Сімферополь. Видавництво

- Вірні слуги не брешуть своєму володареві, отже, я сказав правду тому, кому служу стільки років.

- Скільки? - урвав його Селім.

І, ховаючи в очах ненаситну жадобу, відповів Сафар із низьким поклоном:

- Тобі, меч правосуддя, віддам я її на вагу золота.

- Ти збожеволів! - скипів Селім, схопившись із місця.

- Ні, володарю, але цариця цінується як золото, як найкоштовніший метал. Селім роздратовано засперечався, але Настя надто вразила його. Нервово смикаючи чорний вус, звернувся він до свого почту, який шанобливо юрбився на порозі:

- Золота. Ось мій перстень. Хай Абдул видасть, скільки треба.

І слуги кинулися виконувати його наказ.

На дворі караван-сарая, на високому стовпі, формою літери «Г», висіли терези. Коли повернулися Селімові посланці, Сафар вивів Настю й посадив її на одну з шальок, а на другу почали сипати золото.

Спорожнялися шкіряні торби, а шалька не рухалася. Селім стояв осторонь, нетерпляче притупцьовував ногою, а Сафар опустив очі додолу, боячись раптового вибуху гніву каффського володаря. Спорожніли останні кошелі, а шалька не здригнулася.

- Ще! - уривчасто крикнув Селім.

І слуги знов кинулися до палацу.

Задихаючись від шаленого чвалу, зупинився біля воріт захеканий кінь. Слуга стрибнув із сідла і кинувся до терез. І знов посипалося дзвінке сліпуче золото, наче сонячні блиски в лісі. Шалька ледве ворухнулася, коли останні монети впали на неї. Селім рвучко схопився за пояс і кинув на терези свій гаманець. Шалька повільно почала опускатися. Ще трохи! Ще жменька - і Настя буде сплачена. Нервовим рухом зірвав він із шиї коштовний ланцюжок і кинув на золото. І стрілка, здригнувшись, зупинилася й завмерла проти заповітної рисочки.

Сафар і Омир наблизилися до шальки, повної золота, а Селімові слуги поставили поруч Насті пишний паланкін, допомагаючи їй підвестися. І за мить м'язисті негри підхопили паланкін і понесли до воріт.

Сліпа байдужість охопила Настю. Це була свідомість свого безсилля, самотності, безпорадності. Не сьогодні, так завтра; не одному, так іншому. Мовчки сіла вона на терези, мовчки лягла під пишно оздоблений балдахін.

Горпина лежала в кошарі, суміжній із двором, і раптом вона схопилася, наче щось штовхнуло її. Ледве підвелася вона і прислухалася. За муром була якась метушня. Чути було якийсь-то незрозумілий дзвін, вигуки, біганину. Плигаючи на здоровій нозі, добралася вона до воріт, що з'єднували кошару з двором, і помітила багато оздоблені ноші з китицями і наметом, а в ношах Настю в пишному татарському вбранні.

- Насте! - крикнула вона несамовито й лунко. Настя почула, наче прокинулась від жахливого сну, і відповіла крізь сльози, що стиснули їй горло:

- Ой Горпино, Горпино! Мене продано!.. Прощай, Горпиночко!..

Голос їй урвався. Вона впала на шовкові подушки й заридала важко, розпачливо.
ШЕВСЬКА ГОСПОДА
Сонце вставала рано-рано, як завжди влітку. Задовго до його появи палахкотіли хмарки соковитим гарячим багрянцем. Віяло з Дніпра свіжістю лісів та лук; пахтіло смолою, листям, квітами й травами, і від подиху вітру розсипалися дніпровою брижею срібні порошинки іскор. Прибита росою курява оксамитом укривала дорогу, і в прозорому, наче вимитому повітрі яскраво вирізьблювалося листя сріблястих тополь та осик.

Десь протягло співали півні і долітали журливі співи галівників.

З гуркотом і рипінням розкрилася міська брама - і потяглися на базар строкаті вози з городиною, драбиною, діжками меду, сала, масла, солоної риби та іншої ситої їжі. Засновигали колінкуватими вуличками баби з глеками молока, сапетами яблук та цебрами холодної криничної води. Прокидалося місто.

На Кузьменковому дворі метушилися підмайстри. Кузьменчиха готувала пійло поросятам, а дві відгодовані доньки доїли корови, широко розставивши червоні лапаті ноги.

Підмайстер Савка вийшов із клуні, примружився на сонце, на небо, плюснув собі кілька разів водою в вічі і, помітивши, що хазяїн десь пішов, швидко забіг за ріг хати перескочив тин. Сусідські собаки кинулися до нього, як до знайомого, привітно вимахуючи хвостами.

- Здорові були, дідусю, - привітався Савка з дідом Омельком, що вмивався біля криниці. - З святою неділею!

- Спасибі, - подякував старий, не пізнавши вчорашнього задираку. - А тобі чого?

- Та... я до пана цехмістра... Бо ваші хлопці вчора позичали в нас два шильця та два ножі, - збрехав Савка, не почухавшись.

- А!.. Тільки ж Причепи немає. Він по шкіру пішов.

Заходь до майстерні. Там наші хлопці.

Савці тільки того й треба. Хутко шмигнув він до майстерні і по хвилі знову вийшов на двір.

- Не знайшов? - спитав дід Омелько, бачачи, що він з порожніми руками.

- Вони вже віддали вчора ввечері, а я й не знав, - не розгубився хлопець.

І швидко рушив до перелазу.

В саду, серед кущів малини, помітив він маленьку Прісю. Дівчинка гірко плакала, витираючи засмаглим кулачком оченята.

- Що тобі, Прісю? - кинувся до неї Савка. - Ай, ай, сором! Таке вже велике, а плаче.

- Нащо ж вони обдурюють! - схлипнула дівчинка.

- А нас, гадаєш, не обдурюють? Ще й як! А ми ж не плачемо!

Але дитяче горе було надто, гостре.

- Нащо ж тато казали, що справлять мені червоні чобітки, а потім пошили та й продали, - витиснула з себе Пріся і заплакала голосно.

- Червоні чобітки! Ось що... - засміявся Савка. - Таке маленьке, а вже хверцює.

І, раптом вигадавши щось, нахилився до дівчинки.

- Слухай, Прісю. Я тобі пошию червоні чобітки. Добре?

В мене є шматок сап'яну. Покажи свою ніжку. Якраз вистачить. Тільки допоможи нам і забожися, що ніхто в цілому світі про це не довідається.

- Їй-бо, - забожилася дівчинка і нашвидку перехрестилася. - А ти не обдуриш? Забожись і ти, - недовірливо зиркнула вона на нього.

- Іч, яке недовірливе! Та ій-бо! Будуть тобі на пречисту червоні чобітки, якщо ти зараз обійдеш усі майстерні й тихенько гукнеш хлопців. Хай вони вмить зберуться на леваді за Мотриним шинком. Та щоб ніхто не знав. Зрозуміло?

- Нащо? - здивувалася дівчинка.

- Діло є! Потім скажу, та ще й чобітки пошию, коли не забаришся. Ти знаєш, де всі майстерні?

Ще б пак! Скільки вже разів Пріся виконувала доручення господи і за це діставала від Савки та інших підмайстрів солодкі медовики, дрібні шкуратки та різні невибагливі цяцьки. Дівчинка була розумна, лазила по парканах та лісах, як мавпа, а головне, вміла мовчати. Знав Савка, кому доручити серйозну справу.

Вихром помчала Пріся до протилежноі садиби, і не встиг він озирнутися, як вона зникла в суміжному вишняку. За чверть години обійшла вона всіх кожум'як і повернулася додому, коли підмайстри кінчали снідати. І по всіх майстернях, замість братися до роботи, підмайстри, поснідавши, зникли з майстерень, ніби купити гудзиків чи ще якогось дрібного докладу або й зовсім без приводу.

Савка вже чатував на них. Коли господа зібралася докупи, він задоволено чмихнув.

- Оце добре, - зауважив він, спльовуючи. - А тепер, хлопці, гайда на Дніпро. Дід мій заслаб, отже, човни його вільні. Їдьмо до Китаєва рибалчити.

- А робота? - збентежено спитав хтось.

- Робота не вовк, до лісу не втече, а пани майстри хай трохи почухаються та дадуть нам відпочити у свято і відіспатися як слід. Та не знущаються, як з хлопів. Звикли, чорти, що ми мовчимо.

- Го-го-го! Оце здорово!

- Їй-бо, здорово! - залунало левадою.

Тільки двійко напівхлопчиків поліщуків не знали, як їм бути.

- А невід де взяти? - спитав один із них, почухавшись.

- І казани кашу варити, чи що там доведеться?

- Є й казани, є й невід! Усе!

- А ложки?

- Тьху, чорти! Їм волю даєш, а вони - ложки!.. Є й ложки. Аж п'ять. Будемо їсти по черзі. Та залишайтеся, чорт із вами, коли ви боїтесь, боягузи нещасні!

- Тами що ж...

- Де всі, туди й ми, - наважився молодший і важко зітхнув.

Добре пам'ятав він Кузьменкові стусани і дрижав від самої думки про них, як у пропасниці. Але товариське чуття переважило. По двоє-троє, щоб не звертати на себе уваги, рушили хлопці до Дніпра. Швидко відштовхнули вони два човни від ясно-жовтої обмілини і взялися веслувати.
Течія була швидка й бурхлива. Човни мчали, як на крилах. Промайнуло гирло Хрещатого Яру, зелені гаї високих київських берегів, і виринули золоті бані Печерського, а нижче над урвищем - старовинний Видубецький монастир. Коли й Печерське лишилося позаду, потопаючи в кучерявих гаях, Савка підвівся на весь зріст і, як отаман, крикнув до своєї ватаги:

- А тепер, хлопці, до Жукова острова! Риби там - o скільки!

І красномовним рухом провів ребром долоні по горлу.

Діставшись острова, хлопці кинулися на берег. Одні розпалювали вогнище, інші розгортали невід та вудки рибалити. Савка наказував. Він ніби виріс, змужнів, почувши себе на волі. Нема над головою низької закуреної стелі. Широко й глибоко дихають груди, а головне - нічий грубий окрик не псує настрою. Вітер вільно тіпає волосся, дме в ніздрі, у вічі. Сонце сміється так гаряче й привітно. Скинули хлопці сорочки, і їхні білі міські тіла заблищали від поту, беручись золотою засмагою.

- Ух, як же воно добре без чортових хазяїв! - вигукнув хтось, стрибаючи у воду.

- Ось вона, воля козацька!

- От би так, хлопці, на Січ. Так от, просто Дніпром, - мрійно зітхнув хтось із Грицькових підмайстрів.

- Подамося, якщо, вони дертимуть з нас шкуру! - весело відказав Савка. - Та держи невід, бісів сину! Базікаєш, а риба низом тікає.

Дніпро-Славута палав під сонцем парчевою ризою. Липневе небо було без хмаринки, але легко було дихати над водою. Де-не-де тяглися повз острів литовські плоти. Низько занурювалися у воду набучавілі колоди, бігали ними недолугі біляві люди в домотканих сорочках і штанах, щось кричали свистлявою білоруською мовою і наполягали на стерно, щоб скерувати плоти далі від піщаної лави, що золотавилася довгою мінливою смугою.

А назустріч ішли з півдня козацькі байдаки з однією щоглою. Вітру не було, тому йшли байдаки на веслах. Козаки були голі по пояс і здавалися вилитими з бронзи. Вузлуваті, м'язисті руки наполягали на опачини, рівно й глибоко занурюючи їх у воду, і яскраво палали на сонці червою шлики їх шапок.

- Здорові були! - вигукнули запорожці, проїжджаючи повз рибалок.

- Здорові були й ви! - обізвалися хлопці, з'юрбившись на березі.

- Тю, та звідки ж ви такі білі та ніжні звалилися, наче вареники в сметані?! - розреготався один із козаків.

- Та з Києва. Шевські підмайстри, - не подумавши, гавкнув хтось.

- Ось воно що!.. Сидите по майстернях та й сонця не бачите? Що ж ви, на Січ тікаєте, чи так покозакувати?

- Рибалчимо, - незадоволено одрізав Савка.

- Ну й рибалчіть, а як закортить покуштувати волі, - рушайте до нас, - крикнув стерновий, наполягаючи на стерно.

Хлопці шпарко взялися до роботи. Улов був невдалий, але вистачило й на юшку, і підсмажити рибки, і на вечір дещо приховати. Пообідавши, пішли хлопці блукати островом. Вони дуріли, реготали, борюкалися, але на серці було неспокійно: де-не-де поставала думка про майстрів і проте, що доведеться відповідати за втечу і що кара буде важка.

День промайнув, як уві сні. А ввечері, біля вогнища, почали вони пригадувати своє дитинство. Більшість підмайстрів були з ремісників, але були серед них і селяни, і збіглі пахолки від панів. Усі скаржилися на злидні, жорстокі стусани, голод, холод і ще жахливіше моральне пригнічення, від якого не було порятунку.

Про хазяїв не говорили, щоб не розбити почуття незвиклої волі, але настрій був напружений і тривожний, і де-не-де згасали розмови, ніби хлопці прислухалися до своїх тривожних думок.

- Що там Кузьменко робить? - вирвалося в одного з поліщуків.

- А щоб тобі луснути! Теж нагадав! - обурився Савка. - Що робить? Кляне нас, присягається шкуру з нас здерти.

- А в самого пацюки серце гризуть, підраховуючи збитки, - підхопили голоси.

- Так йому й треба! Хай знає, що терпець, як той мотузок: тягнеться-тягнеться та й урветься.

- А мо, й справді податися просто на Січ? - спитав по хвилі поліщук. - Бо вони довіку не забудуть нам нашої втечі.

- Авжеж!

- Що й казати: вони з нас шкуру дерли, але й ми підстроїли їм здоровенну капость.

- Що ж, не завжди терпіти й мовчати. Теж знайшли собі хлопів!

- Хай інших тепер визискують, а з нас досить.

- Або поживуть без підмайстрів.

Настрій підносився. Ковтнувши волі, гостріше відчули вони своє пригнічення, і останні вагання танули перед загрозою неминучої розплати.

- А знаєте що, хлопці, - заговорив Савка, - тра або прожити тут з тиждень, поки вони перескаженіють, або просто тікати на Січ. Бо не жити нам інакше на білому світі.

- Оце справді! Краще на Січ.

- Січ не втече, - зауважив хтось. - Краще напровесні рушати: птиця з ірію, а ми у вирій, бо вже серпень, і козаки почнуть незабаром по зимівниках розходитися та на волость. Де ми тоді подінемося?

Але поліщуки хитали головами:

- Поки сонце зійде - роса очі виїсть.

І знов повертались думки під закурені стелі майстерень, що пригнічували не самим задушливим повітрям, а почуттям напівневолі.

І Савка не витримав: буйна, волелюбна вдача його не знала довгих вагань.

- Та що ви, хлопці, баби чи козаки? - схопився він з місця і випростався біля вогнища, освітлений яскравим полум'ям. - За мить - на Січ, а тепер - знову в неволю? Що ми, невільники, чи що? Гайда на Січ - і край! А хто не піде - хай перечекає тут із тиждень і повертається до хазяїв, коли вони переказяться.

- Вірно! - підхопили хлопці. - На Січ - і край!

- Годі нам шию гнути перед кузьменками!

Але дехто тоскно похнюпився, ніби щось пригадавши.

- Ніколи не відстав би від Савки, - зітхнув один із них, - але ж у мене старі батьки. Що зароблю - все їм. Ще й ночами доводиться до них бігти підсобляти. Вони б з голоду загинули самі.

- Та ти не виправдуйся! Знаємо! - втішали його товариші. - Батьки - це над усе. А помруть старі - приходь до нас. Як рідного приймемо.

- Ще й гостинця тобі надішлемо після походу!

Але інших затримували не старі батьки, а карі дівочі очі. Лепкували з них товариші, звали бабіями, але кожному було зрозуміле кохання.

- Дивись, Семенко, як одружишся, поклич у куми, - жартував Савка з товариша, що вже сватав хазяйську доньку. - Тільки дивись, не дери шкуру з підмайстрів та учнів, коли почнеш майструвати! Не подивимось ні на що - скинемо тобі штанці та всиплемо по-козацькому. Не прочухаєшся!

- Та хіба ж я Кузьменко? - ображено сперечався той, зашарівшись аж по потилицю.

- Ну, гляди! А тепер, хлопці, спати! Один човен ми візьмемо, а другий віддайте дідові. Хай не журиться старий. Та хай ще піде до Кузьменка та візьме два злоти, що я заробив.

- Добре, перекажемо. І невід віддамо цілісінький.

- І казани.

- Та де ж казани поділися, хлопці? Семенко, де казани? Але Семенко не відповів. Довгий день на свіжому повітрі зморив його. Міцне хропіння вирвалося з його напіврозкритого рота.

- Киньте! Хай спить! Вранці розшукаємо, - спинив хлопців Савка і ліг біля вогнища. І за кілька хвилин міцний молодий сон зморив найневгамовніших.

Згасав огонь, розсипався прозорими жаринками, мережився попелом. Тонко видзвонюючи. кружляли над хлопцями комарі, а сонний вітер гойдав лозу та бур'ян, що пахтів чимось гірким та пряним. Савка спав, як забитий. Спочатку йому нічого не снилося, потім виступив з небуття брудний сволок майстерні, а задушливе повітря й сморід мокрої шкіри та клею стиснули йому горло.

«Ух, як тут погано після дніпрових берегів», - подумав він, давлячись чимось огидно смердючим.

Він рвонувся з місця, хотів схопитися на ноги, але міцні руки звалили його на землю.

- Знатимеш, як тікати! - прохрипів над ухом знайомий голос. - Знатимеш, як хлопців підбурювати!

Савка розплющив очі. При блідому ранковому світлі над ним схилилася кудлата голова. Залізні руки міцно в'язали йому лікті за спину, а смердюча ганчірка затикала рот.

Якісь невиразні тіні ворушилися над сплячими хлопцями.

- Оце здорово! І не писнули, - задоволено крекнув Кузьменко. - Знатимуть, падлюки, як роботу кидати.

Савко похолонув.

«Зрадили! Але хто? Хто?» - блискавично промайнуло в думках.

А майстри вже хапали зв'язаних парубків і кидали, як колоди, в човни.

Хлопців привезли до Києва і позамикали по льохах, щоб вони не змовлялися, як виправдуватися. І того ж вечора зібралася цехова сходка. Майстри розуміли, що покарати всіх однаково не можна, і допитували кожного поодинці, залякуючи молодших, напівхлопчиків, що недавно вибилися з учнів на підмайстрів.

- Та ми просто думали відпочити хоч день, бо вже надто вморилися. Та й свято ж було... Ми б сьогодні повернулися зранку, - полотніючи, белькотів худорлявий хлопчик років п'ятнадцяти, намагаючись виправдати і себе, і товаришів.

І не знав, що за кілька хвилин стояв на тому ж місці Савка, і сміливо тріпнувши молодою чуприною, кидав у вічі Кузьменкові:

- І пішли б! Шукали б вітра в полі! Ми вам не хлопи і не пахолки! Не маєте права знущатися! Раз упіймали, а далі не пощастить! Все'дно не залишимось!

- Ах, падлюка! Ах, гадючий виплодок! - стискав Кузьменко кулаки. - Вчив його, втовкмачував йому в голову, як працювати, а він тільки-но вивчився, - та й з дому. Правду кажуть: скільки вовка не годуй, він усе у ліс тягне.

- Справді вовк. Хижаком дивиться. Ну, ми тебе, хлопче, приборкаємо. І дикого коня до вуздечки привчають.

- Спробуйте! - блимнув очима Савка.

І рвонув зв'язаними за спиною руками. Але ремені глибоко впилися в шкіру і не піддалися його зусиллям, тільки м'язи на шиї та на грудях напнулися, наче в молодого гладіатора.

- Ого! Так він ще, собака, загрожує! Почекай! Знатимеш, що таке цех, - обурився й Причепа. - Відведіть його, панове, знов до льоху, та не галасуйте, бо це сходка, а не ярмарок.

Підмайстри виступили один за одним: Одні сміливо кидали майстрам у вічі свої обвинувачення. Дехто намагався приховати свою провину або подати її як необміркований юнацький виступ, мало що не жарт.

Недовго сперечалися майстри. Перших ухвалили вони добре відшмагати канчуками, а решту поштрафувати на камінь воску й присудити до церковного каяття.

- Хай щодня ходять до церкви та слухають панотцеві казання.

- І хай панотець накладе на них сувору покуту, - задоволено потирав руки іконописний дідок.

Промайнули в повітрі волохаті шапки і впали на стіл перед цехмістром. Присуд було одностайно ухвалено. Лишалося виконати його. Принесли важку дубову колоду, ввели засуджених - і почалася каpa. Одного за одним клали підмайстрів на дубову колоду, здирали з них сорочку та штани, хтось із майстрів сідав йому на плечі, другий - на ноги, а один з найдужчих катував.

Савка стояв осторонь, чекаючи на свою чергу. Він полотнів і зеленів з безсилої люті й жалості до товаришів, бачачи, як вкриваються їх спини червоними кривавими смугами, як пухнуть ці смуги, наче повзуть і пручаються під набряклою шкірою маленькі червоні гадючки.

...Тридцять...

Сорок...

П'ятдесят...

Це була найвища кара. Але лупили немилосердно і, підводячись, кожен із покараних мало не падав з болю. Кузьменко стояв серед майстрів і мовчки смоктав люльку. З насолодою спостерігаючи вираз Савчиного обличчя. Хай полотніє, хай тремтить із жаху й безсилої люті! І свинячі Кузьменкові очі зловтішно виблискували з-під рудих вій.

- Оце так! Оце добре! Хай знають, що таке цех, - підштовхнув він майстрів, п'яніючи з помсти.

- Чого ж ти стоїш? Ми вже вморилися! - гукнув йому один з майстрів, кидаючи скривавлений канчук.

- Та я ще почекаю. Доведеться ще Савку обробляти під червоний сап'ян, бо йому ж призначено. цілу сотню.

Нарешті дійшла Савчина черга. Винесли передостаннього підмайстра, залишивши на підлозі кілька темно-багрових крапель крові. Знесилені мордуванням, майстри важко сопли й пили холодну воду, витираючи спітнілі обличчя.

- Лягай, стерво, - наказав Кузьменко, засукуючи рукави.

Савка зиркнув на нього, і щось схоже на криву усмішку промайнуло на його устах. І стільки презирства, і стільки зненависті було в цій усмішці, що коли б майстри були спостережливіші, їм стало б моторошно. Мовчки, з якоюсь зловтішною поквапливістю він ліг на колоду.

- Ану, держися, гаде! Виб'ємо з тебе дур! - крекнув Кузьменко, і, ковтнувши міцної горілки, взявся за канчук.

...Тридцять... Сорок... Сімдесят.

З набряклими жилами на чолі, червоний, захеканий, мордував Кузьменко криваву спину свого підмайстра. Він важко сопів і при кожному ударі кевкав нутром, як кінь селезінкою.

Ані стогону, ані крику не вирвалося з Савчиних уст. Спочатку все тіло його звивалося під канчуком несвідомим тваринним здриганням. Потім він сполотнів, і тільки очі його палали гарячковим огнем та зуби до крові прикусили губу. Але ось тіло його обважніло, зм'якло й нерухомо випросталося на колоді червоною купою роздертого на клоччя м'яса.

- Стій! Стій! - зірвався з місця дід Омелько. - Стій, кажу! Помер хлопець!

Кузьменко спинився з повислим у повітрі канчуком.

- А, чорт! Ще залишилося десять!.. - витиснув він із себе, відсапуючись. - Полийте його водою. Мо, ще очуняє...

Павло та Остап кинулися по воду, розв'язали Савку.

- Як же його?.. На спину не покладеш, - метушилися вони навколо хлопця.

Перелякався й Причепа і все намагався розтулити Савчині зуби.

- Горілки! Та голову набік!.. Оце так притичина... Оце так заковика... Ось тобі й маєте... - розгублено бур мотів він. - Доведеться тепер з судом та замком воловодитися.

Обережно підвів він Савчину голову і влив йому кілька крапель горілки, поки Павло та Остап перекладали хлопця на чисту ряднину.

- Нащо ж ви його перекладаєте?! - заметушився Кузьменко. - Йому належить ще десять канчуків.

- Ах ти, собака, - кинув йому в вічі Грицько. - Забив хлопця на смерть, і йому ще замало! Не дамо мордувати!

- Не дамо! - підхопили Павло та Остап. - Усе через тебе вийшло: і збитки, і оця втеча, і лупцювання.

- Оце так! Коли б ти з хлопців шкуру не лупив надміру - не впало б їм на думку тікати та ще и наших хлопців підбурювати. - Бо від хорошого ж життя не тікають.

Усі накинулися тепер на Кузьменка, забувши власні провини.

- Та замовчіть, панове! - завищав Причепа, хапаючись за голову. - Тут хлопця треба відкачати, а вони сваряться! Лий воду, Грицьку! Ось тобі й маєте... Та невже ж він справді дуба дав?!

Але за кілька хвилин Савка ледве помітно ворухнувся і протяглий стогін вирвався з його вуст.

- Слава тобі, господи! - полегшено перехрестився Причепа.

І, вмить змінивши тон, промовив голосно:

- Заберіть цього шибеника та замкніть його до льоху. Хай пам'ятає, що цех не потерпить таких вибриків.

Усі разом загомоніли, заворушилися. Кузьменко перекинув під уса кухоль горілки. Іконописний дідок заговорив про ціни на сап'ян, і тільки Павло з Остапом допомагали Грицькові та старому Омелькові винести напівпритомного Савку.

Савка видужував повільно. Годинами лежав він на череві, пригадуючи єдиний день, коли відчув себе вільним. Від найменшого руху пекучий біль проймав усе тіло. Льох був напівтемний, вогкий і брудний. Стіни взялися цвіллю, смерділо квашеною капустою, огірками, кислим пивом та ганчірками з-під сиру. По кутках шаруділи миші та щури. По стінах лазили стоноги, потрапляли в павутиння - і тоді гладкий сірий павук ссав їх, перекидаючи на всі боки.

«Наче Кузьменко», - роїлося йому в думках.

І гостра, невблаганна лють здіймалася в грудях.

«Ну, зачекай, рудий павуче! Ми ще з тобою порахуємося! - свердлила мозок думка. - Дай тільки видужати».

Двічі на день приходила Кузьменчиха. Наточувала з діжки пива, набирала повні миски огірків та квашеної капусти, а хворому кидала скибку хліба й миску каші чи борщу.

«Собака не їстиме такого», - обурено думав Савка.

Але молоде тіло потребувало їсти, і перемагаючи біль і огиду, ковтав він кашу або напівпрокислий борщ. Потім з важким зусиллям плазував до діжок ї запускав у них руку. «Аби видужати, - думав він, хрумкаючи огірки. - Ніяким ланцюгом тоді не вдержиш». Хлопці хвилювалися за Савку, але Кузьменко привів лютого собаку і прив'язав його біля льоху, щоб ніхто не наближався до Савчиної в'язниці.