Сімферополь. Видавництво

Місто було переповнене найкращими фруктами, виноградом, рибою і дичиною, коштовними шовками й самоцвітами. Шовк був у Києві дешевший від льону, а перець - дешевший за сіль. Сила ком'яг, дубів та човнів стояло в гавані Почайни, що народжувалася з Оболонського озера і займала русло теперішнього Дніпра, а Дніпро протікав далеко, за Трухановим островом. Тільки пізніше, року 1712, під час весняної поводі, ринули дніпрові води до міста, проковтнувши гирло Почайни, що тепер вливається в Дніпро в Оболонській затоці.

Поділ був бучний і людний. Криві вулички його освітлювали ліхтарі, але тільки в безмісячні ночі, бруку не було. Сюди тікали з-під батьківської влади, з-під кріпацтва і від важкої праці, від ув'язнення і боргів або просто шукаючи заробітків. І, оселившись у Києві, приїжджий ніколи не повертався додому. Строката різномовна юрба переповнювала його майдани й базари. І кого тільки тут не було: і католицькі ченці в сутанах різних кольорів - від червоного капуцина до довгобородого бенидиктинця в брунатній робі, підперезаній звичайним мотузком; від суворого домініканця до улесливого єзуїта в шовках і лакованих черевиках. Запорожці в широчезних штанах, у кармазинових жупанах, альтембасових поясах і червоноверхих шапках - бирках; лірники, бандуристи, польське панство й лицарство, крилаті гусари, кварцяне військо, піхота, гармаші, шведські й саксонські ландскнехти, італійські малярі, греки, афонські монахи у високих циліндричних каптурах, молдавські бояри, прочани, панська челядь, гончарі й кожум'яки в шкіряних фартухах, ювеліри і зброярі, рибалки й дроворуби з широкими сокирами за поясом, наївні мовчазні литвини, татари, євреї, лихварі, кароокі дівчата у вінках із степових квітів і пишні панії в шовкових сукнях французького або італійського крою, ратмани, бургомістри, судді, прокуратори з пером за вухом, довгобороді талмудисти в оксамитових кафтанах, у білих панчохах і туфлях, гладкі вірмени з чорними блискучими, як маслини, очима і жебраки в барвистому лахмітті, що виставляли напоказ свої жахливі рани або каліцтво.

І над усім височіла грізна фортеця на верхів'ї Замкової гори. Її недавно поновили після жахливої пожежі 1608 року, коли вогонь мало не знищив усього міста. Перед пожежею замок був більший як Краківський, кам'яний, тинкований на зразок західноєвропейських. Поновив і зміцнив, його київський городник Іван Слушка так званим крижацьким способом, тобто на зразок твердинь Лівонського ордену. Він був обнесений міцним рубленим тином із двома брамами: північною - Воєводською і південною - Драбською (91).

Тут відбувався соймик, гродський і земський суди. Тут була митниця, дві церкви, триповерховий воєводський палац і другий менший - старостин. Тут були порохові льохи, склади набоїв, куль, свинцю, державні установи й приватні приміщення. Замок був озброєний сарпентинами, гаківницями (92) і важкими мортирами. Тут стояла польська залога. На випадок нападу озброювалося міщанство і цехи. А коли важко було втриматися в місті, сюди ховалися всі мешканці з жінками та дітьми й пересиджували облогу.

Справа налагоджується. Аби умовитися з цехами. Це найголовніше, але й найскладніше.

Сагайдачний простував до магістратського майдану повз Феліціалів фонтан із фігурою ангела під павільйоном та хрестом на покрівлі. Не спиняючись, обминув його і пішов уздовж магістрату. Це був двоповерховий будинок з трохи вужчим верхнім поверхом, як в українських церквах. Нагорі вікна були круглі з рамами у вигляді літери «Х». Невеличка вежа з круглою банею, шпилем і півником закінчували його силует, а балкон, звідки виголошували магістратські постанови, та дзигарі прикрашали чоло.

Сагайдачний обминув домініканський монастир із двома готичними вежами над входом, Притисько-Микільську церкву і пішов уздовж східного схилу Замкової гори.

За тих часів ремісники кожного цеху жили окремими вулицями, і шевський цех мусив бути десь за кожум'яками. За кілька хвилин Сагайдачний дістався в знайому вуличку, стиснуту двома узгір'ями, і зупинився біля сніжно-білої хатки на троє вікон, серед високих рож та соняшників.

Замість вивіски, над дверима гойдався лицарський чобіт з острогою.

- Чи дома Хома? - спитав Сагайдачний, спираючись на пліт і милуючись дівчам років семи з великими чорними, як вишні, очима.

- Удома, - співучим голосом відповіла дівчинка і кинулася за ріг, дрібно перебираючи тонкими засмаглиминіжками. - Татку, там якийсь пан тебе питає, - продзвенів у садку її голосок.

З-за рогу повільно вийшов літній огрядний майстер. Було ще рано, але він уже скинув шкіряний фартух і брудний робітний камзол. На ньому була чиста сорочка з засуканими від спеки рукавами, сині штани, чоботи й темно-червоний вовняний пояс. Пізнавши Сагайдачного, він широко розставив руки й ноги.

- Петре! Бісова ж ти дитино! Звідки, любенький? От не чекав!

Поцілувавшись із гостем, він повів його в садок, що впирався в уривчастий схил гори, і всадовив на лавці під старою грушею.

Сагайдачний не образився на таке привітання. Потрапивши на Січ років із п'ятнадцять тому, він молодикував у Хоми Причепи, тоді запорозького козака. Хома полюбив його, навчив битися на шаблях і влучно стріляти з мушкета, але коли справа дійшла до дратви й шила, - Сагайдачний обурився: «Ні, батьку, годі! Не хочу шевцювати у війську. Краще іноді й голодуватиму, але гнути спину над чобітьми не буду». І Хома його не силував. Сам він прожив на Січі ще років із п'ять-шість і після кількох походів надумав одружитися. Впала йому в око чорнява киянка Агата. Одружившись, він перебрався до Києва й завів майстерню. А в Києві цехи саме тільки вбивалися в силу і потрапити новакові в майстри було дуже легко. Одвідуючи Київ, Сагайдачний щоразу приходив до Хоми, який від щирого серця радів «бісовій дитині», як прозивав він із жартівливою ласкою свого колишнього вихованця, пишаючись його славою, ніби Сагайдачний був йому рідний син.

- Сідай! Поговоримо. В хаті баби зняли гармидер. Та й душно. А ти, доню, натруси нам груш.

Дівча слухняно видерлося на дерево, трусонуло одну гілку, другу, і злива стиглих соковитих груш посипалась на . співбесідників.

- Годі, бісова дитино, а то пану гетьманові груші ніс розіб'ють! - крикнув Хома. - Збирай їх у полумисок.

Дівча спритно зслизнуло з гілки і залізло в бузняк. Набравши повний фартух, воно висипало груші. в миску й притулилося до батька, цікаво розглядаючи гостя.

- Ну, чого витріщила очі? Геть до матері допомагати. Привчайся до цехових звичаїв, - легенько ляснув її батько.

І, коли дівча зникло, додав:

- Сьогодні в нас свято. Приймаємо до цеху нового майстра. Він німець, одружився з майстровою вдовою і влаштовує з цієї нагоди учту, тобто частує цех, а що в нього хата замала, то справляємо цю учту тут.

- Ну, то я піду. Краще нам завтра поговорити або позавтра, - похопився Сагайдачний.

- Куди?! Чого?! Сиди! Та хіба знайдеться серед нас така падлюка, щоб не зрадіти такому гостеві?! А частування й горілки на всіх вистачить. Ти ж мені замість сина. Та щоб я тебе відпустив!

Кажучи це, Хома притиснув гостеве коліно, ніби збираючись затримати його силоміць...

- Ну, розкажи, як ви там турків били?

Сагайдачний коротко розповів про похід. Та й цехмістрові не треба було багато: з півслова розумів він, у чому річ, і тільки де-не-де уривчасто питав:

- Скільки чайок?

Або:

Що далі розповідав Сагайдачний, то задоволеніше крехкав Хома, пускаючи крізь вуса густі хмари диму.

- Он ти як! Ах ти ж бісова дитина! - похвально приказував він.

- Ну а як ви живете? - спитав Сагайдачний, нашвидку закінчивши свою розповідь.

- Що в нас, кажеш? Сваримося! - відповів Хома, пускаючи клубок диму.

- З ким?

- Оце недобре, що й між собою, - похитав головою Сагайдачний. - Сварки відбирають силу, а старостам та воєводам це на руку.

- Атож! Втлумач це нашому братові! Далі свого носа не бачать, а пани з того тішаться.

Не сподобалося це Сагайдачному.

- Через що ж у вас сварки? - допитувався він.

- Насамперед ворогуємо ми з магістратом, - методично почав Хома, вибивши люльку об край лави і знов набиваючи її. - Засіли там наші багатирі, за патриціїв себе мають і кирпу гнуть гірше від шляхти. Для них нема ані закону, ані совісті. Міщани для магістрату, - що ті хлопи для магната. Панують у ньому дванадцятеро довічно обраних радців і викохуються на наших сльозах. А сяк помре хтось із магістратських - вмить збираються наші пани і замість того щоб обрати громадою чесну людину, - пошушукаються проміж себе і закликають, як це по-латинському зветься?

- Реr cooptationem //На запрошення (лат.)//, - підказав Сагайдачний.

- Ото-то! Обирають того, хто за це більш сплатить, тобто такого ж здирця, як і померлий. Отак і панує над нами цей гурт, гірший від орендарів та панів. По закону й совісті всі міщани мусять сплачувати податки й нести тягар, а вони, падлюки, ані денара (96) не дають. Ну, звільни ту хату, де сам живеш, від податку. Так ні: в кожного радця по десять будинків. Здають вони їх під крамниці та під пожильців, гребуть гроші, а за подимне (97), або сош (98), або інші податки і не згадують. Це, мовляв, не наша справа. Знов же й міські землі, - казав далі Хома, викрешуючи вогонь з такою люттю, ніби в кремені сидів сам магістрат. - Дай і міщанам клаптик земельки під городи або сіножать. А вони, чорти, дулю нам замість земельки. Все загарбали: і землю, і міських селян, тобто наших підданців.

- Ну, ти вже переборщуєш, - усміхнувся Сагайдачний. - За керування міськими справами належить земля. Недурно звуть ці землі магістратським хуторами.

- А хіба я кажу, що не належить? - зиркнув на нього Хома. - Ти, синку, послухай, що я кажу, а потім сперечайся. Ну, візьми під магістрат шістдесят, ну, хай сто волоків, але не захоплюй усього, щоб людям не було де огірків посадити чи конопельки. А втім, вони забувають, як околишнє панство захоплює міські лани. Не висудять їх, чорти, бо панство їм хабарами пельки позатикало. А як до податків чи то до старостинських данин дійде, - вони так роблять розруб (99), що все сплачуємо ми, цехові, та бідніші міщани, а пани радці навіть не знають, як гаманець із кишені витягти на такий випадок. А фортецю хто поновлює? Ми! А шляхи хто лагодить? Знов-таки ми! А мости? А греблі хто гатить? Становлять жолнерів по садибах на стацію. Так садиби панів радців звільнено від стації, а нам всадять такого харцизяку, що ти йому й грубу пали своїм коштом, і годуй його. Сидить він, як воша, в тебе на потилиці, пиячить і, гляди, то курку твою зловить та на базарі продасть, то на городі капусту позрізує або яблуні пообтрушує. А ти мовчи та зайвого йому не бовкни, бо до замка тебе потягнуть.

- А хто за це винний? - знизав плечима Сагайдачний. - Не будьте отарою, щоб із вас вовну стригли. Скажіться!

У Причепи навіть люлька випала з рота.

- Скаржитися?.. Кому?! Де?! Та ти, синку, з хмари звалився чи що? Де в нас суд, де закони?

- А лавники? (100) А гмінна ізба? (101) - і собі здивувався гетьман.

- А ти коли-небудь був у лавницькому суді?! Бачив його на власні очі? Ні? Ну, так мовчи і слухай мене, як колись на Січі, коли ти в мене молодикував (102), бо в цих справах ти ще немовля. Та що та гмінна ізба вдіє, коли пани радці й тут не допускають міщанство обрати чесних суддів. А якщо і є там чесні люди, які прагнуть правди, так міська рада й зовсім не скличе квартальної сесії або повикреслює з списку тих, хто їй не бажаний, нібито є проти них якась підозра в злочині. Так і сидить собі чесна людина дома склавши руки, поки рада залагодить усі свої справи. Та хіба ж не знайдуть радці за горілку якогось п'янички, що казна-що їм за пляшку напише? А тут кожен папірець важить. А потім розглянуть справу та й перепрошують: «Ми, мовляв, по закону не могли вас на суд запросити, поки не з'ясовано справи». А ми живемо та й не знаємо, де і як витрачають наші гроші. А за яким правом, скажи, будь ласка? У нас, у Києві, вже понад сто років магдебургія (103). Чому ж у законі пишеться, щоб майстрів і до лавницького суду обирали і до ради? А майстри там і близько не побували. Проте на роботу приходь, як посполитий. І дрова вози старості. І луки коси. І заарештованих пильнуй. Звідти й пішла між нами колотнеча, аж поки розгризлися геть-чисто.

- Як то - геть-чисто? Побилися, чи що?

- Та ні. Піддалися під замок. Тобто під замкову юрисдикцію (104). Тепер усі цехи під замком. Не бажаємо мати справ із магістратом. Принаймні коли староста здирає з нас податки, так ніхто, крім нього, нас не чіпає. А перед тим дерли з нас і радці, і староста разом. І сплачували ми не тільки те, що з нас належить, але й те, що повинні були платити пани радці.

- Та невже ж староста кращий? Та як вам не соромно піддаватися під шляхту, під ворога, під католика, ляха! Дивно, що ви пішли на таке! - обурено вигукнув Сагайдачний. .

- Е, синку! Чи не однаково людині, який ціпок її б'є, коли від нього синці на тілі?! Таж один ціпок легше витримати, ніж два.

- Що ж вони з вас правлять?

- Що? Платимо подимне, та верхівщину (105), та коляди (106) шість грошей, та два гроші сторожовщини (107), та за майстерню... Працюємо ще на замок, тобто на старосту і його челядь. Дістали собі зброю. В кожного рушниця тепер, та копа куль, та шабля за звичаєм. Вправляємось по-військовому та пожежі гасимо, як споконвіку було.

- І це, на вашу думку, краще?

- Авжеж. Воно, звісно, теж не мед, бо кожен ладен здерти зайве. Та ми, щоб не було сварки, приділили двох майстрів працювати на замок. А решту - зась! Не чіпайте. Ну, ще ралець (108) підносимо старості на великдень, на коляду та на іменини. Не підмастиш - не поїдеш, - по-філософському закінчив Хома і знову вкрився хмарою кучерявого диму.

Сагайдачний мовчав. Усе це було надто несподівано і зовсім не входило в його плани. Складна й важка річ об'єднати міщанство, коли ворожнеча пішла так далеко.

- Ну а як у вас із шляхтою? - спитав він по хвилі, зважуючи кожне цехмістрове слово, як відомості розвідувача перед боєм.

- Що шляхта! Від неї теж чимало прикрого. Почали пани заводити майстрів по фільварках. Нічого нам, мовляв, у тому місті не треба. Проживемо й без вас. Так... Вивчиш хлопчика, почне він добре робити, а пан його до себе й переманює. А сам не бажає продавати нам шкір або починає заламувати божевільну ціну. А прийде до тебе якийсь такий панок чоботи замовляти, так ти йому поший і добре, і дешево. А нема де шкіри взяти... А ще більше лихо в тому, що почали пани довозити взуття з Німеччини. Мало не вся шляхта в закордонному ходить. А нам - хоч загинь. Раніш перед рочками шиєш собі і , вдень і вночі, і на замовлення, і на продаж, і жодного чобота тобі не залишиться в майстерні. А тепер прийдуть рочки, наїде шляхта, як сарана, а робота так і лежить у тебе на полиці. Тільки борги та податки ростуть. У нас ще в Києві, дякувати господові, живемо потроху, бо далеко нам до Німеччини, а в Житомирі та у Львові - хоч здохни. Нема чого їсти. Розбігаються майстри, хто по фільварках, хто на Низ, а хто й козакувати по уходах в степу.

Багато ще міг би розповісти Хома, та прийшли перші майстри. Вони очам своїм не йняли віри, бачачи такого поважного гостя. Сагайдачний думав непомітно зникнути, щоб не заважати своєю присутністю, але Хома рішуче заперечив:

- Та щоб відпустити такого гостя перед вечерею? Та мої хлопці до смерті не забудуть, як ти був у нас на учті. Не пустимо. Невже ти нас так образиш?

Карл Шнейдер, що частував шевців з нагоди свого вступу до цеху, вклонився і, червоніючи, запрошував гeтьмана:

- О, це такий гонор!.. Сам гер гетьман буде на мій ушта... Я такий з цього щасливий... Я стільки чув за пана гетьмана. Пан гетьман є великий ритер і хельд (109), як наш Зігфрід (110). О, це мені велика честь...

І, повагавшись хвилину, Сагайдачний залишився. Почалася вечеря. Меду було стільки, що хоч купайся, як влучно зауважив Хома. Печене й варене м'ясо, вареники, риба, ковбаси не переводились на столі, і, хоч як наполягали на них майстри з підмайстрами, - здавалося, що нічого не зменшується. Але не те вразило Сагайдачного. Вразило, що навіть під чаркою майстри поводилися пристойно і стримано.

Повечерявши, майстри вийшли в садок прохолонути.

Тіні подовшали, гостріше запахли зарічні луки.

Майстри почали хвалитися своєю силою: один зав'язував узлом і розв'язував залізну коцюбу, другий скручував у дудочку срібний німецький талер. Інші боролися, важко сопучи і глибоко занурюючи підбори в пісок.

- Ану ти, бісова дитино! Покажи, чи не забув ти, як . б'ються на шаблях? - крикнув Сагайдачному Хома. - Він у мене, панове, на Низу в молодиках був, - пояснював він майстрам, що вже разів із сто чули про це від цехмістра. - Мо, булава відібрала в нього силу?

- Спробуємо, батьку, - всміхнувся в бороду Сагайдачний.

- Прісю! Дай шаблю, ту, що висить біля ікон, - гукнув у віконце цехмістер.

Сагайдачний і собі добув із піхов шаблю з золотим різьбленням турецької роботи.

- Ото шабля! - ахнули майстри, що до цієї хвилини не звертали на неї уваги.

- Це шабля Аліба-баші (111), - пояснив Сагайдачний. - Справжнє дамасське лезо.

Цехмістрова шабля була простіша, але теж доброї роботи. Після кількох випадів, що захопили знавців, Сагайдачний плигнув убік.

- Годі, батьку! Ми з тобою під чаркою. Негоже нам битися. Можна й лиха добути.

- Злякався, бісова дитино! - жартівливо крикнув Хома. - Ну, й чорт з тобою! Бачу, що не забув ти козацької науки.

І теж застромив шаблю в піхви.

Тим часом Причепиха помила посуд і знов покликала майстрів до хати. Майстри поділилися на кілька гуртків, сьорбаючи мед і заїдаючи стиглими вишнями та грушами. Хмари тютюнового диму клубочилися під стелею. Сагайдачний уважно прислухався до розмов, переходячи від гуртка до гуртка. Опинившись серед старіших статечних майстрів, він спробував намацати з ними грунт.

- От що, панове, - почав він, сідаючи серед них. - Говорили ми сьогодні з Причепою про ваші порядки, і спала мені на думку цікава річ. Знаю я, що піддалися ви під замок, але кожен із тутешніх цехів залишається сам собою. Не налагодили ви оборони своїх спільних справ та інтересу, а це було б вам дуже корисно й потрібно.

- Як це? - не зрозумів Хома. - Якого нам ще біса треба?

- А такого. Ось ви скаржитесь, нібито шляхта заламує казна-яку ціну на шкіру. А без шкір вам не прожити. Проте вона потрібна й іншим цехам.

- А звісно: і кульбачникам, і лимарям, і кожум'якам.

- Атож. А коли було б у вас товариство, чи то братство цехів, - однаково як його звати, - змовилися б усі цехмістри або зійшлися б на спільну сходку й ухвалили б одну ціну. Покрутилися б шляхтичі: нема покупців. До кого не вдайся, усі дають одну ціну. Почекали б вони трохи, почухали б потилиці та й віддали б вам шкіри дешевше. І пішли б до чортів усі такси й постанови.

Майстри зацікавлено перезирнулися.

- Воно й справді... Але ж кожен ладен купити дешевше... Ї взагалі...

- Що «взагалі»! - всміхнувся Сагайдачний. - Були часи, коли кожен із вас думав, що й цех йому не потрібний. І кожен мріяв узяти дорожче і більш заробити, а як притиснуло життя і побачили люди, що одному не прожити, - пішли всі в цех. Ну а я гадаю, що треба об'єднати й цехи в якесь товариство, чи то братство цехів, щоб допомагати один одному в спільних справах.

Майстри мовчали.

- Хто ж його зна... - почухав потилицю Хома. - Тільки ж чи варт воно? Хіба їх так багато, тих спільних справ?

- Знайдуться, - всміхнувся Сагайдачний і, загинаючи один по одному пальці, почав підраховувати. - По-перше, купити матеріал. Ви бачили, що шкіри треба кільком цехам. Дерево - теж. Хутра, шовки, навіть глина - бо треба її і цеглярам, і гончарам. Це - oднe. По-друге, коли на вас накладуть будь-який податок, ви самі повинні зробити розруб між майстрами - по-справедливому.

- «Ведлуг прожитку і спроможності», - вкинув один із майстрів, пригадавши офіціальну формулу.

- Але, крім розрубу й купівлі матеріалів, є чимало випадків, коли братство врятувало б вас від усяких прикростей. От, наприклад, скаржився мені пан Причепа на те, що поганий у вас суд і ніхто з міщан не знає закону. Слушно, панове. Якщо були б ви письменні й знали закони, ніякі лавники й радці нe могли б вас покарати без права і противно праву або правити з вас зайві податки. Отже, треба вам школи, науку, друкарні. А хто, крім братства, дасть вам таке? Я вже радився з архімандритом Плетенецьким. Ми купуємо друкарню небіжчика Балабана. Днями привезуть її до Києва, і тоді будуть у нас свої книжки. Видрукуємо тоді і закони, щоб кожен міг їх прочитати і боронитися на суді за статутом, а не благати милості та правосуду. Чому шляхта завжди виграє свої позови? Та тільки тому, що вона на крючкодерстві собаку з'їла. Навіть жінки знають, які справи підлягають гродському, а які земському судові. А коли ще ваші діти добре вивчаться читати й писати, ніхто не насмілиться правити з вас зайвого шеляга.

- Ой, і засмолили б ми тоді радцям! - соковито цмокнув губами Хома.

- Залили б сала за шкіру!

- І прокураторів не довелося б кликати.

Але старі майстри недовірливо хитали головами.

- А чи пристануть до цього інші цехи?

- Чому ні? Це кожному можна втлумачити. Хто собі ворог?

- Атож. Бо тепер доводиться нам увесь тягар на себе брати.

- Ну, звичайно, - погодився Сагайдачний. - А крім того, я певний, що вам доводиться платити не тільки на свою церкву, але й на костьол. Тобто з вас, як із вола, дві шкури деруть.

- Не знаю, як по інших цехах, але ми не платимо, бо нема серед нас католиків, - зауважив Хома.

- Дозвольте, пане гетьмане, вам пояснити, - втрутився старий майстер з іконописним худорлявим обличчям. - У мене є брати і в кушнірському, і в кравецькому цехах, і я добре знаю, як воно там. Біскуп увесь час вимагає по каменю воску від кожного майстра. Серед кравців є багато католиків. Так спочатку кожен платив на свою церкву, а потім католики почали вимагати, щоб і наші платили костьолові. Наші довго не згоджувалися, але, коли обрали цехмістра-католика, він вмить домігся свого. Прогавили наші, що й казати... А тепер уже нічого не вдієш бо до цеху почали приймати самих ляхів, ї тепер їх стало більше як половина.

- Так це ж не тільки в кравців, - підхопив Хома. - У шмуклерів те ж саме. Там і наші, і євреї, і татари платять біскупові, хоч у цеху двадцять три майстри і тільки п'ятеро ляхів.

- Ну, це ще пусте, - всміхнувся Сагайдачний. - Камінь воску - не розор. Але за кілька років буде гірше. Був я недавно у Львові, і багато там бачив і чув такого, що й не повірив би, коли б мені хтось розповів.

- А що саме? - зацікавилися майстри.

- А таке... Не вистачає там на всіх роботи, бо майстрів більше, ніж покупців, ось і почали переслідувати наших, щоб вони не відбивали хліба в ляхів. Заборонено православним і ремісникувати, і торгувати. Якщо вийде якийсь швець на ярмарок із чобітьми, відбирають у нього і крам, і скриньку. Грабують наших крамарів, розбивають їх ятки й крамниці, а тепер нове лихо: заборонив магістрат православним мати будинки і навіть жити у Львові. Або переходь до католицтва чи до унії, або тікай світ за очі, бо однаково сплюндрують. Дехто й переходить, а більшість гине. Стогнуть вони від податків, і кожен знущається і за собаку має. Студенти єзуїтського колегіуму грабують євреїв і православних, а патери єзуїти благословляють їх грабунки, зроблені во славу господа бога. Женуть наших дітей з усіх шкіл, кажуть, що не треба хлопам письменності, а головне, так обставляють життя, що кожної хвилини чекаєш нових образ, знущань і навіть розбійницьких нападів. Ось послухайте, що пишуть королеві наші нещасні львівські брати.

Сагайдачний розстебнув жупан і витягнув з внутрішньої кишені складений учетверо аркуш, списаний закрутистим скорописом.

- Це петиція Зигмундові від львівського міщанства і ремісників, - пояснив він. - Довелося їм скласти останні шеляги й надіслати до Варшави ходаків, давши їм кілька тисяч злотих на хабарі двірським. Беруть там усі. Та біда, що брати - беруть, а справи рухаються надто помалу. Ось слухайте.