The Resource for Professional Journalists Рене Дж. Каппон Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс Професійний порадник Переклад з англійської Андрія Іщенка Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»



бет30/31
Дата30.06.2016
өлшемі0.74 Mb.
#168932
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Коли серйозність шкодить


Почуття гумору, іронічний погляд та простота стилю — велике багатство. Якщо все це у вас є, то ви тричі благословенні. Не на всяку тему можна писати легко, але й ніхто не зобов’язує вдаватися до громіздкої серйозності. Зрештою, тематична стаття так само має на меті розважити, як і повідомити про щось. Певна легкість стилю рідко коли буває зайвою. Як ви вже бачили в одному з прикладів, велика стаття Сола Петта про бюрократію була написана легко і невимушено, попри всю вагу теми.

Ось ще один приклад Петта «в усій красі»:

НЬЮ-ЙОРК (АП) — Він — найцікавіша річ похмурого Нью-Йорка, політик-суміш, протилежність «типового лідера», невимушений, відвертий, нетактовний, безпосередній, кумедний, схильний до чвар, незалежний, не заляканий групами виборців, не сексуальний, непривабливий, немодний і, попри все це, харизматичний — людина, що дивним чином перебуває в мирі з собою у немирному місці, міський голова, який головує у найбільшому Вавилоні країни з недоречним задоволенням.

Ясна річ — оригінал. Якось на запитання про свої слабкості Ед Кох сказав, що за ціле життя він не може пригадати жодної. «Я собі подобаюсь», — сказав він.

Вулиці залишаються брудними. Метро залишається небезпечним. Привид банкрутства так само близько, як і позика на наступний рік. Але Едвард Ірвін Кох, який керує містом, як єврейська мати — не дивлячись на багатих родичів, виявляється найпопулярнішим мером цього неймовірного міста з часів Фйорелло Лагардії більш як покоління тому.

Так-так, раніше я вихваляв коротке речення і особливо короткий лід, а цей розтягнувся на 54 слова. Що означає тільки одне: коли добрий автор порушує правило через поважну причину, це спрацьовує. У будь-якому разі читачеві цікаво.


У поетичній ліцензії відмовлено


Як видно з ліду в попередньому прикладі, тематична стаття дає набагато більше свободи, ніж суто новинний матеріал. Вона розцвітає кольором, наочністю, нюансами, дотепами, фантазією, почуттями, діалогом і характерами. Автори тематичних статей, як романісти, використовують багато художніх прийомів, які діють на почуття читача, і це — їхнє право.

Але свобода, як про це часто нагадують, тягне за собою відповідальність. Автори тематичних статей мають бути точними і прискіпливо чесними.

Те, що, за вашими словами, сталося, повинно статися в дійсності — і саме так, як ви про це пишете. Граючись словами, отримуйте задоволення (якщо це взагалі можливо для автора), але пам’ятайте, що поетична чи літературна свобода не поширюється на факти. Повторюйте це собі кожного ранку.

Чесність визначити тяжче, однак людину можна оглушити багатьма способами, які є в арсеналі автора тематичної статті — через підбір подробиць, через характеристики, через вживання прикметників і навіть через опис місця дії.

Це не означає, що кожен сюжет, який подає героя у несприятливому для нього світлі, має балансуватися позитивним чи що кожний критичний коментар повинен мати свою противагу у вигляді шквалу похвал. Чесність — не арифметика.

Це означає, що автори тематичних матеріалів, як чесні журналісти, усвідомлюють, що життя — річ багатовимірна, що мотиви часто є неоднозначними, що моральні судження — не їхня компетенція і що односторонній образ — це гріх навіть більший, ніж низькопробність техніки.


Митці за роботою


Найкращий спосіб навчитися писати тематичні матеріали, та і взагалі писати, — це читати (вивчати) написане тими, хто добре знається на справі. Цей підрозділ переважним чином побудований на таких текстах.

Далі — невелика підбірка тематичних матеріалів, вартих читання, які висвітлюють моменти, про які йшлося вище. Шкодую, що не маю достатньо місця, щоб представити їх більше.

Перший приклад — стаття покійного Гела Бойла, незмінного голови Куточка поетів Ассошіейтед Пресс, лауреата Пулітцерівської премії, військового кореспондента, оглядача, майстра простого розповідного речення. У статті йдеться про життя і смерть теляти. З погляду техніки вона являє собою гарний приклад стриманості й точної візуальної деталі.

Другий матеріал — короткий нарис про відставного уповноваженого фінансового управління, автор — Жуль Ло. З цього матеріалу видно, що Ло міг написати вдвічі довшу статтю; він вибрав менший обсяг. Зауважте ощадливість стилю. Кожне речення відповідає темі, кожне слово — на своєму місці.

Мій третій експонат, автор якого — журналіст Ассошіейтед Пресс Джеррі Шварц, являє собою чудовий нарис про людину, яка страждає від тяжкої хвороби. Автор розповідає свою історію просто і прямо, тут є яскраві візуальні подробиці й діалог, який робить цю статтю завершеним портретом.

Ці статті представляють різні види тематичних матеріалів, але зауважте те, що у них спільного: в них немає манірності, пишномовності, стилістичних фокусів і літературної мішури. Кожна з них доводить незаперечну істину: добрий художній стиль ґрунтується на добрій журналістиці.

Читайте і радійте.

Життя і смерть у корівнику


Гел Бойл

ЛОНГ-ВЕЛЛІ, Нью-Джерсі (АП) — За великим прохолодним корівником був звичайний недільний ранок. Святково вдягнені люди йшли до церкви, менш святково вдягнені люди з міста їхали відпочивати на природі.

Всередині великого прохолодного корівника все було ще більше як завжди. У корів неділі немає. Щоденна драма життя і смерті у стаді йшла без змін, за винятком одного.

Тут була одна молода дівчина, яка спостерігала за нею вперше. Події цього дня змінили її — можливо, назавжди. Участь у цій драмі брало три корови з номерами 204, 140 і 219 — перша стара й велика, друга — молода, і це було її перше теля, а третя — середнього віку, теля було третє або четверте.

Корова № 204 лежала скраю корівника, вона надто стомилася, щоб вставати, голову вона прихилила до стовпа. Їй 14 років, для корови дуже багато. Її молоко вигодувало тисячу далеких дітей, яких вона ніколи не бачила. Та зараз вона покірно лежала й чекала машини з м’ясокомбінату, яка мала приїхати по неї.

Цього ранку № 140, молода телиця, розродилася першим телям, витримавши тяжкі муки. Виснажена пологами, забувши про материнський обов’язок, вона не помічала слабкого коричневого теляти, яке лежало поряд.

Люди, які прийшли подивитися на теля, побачили, що № 219, корова середнього віку, взяла обов’язки збентеженої молодої матері на себе. Вона методично й обережно вилизувала теля язиком. Раптом стало видно, що сама корова середнього віку ось-ось буде народжувати. Один з чоловіків, які тут стояли, повернувся до дівчини, своєї племінниці, і сказав:

«Якщо хочеш повернутися до міста, поки немає пробок, краще йти зараз». «Я ніколи не бачила пологів, — сказала вона. — Я хотіла б залишитися», «Але це може тривати кілька годин, — сказав він. — Ніхто не знає, скільки». «Ну, ще трошки, — попросила вона. — А тоді я піду». Її дядько з іншими чоловіками пішли, а дівчина залишилася сама у розсіяному світлі корівника, наповненому густим приємним запахом сіна і великих тварин. Стара корова № 204, зовсім виснажена, дивилася на неї спокійно і без цікавості.

Дівчина стала на коліна біля № 219. Диво народження об’єднало їх. Вона сплела пальці і стискувала їх у несвідомому ритмі разом з коровою.

«Будь ласка, — шепотіла вона, — Давай ще, сильніше». Зовсім несподівано їх стало троє — чи майже троє. Теля народилося тільки наполовину. А потім сталося щось не те.

«Будь ласка, будь ласка, будь ласка!» — закричала дівчина. Вона почула шум. Двоє робітників зайшли до дальнього краю корівника. «Швидше! — закричала вона. — Теля застряло».

Робітники почали бігти. Один схопив мотузку. З нею вони закінчили усі нехитрі акушерські процедури. Теля звільнилося, його передні копита були притулені до морди, наче у молитві.

Теля було тут — тепле, мокре, непорушне. Один з робітників нахилився над ним і витер йому морду, щоб прочистити ніздрі, потім помасував ребра, намагаючись стимулювати дихання. Теля не рухалося. «Я ж бачила, як рухалися очі, — говорила дівчина. — Якби ж я покликала вас вчасно...»

Робітники здивовано дивилися на неї. Теля коштує 20 доларів, а то й менше, і їх у корівнику народжується багато. «Я так не думаю», — доброзичливо сказав один з чоловіків. «Таке буває, ти ж знаєш».

Коли чоловіки витягували мертве теля, корова-мати № 219 замукала — в цьому було страждання, у цьому було щось людське, — і вдарилася у загорожу. Вона якусь хвилину стояла розгублено, а потім опустила голову і знову почала облизувати теля корови № 140, збентеженої молодої корови, яка ще не піднялася до тяжкої роботи материнства. Дівчина пішла до своєї машини.

«Та я ж бачила, як рухалися очі, — казала вона, мало не плачучи. — Якби ж я...»

Вона розвернула машину й поїхала до міста. Вона бачила смуток смерті, яка забирає життя при самому народженні, і вона завжди пам’ятатиме цю неділю — нічим не відмітний день на зайнятій роботою фермі.

Велика Шістка Гендерсон


Жуль Ло

ЛУІСВІЛЛЬ, Кентуккі (АП) — У низинах Кентуккі, колись знаменитих своїм самогоном, одне ім’я й досі викликає трепет: Велика Шістка Гендерсон.

Велика Шістка Гендерсон розгромив свого часу більше підпільних ґуралень, ніж будь-хто інший. Якщо це й не так, то така принаймні легенда. Коли самогонники говорять про Велику Шістку Гендерсона, межа між правдою й легендою розмивається.

«Не знаю, скільки точно їх було», — признається Велика Шістка Гендерсон, згадуючи дні, коли повзав по ворожій кукурудзі. «Знаю, що влаштував облави більш як на 5000 ґуралень і посадив більше 5600 самогонників. Можна було б підрахувати. У мене є копії звітів на кожен день, коли я був уповноваженим». Так було протягом 28 років, до того часу, як він кілька років тому пішов на пенсію, і кожна така подія, за підрахунками, відбувалася приблизно через день. Однак сагу Великої Шістки Гендерсона тяжко перекласти мовою сухої статистики.

Самогонники, яких Велика Шістка Гендерсон вислідив, наділили його героїзмом і поважали так само, як і боялися.

«Пане Велика Шістко, — сказала одна жінка, коли він прийшов, щоб утретє потягти її чоловіка до в’язниці, — ми пишаємося, що люди знають, що ми знаємо вас». Немало самогонників назвали на його честь своїх дітей.

Один навіть назвав на його честь свою установку, де грала брага, написав на ній «Велика Шістка» і розмовляв з нею, як із другом. «Доброго ранку, Велика Шістко, — сказав він до неї одного ранку. — Давай виженемо невелику порційку, ти і я. То що скажеш, Велика Шістко?» «Що ти попався, Тарлоу», — сказав Велика Шістка, виходячи з імли, і у свої 75 Велика Шістка Гендерсон справляє враження. Це цілий ведмідь, 6 футів і 4 дюймів на зріст, з густим сивим волоссям і темно-синіми очима. Мати назвала його Вільямом; прізвисько Велика Шістка він отримав, коли вчився на юриста і грав у бейсбол — тоді гримів Крісті Велика Шістка Метьюсон.

Його правнича кар’єра була стрімкою, як і його удар по м’ячу. «Моєю першою й останньою справою був захист хлопця, який вломився в магазин. Він був винний, як дідько, але мені треба було його відмазувати. Я вирішив, що якщо мені треба так заробляти на життя, то мені з таким же успіхом можна було б стати бандитом, тоді принаймні все було б чесно».

Почуття справедливості Великої Шістки Гендерсона не має складних нюансів.

Тож він став агентом міністерства фінансів і взявся за справу з такою завзятістю, що це увійшло в легенду.

Велика Шістка Гендерсон чув ґуральню за десять миль. «Насправді милі за дві, при потрібному вітрі», — поправляє Гендерсон. Велика Шістка Гендерсон міг вибити своєю кулею пістолета з вашої руки за сотню ярдів. «Ну, це вийшло випадково. Я цілився в пряжку на ремені того чоловіка».

Але не міф те, що він міг пробиратися лісом тихо, як дим, одягнений у зелений костюм для верхової їзди, і бігав, як олень. Зазвичай йому не треба було бігти за здобиччю.

«Гомере, стій!» — крикнув він втікаючому самогоннику. Чоловік так і завмер.

«Стою, Велика Шістко, стою».

Без сумніву, свого часу він був легендою не просто через свої неймовірні здібності і фанатизм. Він також зажив слави за чесність і гідне поводження з упійманими самогонниками.

«Ніколи я не ставився до них так, начебто вони роблять щось зле, просто вони порушували закон, — каже Велика Шістка. — 1 я ніколи не поводився з ними жорстоко». Велетень перебирає пачки своїх вицвілих щоденних звітів, задумливо дивиться на імена. «Кількох убив, але ніколи жорстоко не поводився».


Усім хороший хлопець з Чурубуско


Джеррі Шварц

ЧУРУБУСКО, Індіана (АП) — У якісь дні Джон Крігер — поліцейський офіцер, затримує поганих хлопців. У якісь — він пожежник або лікар, рятує людські життя.

У якісь дні він — страховий агент. Ще у якісь дні він допомагає в магазині чи у перукарні, у ресторані чи у місцевій газеті. А ще в якісь дні він проповідує в церкві.

І завжди — як проголошує його візитівка — він «Усім Хороший Хлопець з Чурубуско», якого цінують не за те, що він робить, а за те, хто він є. А ось хто він є: 63-річний чоловік з синдромом Дауна, у нього поганий зір і слабкі ноги, коли говорить, він плямкає, і розуміти його тяжко. Десь в іншому місці люди, можливо, його б уникали, цурались би його кривляння і смикання. Але це — Чурубуско, де Джон прожив усе своє життя. У цьому містечку, де живе 1800 осіб і яке знаходиться за 15 миль на північний захід від Форт-Вейна, його люблять і поважають. «Що в ньому може не подобатися? Я скажу, що як буду старший, то буду точно такий самий, як він, — каже перукар Норм Декер, стрижучи Вейна Гейра. — Звичайно, скоро це не буде». «Із Джоном все гаразд. Він свої справи знає», — каже Гейр. «Та ти тільки подивись, скільки їх у нього», — відповідає Декер. Кожного дня Джон звітує про роботу у Норма, або у магазині Діффендарфера, чи у магазині госптоварів Шроєра, чи ще у півдюжині закладів на Головній вулиці Буско. Він допомагає і прибирає, а вони платять йому по 5-10 доларів на тиждень або просто дають содової. Але коли ви наймаєте Джона, ви даєте йому більше, ніж віника й совка. Ви даєте йому ще одне поле для його фантазій. Минулого вівторка Джон допомагав у господарчому магазині. В якийсь момент він кинувся до дверей. Побіг у сусідній будинок, у приміщення редакції «Чурубуско Ньюз», а потім до гаража. Він щось схвильовано говорив в уявну поліцейську рацію, яку тримав у руці, а потім почав, жваво жестикулюючи, проводити арешт. «Ведіть його до в’язниці», — говорить Джон.

А в газеті відповідальний редактор Вів Росварм запитує Джона, що відбувається. Той пояснює, що комусь двічі поцілили в серце з рушниці. Секретарка Марсія Гоффман здивована. «День убивств зазвичай по понеділках», — каже вона. Джон завжди знаходить спосіб схвилювати редакцію. Як розповідає пані Росварм, якось він повідомив, що «хтось з Форт-Вейна сюди приїхав і підкинув малюка. Ненавиджу, коли вони це роблять».

Люди в Чурубуско звикли до поліцейської роботи Джона; протягом багатьох років Джон приїжджав на велосипеді до початкової школи під час перерви і проводив арешт.

Тоді мешканці міста час від часу збиралися, купували Джонові новий велосипед і прикрашали його кольоровими лампочками. То була його поліцейська машина, і коли він знаходив порушника — наприклад, який зробив недозволений поворот — він починав голосно густи, зображаючи сирену, і притискував порушника до узбіччя. «Багато чужих він налякав», — каже пані Росварм. Потім «машин на дорозі стало більше, а зір у Джона погіршився», — розповідає Дуг Арнольд, який працює з Джоном у господарчому магазині. Джона на велосипеді кілька разів збивали, і його забирала швидка. «З ним нічого поганого не сталося. Він любить хвилювання, вогні», — каже страховий агент Чак Джонс.

Тож вже кілька років Джон на велосипеді не їздить, а ходить на поліцейську роботу пішки.

Джонова пристрасть до поліції походить від його батька — «поліцая», як каже Джон, який працював на неповну ставку в поліції Чурубуско. Коли Джон народився, лікарі казали його батькам, що його потрібно віддати до притулку. Він може дожити до чотирнадцятого дня народження, але набагато довше не проживе, казали вони. Він буде тягарем. Без нього їм буде краще. Батьки сказали: «Ніколи».

«Це ж їхня дитина. Вони не збиралися її віддавати, — каже його сестра Біверлі Девіс — Свого власного ви не віддасте». Якби він народився сьогодні, каже Девіс, його б навчили краще, навчили б, як себе обходити. Та він прийшов у світ, де мало чого очікували від таких, як Джон, і уникали їх, як парій.

Коли Джонові було 20, він почав кожного дня виходити до міста. Кларенс Рейпол, власник заправки, відчув до нього симпатію і взяв на роботу. Потім хлопець, який тримав фордівське СТО прямо за заправкою, попросив Джона допомагати і йому.

Через якийсь час Рейпол помер, але з роками інші крамарі зайняли його місце. «Вони просто за ним дивилися», — каже Девіс. Коли у Чурубуско був ураган — а Джона не було вдома — його сім’я злякалася.

«Та ми знали, що у місті хтось є, хтось про нього потурбується», — розповідає Девіс. І правда, працівник заправочної станції сидів з Джоном у своїй будці, поки вітер не стих.

Джон жив з матір’ю, Гейзл, до її смерті 1989 року, а потім із сестрою Філліс. Але коли два роки тому померла й вона, до редакції «Чурубуско Ньюз» почали дзвонити люди.

«Що буде з Джонні? — запитували вони.— Не віддавайте його до притулку».

Їм не треба було турбуватися. Його взяв до себе племінник, Дон Фергюсон. «Якщо його кудись заберуть, кудись, звідки він не зможе виходити, щоб щось робити, він довго не витримає», — каже Філілс Фергюсон, Донова дружина.

Він має власну кімнату, в ній панує надзвичайний порядок. Тут він тримає найдорожчі для себе речі, наприклад, фото з автографом тренера баскетбольної команди університету Пардью Джіна Кіді («Якщо хочете його розлютити, скажіть щось погане про Пардью або про "Чикаго Кабс"», — каже Дон Фергюсон.)

Він сам готує собі сніданок, а потім кожного ранку по буднях іде до магазину Джона Діффендарфера і приходить туди точно о дев’ятій. Він підмітає підлогу, розкладає все по місцях, виносить сміття. «Коли була снігова буря, він не приходив, — розповідає Діффендарфер. — То тут було дуже брудно».

Об 11.15, коли Джон іде додому, щоб помитися, Ротарі-клуб готується до щотижневого зібрання, яке проходить на першому поверсі місцевої церкви святого Івана.

Вони разом обідають шинкою, макаронами, сиром і желе, а потім починають збори піснями — «Це маленький світ» та «Посміхнись» — й молитвою. Гостей просять сказати кілька слів, планується провести великий аукціон, щоб зібрати гроші на стипендії. Це — справжня американська глибинка. Джо Діксон, голова клубу, каже, що «те, що громада, місто невеликі, усі усіх знають», почасти пояснює, чому про Джона турбуються.

Але є ще дещо. Чак Джонс, колишній голова клубу, каже: «Джонні тягнеться до вас. Багато було разів, коли у мене був поганий день, а Джонні приходив о чверть на п’яту і піднімав мені настрій». «Він — як душа міста, серце міста», — каже він.

Він невгамовно бадьорий. Його жвавість поширюється на всіх; коли він грає лікаря, він часто робить працівникам уявні щеплення. Хто назвав його «Усім хороший хлопець з Чурубуско»? «Я», — каже Джон, посмішка відкриває його єдиний зуб. Він часто керує дорожнім рухом під час похоронів. Він все ще ходить мало не на всі похорони; у списку відвідувачів він пише великими літерами «ДЖОН».

«Він — справжній городянин, — каже Грег Чайлдз, директор похоронного бюро Шітса. — Джон для нас — справжній подарунок. Це його розуміння життя. Він дуже добрий. Він завжди знаходить у людях хороше».

Він завжди дивиться за дітьми. «Він кожного дня приглядав за нами, — згадує 27-річний офіцер поліції Чед Фалкерсон. — Якщо ми переходили вулицю не на переході, хіба не ти на нас кричав?» Джон знову усміхається, чухаючи сиву щетину.

Він п’є дієтичну кока-колу з Фалкерсоном й офіцером Кліффордом Смітом (разом вони становлять дві третини поліцейського підрозділу, який затримав п’ятьох злочинців за весь 1998 рік) та заступником шерифа Тоні Гелфрічем.

Кліфф — найкращий Джоновий приятель. Кожного дня під час обідньої перерви, поки Джон ще не пішов на одну із своїх численних робіт, Кліфф забирає його поліцейською машиною і везе у кафе «Рембл Інн». Джон показує своє посвідчення почесного заступника шерифа. Поліцейські дали йому рацію з обмеженою дією, настроєну на частоти, які можуть чути тільки вони. Його позивний — «Сержант». За столом вони немилосердно жартують з нього. Вони запитують, скільки у нього подружок (за його словами, 244). Вони називають його «волохатий» і «жирний».

«То в тебе ще є та шарманка для труни?» — запитує Кліфф. «Вони мають його за рівного, — каже пастор Денніс Шок. — Вони розмовляють з ним так, наче це їхній брат або найкращий друг». Шок — священик міської Об’єднаної методистської церкви, в якій Джон молиться, точніше, в якій Джон проповідує. Кожного недільного ранку, перед службою, що починається о 10.30, Джон стає за кафедру.

Багато віруючих — у тому числі й Шок — не розуміють, що він каже. Невдовзі після того, як чотири роки тому Шок приїхав до Чурубуско, він почув скарги від декого з парафіян, що Джон заважає їхньому духовному зосередженню та що вони непокояться, що можуть подумати немісцеві люди. Шокові не було з чого особливо радіти.

«Він залишався за кафедрою дедалі довше і говорив дедалі голосніше, — розповідає Шок. — Іноді я вже починав боятися, що він звідти не зійде».

Тож Шок підійшов до Джона і порадив йому піти на відпочинок. Наступної неділі Джон не проповідував. Але минув ще тиждень, згадує Шок, і «він знову був тут, проповідував, як звичайно». Шок здався. Ясна річ, мало що він міг зробити, щоб відмовити Джона від сповідування свого особливого різновиду Євангелія. Крім того, деякі парафіяни казали йому, що їм ПОДОБАЄТЬСЯ бачити Джона за кафедрою.

«Він знає про Христа, він молиться. Він знає, що таке Біблія і вірить у Бога. Це я знаю напевно», — каже Шок.

«Це Джон, — розповідає пастор. — Він ніби зв’язує нашу громаду певним чином. Всі ставляться до нього, як до свого сина або батька. Я ніколи не бачив нічого подібного, а я був у кількох таких містечках». Його теперішня родина непокоїться за Джона, бо він старіє; недавно у нього був не дуже сильний серцевий напад, і ще йому оперували катаракту.

Багато років тому, до того, як винайшли антибіотики, вважалося, що діти з синдромом Дауна помирають після 10 років. Сьогодні середня тривалість їхнього життя становить 55 років, проте багато хто — так, як Джон — живе довше.

У певному сенсі його життя за останні роки стало багатшим. Коли він почав жити у племінника, перед ним відкрилися нові можливості: іноді сім’я ходить до ресторанів, і йому це подобається. А ще він з ними їздив до Пенсильванії.

Вони їхали вночі, думаючи, що він спатиме, та він не зімкнув очей. «Він не хотів пропустити жодної хвилини», — каже Фергюсон. Його день народження у квітні — велика подія. «Ми все кажемо йому, що Марсія ось-ось вискочить з торта. Йому це дуже подобається», — каже міс Росварм, редактор місцевої газети. Марсія, секретарка, енергійно киває на підтвердження.

Потім, у червні, приходить ще один головний момент Джонового року: Дні Черепахи.

П’ятдесят років тому Чурубуско потрапив до новин. Повідомлялося, що тут у ставку живе 500-фунтова черепаха на прізвисько Оскар; новину підхопили національні ЗМІ.

Оскар так і не показався. Та Чурубуско і досі називають «Черепашаче Місто, США», тут досі кожного року святкують Дні Черепахи і влаштовують Черепашачий Парад.

І кожного року «Усім хороший хлопець з Чурубуско» їде на пожежній машині і махає руками усім 244 своїм подружкам, друзям-поліцейським, своїм парафіянам, всім чоловікам, жінкам і дітям — своїм друзям.

«Коли Джонні ховатимуть, — каже Чак Джонс, — це буде найбільший похорон, який коли-небудь був у місті».




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет