The Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»

Усім хороший хлопець з Чурубуско

ЧУРУБУСКО, Індіана (АП) — У якісь дні Джон Крігер — поліцейський офіцер, затримує поганих хлопців. У якісь — він пожежник або лікар, рятує людські життя.

У якісь дні він — страховий агент. Ще у якісь дні він допомагає в магазині чи у перукарні, у ресторані чи у місцевій газеті. А ще в якісь дні він проповідує в церкві.

І завжди — як проголошує його візитівка — він «Усім Хороший Хлопець з Чурубуско», якого цінують не за те, що він робить, а за те, хто він є. А ось хто він є: 63-річний чоловік з синдромом Дауна, у нього поганий зір і слабкі ноги, коли говорить, він плямкає, і розуміти його тяжко. Десь в іншому місці люди, можливо, його б уникали, цурались би його кривляння і смикання. Але це — Чурубуско, де Джон прожив усе своє життя. У цьому містечку, де живе 1800 осіб і яке знаходиться за 15 миль на північний захід від Форт-Вейна, його люблять і поважають. «Що в ньому може не подобатися? Я скажу, що як буду старший, то буду точно такий самий, як він, — каже перукар Норм Декер, стрижучи Вейна Гейра. — Звичайно, скоро це не буде». «Із Джоном все гаразд. Він свої справи знає», — каже Гейр. «Та ти тільки подивись, скільки їх у нього», — відповідає Декер. Кожного дня Джон звітує про роботу у Норма, або у магазині Діффендарфера, чи у магазині госптоварів Шроєра, чи ще у півдюжині закладів на Головній вулиці Буско. Він допомагає і прибирає, а вони платять йому по 5-10 доларів на тиждень або просто дають содової. Але коли ви наймаєте Джона, ви даєте йому більше, ніж віника й совка. Ви даєте йому ще одне поле для його фантазій. Минулого вівторка Джон допомагав у господарчому магазині. В якийсь момент він кинувся до дверей. Побіг у сусідній будинок, у приміщення редакції «Чурубуско Ньюз», а потім до гаража. Він щось схвильовано говорив в уявну поліцейську рацію, яку тримав у руці, а потім почав, жваво жестикулюючи, проводити арешт. «Ведіть його до в’язниці», — говорить Джон.

А в газеті відповідальний редактор Вів Росварм запитує Джона, що відбувається. Той пояснює, що комусь двічі поцілили в серце з рушниці. Секретарка Марсія Гоффман здивована. «День убивств зазвичай по понеділках», — каже вона. Джон завжди знаходить спосіб схвилювати редакцію. Як розповідає пані Росварм, якось він повідомив, що «хтось з Форт-Вейна сюди приїхав і підкинув малюка. Ненавиджу, коли вони це роблять».

Люди в Чурубуско звикли до поліцейської роботи Джона; протягом багатьох років Джон приїжджав на велосипеді до початкової школи під час перерви і проводив арешт.

Тоді мешканці міста час від часу збиралися, купували Джонові новий велосипед і прикрашали його кольоровими лампочками. То була його поліцейська машина, і коли він знаходив порушника — наприклад, який зробив недозволений поворот — він починав голосно густи, зображаючи сирену, і притискував порушника до узбіччя. «Багато чужих він налякав», — каже пані Росварм. Потім «машин на дорозі стало більше, а зір у Джона погіршився», — розповідає Дуг Арнольд, який працює з Джоном у господарчому магазині. Джона на велосипеді кілька разів збивали, і його забирала швидка. «З ним нічого поганого не сталося. Він любить хвилювання, вогні», — каже страховий агент Чак Джонс.

Тож вже кілька років Джон на велосипеді не їздить, а ходить на поліцейську роботу пішки.

Джонова пристрасть до поліції походить від його батька — «поліцая», як каже Джон, який працював на неповну ставку в поліції Чурубуско. Коли Джон народився, лікарі казали його батькам, що його потрібно віддати до притулку. Він може дожити до чотирнадцятого дня народження, але набагато довше не проживе, казали вони. Він буде тягарем. Без нього їм буде краще. Батьки сказали: «Ніколи».

«Це ж їхня дитина. Вони не збиралися її віддавати, — каже його сестра Біверлі Девіс — Свого власного ви не віддасте». Якби він народився сьогодні, каже Девіс, його б навчили краще, навчили б, як себе обходити. Та він прийшов у світ, де мало чого очікували від таких, як Джон, і уникали їх, як парій.

Коли Джонові було 20, він почав кожного дня виходити до міста. Кларенс Рейпол, власник заправки, відчув до нього симпатію і взяв на роботу. Потім хлопець, який тримав фордівське СТО прямо за заправкою, попросив Джона допомагати і йому.

Через якийсь час Рейпол помер, але з роками інші крамарі зайняли його місце. «Вони просто за ним дивилися», — каже Девіс. Коли у Чурубуско був ураган — а Джона не було вдома — його сім’я злякалася.

«Та ми знали, що у місті хтось є, хтось про нього потурбується», — розповідає Девіс. І правда, працівник заправочної станції сидів з Джоном у своїй будці, поки вітер не стих.

Джон жив з матір’ю, Гейзл, до її смерті 1989 року, а потім із сестрою Філліс. Але коли два роки тому померла й вона, до редакції «Чурубуско Ньюз» почали дзвонити люди.

«Що буде з Джонні? — запитували вони.— Не віддавайте його до притулку».

Їм не треба було турбуватися. Його взяв до себе племінник, Дон Фергюсон. «Якщо його кудись заберуть, кудись, звідки він не зможе виходити, щоб щось робити, він довго не витримає», — каже Філілс Фергюсон, Донова дружина.

Він має власну кімнату, в ній панує надзвичайний порядок. Тут він тримає найдорожчі для себе речі, наприклад, фото з автографом тренера баскетбольної команди університету Пардью Джіна Кіді («Якщо хочете його розлютити, скажіть щось погане про Пардью або про "Чикаго Кабс"», — каже Дон Фергюсон.)

Він сам готує собі сніданок, а потім кожного ранку по буднях іде до магазину Джона Діффендарфера і приходить туди точно о дев’ятій. Він підмітає підлогу, розкладає все по місцях, виносить сміття. «Коли була снігова буря, він не приходив, — розповідає Діффендарфер. — То тут було дуже брудно».

Об 11.15, коли Джон іде додому, щоб помитися, Ротарі-клуб готується до щотижневого зібрання, яке проходить на першому поверсі місцевої церкви святого Івана.

Вони разом обідають шинкою, макаронами, сиром і желе, а потім починають збори піснями — «Це маленький світ» та «Посміхнись» — й молитвою. Гостей просять сказати кілька слів, планується провести великий аукціон, щоб зібрати гроші на стипендії. Це — справжня американська глибинка. Джо Діксон, голова клубу, каже, що «те, що громада, місто невеликі, усі усіх знають», почасти пояснює, чому про Джона турбуються.

Але є ще дещо. Чак Джонс, колишній голова клубу, каже: «Джонні тягнеться до вас. Багато було разів, коли у мене був поганий день, а Джонні приходив о чверть на п’яту і піднімав мені настрій». «Він — як душа міста, серце міста», — каже він.

Він невгамовно бадьорий. Його жвавість поширюється на всіх; коли він грає лікаря, він часто робить працівникам уявні щеплення. Хто назвав його «Усім хороший хлопець з Чурубуско»? «Я», — каже Джон, посмішка відкриває його єдиний зуб. Він часто керує дорожнім рухом під час похоронів. Він все ще ходить мало не на всі похорони; у списку відвідувачів він пише великими літерами «ДЖОН».

«Він — справжній городянин, — каже Грег Чайлдз, директор похоронного бюро Шітса. — Джон для нас — справжній подарунок. Це його розуміння життя. Він дуже добрий. Він завжди знаходить у людях хороше».

Він завжди дивиться за дітьми. «Він кожного дня приглядав за нами, — згадує 27-річний офіцер поліції Чед Фалкерсон. — Якщо ми переходили вулицю не на переході, хіба не ти на нас кричав?» Джон знову усміхається, чухаючи сиву щетину.

Він п’є дієтичну кока-колу з Фалкерсоном й офіцером Кліффордом Смітом (разом вони становлять дві третини поліцейського підрозділу, який затримав п’ятьох злочинців за весь 1998 рік) та заступником шерифа Тоні Гелфрічем.

Кліфф — найкращий Джоновий приятель. Кожного дня під час обідньої перерви, поки Джон ще не пішов на одну із своїх численних робіт, Кліфф забирає його поліцейською машиною і везе у кафе «Рембл Інн». Джон показує своє посвідчення почесного заступника шерифа. Поліцейські дали йому рацію з обмеженою дією, настроєну на частоти, які можуть чути тільки вони. Його позивний — «Сержант». За столом вони немилосердно жартують з нього. Вони запитують, скільки у нього подружок (за його словами, 244). Вони називають його «волохатий» і «жирний».

«То в тебе ще є та шарманка для труни?» — запитує Кліфф. «Вони мають його за рівного, — каже пастор Денніс Шок. — Вони розмовляють з ним так, наче це їхній брат або найкращий друг». Шок — священик міської Об’єднаної методистської церкви, в якій Джон молиться, точніше, в якій Джон проповідує. Кожного недільного ранку, перед службою, що починається о 10.30, Джон стає за кафедру.

Багато віруючих — у тому числі й Шок — не розуміють, що він каже. Невдовзі після того, як чотири роки тому Шок приїхав до Чурубуско, він почув скарги від декого з парафіян, що Джон заважає їхньому духовному зосередженню та що вони непокояться, що можуть подумати немісцеві люди. Шокові не було з чого особливо радіти.

«Він залишався за кафедрою дедалі довше і говорив дедалі голосніше, — розповідає Шок. — Іноді я вже починав боятися, що він звідти не зійде».

Тож Шок підійшов до Джона і порадив йому піти на відпочинок. Наступної неділі Джон не проповідував. Але минув ще тиждень, згадує Шок, і «він знову був тут, проповідував, як звичайно». Шок здався. Ясна річ, мало що він міг зробити, щоб відмовити Джона від сповідування свого особливого різновиду Євангелія. Крім того, деякі парафіяни казали йому, що їм ПОДОБАЄТЬСЯ бачити Джона за кафедрою.

«Він знає про Христа, він молиться. Він знає, що таке Біблія і вірить у Бога. Це я знаю напевно», — каже Шок.

«Це Джон, — розповідає пастор. — Він ніби зв’язує нашу громаду певним чином. Всі ставляться до нього, як до свого сина або батька. Я ніколи не бачив нічого подібного, а я був у кількох таких містечках». Його теперішня родина непокоїться за Джона, бо він старіє; недавно у нього був не дуже сильний серцевий напад, і ще йому оперували катаракту.

Багато років тому, до того, як винайшли антибіотики, вважалося, що діти з синдромом Дауна помирають після 10 років. Сьогодні середня тривалість їхнього життя становить 55 років, проте багато хто — так, як Джон — живе довше.

У певному сенсі його життя за останні роки стало багатшим. Коли він почав жити у племінника, перед ним відкрилися нові можливості: іноді сім’я ходить до ресторанів, і йому це подобається. А ще він з ними їздив до Пенсильванії.

Вони їхали вночі, думаючи, що він спатиме, та він не зімкнув очей. «Він не хотів пропустити жодної хвилини», — каже Фергюсон. Його день народження у квітні — велика подія. «Ми все кажемо йому, що Марсія ось-ось вискочить з торта. Йому це дуже подобається», — каже міс Росварм, редактор місцевої газети. Марсія, секретарка, енергійно киває на підтвердження.

Потім, у червні, приходить ще один головний момент Джонового року: Дні Черепахи.

П’ятдесят років тому Чурубуско потрапив до новин. Повідомлялося, що тут у ставку живе 500-фунтова черепаха на прізвисько Оскар; новину підхопили національні ЗМІ.

Оскар так і не показався. Та Чурубуско і досі називають «Черепашаче Місто, США», тут досі кожного року святкують Дні Черепахи і влаштовують Черепашачий Парад.

І кожного року «Усім хороший хлопець з Чурубуско» їде на пожежній машині і махає руками усім 244 своїм подружкам, друзям-поліцейським, своїм парафіянам, всім чоловікам, жінкам і дітям — своїм друзям.

«Коли Джонні ховатимуть, — каже Чак Джонс, — це буде найбільший похорон, який коли-небудь був у місті».