Сімферополь. Видавництво

- Я гадаю об'єднати козацьку старшину, магістрат, ремісників та міщанство - взагалі всі наші сили, утворивши братство на кшталт Львівського, до якого прилучилося б парафіяльне духівництво і твій монастир.

- Братство?! - схопився Плетенецький, як ужалений. - Ніколи!

Сагайдачний підвів на нього здивовані очі.

- Ніколи, - повторив архімандрит, розгнівано ходячи з кутка в куток. - Щоб якісь бондарі та шевці сміли вказувати вченим людям! Щоб видавали на кожну ризу, кожен гріш як злодійкуватим челядникам! Та хіба ти не знаєш, гетьмане, - спинився він перед Сагайдачним, що це ласкаве братство взяло на себе право доглядати за життям, мораллю та світоглядом духовенства, привласнило собі право єпископське і навіть патріарше?! Доноси та розшук - є обов'язок кожного братчика. Бо навіть узяли вони право наставляти своїх пастирів. Де це чувано, щоб діти сміли вчити батьків або вівці - чабанів?! Добре вам говорити про Валаамому ослицю, але коли кожен осел почне вчити свого хазяїна і керувати людськими вчинками за своїм ослячим розумінням, ми самі перетворимось на ослячий табун.

Сагайдачнй насупився. Він розумів, чому Плетенецький, як усі єпископи і архімандрити, повставав проти контролю міщанства. Такий контроль чимало підривав їх добробут та авторитет, і вони ладні були боротися проти нього всіма засобами. Навіть успіх унії можна було частково пояснити прагненням владик уникнути такого опікунства.

Річ у тому, що монастирі і владики не тільки визискували селян по монастирських маєтках, але й міщан і дрібне парафіяльне духовенство, розпорошене й беззахисне. Досить було натякнути на опір, щоб владики позбавляли їх парафій, забороняли їм правити службу божу ї навіть засилали їх в далекі села і монастирі. Тому тремтіли вони перед владиками, віддавали їм лев'ячу долю своїх іноді мізерних прибутків. Але міщани не корилися владикам, і їх намагання розбивалося об одностайний опір міщанства і насамперед організованих в цехи ремісників. Цехи об'єднувалися в братства, і тоді до братства тулилися і парафіяльні попи, організовуючи братські школи, друкарні тощо.

А уряд роздавав єпархії, як першу-ліпшу посаду, або тим, хто більше сплачував за неї, або шляхтичам, як нагороду за військові та громадські заслуги. Отже, владики ставилися до свого стану як до звичайного джерела прибутку і збагачення, і тому міщанський контроль був для них надто не бажаний, як бунт худоби проти свого власника.

І тоді виникала проміж них боротьба.

Така сама боротьба могла виникнути і в Києві. Щоправда, київський владика був уніат, але Печерський монастир під керівництвом Плетенецького швидко виходив із занепаду і перетворювався на міцного церковно-монастирського феодала. Володіючи головними київськими святинями, Печерська оселя відбивала хліб у парафіяльних попів, скупчувала в своїх руках сотні сіл, кілька міст та містечок і десятки тисяч покірливих хлопів. Незабаром почне вона квітнути - і тоді лихо тому, хто стане на її шляху. Вона всмокче в себе всі культурні й наукові сили і стане єдиним проводирем і двигуном умів, підкоривши школу своїм вузьким, церковно-феодальним інтересам. І це зовсім не було в козацько-шляхетських інтересах. Старшина прагнула шляхетських прав, панування в державі, і суто церковна освіта не відповідала її вимогам. Треба було створити світську науку, більш-менш пристосовану до життя, на грунті політичного блоку дрібної шляхти, козацтва, міщан і ремісників під гаслом боротьби за єдину націю, віру, культуру й мову, перетворити Лавру на свого спільника, з'єднати її з братством.

Все це блискавично промайнуло в голові гетьмана і, притамувавши незадоволення, Сагайдачний бучно зареготав.

- Своя своїх не познаша, отче, - сказав він з удаваною добротою. - Пригадай, чому Львівське братство вписало в свій статут такі артикули. Та тільки тому, що сотнями вуст і очей доводиться братству робити те, що ти сам зробив із своєю братією. Ти палко винищуєш пиятику, лінощі, зажерливість та інші вади. Львівське братство одне на всю Галичину повстало проти ганебного життя попівства. Пригадай, що писав про нього Іван Вишенський. «У нас днесь - кат, а завтра - пастор свят. Днесь - мучитель, а завтра - вчитель. Днесь корчмар і танководець, а завтра - богослов і душоводець. До днесь офірував він сатані, во всі часи віку свого, а нині - перед вівтарем предстоїть, і непостижимому богові таїнствує, і офірує...» А чому це так? - казав далі Сагайдачний, жестом зупинивши Плетенецького, що намагався заперечувати. - Тому, що єпархії і парафії продаються за гроші. І хто в нас попує? Блудники, двоєженці, розбійники, лихварі, люди, що беруть постачання й підряди, вештаються по судах або наїжджають на чужі доми й грабують їх. Ось проти якого духовенства так палко повстає братство. А ти, що сам узявся вигнати грішний дух із мурів свого монастиря, - ти знайдеш у братстві не суддю й ворога, а помічника, вдячну паству, що поставить архімандрита Плетенецького за приклад високоморального життя на всі часи. І тоді на оборону Лаври від замахів Рутського та Грековича стане не крихітна жменька козаків, як торік, а загартоване в боях, незчисленне військо Запорозьке зі мною, гетьманом, на чолі. Ми висунемо тебе на старшого братчика, проводиря, і тоді не сама Лавра, а сотні монастирів і церков скорятимуться твоєму слову.

Плетенецький опустив очі додолу. Похвала в устах Сагайдачного була надто цінна й приємна, але не спинила його вагань. Гетьман хитро позолотив пілюлю і, нібито вгадуючи архімандритові заперечення, додав:

- Та й братство в нас буде трохи відмінне від Львівського. Там панують майстри та дрібне попівство, а тут, хоча й без майстрів не обійдемося, та коли вже братство існуватиме, я впишуся до нього з усім військом Запорозьким, але ж сіромашні нема чого тут робити. Вона й носа не суне до Києва, щоб не опинитися в лабетах своїх колишніх панів, бо вся ж вона - з хлопів. Отже, пануватимемо в братстві ми, шляхтичі, старшина. І нікому з нас і на думку не спаде обмежувати свої права або ображати владик та архімандритів такими речами. Ми. навіть викреслимо з нашого статуту такі артикули, як у Львівському братстві, щоб гарячі голови не мали права вчиняти такі справи. А вмовити ремісників беруся я. Проте ніхто, крім Плетенецького, не згуртує в Києві найкращих учених, дидасколів (73) та проповідників. Ніхто не збере докупи розкиданих по всій країні друкарів і людей, що писатимуть нам полемічні твори, підручники й учені трактати з різних питань. Ось чому прийшов я до тебе, кире Єлисею, як до спільника і до єдиної людини, яка і вміє, і може нам допомогти.

Це зламало останні вагання Плетенецького. Палка енергія його перекинулася на нові шляхи. Він почав розповідати Сагайдачному, як він уже потроху залучає до Лаври досвідчених проповідників і дидасколів. У своєму захопленні він ніби змагався з Сагайдачним швидкістю думок і вмінням будувати й творити. А Сагайдачний, щоб не згас його запал, пригадав свою обіцянку й висипав на стіл жменю золота на друкарню. Плетенецький полічив гроші і пообіцяв негайно послати по друкарню та всіма засобами допомагати в цій справі.

- А де ж ми поставимо нашу школу? - зненацька похопився він. - Для неї треба цілого будинку, навіть кілька будинків, бо, певно, буде там і бурса. А в нас ані землі, ані будинків біля замка.

Сагайдачний замислився.

- Оце, справді, зачіпка, - зітхнув він, стискаючи бороду в жмені. - Я дам кілька сот золотих, та цього мало. А їхати на Низ по допомогу і довго і не час. Після походу всі розійшлися по волості. Тепер там зовсім мало людей. Та й ніколи нам будувати.

- Мо, звернутися до тутешніх багатирів? - запропонував Плетенецький. - Хай допоможуть райці, магістрат та боярство.

- Спробуємо. Смикнемо й околишню шляхту.

- І Аксака! Багатий він, як чорт, тільки шкода, що вже під впливом ксьондзівським, - вів далі Плетенецький.

- Тут у нас взагалі така боротьба за кожного багатого парафіянина, що просто біда... Ласий шматочок цей Аксак: власне місто, сотні сіл, хлопів - безліч... Він міг би збудувати нам три школи.

Сагайдачний мимоволі здригнувся.

- Поговори з ним, отче, сам. Але гадаю, що нічого з того не буде, бо сини його вже перекинулися до католицтва, - доказав він, підводячись. - А я краще звернуся до пані Галшки Гулевичівни.

Плетенецький був захоплений. І, супроводячи гостя до брами, він не згадав про неприємні артикули львівського статуту.

Веселий і задоволений рушив Сагайдачний далі. Візит - вийшов удалий.

Далеко за Батиєвою горою сідало сонце. Рожевими гірськими кряжами стояли хмари за Дніпром. З-за ріки пахло свіжим сіном, а заплавні луки були руді від дикого щавлю, наче взялися іржею.

Сагайдачний мчав уздовж дніпровського урвища. На місті сучасних парків кучерявилися дрімучі гаї і ліси, і тільки долина Хрещатого Яру (74) та Козяче Болото густо заросли очеретами, аїром та дикими півниками.

Гетьман глянув на небо. Треба поспішати, бо тільки-но сяде сонце за обрій, зачинять міську браму, і тоді до світу не впустять до міста ані вершника, ані пішого. І тільки протяглий крик нічних вартових та голосисті півні перекликатимуться до ранку над великою водяною путтю «од варягу греки».

І раптом здригнувся степ. Звиваючи куряву смерчем, промчав вихор. Припали до землі злякані трави, вклонилися йому. Забелькотіло листя дур-зілля, а ковиль струснув порох із сивини й побіг, пригинаючись до землі пасмами сіруватого диму. Здавалося, вітер розчісує його коси і мчить їх далеко-далеко, до каламутних обріїв.

І в цю мить на високу могилу вилетіла група ногайських татар. Хижо і пильно оглянули степ. Широкі монгольські ніздрі роздувалися назустріч вітрові. Вітер тріпав гриви їх коней, широкі поли халатів і бунчуки над головами.

Сивобородий татарин у червоному шовковому вбранні висунувся наперед, повів очима по степу і майнув рукою.

І глухо застогнала земля під тупотінням сотень тисяч кінських копит. Шаленим поривом мчали тисячі вершників, пригинаючись до кінських ший.

Ширинський бей (76) пішов у напад на Україну.

Жахливий удар відповів на стогін землі. Вогняна щілина розщепила з верху до низу сизу хмару. Потьмарилося сонце, і зашуміла злива.

- Слава аллахові, хай буде благословенне ім'я його! - прошепотів бей, дивлячись на вогняні блискавки. - Добру прикмету подає він своїм вірним синам, бо помножаться отари наші і кочовища, як ця злива, що освіжає нашу путь.

На північ і на схід від Перекопа - його володіння. Кочові нагаї - підданці його. Вісім місяців на рік кочують вони в степу, тільки взимку ховаючись у кантарах (78) або легких нескладних будівлях. Проте незчисленні отари Ширинського бея і багато шовків, золота і коштовної зброї потрапляють йому до рук, коли збуває він каффським купцям отари невільників, узятих у Московщині або в польсько-литовській землі. Як сарана, як подих чумний, налітає він на безборонні землі, позначаючи кров'ю і полум'ям свою путь, і, обважнілий ясиром, худобою і коштовною здобиччю, повертається до своїх кочовищ на чолі жорстокої і хижої орди.

Повільно посувався кіш, тримаючись яруг і балок. Ішов фронтом на сто вершників, спиняючись на найкоротший час і не запалюючи вогнищ.

На березі Дніпра татари відпочили і на четвертий день із свіжими силами поринули на Украіну. Переправившись на другий берег, вони поділилися: головні сили - кіш - посувалися день і ніч, даючи коням тільки хвилинний відпочинок і намагаючись нічого не руйнувати, щоб глибше проникнути в країну; а крила розбіглися в різні сторони і на відстані десяти-дванадцяти миль розпалися на кільканадцять дрібних загонів. Наче щупальця потворного спрута, кинулися вони в різні сторони, налітаючи на безборонні хутори й села, підпалюючи їх і захоплюючи людність у неволю.

Знаючи хижацький звичай татар, козаки пильно стерегли степ. І до наших часів збереглися в степу високі могили, з яких удень і вночі стежили вони, чи не з'явиться на обрії чорна хмара-орда. Але тихо коливалося зелене море, в якому вершники потопали по пояс, і козацька сторожа спокійно дивилася в далечінь, задумливо пихкаючи люльками. Знали татари, як обдурити козацьку пильність: пробігши кілька миль, кожен дрібний загін знов розпадався на частини, а після кількох десятків вершників на ранок підводилася прим'ята копитами трава і танув слід у зелених хвилях степу, наче пінявий вал за корабельним стерном.

Де-не-де здіймала сторожа тривогу, помітивши або гостроверхі ногайські шапки, або прим'яту траву. Вона кидалася татарськими слідами до того місця, де татари ділилися на дрібні загони, і тут, заплутавшись у слідах, не знала, чи то наскок, чи то мирні чабани з отарами.

На мить відняв він ухо від землі, сів прислухаючись. Але в степу все було тихо й спокійно, тільки булькав куліш у казані та цвірчали коники. Швидко скочив він на ноги, вибіг на могилу й озирнувся. Білим димом хвилювався ковиль, пахтіло полином, дикою м'ятою та чебрецем, блискучими сніжними верховинами пливли темно-блакитним небом хмари, усе нібито було спокійно, але звикле козацьке око помітило, як зірвалися з болота дикі качки, як промайнули в далечині сайгаки. Пригнувши до спини роги, мчали вони, сполохані чимось невідомим, зупинялися, прислухаючись, і знов мчали далі, мов невидима небезпека гналася за ними по п'ятах.

Козак знову припав вухом до землі. Сумніву не було: гула земля від тисяч кінських копит і далеке тупотіння повільно, але непереможно, наближалося, як громовиця.

- Панасе! Чуєш, Панасе! - схвильовано скочив він. - Татари гудуть!

- Брешеш! - неймовірно скрикнув той, що варив куліш, і, не доказавши, припав ухом до землі. - Чорт його зна, мо, й орда, - пробурмотів він, схопившись.

Похапцем рвонув він рискаль, нашвидку викопав глибоку вузьку ямку і покрив її бубоном, як резонатором. Мовчки лягли вони і притулили до бубона вуха.

Сумніву не було: підсилене резонатором тупотіння стало таке виразне, що не можна було гаяти ані хвилини. Одним махом Грицько видер з вогнища жмут запаленого бур'яну і метнувся на могилу, до сторожового сигналу.

Це була так звана фігура, піраміда з обсмолених діжок, набитих сухою травою і клоччям. Знизу стояло шість діжок, зв'язаних, як правильний шестикутник, з порожнім місцем для середньої, сьомої діжки; на цьому ряді стояв другий, вужчий, З п'яти діжок, на ньому - ще менший, з чотирьох, потім із трьох діжок, а зверху, впоперек верхньої діжки без дна, було приладнано поперечину з перекинутим через неї мотузком. На одному кінці мотузка було прив'язано камінь, що теліпався всередині фігури, на другому, зовнішньому, - личаний квач, вимочений у селітрі і прив'язаний до цвяха, вбитого в одну з нижчих діжок.

Грицько підніс до лика запалений жмут бур'яну. Лико спалахнуло, як смолоскип. Грицько відв'язав його від цвяха і випустив мотузок. Падаючи всередину фігури, камінь потягнув лико догори, і воно швидко перекинулося через поперечину, підпалюючи клоччя. За п'ять хвилин барила палали величезним вогнищем, і довгі пасма гycтoгo смоляного диму потяглися в повітрі чорним драконом.

Тим часом козаки осідлали коні і, забравши щонайцінніше, помчали до найближчих хуторів.

Сигнал помітили. За кілька хвилин друга така ж фігура спалахнула на північному заході, за нею - третя, ледве помітна на обрії, наче чорна хмаринка. Грицько з Панасом мчали просто степом, раз у раз сплигуючи з коней і припадаючи вухом до землі.

Земля гула від кінського тупотіння. Ширинський бей ішов у напад на Україну.

Бачачи, що наближається негода, Повчанський зранку почав возити снопи. Настя складала їх у клуні. Робота кипіла в її руках. Весела, розчервоніла, з заплутаними у волоссі остюками, працювала вона без перепочинку. І крізь прозору куряву, що димилася в сонячному промінні, летів із клуні її дзвінкий голос.

За рогом заскрипів погано змазаний віз: це старий Повчанський привіз снопи, і буркотливий, утомлений голос гукнув Настю:

- Годі, доню, пісні грати! Допоможи!

Настя спритно сковзнула вздовж колючих снопів, що пахтіли сонцем і степом, і вибігла з клуні. Поки батько тримав лякливого степового коня, вона розв'язала снопи і, опершись засмаглими руками в полудрабок, допомогла перекинути їх на туго втрамбовану землю.
- Не треба складати. Біжи до хати, мати кличе, - наказав Повчанський, коли перекинули й другий віз.

Він кинув коням оберемок сіна і пішов уперед. Старий був лютий і стурбований: напередодні надіслав він татар пасти коні в степу з суворим наказом повернутися додому вранці. І ось уже південь, а татар і не чути.

«Де вони, кляті, поділися? - думав він, витираючи спітніле обличчя. - Ух, і задам я їм перцю! Чи можна ж так робити в жнива...».

Настя йшла за батьком, мацаючи заховане під сорочкою намисто, і думки її линули до Сагайдачного. Вона уявляла собі близьку подорож до Києва, і серце їй тремтіло з радості.

А тим часом на полі Горпина заколисала дитину, поклала її під скиртою і, помивши миски й казани, стала кликати женців. Ледве розгинаючи натруджені спини, випросталися дівчата й пішли на поклик, перекидаючись веселими жартами з парубками. Тільки. Корж методично склав коси й граблі і останній пішов обідати.

Після роботи борщ здавався надзвичайно смачним. Женці їли мовчки, повільно, по черзі набираючи повну ложку. Жирна баранина парувала поруч на дошці, а Горпина різала її, доглядаючи, щоб усім було вдосталь.

Парило. Від сонячного проміння і золотого колосся сліпило очі. Небо здавалося розпаленою бірюзою. Земля розсипалася під пучками, як зотлілий жар. Упоравшись із борщем, женці взялися до баранини, соковито хрумкаючи свіжими огірками.

В цю мить пролунав приглушений свист, і з усіх боків ударили на них заховані в житах татари. Це було так несподівано, що дівчата не встигли схопитися з місця: тонкі ремені із сириці вже в'язали їм руки за спину. Корж вихопив шаблю і, як кішка, кинувся на татар, рятуючи хлопців. Один, як смерть, розмахував косою, і кільканадцять татар покотилось на колючу стерню з литками, перерізаними до кісток, коли влучно кинутий аркан раптом сплутав йому руки і хлопець звалився на землю, хропучи, як дикий кінь. Горпина кинулася до дитини, шалено пригортаючи її до грудей. Татарин видер немовля з рук стеряної матері і, широко розмахнувшись, розбив йому голову об ріг цегляної пічки, де вона варила обід. Горпина схопила казан окропу і, шпурнувши його в татарина, простоволоса, дика й жахлива, як скажена вовчиця, пірнула в жита. Але й жита не заховали її від людоловів. Хоч як дряпалася, хоч як кусалася, Горпині скрутили руки за спину й кинули до зв'язаних дівчат.

Зв'язаний Корж лежав на землі, з розпачем закусивши плече. Він бачив смерть своєї дитини, бачив, як в'язали Горпину, і безпорадний розпач навалився на нього нестерпним тягарем.

А на хуторі було тихо й спокійно. Стара Повчанська старанно місила тісто в діжі, старий курив люльку, милуючись, як спритно господарює Настя, коли раптом, визирнувши з вікна, схопився, як навіжений.

- Татари! - придушено скрикнув він і кинувся до зброї. В хаті почалася безладна метушня. Стара тремтячими руками штовхала Настю під піч, заставляючи її залізною заслінкою. Старий зірвав з стінки шаблю і пістолі.

- Двері!.. Двері зачини! - крикнув він божевільній з жаху дружині.

Тікати не було рації. Хутір був оточений. Повчанський чув, як гикають татари, виганяючи отару, як перелякано гупотять на дворі коні. Раптом неміцні двері зірвалися з петель, і до хати вдерлося кільканадцятеро ординців.

Притулившись до пічки, Повчанський боронився мужньо. Двоє татар схопили його дружину. Один зірвав з неї очіпок і, побачивши сиве волосся, ткнув її ножем. Стара звалилася й навіть не застогнала. Татари полізли на піч і накрили Повчанського величезною макітрою. Повчанський упав додолу. Кілька шабель і ножів встромилися в нього. Відтягнувши старого, татари відкрили затулу і помітили Настю. Вона була непритомна. Ватажок підхопив її на руки й виніс із хати.

На хуторі йшов погром, дикий, безглуздий. Ревли корови й воли, безладно кидаючись під ремінними батогами. Мемекали вівці, кудкудакали кури, тікаючи від чіпких татарських рук. Свиней вони не хапали, але, загнавши в хлів, підпалили з усіх чотирьох боків. Хай гине нечиста тварина, яку заборонено їсти правовірним!

Настя лежала серед двору, наче статуя з ясної бронзи. Смертельна блідість пробивалася крізь рівну засмагу, але це не псувало її. Сафар сидів над нею навкарачки і, поклавши руку їй на серце, поляскував язиком: оце так здобич! За таку бранку можна віддати табун легконогих степових лошиць, сотню верблюдиць - і того мало. І, передчуваючи велику користь, Сафар радісно всміхався.

Обличчя його було мідно-червоне, плисковате, з розкошеними очима й широкими ніздрями. Рідкі білі зуби стирчали наперед, і від цього усмішка його була огидна, як на обличчі ката. Сафар щось крикнув, і кілька татар кинулися виконувати його наказ. І не встиг він озирнутися, як принесли йому повний цебер холодної джерельної води.

Сафар зачерпнув і бризнув на Настю. Вона не рухалася. Він бризнув знову. Тоді вії їй здригнулися й повільно підвелися. Блукаючим розгубленим поглядом повела вона навкруги і раптом пригадала все. З жахом рвонулася Настя, але їй не дали підвестися: міцні Сафарові руки обережно поклали її на місце. З розпачем шукала вона очима батька та матір, але довколо юрбилися самі татари. Від підпаленого хліва віяло димом і смаженим м'ясом. Розпачливо верещали свині, гинучи у вогні. Перелякана худоба бігла повз Настю, наповнюючи хутір порохом і тупотінням. Ляскали батоги. Лунали незрозумілі горлові вигуки. Татари тягли з хати скрині з святковим одягом Повчанських і Настиним посагом. Розкинулися по траві шуби й скатертини, рушники й керсетки, гаптовані руками дівчат, коштовні шаблі, здобутки козацьких перемог, келихи московської, турецької та угорської роботи, сувої полотна, хутра, пояси й усякий дідівський мотлох, бозна-коли й нащо захований у скрині.

Та ось пролунав пронизливий свист, і татари зірвалися з місця, наче вороняча зграя з мертвого коня. Заляскали батоги, затупотіли коні, вівці, кози, корови. Татари скочили на коні, прив'язуючи до седел вузли награбованого. Сафар посадив Настю на вільного коня, прив'язавши її до сідла ременем, узяв коня за повід і теж скочив на свого бахмата.

За другим свистком татари рушили з місця. Один із них застромив під стріху гарячу головешку, і коли загін із зв'язаною Настею вийшов у степ, хата Повчанських палата рівним ясним полум'ям.

У полі з'єдналися вони з тими, що напали на женців. Там теж готувалися виступати. Хлопцям і дівчатам міцно скрутили руки за спину, перепустивши крізь ремені довгу жердину. Здавалося, ніби шестеро-дев'ятеро людей нанизано на довгу поперечку шибениці, яку ось-ось підіймуть високо між двома стовпами. Потім кожному бранцеві накинули на шию зашморг і зв'язали їх жмутом. Татарські кіннотники взяли їх у руки, як віжки.

У першій шістці були Корж і Горпина. Сорочка на ній була подерта на лахміття. Випиналися напівголі перса, повні молока. На обличчі сохли струмки крові. Відбиваючись, вона покусала татарина, що її в'язав, а він міцно вдарив її по голові тупим боком шабельного леза. Удар приголомшив Горпину. Щось шуміло й дзвеніло в ушах, і млість раз у раз стискала їй горло. Після бурхливого розпачу перших хвилин вона ніби завмерла. Байдуже дивилася, як в'яжуть хлопців і дівчат, байдуже глянула на Настю, коли Сафар проскакав повз них. Здавалося, що вона спить з розплющеними очима. Корж злякано смикав її, щоб вона очуняла, але Горпина ніби й не чула його слів.