від холоду і потай пиячать під яскраво освітленими панськими вікнами.

Галшка Гулевичівна справляє урочисті поминки по своєму чоловікові.

Після обіду гості перейшли до вітальні і або куняли в глибоких кріслах, або сиділи окремими купками і розмовляли про різні речі, далекі від смерті й похорону. Томаш Замойський підсів до господині і до Антонелли Браччі і щось розповідав їм про свої далекі мандрівки. Дидасколи братської шкали забули свою упередженість і лагідно гомоніли з католицькими патерами; Михайлик залицявся до молодих панночок, а кир Єлисей тлумачив Созону Балиці, - як треба будувати церкви.

Але потроху центром уваги став Ян Аксак, суддя київський і посол київського воєводства на останньому Вальйому соймі. Він недавно повернувся з Варшави, і гості наввипередки розпитували його про заходи, вжиті для оборони Речі Посполитої. Навіть Сагайдачний сів біля Галшки Гулевичівни, приєднавшись до її співрозмовників, щоб чути кожне слово Аксака і бачити у дзеркалі вираз його обличчя.

- На жаль, - гугняво розповідав Аксак піднесеним тоном соймового промовця, - наше панства не досить усвідомило собі і не вимірило глибини й ширини майбутнього лиха. Замість з'єднати весь свій досвід, сили, знання і глибину громадського почуття, панство не забуло дрібних чвар і суперечок з короною з приводу розподілу вільних посад і староств. Скільки часу втрачена марна на ці суперечки і на настирливі запитання урядові, хто винний у війні з Туреччиною, чому надіслано цісареві лісовчиків без згоди і відома панства і чому кінець кінцем не сплачено грошей козацькому війську. Треба було щось робити, а не зводити старі рахунки.

- Так, але що ж відповів пан круль? - зацікавлено кидає Галшка Гулевичівна.

Аксак уривається на півслові. Не любить він, коли заважають йому говорити, та й запитання нетактовне й незручне. Але ж хіба можна виказати своє незадоволення дамою!.. І Аксак з чемною всмішкою нахиляє свою срібну голову.

- На перше запитання король відповів мовчанням. Щодо козацької справи він пояснив, що козаки перші порушили умови комісії, тобто не вибрались з староств та маєтків, свавільно обрали на гетьмана Бородавку, якого корона не визнає, і під проводом цього розбійника вийшли у море і сплюндрували Варну і узбережжя Румелії. А щодо лісовчиків було пояснено, що цісар і його мосць пан круль користуються взаємним правом формування вільнонайманих загонів на дружній території і що цісар запросив лісовчиків на свою службу як перших-ліпших ландскнехтів або кондотьєрів.

Ян Аксак з насолодою прислухається до модуляцій свого голосу і до округлених, поважних фраз, гідних принаймні Катона Великого (281).

- Але тільки пішли чутки про повернення лісовчиків додому, вельможне панство забуло про турецьку небезпеку і почало сперечатися, де їх розташувати. Кожен намагався улаштувати їх якнайдалі від власних маєтків, тому що - щиро кажучи - лісовчики грабують не гірш від наших лотрів та розбишак.

- Так, але що ж з турками? Як з обороною ойчизни? - уриває Томаш Замойський.

Аксак ніяково і не одразу знаходить, що відповісти.

- Пробачте, вельможний пане. Трохи відхилився від теми... Але ж це надто боляче справжнім громадянам і патріотам... Мушу визнати, що на реляційному соймику (282) небагато чим можна було пишатися... Отже, було організовано комісію оборони ойчизни. Збаразький подав до неї від імені Посольської Ізби проект, за яким передбачалося взяти на службу короні ще двадцять тисяч козаків за сто тисяч золотих під командою нашого пана гетьмана, - підкреслює суддя, зиркнувши в бік Сагайдачного.

Сагайдачний і не моргнув на загравання Аксакове.

Він розмовляє з Саковичем, але ухо його уважно ловить кожне слово Аксака.

- Пани сенатори, - вів далі суддя, - розкритикували цей проект і внесли свій, надзвичайно плутаний і майже нездійсненний, а деякі посли вимагали негайно скликати посполите рушення. Почали обмірковувати всі три проекти, і на нашу ганьбу і наш сором, - з обуренням підвівся Аксак, - знайшлися посли, які не зрозуміли або не усвідомили собі ситуації. Відкидаючи небезпеку, вони відмовилися і від будь-яких тягот на підготовку до війни і на саму війну.

- Xто ж це? - аж скрикнув Замойський.

- Звичайно, представники північних земель: Куявії, Великої Польщі, Мазовїї та Пруссії. Тоді я оголосив повідомлення, що під Сатановом з'явились татари і спустошили околиці Кам'янця, і одночасно сойм дістав від Бородавки листа про те, що сорок тисяч тaтaр вирушило проти нас Чорним шляхом. Тоді я та інші посли нашого воєводства сказали, що ми згодні сплатити вісім податків, але з умовою, що ці кошти витрачатимуться в межах нашого воєводства.

Пани мимоволі перезирнулися, це значно вдарило їх по кишенях, та хіба ж можна було заперечувати, коли турецька-татарська навала загрожувала їх існуванню!..

- Так, але була ще умова - упокоєння грецької віри, - гостро вкинув Плетенецький. - Тому що в християнській країні не може бути переслідування християн.

- Це дійсно говорилося, - знехотя відгукнувся Аксак. - А взагалі лише південні воєводства зрозуміли жах майбутнього. Хоч волинські посли і скаржилися, що їх воєводство спустошено хлопським свавіллям, але й вони обіцяли одразу сплатити по два податки на захист ойчизни, тільки просили зміцнити Луцький замок і повернути до нього гармати, забрані позаторік до Московщини. Подільські посли теж пам'ятають напад Ширинського бея. Вони волали і благали допомогти і з піною на вустах докоряли північним послам за їх короткозорість і необачність. Підтримали їх посли Галичини, Холмщини і Білорусії, а Збаразький почав умовляти прелатів рятувати батьківщину. Ми виробили щось середнє, з усіх трьох проектів: посполитого рушення не скликаємо, але вживаємо підготовчих заходів до нього, тобто запроваджуємо повітові оказування, зміцнення замків і міст. А взагалі сойм вважає, що головну роль мусить відігравати регулярне військо, тому вирішено найняти на один рік тридцять шість тисяч, хоча, для походу потрібно не менш шістдесяти. Крім вісьмох податків, наклали ми певні суми на міста і містечка, на духовенство і на євреїв. Але і тут не всі посли згодилися, і дехто забрав конституцію «до братті» або обмежив витрати грошей певними умовами.

- Чортзна-що! - обурився Замойський. - Однією рукою роблять, а другою - руйнують зроблене. Шкода, що справи затримали мене у воєводстві. Я б щиро висловив свою думку про таких громадян і політиків.

- Пан круль теж не задоволений з Вального сойму, - схилив голову Ян Аксак. - Новий канцлер Андрій Липський висловив нам його думку. Тому на останніх засіданнях ми вирішили звернутися і до запорозької вольниці...

- Я навіть чув, що про козаків була окрема конституція? - напівзапитливо втрутився Богдан Балика.

- Так... Призначили їм платню з умовою, що вони залишаться під владою і проводирством нашого гетьмана, - підкреслив Аксак, вдруге зиркнувши на Сагайдачного.

Розмова урвалася і переплуталася. Гості розсипалися на дрібні купки, а Замойський глянув на клепсидри і почав прощатися. За ним підвівся Аксак та інші гості, але Сагайдачний затримав декого з старшин і патриціїв, потім наблизився до господині.

- Ну, от! І ви... Посиділи б... Адже ж ви живете так близько, - докірливо похитала вона головою.

- Якщо так воліє вельможна пані... Я навіть думав по прохати дозволу... Так рідко доводиться зібратися всім укупі. От я й думаю скористатися з нагоди і, коли гості пороз'їжджаються, поговорити з декількома братчиками.

- Прошу, прошу, - заметушилася Галшка і вийшла до передпокою проводити якусь стару й поважну пані. Ридван за ридваном від'їжджав від ганку. Коли останні пани й пані попрощалися з господинею, Галшка повернулася до вітальні і запросила братчиків до каміна.

Тоді Сагайдачний заговорив.

В двох словах змалював він становище Європи, де король марно шукає підтримки, зупинився на небезпеці від турків, згадав про той тупик, в якому залишається завжди зраджена й обдурена старшина; її одвічний страх за свої хутори, на які наїжджають магнати або плюндрують повсталі хлопи; змалював безпорадність Речі Посполитої, загострення відносин між уніатами і римською курією, безгрунтовність соймових конституцій, так зредагованих, що їх можна тлумачити як кому корисно і потрібно, і нарешті про небезпеку з боку Швеції і Московщини.

- Тоді ми опинимося між кількома жорнами, і ще невідомо, яке з них зітре нас на порох - наша голота, турки або магнати з прелатами. Зараз кожен думає про самозахист, і тільки ми сидимо покірливо, як засуджені нa смерть християни на арені римського цирку.

- Як-то?! А наше військо? А зброя, зібрана і виготовлена за твоїми наказами? - не витримав Богдан Балика.

Сагайдачний махнув рукою.

- Ще невідомо, на щастя чи то на загибель гартували ми цю зброю. Одне ясно: нам самим не втриматися. Всі шукають спільників, підтримки і допомоги: король пише до цісаря і до західних королів, Замойський - до Персії. Треба й нам про всяк випадок помацати грунт у суміжних країнах. На Іспагань я не покладаюся, тому й порадив цю справу Замойському, а от що спало мені на думку, слухаючи хитрі розмови Аксакові: час нам звернутися до Московщини.

Старшина мовчала, бо не вперше міркувала вона про єднання з Московщиною, а Іов Борецький ухвально хитнув головою.

- Діло кажеш, гетьмане. Одна в нас віра, одне плем'я. Годі нам терпіти знущання від папежників та уніатів, та й краще піддатися під Філарета, ніж лишатися під східними патріархами, що самі животіють під бусурманами.

Але Богдан Балика роздратовано тріпонув головою:

- Справа йде не про віру і не про вас, владик, а про війну. Навіщо ж нам звертатися до Москви?

- Та хоча б на той випадок, коли в останню хвилину пани куплять собі порятунок і пакт з Османом ціною знищення козацтва.

- А при чому ж тут Московщина?

- Зараз поясню. Московщина - кpaїнa багата і неосяжно велика, тільки ще досить зруйнована війнами, чварами та хлопськими повстаннями... Коли б вона побажала скористатися з нагоди і, поки польські сили будуть кинуті проти Османа, повернути собі Смоленськ, Чернігів та Hовгород-Сіверщину та й остаточно покласти край зазіханням королевича Владислава на московський трон, ми б помогли з'єднатися з ними і таким чином врятуватися та ще й добре помститися за всі кривди. А коли б турки зробили неможливе і нам не можна було б залишатися в наших степах - в Московщині знайшлося б досить пустищ, де б ми змогли оселитися.

- Це ти вже перегнув, любий друже, - зауважив Созон Балика, докірливо похитавши головою. - Своєї рідної землі ми нікому не віддамо і не підемо з неї навіть у світлий рай. І сам ти того не думаєш, а так бовкнув у запалі. А щоб піддатися під Московщину - про це ми вже чимало думаємо. І вабить, і боязко, бо ж у Московщині нема ані соймів, ані рад міських. Всім керують хабарники-воєводи та дяки з піддячими. Поламають весь наш звичай та злоту вольность. А вольность - вона дуже принадна, аби була вона в наших, а не в панських руках.

- Багато ми її бачили, тієї вольності! - спахнув Богдан Балика. - Для Потоцького вона існує, а для нас її катма. Та краще аж п'ять воєвод, ніж один він, собака, хай він провалиться в пекло з усім панством! - додав він і навіть тупнув ногою.

А Сагайдачний знов звернувся до Созона:

- Ніхто не збирається ламати наш звичай і волю. Ми не дурні, щоб єднатися і складати якісь угоди, не обміркувавши кожне слово, навіть кожну літеру.

Розмова взяла старшину за живе. Вони заговорили всі разом. Одні пристали до Борецького і гаряче радили якнайшвидше розпочати переговори з Москвою, інші палко сперечалися з ними.

- Панове! Панове! Не можна ж так всім одразу, - похитав головою Петро Конашевич. - От кир Єлисей щось бажає сказати.

Братчики й старшина замовкли, а кир Єлисей блимнув на них докірливим поглядом.

- Не піддавайтеся, братіє, на перше враження і подумайте: хто нам ближчий - папежник Зигмунд та прелати чи цар Михайло Федорович. Хто нас звільнить від єзуїтів, уніатів, грековичів та оклінських з їх податками й здирствами - єзуїт Зигмунд та прелати його або патріарх Філарет, висвячений майже разом з нашими новими ієрархами?

Братчики мовчали, а старшина недовірливо перезиралася.

- Отже, братіє, - вів далі кир Єлисей. - Хто нам ближчий - магнатський сойм та сенат чи Москва?

- Та що ти нас, отче, завчасно женеш з батьківщини! - знов спахнув Богдан Балика. - Краще шаблі накажи нам гострити, ніж думати, в кого солодший кусень вигнанцеві.

- Оце дійсно, - підхопила старшина. - Дай пороху понюхати, а не від бою тікати на сором і ганьбу людям.

Сагайдачний підвів руку.

- Тихше, панове. Ви маєте рацію. Не пророкуй нам поразки, отче святий. Не про це я казав, а тільки радив помацати грунт, чи можна розраховувати на підтримку з боку східних кордонів. Що Московщина ближча нам від Варшави, в цьому кир Єлисей має рацію. Але ж я зовсім не збираюся капітулювати. Я хочу бути обачним і не залишити жодної можливості невикористаною. Ніхто з нас, йдучи в бій, не думає, що його поранять. А проте кожен з нас не тільки готує шаблю й пістолі, але й корпію та шматок полотна перев'язувати рану.

- Так що ж ти нарешті надумав? - урвав Созон.

- Поки що - надіслати цареві посольство, запропонувати йому нашу службу на кресах. Адже ж допомагало йому козацтво під час війни з кримчаками. Для годиться надішлемо йому кілька мурзаків з останнього перекопського ясиру, а боярам з дяками позолотимо язики та долоні. А головне, треба рознюхати, що там чути, чи справді збираються вони знову воювати з панами, бо ж Польща ще й досі не визнає молодого царя Михайла і образливо кличе його попеням, а королевич Владислав все ще мріє про московську корону. Треба також помацати грунт, чи не прийме нас Москва у повне підданство. Коли вони на це пристануть - буде в нас багато вільного часу добре обміркувати, на яких умовах єднатися.

- А-а... Оце діло. Довідатися та пронюхати не завадить, - заспокоєно тріпнув оселедцем Созон.

Богдан хотів знов щось сказати, але Созон виразно наступив йому на ногу і просичав на вухо:

- Мовчи вже! Не заважай розумним людям.

А Сагайдачний звернувся до Одинця і чемно вклонився:

- А тобі, пане Одинець, доведеться поїхати до Москви. Ти ж добре знаєш по-руському. Отже, готуйся, друже, в далеку путь. Зайди до мене завтра. Ще раз все з тобою обміркуємо, бо ж час дати пані Галшці відпочити, - додав він і почав прощатися.
Осінній степ - пустинний, рудий, непривітний. Запорошений ковиль здалека нагадує отару брудно-сірих баранів. Сухий бур'ян стирчить на курганах рудою щетиною, а холодні буйні краплі роси блищать у павутинні уламками битого скла.

Медже дивиться в далечінь. Над обрієм залягла гірським кряжем смуга хвилястих хмар. І здається Медже, що це кримські гори.

Втекти! Втекти з цього клятого хутора на сонячний південь, де нема жахливої зими, де земля злітає до неба кам'яними бурунами скель, а не розливається плоским зеленим озером, в якому потопають поодинокі, загублені по яругах і улоговинах хутори.

Дзвінкий гаркавий поклик долинає з неба, по-осінньому світлого і скляно прозорого. Медже підводить очі. Журавлі. Летять у вирій трикутним ключем. Попереду вожак. Витягнуті довгі шиї з гострими дзьобами. Відхилені ноги. Все тіло - поривання вперед. Дзьоби і груди ріжуть повітря, і швидко й рівно пливе під ними спорожніла пожовкла земля.

Медже до болю в потилиці відхиляє голову і безпорадно простягає до них руки.

Безкрила. Безпомічна.

Земний хробачок, якому довіку заказано путь у надхмар'я. Тільки уві сні виростають за спиною потужні крила. Тільки уві сні мчить вона в ту прекрасну, недосяжно далеку країну, де опівдні стоїть високо над морем сліпуча жар-квітка і де простягають правовірні до неї долоні під час намазу.

Медже проводить очима журавлиний ключ і, коли зникає він за імлистим обрієм, де хвилями коливається розпалене сонцем повітря, ще довго стоїть на кургані, обвита степовим вітром, - струнка, тоненька і тужносамотня, наче тополя на роздоріжжі, потім хилить голову і тихо-тихо повертає до хутора.

Бурдило розповідає, що поблизу його хутора двічі з'являлися ногайські загони, покрутилися в степу, наробили тривоги і зникли.

- Обдивилися, обнюхали кожен кущик, наче розвідувачі перед війною, - стурбовано каже старий і, за своєю звичкою, застромлює два пальці у мочулясту борідку. - Я звів на ноги сторожу на могилах, підсилив її: де двоє стояло, там зараз п'ятеро. І діжки від «фігур» наново осмолив, і паклю перевірив: не дай боже десь підмокне та й не горітиме.

- Ну, а що чути за турків? - питає Свиридович, стурбований і схвильований новиною.

- Та що ж... Чекати треба їх навесні...

- Авжеж, - ніби прокидається Свиридович. - Ну, що ж, дамо Османові понюхати пороху. Але все ж таки, що це за татари були? Звідки йшли? В якому напрямку? - розпитує він, а сам міркує, що робити з своїми отарами і табунами, коли справді ногайці крутяться десь в околицях.

В суміжній кімнаті Медже готує вечерю. Вона чує розмову, не все розуміє, але магічне слово «татари» вражає її. Руки їй тремтять від хвилювання, і вона, мало не випускає цілу пірамідку тарілок. Вона підкрадається до дверей і жадібно прислухається. Але тепер розмова точиться про щось інше, і Медже відходить від дверей, так і не довідавшись ні про що.

За вечерею гості сп'яніли. Свиридович посадив Медже за стіл і гучно реготав тому, що Бурдило дивився на бранку масними очима.

- Ач, як його, старого, розібрало! Зачекай, братику: от потягнуть тебе на тому світі до пана Люцифера та й почнуть підсмажувати на сковороді, як карася. Тільки пробач: сметанки вже не піділлють, бо ж пани дзябли не їстимуть такої старої підошви, як ти. Підсмажать - та й викинуть.

- Ну, ти не дуже той, - індичиться Бурдило, вишкіривши свій єдиний жовтий зуб. - От візьму та й завезу твою татарочку, а влітку ще й у куми покличу.

- О, так-то буде бардзо добже, бо в пана Люцифера стане одним грішником більше.

- Tьxy! - плюється Бурдило. - Підеш до мене, татарочко?

- Я не хочу до тебе, Бурдило, - хитає головою Медже і з жахом і огидою відсувається далі.

Свиридович гучно регоче і ляскає cтaporo ласуна.

- Пий краще, чортяко. А ти, Медже, біжи до льоху та наточи нам меду холодного, - втручається Кизима, щоб дати їй змогу зникнути.

Медже вдячно зиркає на нього повними сліз очима і вислизає з покою. По мед біжить стара баба Палажка, а Медже замикається в своїй хатині і сидить у пітьмі, щоб п'яні гості, бува, не вдерлися до неї без запрошення. Повний місяць стоїть по-осінньому високо і світить яскраво. Кутки хати втопають у тіні, на долівці чорними хрестами лежить тінь від рами, а над нею срібною муттю парують місячні присмерки, і в них нерухомо вирізьблюється спорожніла колиска. Медже дивиться на неї і гірко, беззвучно ридає.

Пиячать гості. Розбудили діда Ничипора, покликали його грати на дуді. Ничипір грає. Свиридович з Кизимою відбивають на столі чарками такт, а Бурдило плутає ногами і пританцьовує посеред хати. Покрученими ревматизмом ногами намагається він писати якісь мудровані кренделі, але й сам відчуває, що гoпaк не витанцьовується. Недурно дівчата, що прибирають брудний посуд, пирскають і закриваються рукавами. Але п'яне самолюбство не дозволяє Бурдилові зупинитися. Раптом зачіпляється він за килимок і важно гупає на долівку.

- Кинь, братику, - підвівся тоді Кизима і простер йому руки. - Краще пограємо в карти. Ти, кажуть, перший картяр на Базавлуку?

Бурдило з зусиллям підводиться, крехкає, перекидає від вуса кухоль житнього квасу і знов сідає за стіл. Свиридович вже тасує бруднуваті карти, а Кизима відсуває порожні келехи.

- На що гратимемо, панове товариство?

- В мм... мене грош... шей з собою н... немає... На совість грат... тиму, - белькоче Бурдило.

Але Свиридович вигадує зовсім інше:

- А я от що, панове, думаю, чим грати на гроші, так краще я поставлю двох хортів, а ти, Бурдило, став свого золотавого стриганця від карабахської кобили.

- А я кількох кашмірських овечок. Ух, і овечки ж!..

Не вовна, а шовк, - підхоплює Кизима.

Та Бурдило інше мав на меті.

- А я нне згод... дний. Поставлю золотавого стригунця проти татарочки. Бо інакше й грати не хочч... чу.

Свиридович скипів:

- З глузду з'їхав, старий! Стригунця на татарочку! Та хіба ти знаєш їй ціну?

- А м... мій стригунець з ханської стайні. Та з... за нього трьох баб дадуть, - крутив головою Бурдило. Свиридович лютував. Він був завзятий картяр, але п'яна упертість Бурдила позбавляла його улюбленої розваги. Дійсно, що Медже дорожча від стригунця, але ж вона йому вже обридла.

- Тисяча дзяблув! Згода! - вдарив він кулаком по столу. - Здавайте карти!

Грали довго, плутали: Медже кілька разів переходила з рук у руки. Свиридович куняв. А Бурдило вже протверезився і бачачи, що хазяїн куняє, спритно пересмикнув карти. І Медже знов дісталася йому. Тоді Бурдило кинув гру і, удаючи п'яного, виліз з-за столу.

Вранці Свиридович покликав Медже. Він лютував на себе, на гостей, на весь світ, ледве встиг похмелитися і після безсонної ночі здавався брезклим і старим.

- Поїдеш з паном Бурдилом, - похмуро кинув він. - Житимеш у нього. Будь слухняна, працюй, і взагалі...

Медже пополотніла. Бона зиркнула на Бурдила, впіймала його огидну всмішку і з жахом і розпачем кинулася до Свиридовича.

- Не продавай мене, пане! Я працювати буду, як два ішак. Я килим вмію ткати. Гарний, як у Харасан. Не продавай!

- Пізно надумалася... Треба було вчора просити. Та пан Бурдило тебе не скривдить, - буркнув він незадоволено.

Медже дивилася на Свиридовича, стискала руки під підборіддям, а губи їй кривилися гіркою всмішкою.

- Така вже тобі, татарочко, доля судилася,- солодко зашепелявив Бурдило. - Не плач. Кохала Свиридовича, покохаєш і мене. А я тобі червоні чобітки справлю. Сап'янчику. Плахту. Запаску. По-нашому причепурю.

- Візьми собі все, що я тобі подарував, - великодушно кинув і Свиридович. - Ну, довгі проводи - зайві сльози. Іди. збирай свої речі.

І коли Медже вийшла, самозакохано додав:

- Люблять мене жінки, як мухи - мед. Спочатку дряпаються, як дикі кицьки, а згодом... Ну, що ж, - чоловік я молодий, здоровий. Чого їм ще треба...

Хоч так помстився він Бурдилові за свій програш. А Медже вийшла, на ганок і знесилено притулилася до стовпа. Ще лихо. Ще неслава і мука... Тут принаймні міг її відшукати Максим, коли б роздумав одружитися з якоюсь там киянкою...

З розпачем кинулася вона до старого Ничипора, до підсусідків і челяді, всіх благала розповісти Максимові або хоча б Терешкові та іншим молодикам, що продав її осавул старому Бурдилові і що Бурдило забирає її до себе на хутір.

Потім побігла на могилку свого немовляти.
Була неділя, південь. Всі мешканці хутора вийшли проводити татарочку.

- До Києва везе тебе старий пес, - сказала їй пошепки баба Палажка.

- До який Київ? Де Сагайдак-бей? - перепитала Медже, мимоволі здригнувшись.

- А якого ще тобі треба? Один Дніпро-Славута, одне місто Київ на білому світі, - нібито образилася баба Палажка.

- Ну, годі, баби, перешіптуватися! Сідай, Медже, на коня, - по-хазяйському гукнув Свиридович.

Медже мовчки пригорнула стару бабу і стрибнула в сідло. Палажчині, слова збентежили і приголомшили її. До Києва... Туди, де Ахмет, де Максим... І, замість сліз і розпачу, бліда радість засвітилася в її очах, наче повабила її на болоті мінлива блимавка.

Дорога йшла степом. Вітер гнав рудою рівниною сухі м'ячі перекотиполя. На курганах пильною сторожею сиділи чорні граки, а в сонячному, але вже холодному повітрі пливли срібні пасма павутиння. Напівзаросла дорога яскраво зеленіла подорожником, та де-не-де стирчала на роздоріжжі підсліпувата, подзьобана віспою століть страховита кам'яна баба.