Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. Закон Естонської Республіки про трудовий договір [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.estlex.ee/tasuta/?id=7&aktid=97692&fd=1&leht=1

2. Закон Латвії Про Працю [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.likumi.lv/doc.php?id=26019

3. Трудовий кодекс Литовської Республіки [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www3.lrs.lt/pls/inter3/dokpaieska.showdoc_l?p_id=334771&p_query=&p_tr2=

Стратегія розвитку сучасного суспільства однозначно засвідчує, що перемо­ги досягають ті структури, які накопичують інформацію і вміло розпоряджають­ся нею. Збір і обробка великих обсягів інформації можливі сьогодні тільки із за­стосуванням інформаційних технологій, які реалізуються завдяки створенню комплексних систем.

Світовий досвід із спрощення митних процедур та процедур логістики, а також із зменшення ризику порушити безпеку громадян доводить нагальну необхідність створення електронних інформаційних систем. Вони повинні розроблятися як функціонально сумісні між аналогічними системами різних країн, бути доступними, безпечними, об'єднаними та контрольованими.

Європейська спільнота визначає, що шлях до цього - зменшення різниці між митними процедурами країн світу та називає механізм її реалізації „ електронною митницею", яка покликана спростити митні процедури у міжнародній зовнішньоторговельній діяльності та впорядкувати потік інформації під інформаційно-комунікативні технології системи митних органів.

Провідні митні служби світу — Японії, США, Німеччини, Франції, Росії, Китаю, Канади і багатьох інших держав — також активно застосовують сучасні ін­формаційні технології.

Державна митна служба України знаходиться на шляху модернізації та прискорення інтеграції до Всесвітньої торговельної організації й ЄС, у зв’язку з чим Україна прийняла ряд нормативних документів як на міжнародному так і національному рівні, щодо модернізації та розвитку своєї митної служби. Так, 5 жовтня 2006 року Україна приєдналась до Міжнародної Конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур [1]. 17 жовтня 2006 року наказом Держмитслужби України за № 895 було затверджено Концепцію модер­нізації діяльності митної служби України в світі „сучасних тенденцій функціонування світового співтовариства" [2], які сприяли появі цілого комплексу нових завдань перед митною службою України. 17 вересня 2008 р. розпорядженням Кабінету Міністрів України №1236-р була схвалена Концепція створення багатофункціональної комплексної системи «Електронна митниця» та план заходів з її реалізації [3].

Необхідно зазначити, що комплексна система «Електронна митниця» буде сприяти ефективнішому процесу легалізації митних потоків в Україні, вона також дозволить вийти на новий рівень проведення експортно-імпортних операцій. Завдяки комплексній системі надходження до державного бюджету від митних зборів збільшаться, що є дуже суттєвим фактором в умовах економічної кризи.

Митна служба України розпочала втілення новітніх технологій в митну справу ще в 1992 році. У 2005 році почався новий етап цієї роботи з розробки принципів побудови системи «Електронна митниця» та її часткової реалізації.

На даний час одна з найважливіших проблем, яку необхідно розв'язати у митній службі України, – це впровадження у митну справу міжнародних норм і правил, що дасть змогу перейти до застосування єдиних стандартів у галузі митної справи і вирішити питання, пов'язані з приєднанням до міжнародних конвенцій із гармонізації й спрощення митних процедур.

Отже, замість додатка до митних процедур система «Електронна митниця» повинна стати основною базою не лише митних технологій, а й головним інструментом управління і контролю митної діяльності, тобто головним механізмом забезпечення митної справи [4;55] Об’єднавчий стрижень митної служби – інформаційні механізми. Вони є запорукою посилення авторитету й могутності митниці. Інші шляхи – це крок назад.

Ця система має бути створена на нових інформаційних технологіях і, відповідно, на сучасній матеріальній базі, яка дасть змогу збудувати модернізовану багаторівневу систему із застосуванням телекомунікаційних технологій, забезпечену комплексною системою захисту інформації, що потребує тривалого часу і значних капіталовкладень. На жаль, технологічні й технічні проблеми (формати даних, які передаються, програмні продукти, канали зв'язку, забезпечення на­дання і використання інформації) не дають змоги сьогодні широкомасштабно розпочати уведення процедур інформаційних технологій. А саме для цього необхідне забезпечення пріоритетного фінансування.

Щоб реалізувати задумане, треба розробити і подати розширений детальний план переведення митної служби України на поглиблене застосування інформа­ційних технологій, відмови від паперових технологій, уведення контрольної сис­теми, яка охоплюватиме усі сфери митної діяльності й стане базою для прийнят­тя управлінських рішень. Нововведення по модернізації митної служби України необхідні для координування напрямів розвитку митних органів України, які мають базуватися на інформаційних технологіях і переважно збігатися з принципами діяльності й механізмами реалізації митних служб провідних країн світу, ґрунтуватися на міжнародних конвенціях і рекомендаціях. Це також важливо для втілення в життя міжнародних стандартів якості, які є міжнародним еталоном для створення й оцінки систем якості, зокрема якості виконання митної справи.[4;59-60].

Отже, можна окреслити головні задачі в найближчій діяльності митної служби, спрямовані на реалізацію «Електронної митниці»: створення нормативно-правової бази, яка б послідовно, безперервно та однозначно регулювала б відносини учасників ЗЕД та контролюючих органів протягом всього марш­руту руху товарів (транспортних засобів) та інформації про них; модифікація структури інфор­маційного наповнення ЄАІС до стану, що забезпечує об'єктивність підготовки рішень (приписів) на рівні митних органів; упорядкування практики застосування технічних засобів митного контролю, надавши їй властивос­тей системності та передбачуваності. [5;7]

Література:

1. Міжнародна конвенція про спрощення й гармонізацію митних процедур// Комп’ютерна правова система «ЛИГА: ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру“Ліга” (м.Київ).

2. Наказ Державної митної служби України «Про затвердження концепції модернізації діяльності митної служби України» від 17.10.06р. №895// Комп’ютерна правова система «ЛИГА:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру “Ліга” (м.Київ).

3. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції створення багатофункціональної комплексної системи «Електронна митниця» від 17.09.08р. №1236-р// Комп’ютерна правова система «ЛИГА:ЗАКОН» інформаційно-аналітичного центру “Ліга” (м.Київ).

4. Пашко П.В. «Електронна митниця» - головний механізм гарантування митної безпеки держави// Фінанси України.-2006.-№12- С.51-60.

5. Копосов С. Реорганізація митної служби як початок реалізації проекту «Електронна митниця».//Митниця.-2007.-№1.-С.6-7.

Ознакою сучасних інформаційних технологій є широке застосування різних ктасів інформаційних систем для вирішення професійних завдань в галузі обчислювальної інформатики. Одним з класів таких систем, які нещодавно розпочали «друге життя», є геоінформаційні системи (ГІС). Цей клас систем є різновидом інформаційних систем, які побудовані із урахуванням закономірностей геоінформатики та методов візуалізації даних [1].

Геоінформаційні системи (ГІС) - це інформаційні системи, призначені для збирання, зберігання, аналізу та візуалізації (видачі) просторових данних. Дана системи дозволяє поєднати модельне зображення території (електронне відображення карт, схем, космо-, аерозображень земної поверхні) з інформацією табличного типу (різноманітні статистичні дані, списки, економічні показники тощо).

Ці можливості відрізняють ГІС від інших інформаційних систем і забезпечують унікальні можливості для її застосування в широкому спектрі завдань, пов'язаних з:

• 
  аналізом і прогнозом явищ, подій навколишнього світу
  
• 
  осмисленням і виділенням чинників і причин, а також їх можливих наслідків плануванням стратегічних рішень і наслідків дій [2, c. 82].
  

Геоінформаційні системи базуються на кількох основних компонентах: проекційні перетворення, класифікація даних, система управління базами даних та аналітичний апарат.

Основним компонентом будь-якої просторової інформації є дані про положення кожної точки контуру об'єкту на місцевості (метрика об'єктів). При цьому слід враховувати, що реальна місцевість не є плоскою, як екран монітору чи аркуш паперу. Для відтворення земної поверхні на площі в картографії застосовуються спеціальні проекційні перетворення, різні для різних за формою та місцезнаходженням ділянок місцевості. Тому ГІС, що зберігає дані на значні за площею території, має постійно виконувати операції перетворення метрики. Від швидкості та точності виконання операцій проекційних перетворень залежить якість роботи всієї системи в цілому.

На незначній за площею території знаходиться значна кількість різноманітних об'єктів. Вони мають різний тип локалізації: ліс займає певну площу, струмок може представлятися як лінійний об'єкт, окреме дерево - просто точка на карті і т.п. Для різних задач певний об'єкт може мати різний тип локалізації. Наприклад, якщо ГІС вирішує завдання по зберіганню та обробці даних про земельні ділянки, то дорога має описуватись площинним об'єктом, який характеризується певним контуром та площею, але якщо ГІС вирішує транспортну задачу, дорога може розглядатися як лінійний об'єкт з певною довжиною та шириною кожної ділянки. Крім того, різні об'єкти місцевості можна розділити за їх призначенням або відношенням до певної категорії (дорожня мережа, рослинність та інше). Тому важливим аспектом ГІС є спосіб класифікації об'єктів за різними ознаками, важливими для задач даної системи. Зазвичай інформація в ГІС поділяється на певні теми (топографічні дані, земельний кадастр). А в межах теми об'єкти поділяються на шари (гідрографія, рельєф, рослинний покрів). Крім того, для кожного об'єкта встановлюються: переліки ознак (семантик або атрибутів), якими він повинен або може характеризуватися; правила відображення об'єкту на екрані та при роздруку карти місцевості на папері; діапазон масштабів, в межах якого об'єкт при перегляді карти відображається на екрані. Також можуть призначатися певний набір правил цифрового опису, топологічних відносин та інші аспекти подання інформації про певний об'єкт місцевості [2, c.73].

Основні задачі, що вирішують сучасні геоінформаційні системи: обробка матеріалів польових вимірювань та спостережень; оформлення їх у вигляді карт та схем; зберігання картографічних даних різних типів; відображення окремих картографічних даних та різних комбінацій даних; підготовка карт різних типів до друку; пошук даних за їх положенням, атрибутами, розташуванням відносно заданого об'єкту чи групи об'єктів; аналіз місцезнаходження об'єктів, топологічних відношень, наявності та щільності розподілу об'єктів; аналіз атрибутів об'єктів карт; класифікація даних, аналіз та відображення змін даних у часі; робота з різними типам баз даних по пошуку та виборці інформації, пов'язаної з певною територією чи об'єктами, формування звітів; побудова графових структур; мережевий аналіз; вирішення транспортних задач; та ін. [4, c.216].

Найбільш поширені сьогодні ГІС в сферах:

1. геодезіяї та картографія;

2. навігаційні ситеми та системи моніторингу транспорту;

3. муніципальні системи;

4. моніторинг навколишнього природного середовища;

5. військова справа [3, c. 136].

Приклади реалізованих проектів в Україні на основі ГІС: - загальноміські бази і банки даних загального користування - на основі ГІС і цифрової карти міста Києва (адресна система реєстр Києва - населення, вулиці, об'єкти і елементи міського середовища); - геоінформаційна система оперативно-диспетчерського управління пожежної охорони м. Києва "ГЕОВАРТА"; - побудова цифрової моделі рельєфу на територію України; - ескізний проект картографічної інформаційної системи та банку географічних назв для забезпечення потреб державного і регіонального управління «ГеоПростір»;

- картографічне забезпечення ГІС аналізу зон затоплення на Закарпатський регіон [1].

Отже, геоінформаційні системи являють собою особливий клас інформаційних систем, розроблення та впровадження яких сьогодні є актуальним у багатьох сферах життя. Даний процес пов'язаний зі значними труднощами, викликаними як загальнонауковими особ­ливостями (поєднання різного класу систем), так і технічними (складністю взаємодії окремих елементів системи, що функціонують на різних апаратних та програмних платформах). Тому розробка та впровадження ГІС потребує особливого наукового підходу.

1. 
   Байдацький А.Й., Геоінформаційні системи, застосування GIS Геопроект при автоматизованих зйомках територій. [Електронний ресурс]: − Режим доступу: http://npcz-rivne.ucoz.ua/Text2009/Olimpiadu/222/Nem1.pdf
   
2. 
   Карпінський Ю.А., Лященко А.А. Стратегія формування національної інфраструктури геопросторових даних в Україні. – К.: НДІГК, 2006.-108с.
   
3. 
   Морозов В.В., Лисогоров К.С., Шапоринська Н.М. Геоінформаційні системи в агросфері: Навч. посібник - Херсон, Вид-во ХДУ, 2007 -223 с.
   
4. 
   Трифонова Т.А., Мищенко Н.В., Краснощеков А.Н. Геоинформационные системы и дистанционное зондирование в экологических исследованиях - М.:, УМО РФ, 2006. - 349с.
   

Після набуття 11 вересня 1997 року чинності для України Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенцією) громадяни нашої держави, іноземці та особи без громадянства отримали надзвичайно важливе право  – звертатися за захистом своїх прав, порушених державою, до незалежної міжнародної судової установи  – Європейського суду з прав людини (далі - Суд).

Відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Багаторічна практика підтвердила ефективність діяльності Суду, де особа може знайти реальний захист своїх прав, якого марно шукала у власній державі.

Існуючі в Україні системні проблеми як у законодавстві, так і у правозастосовчій діяльності, обумовлюватимуть тенденцію постійного збільшення кількості рішень, що виноситимуться Судом щодо України. У зв’язку з тим, що з’явилася потреба у врегулюванні питань, пов’язаних з виконанням рішень Суду, 23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Метою цього Закону є, насамперед, врегулювання питань, пов’язаних з виконанням рішень Суду в частині стягнення з держави присуджених сум, законодавчого закріплення процедури вжиття заходів загального та індивідуального характеру.

На виконання вищезазначеного Закону було прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784 «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», якою на Міністерство юстиції покладено функції органу, відповідального за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень. Відповідно до Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини (далі – Урядового уповноваженого), затвердженого вказаною Постановою, діяльність Урядового уповноваженого забезпечує Секретаріат Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини (далі - Секретаріат), який діє у складі центрального апарату Міністерства юстиції.

09 лютого 2007 року Міністерством юстиції України виданий наказ № 44/5 «Про затвердження Положення про представника Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини і регіональне відділення Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини».

Згідно з Положенням, діяльність Урядового уповноваженого на регіональному рівні забезпечують представники Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, що працюють у складі Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі і очолюють регіональні відділення Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини (далі - регіональне відділення).

Представник Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини (далі - представник Урядового уповноваженого) і регіональне відділення у своїй діяльності керуються Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та протоколами до неї (далі - Конвенція), Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та іншими законами, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, Регламентом Європейського суду з прав людини, Положенням про Міністерство юстиції України, Положенням про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784, Положенням про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі та цим Положенням.

Представником Урядового уповноваженого призначається перший заступник або заступник начальника Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі наказом Міністра юстиції за письмовим поданням відповідного начальника управління юстиції, погодженим з Урядовим уповноваженим.

Відповідно до пунктів 4 та 5 Положення, представник Урядового уповноваженого відповідно до покладених на нього завдань: - координує роботу регіонального відділення; - відповідає на запити Урядового уповноваженого Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини (далі - Секретаріат);

- з метою виконання доручень Урядового уповноваженого та Секретаріату звертається до місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та судових органів із запитами про надання матеріалів та коментарів у конкретних справах; - щороку до 25 грудня інформує Урядового уповноваженого про діяльність регіонального відділення, виконання відповідних доручень та проведення публічних заходів за звітний період; - бере участь у засіданнях і нарадах з питань, віднесених до його компетенції; - у разі потреби залучає до роботи регіонального відділення інших працівників обласних та районних управлінь юстиції.

Представник Урядового уповноваженого несе персональну відповідальність за діяльність регіонального відділення перед Урядовим уповноваженим.

Регіональне відділення створюється при Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управліннях юстиції в областях, мм. Києві та Севастополі.

До складу регіонального відділення можуть включатися спеціалісти відповідних управлінь юстиції. Крім них, на безоплатній основі можуть включатись представники державних органів, зокрема, державної виконавчої служби, обласних державних адміністрацій, судових органів, територіальних органів прокуратури, МВС, Департаменту з питань виконання покарань, а також представники громадських організацій (за погодженням з їх керівниками).

Склад регіонального відділення за письмовим поданням представника Урядового уповноваженого затверджується Урядовим уповноваженим.

Основні завдання регіонального відділення визначені пунктом 10 Положення, серед яких: виконання доручень Урядового уповноваженого та Секретаріату стосовно збору і вивчення фактів і доказів у конкретних справах, що стосуються заявлених порушень Україною положень Конвенції, посилання на які містяться у запитах Європейського суду з прав людини до Урядового уповноваженого; інформування населення про положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини; проведення індивідуальних консультацій громадян з основних положень Конвенції і процедури подачі, прийняття і розгляду заяв Європейським судом з прав людини; здійснення роз'яснювальної роботи серед посадових осіб місцевих органів виконавчої влади, працівників суду і прокуратури, органів місцевого самоврядування про суть, призначення і зміст Конвенції та протоколів до неї, про особливості застосування Конвенції та практики Європейського суду з прав людини як джерела права.

На виконання покладених завдань регіональне відділення вивчає факти, збирає докази та надсилає копії матеріалів у справах, що знаходяться в провадженні Європейського суду з прав людини, а також іншу інформацію, необхідну для забезпечення діяльності Урядового уповноваженого, здійснює індивідуальний прийом громадян з питань організації діяльності та порядку звернення до Європейського суду з прав людини, вживає заходів щодо попередження порушення прав людини та основоположних свобод, а також щодо відновлення порушених прав і свобод на відповідній території.

Література:

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод вiд 04.11.1950, Офіційний вісник України вiд 16.04.1998 - 1998 р., № 13, / № 32 від 23.08.2006 /, стор. 270;

2. Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР, Відомості Верховної Ради України вiд 23.07.1996 - 1996 р., № 30, стаття 141;

3. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вiд 23.02.2006 № 3477-IV, Офіційний вісник України вiд 05.04.2006 - 2006 р., № 12, стор. 16, стаття 792, код акту 35664/2006;

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784 «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вiд 31.05.2006  № 784, Офіційний вісник України вiд 14.06.2006 - 2006 р., № 22, стор. 138, стаття 1655, код акту 36511/2006;

5. Наказ Міністерства юстиції України № 44/5 «Про затвердження Положення про представника Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини і регіональне відділення Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини» вiд 09.02.2007  № 44/5.

Підтвердженням міжнародного визнання України як правової демократичної держави став вступ країни 09.11.1995 до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), та Протоколів до неї.

Ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання забезпечувати додержання гарантованих Конвенцією прав і свобод людини.

Права та свободи, гарантовані Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають соціальну, політичну, економічну спрямованість. Серед них – право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії, виявлення поглядів, мирних зборів, право на створення сім’ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону.

Держава також визнала для себе обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі - Суд), який відіграє ключову роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами - учасницями Конвенції взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення прав та свобод людини. Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.

Суд функціонує на постійній основі. Відповідно до ч. 1 ст. 32 Конвенції, юрисдикція Суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до:

- статті 33, коли на розгляд Суду може бути передане питання про будь-яке порушення положень Конвенції, допущене однією Договірною Стороною, за заявою іншої Договірної Сторони,

- статті 34, коли Суд приймає заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного Договірною Стороною порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї і

- статті 47, відповідно до якої Суд на запит Комітету Міністрів, може надавати консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї.

Суд знаходиться в м. Страсбург (Франція). Організація його діяльності, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень установлені Конвенцією та Регламентом Суду.

Вищеперелічені суб’єкти звернення можуть звернутися до Суду, якщо вважають, що держави - сторони Конвенції порушують права чи свободи, які захищаються Конвенцією та протоколами до неї.

  Суд може розглядати лише ті заяви, які спрямовані проти держав, що ратифікували Конвенцію та відповідні протоколи, і які стосуються подій, що відбувалися після дати ратифікації.

Звернутися до Суду можна зі скаргами, предмет яких перебуває у сфері відповідальності суб'єкта владних повноважень (наприклад: парламенту, суду, прокуратури тощо) однієї з цих держав. Суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних інституцій.

Згідно з п. 1 статті 35 Конвенції, Суд приймає заяви до розгляду лише після того, як були використані усі внутрішні засоби юридичного захисту, і лише протягом шести місяців з дати винесення остаточного рішення. Суд не розглядає заяву, яка не відповідає цим умовам прийнятності. Важливо, щоб перед зверненням до Суду були використані усі засоби судового захисту в державі, проти якої спрямована заява, які могли б призвести до усунення порушення, що є предметом оскарження. В протилежному випадку необхідно довести, що такі засоби захисту є неефективними. Це означає, що слід спочатку звернутися до національних судів, яким підсудна справа, включаючи відповідну вищу судову інстанцію, для захисту своїх прав. Крім того, використовуючи належні засоби захисту, необхідно дотримуватись національних процесуальних правил, зокрема, передбачених законодавством строків. В Україні судовими установами, доступними для звернення до них, є суди загальної юрисдикції, очолювані Верховним Судом України. Юридичні особи для захисту прав можуть звертатися в господарські суди.

Подати заяву до Суду можна протягом шести місяців після ухвалення остаточного рішення судом або органом влади, до компетенції яких належить визначення питання, що є предметом звернення до Суду. Шестимісячний строк відраховується з моменту ознайомлення з остаточним судовим рішенням, за результатами звичайної процедури оскарження на національному рівні, або ж - у разі, якщо на думку заявника ефективний засіб юридичного захисту щодо такого порушення на національному рівні відсутній - з моменту стверджуваного порушення.

Перебіг шестимісячного строку припиняється в момент отримання Судом першого листа, в якому чітко викладено - хоча б у стислій формі - предмет заяви, або заповненого формуляру заяви. Звичайного запиту з проханням надати інформацію недостатньо, щоб зупинити перебіг шестимісячного строку.

Офіційними мовами Суду є англійська та французька, але за бажанням заявника можливо звернутися до Секретаріату Суду офіційною мовою однієї з держав, що ратифікували Конвенцію. На початковій стадії провадження Суд може також листуватися цією мовою. Проте, якщо Суд не визнає заяву неприйнятною на основі надісланих документів, а вирішить запропонувати Уряду висловити свою позицію щодо скарг заявника, Суд вестиме листування англійською чи французькою мовою, а заявник, за загальним правилом, повинен буде надсилати подальші зауваження англійською чи французькою мовою.

Суд приймає лише ті заяви, які надіслані поштою. Якщо заява направляється електронною поштою або факсом, обов'язково потрібно продублювати її звичайною поштою. Необхідність бути особисто присутнім у Суді для усного викладення обставин справи відсутня. Листи і документи, які надсилаються до Суду, не слід прошивати, склеювати чи скріплювати іншим чином. Усі сторінки повинні бути послідовно пронумеровані.

Згідно з положеннями правила 47 Регламенту Суду, в заяві необхідно:

а) навести стислий виклад фактів та суть скарг;

б) зазначити права, гарантовані Конвенцією або протоколами до неї, які, на думку заявника, були порушені;

в) назвати національні засоби юридичного захисту, які були використані;

г) навести перелік рішень судів (або інших державних органів) у справі, із зазначенням дати кожного рішення та органу, який його виніс, а також коротку інформацію про зміст цього рішення. До листа необхідно додати копії самих рішень (Суд не повертає надіслані йому документи, тому необхідно надсилати виключно копії, а не оригінали).

Правило 45 Регламенту Суду вимагає, щоб заява була підписана заявником або його представником.

Якщо заявник не бажає розкривати свою особу, про це необхідно зазначити в заяві до Суду та викласти причини на виправдання такого виключення. У виняткових випадках Суд може надати дозвіл на анонімність.

Усю кореспонденцію стосовно скарги необхідно надсилати за адресою: The Registrar European Court of Human Rights Council of Europe, F-67075 STRASBOURG CEDEX FRANCE - ФРАНЦІЯ.

Після отримання першого листа або формуляру заяви Секретаріат Суду надсилає відповідь з повідомленням про те, що за іменем заявника було відкрито справу, номер якої потрібно зазначати в усіх наступних листах до Суду. Надалі від Суду можуть надходити запити за додатковою інформацією, документами чи роз'ясненнями, пов'язаними із заявою.

Секретаріат Суду не надає інформації щодо законодавства держави, проти якої спрямовано заяву, а також не надає юридичних консультацій стосовно застосування або тлумачення національного права.

В інтересах заявника своєчасно і сумлінно відповідати на листи Секретаріату Суду. Будь-яка затримка з відповіддю може розцінюватися як відсутність зацікавленості у продовженні провадження в Суді, і розгляд заяви, відповідно, припиняється.

Якщо заявник вважає, що заява стосується порушення одного з прав, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї, і що всі умови прийнятності, викладені вище, дотримані, необхідно ретельно і розбірливо заповнити формуляр заяви і повернути його до Суду в найкоротші строки та у будь-якому випадку не пізніше шести місяців з дати направлення першого листа до Секретаріату Суду. Якщо формуляр та всі необхідні документи не будуть надіслані до Секретаріату Суду до спливу вказаного строку, це буде розцінено як небажання підтримувати заяву в Суді і, відповідно, справу буде знищено.

На початковій стадії подання заяви не обов’язково мати представника, однак, якщо Суд вирішить запропонувати Уряду висловити свою позицію у справі, заявнику потрібно, за загальним правилом, мати представника, який є практикуючим юристом в одній із держав, що ратифікували Конвенцію. Представник повинен володіти однією з офіційних мов Суду (англійською або французькою). Якщо заявник бажає звернутися до Суду через адвоката або іншого представника, то необхідно додати до формуляра заяви довіреність, яка б уповноважувала його діяти від імені заявника. Представник юридичної особи (підприємства, об'єднання) або групи осіб повинен підтвердити свої юридичні повноваження представляти заявника.

Суд не може надати заявнику допомогу з оплати послуг адвоката для підготовки заяви до Суду. В подальшому, а саме після рішення Суду про направлення заяви Урядові для надання зауважень, заявник, у разі браку коштів для оплати послуг адвоката, може претендувати на отримання безкоштовної юридичної допомоги, якщо надання такої допомоги Суд визнає за необхідне для належного розгляду справи.

Процедура розгляду справи безкоштовна. Процедура розгляду справ Судом є письмовою, що не потребує особистої присутності у Суді. На адресу обов'язково буде направлене рішення, винесене Судом у його справі.

Рішення, винесене Судом, стає остаточним через три місяці від дати постановлення рішення і є обов’язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції.

Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» регулюються відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Суду проти України, з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Відповідно до статті 7 цього Закону протягом трьох днів від дня отримання повідомлення Суду про набуття рішенням статусу остаточного Міністерство юстиції України надсилає стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунка для перерахування коштів, а також надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст і переклад резолютивної частини рішення. Автентичність перекладу засвідчується Міністерством юстиції України. Виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням статусу остаточного. У разі порушення строку, зазначеного строку, на суму відшкодування нараховується пеня.

Згідно статті 10 Закону, з метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, серед яких, відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє врегулювання.

Окрім того, з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді,

Такими заходами є: внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до адміністративної практики, забезпечення юридичної експертизи законопроектів, забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи, інші заходи з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень

Звернення до Суду за захистом прав людини може мати різні причини і різні наслідки. Але в будь-якому випадку мова йде про зусилля, пов’язані з відстоюванням гарантованих Конвенцією прав та свобод людини. Хоча це може бути нелегко, такі зусилля не варто зневажати.