Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. 
   Закон України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення» (в редакції від 16 жовтня 2012 року) //Електронний ресурс//Офіційний сайт Верховної Ради http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2899-15 //Заголовок на екрані.
   
2. 
   Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення окремих положень про обмеження місць куріння тютюнових виробів» (від 24 травня 2012 року)// Електронний ресурс//Офіційний сайт Верховної Ради// http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4844-17 //Заголовок на екрані.
   
3. 
   Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони реклами, спонсорства та стимулювання продажу тютюнових виробів» (від 22 вересня 2011 року) //Електронний ресурс//Офіційний сайт Верховної Ради// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3778-17 //Заголовок на екрані.
   
4. 
   Конституція України. –С.: ТОВ «ВВП Нотіс», 2012- 48 с.
   

Вирішення проблеми насильства, яка з кожним роком стає все актуальнішою серед українського населення, можна знайти лише за рахунок взаємодії з громадськістю щодо попередження насильства.

В суспільстві існує недостатнє розуміння даної проблеми.Можна сказати,що проблема насильства не тільки потребує вивчення,але й негайного вирішення.

Дана проблематика лягла в основу наукових праць провідних українських вчених-правознавців, педагогів, психологів, соціологів,таких як Троїцька М.,Іванова Т.,Проценко Т.,Логвиненко О.,Багаденко І.,Кушнарьов С.,Пампура І.,Перегняк.,Шапочка Т.,Соловйова Л.Цими вченими було дослідження та проаналізовано сутність поняття насильство та висловлено ідеї щодо їх зміни та вирішення.

Чітко визначеного поняття як «насильство» й досі не існує.Першою причиною цього є те,що досі немає загальноприйнятого визначення поняття в національному законодавстві нашої країни.Жорстоке поводження з дітьми є дуже складним явищем у соціумі,його окремі сторони вивчаються різними науками,такими як соціологія,психологія,кримінальне та сімейне право.

Поняття «жорстоке поводження з дітьми» було введено в наукову літературу не юристами,а лікарями та психологами,які допомагали потерпілим дітям.Тому вони,формулюючи визначення жорстокого поводження з дітьми,перш за все,виходили з тяжкості і характеру заподіяної дитині шкоди,а не з характеру та мотивів дій дорослих [3,с.9].

Найбільш точним визначенням жорстокого поводження з дітьми є те,що дії вчинені проти них перешкоджають подальшому психологічному та фізичному розвитку.

Постає питання: «Чому людина схильна до насильства та жорстокості?».Воно турбує як звичайних громадян,так і вчених.

Психологи, зокрема,аналізуючи причини насильства,виділяють кілька умов,що сприяють його розвитку:

• 
  агресія як інстинктивна поведінка;
  
• 
  агресія як природна реакція на фрустрацію
  
• 
  агресія як результат соціального навчання
  

Психологи Д.Долард та Н.Міллер вважають,що в ситуаціях,коли у людини фрустровані її бажання та потреби,коли вона зіштовхується з перешкодами на шляху здійснення мети,то вона переживає розчарування,образу,агресію.Свої негативні емоції та почуття може вилити на оточуючих.

А.Бандура вважав, що людина навчається різноманітним формам поведінки,в тому числі і агресивної.Сім'я є первинним фактором соціалізації,але не тільки сім'я є моделлю для формування агресивної поведінки.Агресії дитина навчається спілкуючись з підлітками,іншими дорослими,дивлячись телевізор або граючи в комп'ютерні ігри [1, с.8-9].

Будь яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідується в Україні за законом.Обов'язок повідомляти органи опіки і піклування про випадки зловживання батьківськими правами покладено на всі установи і всіх громадян,яким стане відомо про такі випадки [3,с.5].

Конституції України - основний закон,який гарантує: «Людина,її життя і здоров'я,честь і гідність,недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Часто у будь-яких відносинах дитині дуже важко визначити чи дійсно відбулося насильство.

Існують чотири ознаки насильницької дії, такі як:

• 
  насильство завжди буває інтенцій ним,тобто ця дія здійснюється з наміром отримання певного ефекту;
  
• 
  суть насильства полягає в порушенні,насамперед особистих прав і свобод людини,тобто ця дія характеризується порушенням прав і свобод людини;
  
• 
  насильство є таким порушенням прав і свобод людини,яке унеможливлює її самозахист,тобто для цієї дії характерна асиметрія сил,коли одна сторона має перевагу над іншою;
  
• 
  ця дія завдає шкоди [4,с.13].
  

• 
  чоловік-жінка(92-97% актів насильства щодо жінок чинять чоловіки);
  
• 
  батьки-діти (Насильство чоловіки і жінки здійснюють в однаковій мірі.Дитина має найбільший ризик домашнього насильства,бо вона не може себе захистити);
  
• 
  дорослі діти-батьки (Насильство досить часто має корені в минулому);
  
• 
  старші діти-молодші діти (Віддзеркалення ситуації батько-мати);
  
• 
  член сім'ї-інший член сім'ї (Насильство відбувається над більш слабкими та беззахисними).
  

• 
  фізичне насильство (шкода заподіюється життю або здоров’ю людини);
  
• 
  психічне насильство (шкода заподіюється психічному здоров'ю);
  
• 
  сексуальне насильство (порушується психосексуальний розвиток);
  
• 
  економічне насильство (порушується психофізичний розвиток) [4,с.14].
  

З огляду на відносно невеликий строк існування України як незалежної, правової, демократичної держави, їй бракує досвіду в вирішенні багатьох важливих питань з різних галузей діяльності, зокрема щодо попередження насильства в сім’ї, чим і обґрунтовується доцільність використання позитивного досвіду інших країн. Вивчення досвіду інших країн з вирішення проблеми насильства в сім’ї дозволить українським науковцям і практикам використовувати все позитивне із того, що вже розроблено, впроваджено та апробовано в цих країнах, а також утриматись від використання методів та підходів, які себе не справдили. Тому на підставі дослідження правових засад та практичної діяльності зарубіжних країн у цій сфері запропоновано використання досвіду США та Канади, який є найбільш ефективним, зокрема щодо реабілітації жертв насильства в сім’ї та впровадження програм соціальної реабілітації для осіб, які вчинили таке насильство.

Було б доцільним прийняти Закон України “Про профілактику правопорушень”, який би врегулював порядок взяття та зняття з профілактичного обліку членів сім’ї, яким були б винесені офіційні попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, а також визначив би профілактичні заходи, підстави та порядок їх здійснення уповноваженими суб’єктами відносно осіб, які поставлені на профілактичний облік.

Література:

1. 
   Вплив насильства на формування особистості/Іванова Т.В.- Суми:МакДен,2009.-107 с.
   
2. 
   Закон України «Про охорону дитинства» //www.rada.gov.ua
   
3. 
   Психолого-правові аспекти профілактики та протидії насильству щодо дітей:Навчально-методичний посібник/Троїцька М.В.,Захарченко М.І., Вербенський М.Г.,Проценко Т.О.,Логвиненко О.І.,Богоденко І.П.- Суми:МакДен,2010-192 с.
   
4. 
   Посібник по запобіганню насильству над дітьми(для співробітників кримінальної міліції у справах дітей):Навчальний посібник/Соловйова Л.М.-Суми:МакДен,2009-107 с.
   

Діти, безумовно, є найбільш незахищеною та вразливою частиною населення. Вони повністю залежать від дорослих. Діти так само, як і дорослі, стають жертвами фізичного, сексуального й психологічного насильства.

Насильство над дітьми – це проблема, що викликає серйозну стурбованість суспільства. Насильство над дітьми – широке поняття, яке включає різні види поведінки батьків та опікунів, інших родичів, учителів, вихователів, будь – яких осіб, які старші або сильніші. Жорстоке поводження з дітьми і зневага їх інтересів можуть мати різні види і форми, але їх наслідок завжди наносить: серйозний збиток для здоров'я, розвитку і соціалізації дитини, нерідко – загрозу її життю або навіть смерті.

Найважливішим серед батьківських прав та обов'язків є право батьків на виховання дитини. Водночас здійснення цього права є і обов'язком батьків. Виховання — це тривалий процес впливу на дитину. Він передбачає як здійснення батьками цілеспрямованих дій, спрямованих на досягнення певного результату, так і несвідомий вплив на дитину, який відбувається постійно у процесі їх спілкування.

Зміст права на виховання у законі не визначено. Адже законодавство не може детально регулювати процес виховання. У Сімейному кодексі України визначається загальне коло обов'язків батьків щодо дитини. Вони мають піклуватися про здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток дитини, забезпечувати здобуття нею освіти тощо. Питання ж про те, як треба виконувати ці обов'язки, які форми і методи виховання застосовувати, мають вирішувати самі батьки [3]. Як наслідок таких широких прав по вихованню дитини – це сім’ї з авторитарним стилем виховання, де батьки вважають, що дитина повинна мати місце в домашньому господарстві, але ніколи їх не чують, дуже мало надається значенню заохочувальному діалогу. Батьки встановлюють суворі правила і стандарти, яких діти повинні дотримуватися, в разі не дотримання вони будуть суворо покаранні за відхилення.

Право фізичної особи на особисту недоторканність закріплено в ряді міжнародних нормативно-правових актів, зокрема, ст. 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 3 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Право на особисту недоторканність включає право на тілесну та психічну недоторканність. Коментована стаття Цивільного кодексу України розкриває зміст лише тілесної недоторканності. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Окремого регулювання отримало право дитини на особисту недоторканність. Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається [2]. У разі жорстокої аморальної поведінки фізичних осіб щодо неповнолітніх дітей, інших осіб, що є в безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені цим Кодексом та іншим законом. Заборона фізичного покарання дітей закріплена також в ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу України та ст. 10 Закону України від 26 квітня 2001 року «Про охорону дитинства».

Відповідно до Конвенції про права дитини, діти визнаються об'єктом особливого захисту та турботи [1]. Почастішали випадки ухилення від обов'язків і зловживанню правами по вихованню, утриманню і нормальному розвитку дітей, а також мають місце факти жорстокого поводження батьків та осіб, що їх замінюють, з ними. Всі ці випадки є наслідком вибору батьками методів виховання дитини та неможливості втручання держави в особисте життя сім’ї.

Застосування тілесних покарань порушує цілу низку прав дитини, які закріплені в Конвенції ООН по права дитини та підтверджені в Конституції Україні та Законі України «Про охорону дитинства»:

• 
  право на рівний захист перед законом;
  
• 
  право не піддаватися жорстокому ставленню;
  
• 
  право на життя та фізичну недоторканність;
  
• 
  право на найвищі стандарти фізичного та психічного здоров’я та інші [4].
  

1. 
   Про права дитини: Конвенція ООН// ратифікована Постановою ВР. – 1991. – N 789-XII.. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021
   
2. 
   Амірова Ю. В. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://legalexpert.in.ua/komkodeks/gk.html
   
3. 
   Багач Е. М. , Білоусов Ю. В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар, 2010. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://all-books.biz/semeynoe-pravo_uchebnik/stattya-150-obovyazki-batkiv-schodo-vihovannya.html
   
4. 
   Левченко К. Б. Тілесні покарання дітей: ефективний засіб виховання чи порушення прав дитини. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.la-strada.org.ua/ucp_mod_news_list_show_79.html
   

Однією з найважливіших ознак розвитку суспільства є сформованість його відношення до молоді, адже правильно вихована молодь – це запорука стабільного суспільства в майбутньому. Метою даної роботи є визначення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Злочинність неповнолітніх у будь-який час викликала підвищену увагу суспільства та держави, оскільки діти – це стратегічний резерв соціально-економічного розвитку країни. Поширення серед дітей злочинних форм девіантної поведінки загрожує прогресу суспільства. Тому запобігання даному виду злочинності та зменшення рівня криміногенності неповнолітнього середовища в умовах становлення і розвитку демократичної правової держави в Україні залишається одним із важливих напрямків внутрішньої політики держави та пріоритетним напрямом діяльності органів внутрішніх справ [6].

Дослідженню даної теми приділялася досить велика увага науковців та правників, зокрема її розглядали: Єрьоменко Г.І., Неледва Н.В., Сташис В.В., Пащенко В.М., Жмудь В.М., Максудов Р.Н., Назимко Є.С.

Необхідність виділення в окреме криміналістичне дослідження злочинності неповнолітніх пояснюється багатьма причинами. По-перше, важливістю та масштабністю завдань щодо охорони життя неповнолітніх та формування у зв’язку з цим державної політики спрямованої на забезпечення життя та здоров’я молоді. По-друге, особливості в природі та мотивації злочинів, що скоюються неповнолітніми. По-третє, тісно пов’язаний з цими особливостями рівень та структура злочинності, висока злочинна активність підлітків.

Як слушно зазначає В.В. Сташис, сучасному стану злочинності неповнолітніх притаманні такі кримінально-правові та кримінологічні риси, як організованість та груповий характер, адже так можливість допустити помилку при здійсненні злочину стає мізерною, інша риса – зухвалість та жорстокість при вчиненні злочинів, участь у складі груп дорослих злочинців [7, c. 5].

Для того, аби говорити про кримінальну відповідальність неповнолітніх, необхідно спочатку з’ясувати, як до цього питання ставляться самі підлітки. Як зазначає В.М. Пащенко «Відповідно до анонімного анкетування проведеного серед учнів загальноосвітніх шкіл 77% опитуваних впевнені, що хуліганство не може кваліфікуватися як злочин, а нецензурні висловлювання у громадських місцях половина підлітків навіть не вважає за правопорушення; 40% - не знають, що зберігання зброї (вогнепальної чи холодної) є злочином; 40% опитуваних вважають, що за викрадання майна (держаного чи приватного) не передбачене покарання у вигляді позбавлення волі. Абсолютна більшість неповнолітніх (66%) вважають, що кримінальна відповідальність за тяжкі злочини (розбій, грабіж, зґвалтування та інші) настає лише з 16 чи навіть з 18 років» [5, с. 11-12].

Відповідно до Закону вік кримінальної відповідальності – 16 років. Лише за обмежене коло навмисних злочинів, окремо зазначених у Кримінальному Кодексі України, до кримінальної відповідальності можуть залучатися особи з 14 років. Стаття 98 КК визначає такі основні види покарань: штраф; громадські роботи; виправні роботи; арешт; позбавлення волі на певний строк [3].

Та хотілося б звернути увагу на таке відкрите і актуальне питання сьогодення, як відновне правосуддя. Указом Президента від 8 квітня 2008 року було затверджено «Концепцію реформування кримінальної юстиції України», одним із пріоритетних завдань розвитку якої визначено розвиток інституту відновних процедур і примирення між сторонами кримінального провадження. Неабияке значення має дана концепція у розгляді справ, щодо правопорушень неповнолітніх, як особливої категорії злочинців.

На думку Неледви Н.В. «Відновне правосуддя є перспективним підходом до реакції держави на злочин та його наслідки, до розв’язання кримінально-правового конфлікту у межах кримінального процесу. Відновне правосуддя має великий потенціал для вирішення провідного завдання кримінальної політики держави, а саме запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими так і іншими особами. Відновний процес спрямований не тільки на покарання, а також на залагодження стосунків, відновлення спокійної атмосфери в суспільстві та повернення правопорушників до нормального життя» [4, с. 161].

Відновне правосуддя має декілька форм. Найрезультативнішою формою відновного правосуддя стосовно неповнолітніх, на думку багатьох вчених, є медіація. Науковці по-різному дають визначення терміну «медіація». В. Жмудь, на приклад визначає медіацію як метод забезпечення ефективного розв’язання проблеми відшкодування моральної та матеріальної шкоди, що надає можливість сторонам впливати на рішення, яке приймається у справі, допомагає зняти емоційне напруження [2, с. 13-14].

У той же час на думку Г.І. Єрьоменко, медіація – це процес переговорів щодо вирішення спірного питання, до якого залучається нейтральна третя сторона – медіатор (посередник), що проводить цей переговорний процес, вислуховує аргументацію сторін з приводу суті спору й активно допомагає їм зрозуміти власні інтереси, оцінити можливості компромісів і самостійно прийняти рішення, що задовольнило б їх. Тобто медіація є одним із так званих альтернативних способів врегулювання спорів, ефективність якого надзвичайно висока в усіх країнах, у яких запроваджено цей інститут [1].

Отже, притягнення до кримінальної відповідальності такої категорії населення, як неповнолітні має свої особливості. Це зумовлено тим, що особи віком до 16 років мають недостатньо сформовану соціальну свідомість. Також можна зробити висновок, що на сьогодні система притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності є недосконалою і потребує внесення змін та доповнень. Створення в Україні чітко сформованого інституту відновного правосуддя – це один із важливих кроків на шляху до гуманного, справедливого, а значить стабільного суспільства.

Література:

1. 
   Єрьоменко Г.І. Медіація як спосіб вирішення суперечок. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://innovations.com.ua/ua/interview/13281/temp
   
2. 
   Жмудь В. Запровадження процедури медіації (примирення) у законодавстві України / В.Жмудь // Юстиніан. – 2008. - №6.
   
3. 
   Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квіт. 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25-26.
   
4. 
   Неледва Н.В. Відновне правосуддя як спосіб роз’язання кримінально-правового конфлікту: Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету.
   
5. 
   Пащенко В.М. Особливості злочинності неповнолітніх// Проблеми протидії злочинності неповнолітніх: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (20-21 квітня 2006 року) / За заг. ред. д.ю.н., проф. В.П. Пєткова, к.ю.н. Цимбалюка М.М. - Кіровоград: Кіровоградський юридичний інститут ХНУВС, 2006. - 150с.
   
6. 
   Рішення колегії МВС України «Про підсумки оперативно-службової діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ України за 2011 рік та основні завдання щодо посилення роботи на пріоритетних напрямках у 2012 році» від 17.01.2012 №1км/1.
   
7. 
   Сташис В.В. Питання боротьби зі злочинністю неповнолітніх: Зб. наук. праць АпрН України. Інститут вивчення проблем злочинності. – Вип 8. – Харків: Право 2004.
   

На сучасному етапі розвитку більшості держав, в тому числі й України приділяється розгляду питань прав і свобод людини і громадянина. Важливу частину прав людини становлять політичні права. Адже з сучасною динамікою суспільних відносин саме в політичному житті, зумовлюються суттєві зміни в плані практичного застосування конституційно-правових гарантій політичних прав людини і громадянина. Тож дослідження проблем конституційно-правових гарантій політичних прав має виключне значення для розвитку не тільки для розуміння поставленого питання, а і науки конституційного права загалом.

Розглядом питання, щодо реалізації політичних прав людини в Україні, їх місцем у системі прав людини і громадянина, а також проблемою у сфері практичної реалізації займалось багато науковців. Зокрема, слід виокремити таких, як: А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, В.М. Пашинський, В.Ф. Погорілко, О.М. Гончаренко.

У сучасній літературі під політичними правами розуміють свободи, які дають можливість громадянину брати участь в управлінні державними і суспільними справами, в політичному житті суспільства. До таких відносять свободу зборів, мітингів, право на участь в управлінні державою, право об’єднуватися в політичні партії тощо. Саме цим правом долається так званий бар’єр між громадянами і державою, в чому і проявляється важливість політичних прав людини.

Політичні права людини закріплені в статтях 36, 38, 39, 40 Конституції України, і є одними з пріоритетних у системі конституційних прав і свобод людини й громадянина оскільки вони є не просто рушійною силою формування сильної демократичної та правової держави, а й виступають обов’язковою складовою та одночасно критерієм рівня розвитку демократії та правової системи держави. Політичні права і свободи належать громадянам України і виражають зміст правовідносин між особою і державою.

Однією з головних особливостей політичних прав людини в Україні є високий ступінь їх гарантованості не лише на національному, а й на міжнародному рівні. Рівень гарантованості політичних прав і свобод піддається постійному моніторингу багатьма міжнародними організаціями (ООН, ЄС, Рада Європи, ПАРЄ та ін.), які засвідчують високий рівень демократії в Україні. Однак існує проблема співвідношення рівнів закріплення політичних прав людини в Основному Законі України та їх реалізацією на практиці. Очевидно, що потребує додаткової уваги рівень практичної реалізації саме політичних прав людини в Україні.

Одним з найважливіших політичних прав громадян України є можливість на свободу об’єднання у політичні партії, про що йдеться в статті 36 Конституції України. Політичні партії в своїй діяльності не є залежними від держави, до головної переваги слід віднести здатність впливу на державні інститути та в той же час захищати суспільство від необґрунтованого втручання з боку держави в громадське життя. Конституційне право на свободу об’єднаня являється юридичною основою для створення й діяльності політичних партій.

Громадяни мають право на участь у політичних партіях з метою захисту своїх прав та інтересів. Політичні партії є об’єднанням громадян, що утворюються на основі вільного вибору всіх її членів, при цьому ніхто не може бути примушений насильницьким чи іншим шляхом до вступу в будь-яку партію.

Головна мета існування політичних партій – захист соціально-політичних інтересів різних груп населення. Саме виникнення політичних партій, в першу чергу пов’язано з наявністю у певних соціальних груп специфічних інтересів, притаманних цій групі, реалізація яких вимагає утворення партій, які в свою чергу реалізують ці інтереси через своїх представників в органах влади. Проаналізувавши дане питання можна зробити висновок, що право на об’єднання у політичні партії є центральним серед політичних прав людини, адже політичні партії є тією публічною силою, що стоїть між державою та людиною, та покликана захищати інтереси всіх своїх членів.