Твори в чотирьох томах
жүктеу/скачать 3.43 Mb.
|
|
Приїхали ми до панського палацу без ніяких пригод — тільки в одному ярку саникуча забігли, дуже на бік нахилилися, хотіли перекинутися, та батько встиг вискочити й плечем підважити сани,— ми тільки лобами стукнулися. Приїхали зарані. Пан наказав прибути на сьому годину вечора,— так ми ще у батькового кума, в дядька Мехтодія, панського кучера, до початку пересиділи, від сіна пообтрушувалися. От і вечір. Пішли ми у панські горниці. Ідемо, тремтимо, бо пан сердитий був і ми його боялися. Поприходили в горниці. Там посеред великої кімнати стоїть велика ялинка, на ній багато свічечок горить, круг неї паненята з паннами стрибають. Стара пані на роялі грає. Старий пан сидить у кріслі і «стріляє» хлопавками. Вистрелить та до нас: > Страшно чи ні? — питає. А ми купкою тулимося біля дверей, не спускаючи очей з ялинки. Ось пан як закричить: — Андрію! Люльку! Біжить Андрійко, «козачок», несе панові люльку з довжелезним цибухом, дає її панові, а сам стає навколішки, щоб запалити люльку. Андрійко чи підсковзнувся, чи що там таке трапилося, тільки він якось упав і вибив панові з рук люльку. Пан його як штурхоне. А наша Парася як закричить — злякалася! Старий пан заткнув уха, ми кинулися до Парасі, я зачепив гілку на ялинці, впала з ялинки свічка на якусь панянку. Та в крик! Всі забігали, заметушилися! Я кинувся гасити свічку та збив з ніг панянку. Але нічого такого страшного не скоїлося, тільки метушня. Панянка підвелася, скривила губи й кудись подалася. Батько нас усіх «вигорнув» з кімнати в коридор, та й пішли ми до кучера, а на другий день вранці поїхали додому. Батькові пан виговоряв тоді, що ми, діти, дуже в нього дикі! Більше нас пан на ялинку ніколи не кликав. Тепер, коли панів нема, ніхто не взиває наших дітей дикими, а ялинка для радянських дітей щороку горить огнями по всій нашій Батьківщині, починаючи з древнього московського Кремля. ітературно мистецькі усмішки «НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ» Сиджу оце якось надвечір на Володимировій горі, дивлюсь на широкі задніпровські простори, на голубі ліси та на чудесний обрій... Сиджу собі та й думаю, як би це так зробити, щоб прожити ще принаймні хоч років із півсотні... У цей момент хтось до мене підходить і хтось мені говорить: — Доброго вам вечора! — І вам,— кажу,— доброго вечора! Дивлюсь — знайома дівчина. Молода й гарна. Чорноока і струнка. — Сідайте,— кажу,— та милуйтеся з красоти цієї сліпучої. — Дякую,— каже. І сіла. Подивився я на молоду, гарну дівчину і так я їй позаздрив. «Яка,— думаю собі,— щаслива! Жити їй, жити та ще раз жити. Якого ж ще вона чарівного та прекрасного побачить». Сидимо, з краєвидів милуємося, розмовляємо... А як признатися вам по правді, дівчина ця працює в одному з київських театрів і пречудесно співає. Я й кажу їй: — Голубочко моя молоденька! Такий чудесний вечір. Заспівайте чогось такого потихеньку. Пробачте,— кажу,— за таке прохання: воно, звісно, співати приємніше для молодого, та вже даруйте старому: лірика,— кажу,— дуже на мене напала. Будьте такі добрі! — З охотою,— каже,— заспіваю, бо й у мене,— каже,— настрій сумовитий. І заспівала: Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі. Нащо літа молодії, Веселі дівочі?.. Співала вона чудесно. Стільки було в голосі суму, жалю, болю, що аж серце в мене зайшлося. Та проте в цю мить якраз не такої мені пісні хотілося — думав я весь час про іншу і навіть, коли цю дівчину побачив, позаздрив,— кажу ж,— на її літа молодії. Сердечно я їй подякував за спів та й ще прошу: — Голубочко моя молоденька! Чого ж ви сумної такої заспівали? Ви б, може, якоїсь іншої, веселішої, коли ласка ваша. Сидить вона, задумалась, сиджу і я, замріявшись... Аж ось дівчина починає, і я знову чую: Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?.. А в голосі ще більше жалю, ще більше суму, одчай аж ніби проривається... Проспівала, тяжко зітхнула й замовкла... «Що таке?» — сам я собі подумав. Подивився на чарівну молоду дівчину, а в неї на очах сльозинки бринять. Сидимо, мовчимо... Я вже не прошу її співати, бо бачу, що в дівчини якесь горе. А вона за кілька хвилин знову: Нащо мені чорні брови?.. Я не витримав. — Голубочко! — аж крикнув.— Що ви, справді: «Нащо та нащо мені чорні брови?» Та бога побійтеся! Найкраще, наймиліше в людини — її молодість. Та ще коли при молодості чорні брови, карі очі та отакий голос... Та цілий світ повоювати можна! А вона мені печально: — А я щохвилини молюся, щоб посивіли мої брови, потьмарилися мої очі і щоб літа мої молодії, веселі дівочі скакнули вперед літ хоча б на сорок. — Божевільна! Навіщо це вам? — Я б тоді головні ролі та прем'єри в опері співала. А то ж мені доведеться, як і тій артистці, що в «Синій птиці» сорок років Насморка грає... — Невже,— питаю,— так трудно молодь висувається? Я чув щось зовсім інше! — А в нашого театрального керівництва думка інша. Помовчали. А потім дівчина говорить: — Знаєте, я, мабуть, уже на неврастенію захворіла. — Чому ви так думаєте? — Та сьогодні,— каже,— вночі таке привиділося, що й досі заспокоїтися не можу. Ганна, Шевченкова Наймичка, до мене приходила. Підійшла до ліжка, нахилилася та й каже: «Дівчинко моя молоденька! А чому ж ти мене в театрі не заспіваєш? Була,— каже,— я сьогодні в опері, подивилася та аж затремтіла" вся, як побачила себе на сцені. Слава тобі,— подумала я,— господи, що я сина Марка за молодих літ народила, а то в таких літах дуже б мені вже трудно було. Заспівай,— просить,— та заграй мені, дитино моя,— так хочеться знову молодою себе побачити!» Прокинулась я, скрикнула: «Ганно?» Дивлюсь — нікого нема, тільки тремтять у мене руки та волосся до лоба прилипло. — Та заспокойтеся,— кажу,— буде добре та гаразд! — Навряд чи буде! — Невже ви така вже,— питаю,— безталанна? А вона мені: — А ви думаєте, що «Безталанній» краще? Третьої ночі «Безталанна» до мене приходила. Прийшла та й каже: «Хіба ж я в свої літа так обнімала Гната, як обнімає його тепер Софія на сцені... Я ж молода тоді була, та прудка,, та весела, та гаряча. Спробувала б така вже собі в літах Варка одбити тоді в мене Гната... Чорта лисого! А тепер зрозуміло, чому одбила,— бо Гнатові ж тепер однаково, до кого йому,— чи до Софії, чи до Варки, бо й тій з гаком, і тій з перегаком. — Ото,— кажу,— яка вам суєта! — Е,— каже,— «Суєті» краще. В «Суєті» ж усі дійові особи — одна сім'я — Барильченки. Сім'я дружна, багата, їм не важко сестру в гімназії до сорока літ учити. Що їм! А мені працювати треба. — Невже,— кажу,— старшим краще? — Старші в нас тільки те й роблять, що молодіють. Тоді я підкахикнув і кажу: — Так,, значить, я, в моїх літах, вроді як герой?.. — Та ще й який! — каже.— Просто «душка». Та якби,— каже,— вас у театр, так ви Ахілл, Орльонок і Назар Стодоля! Я ще раз підкахикнув і заспівав: По дорозі жук, жук, По дорозі чорний, Подивися, дівчино, Який я моторний! Так ми й додому пішли. Вона, їй двадцять три роки, співала: Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?.. А я, мені не двадцять три роки, співав: Подивися, дівчино, Який я моторний!.. «І ЖИВІ ЩЕ, І ЗДОРОВІ ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ» Ну чого мене, скажіть на милость, понесло знов на київський пляж? Чого я там не бачив? Ще торік сам собі слово дав, що не поїду я на київський пляж, бо сильно здорово в човні придавили, а до того ж вхопив мене хтось у воді за труси. Я вирвався й кажу: — Та я ще не топлюсь! Чого ви мене хапаєте? — Я вас не хапаю,— каже,— я тільки прошу порадити, як мені квартиру повернути? А цього року і до води не доїхав,— в фунікулері розпочалися квартирні справи. Приїхав на пляж. Іду собі берегом, шукаю місця, зачепився ногою за чийсь бюстгальтер, упав на якесь ожиреніє серця, оперіщив хтось мене розкритим зонтиком, я з спицею в трусах розчавив чиїсь модельні черевики. Тількино зірвавсь на ноги, а мене знову зонтиком. — Оддай спицю! — кричить. Вискочивтаки сяктак на галявину. Дивлюсь,— чудернацька якась купка народу лежить на сонці, вигрівається. Не подібна до киян, а ніби щось знайоме. Я став, дивлюсь. А якийсь такий огрядненький чоловічина питає: — Чого ви дивитесь? — Та ніби,— кажу,— щось знайоме. А не вгадаю. — А от угадайтеї — Та як же голого вгадаєш? Голі — вони всі однакові. Ніяк не відрізниш... Коли б в одежі,— може б, і розібрав. А хто ж ви такий? — Та я ж Шельменко! Денщик! Хіба не впізнали? — Ааа! А біля вас оце хто? — Та всі ж старі ваші знайомі! Ото Гриць із «Ой не* ходи...», а це Непокритий Іван з «Дай серцю волю...». Пам'ятаєте? — Аякже! А ото з батіжком? — То ж Сурма Терешко. З «Суєти»! — А Матюша ж де? — Та пішов шукати «предлинну хворостину» для гусей. — А ото хто? — То Мартин Боруля з Омельком! — А хропе ото хто так? — Грицю, штовхни його, чого він так ото на всі завертки? — звернувся Шельменко до Гриця. Гриць штовхнув легенько хропуна під бік. Той підскочив, чмихнув, пригладив волосся під покришку, подув на вуса, щоб у рота не лізли, і, не розплющуючи очей, почав: Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда. — Ааа! Здорові були, дядьку Макогоненку! Як ся маєте? — Загоряю! — Ну і як? — Без сіряка пече. — А ви б сіряка взяли! — Не дає зав костюмерного цеху. А воно мені в трусах вроді як і без нічого. Соромлюсь! Я, як бачите, ще поверх трусів і лопухом. От призвели! — А жінки ото за вами ваші? — Та наші ж! — Хто ж то? — Циганка Аза, Богуславка Маруся, Безталанна, Лимерівна... — Що ж ви тут робите? — Та, розумієте, театри ж ото у відпустку пішли, а ми й собі відпочиваємо, бо ж так нас заїздили за цей час, що з ніг падаємо. Думали кудинебудь на курорт — путівок не дають, керівництво театрів путівки порозбирало. Так ми оце на пісочку. — І нічого? — Та воно нічого. Та тільки ж сумно. Сидиш все та й думаєш, коли ж уже «положеніє» буде, все «сватання та й сватання»,— каже Шельменко. Терешко Сурма підсунувся, цьвохнув батіжком. — Доведеться,— каже,— мабуть, і майбутній сезон лаперить та ламерить! Цього сезону чотири батоги побив, а амортизацію затримують. Матюша вже виріс, ремствує: «Не «кататиму»,— кричить,— я більше «гуси». Та воно й не дивно — парубок уже, женить пора, а за його ніхто заміж не хоче. Дівчата кажуть: «Боїмось! Кинь «предлинну хворостину», а то ще оперіщиш!» Мартин Боруля довго на мене дивився, а потім обережненько так: — Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи не можна мені вже на пенсію подавати? Я так собі прикидаю: як буду я вже на пенсії, так я тоді сам собі хазяїном буду, схочу — граю, схочу — не граю. Не без того, звичайно, щоб колинебудь не заграти, та не рік же ж у рік, не день у день, як тепер. Та ще й провідішм у театрі! Дуже важко. І як я маю писати в прошенії: чи Беруля, чи Боруля? — Пишіть, як знаєте. В Комітеті мистецтв навряд чи знають, як правильно! — А мені як,— устряв до розмови Омелько,— чи й далі крутити собі голову, чого панові треба: чи коня, чи кобили? Доки ж воно... Боруля скипів: — Чого пан накажуть, того й запрягатимеш! — Та воно, пане, так... Але ж казали, що вже скоро буде сучасний репертуар, так тоді ж уже машинами їздитимуть, тоді вже чи кінь, чи кобила, так воно вже й не той... Уже ж кажуть давно оте, як пак його, антер... онтер... Ні, не вимовлю! — Ех, ти, мужва! Ентер... Онтер... І не ентер, і не онтер, а унтерв'ю! — Боруля до його.— За панські слова берешся! — Ну, а як ти, Іване? — звернувся я до Непокритого з «Дай серцю волю, заведе в неволю». — Граю потроху. Мені що? Я людина сумирна, я всіх люблю! Мені нічого! От тільки кукса моя, дерев'янка, трохи вже схилилася. Не витримує. Істерлася, й муляє... Чи не можна мені протеза якнебудь зробити? Кажуть, тепер алюмінієві роблять, легенькі! З таким би протезом я б навприсядки танцював би! Хай мене бог уб'є, танцював би! — Напишіть,— кажу,— заяву. — Куди?
— Таж у Комітет в справах мистецтв. — Що ото унтерв'ю про сучасний репертуар дає? — Еге. — А буде? — Що? Протез? — Ні! Сучасний репертуар! — Мабуть, буде. Інтерв'ю є, значить, і репертуар буде. — Ну, спасибі вам! — уклонився мені Іван Непокритий, скорботно схилив голову і пошкандибав. А з очей у нього сльози тільки — кап! кап! кап! — А чого ж ото ваші дівчатка: Аза, Богуславка, безталанна, Лимерівна,— чого вони аж під кущі поховались? — Та, бачите, в їх купальних костюмів нема. І незручно! Так ото вони хто корсеткою, хто очіпком поприкривалися й одпочивають. — А можна до них? — Чому не можна? Можна! Тільки ж вони дуже потомлені, увесь час сплять. Та й тепер, бачите, жодна ані поворухнеться! — Ну, хай,— кажу,— колись іншим разом! Раптом зривається Гриць з «Ой не ходи...». Хвацько так підходить: — Що я вас хочу запитати, панетоваришу! — А що таке? — Чи не буде нам уже колинебудь демобілізація? Не встиг я відповісти, як із репродуктора: Ой не ходи, Грицю, Та на вечорниці, Бо на вечорницях Дівки чарівниці.. — Ой. не можу! — скрикнув Гриць і кинувся до Дніпра.— Вирину, як скінчить! — та шубовсть у воду! КОСТЬ КОШЕВСЬКИЙ Помер Кость Кошевський. Тепер от вдивляєшся в лави наших робітників на неосяжному полі нашої культури і бачиш: порідшали ті лави, не видно густої Костевої постаті, порожнеча в перших рядах на тім місці, де ще недавнечко стояв Кошевський, і порожнеча чималенька, так ніби те місце заступала не одна людина, а кілька їх... І шкода, і жаль бере, і сум охоплює... Особисто я давненько знав Костя Петровича Кошевського. Був він тоді стрункий і молодий, високий і гнучкий, з буйною шевелюрою і великими, веселими, гарячими голубими очима... Було це 1914 року. Тоді й у таких, як я, ще не було таких лисин і їм хотілося співати щовечора якоїсь веселої. Приїхав Кость Кошевський з Донбасу. Здається, чи з Алмазної, чи з Алчевської. Працював він там на шахті, бунтував у шахтарському драмгуртку, драмгурток для його натури здався завузьким,— покинув він усе: батьків, шахту, роботу, драмгурток і полетів воювати Київ. Прибув він у фраку й у лискучому циліндрі, випрасуваних штанях і в лакових черевиках. На нас, що тоді фельдшерували й екстерничали, щоб до університету вибитись, подивився згори вниз і кинув: — Городські називаєтесь! Столичні! А подивітьсяно на себе! Спите! Дивилися ми на цього красуня парубчака й думали: «І де воно таке взялося? Хто їх таких родить?» Потоваришували! І скільки ж тих бесід було! Та яких бесід! З уст не слова летіли, а вогонь, з очей — іскри, серця палали, душі груди розпирали, думки мозок рвали на клапті! Чого тільки не бажалося, чого тільки не хотілося! А найбільше,— це вже по секрету,— хотілося їсти, бо якраз оцієї їжі,— не духовної, а просто сала! — було дуже й дуже обмаль. Циліндр — воно непогано, добре, що й фрак,— а чай без цукру не дуже смачний, хоч і при піднесеному настрої. І от метаморфоза з Костем на очах: продається циліндр, і фрак, і лакові черевики, утихомирюється зовнішній бунт, стихає самовпевненість («Я, мовляв, вас усіх повоюю, бо я все знаю!»), і починається вчення. Не розпач, що не признали за «генія», не розчарування, а розуміння свого справжнього становища і вчення. Робота, щоб дійти того, про що мріялось, щоб добитися того, про що думалось, що вже готовий! Книжки, бібліотека, театри, лекції... І робота, робота, робота! Коли кинеш оком назад, передивишся всю путь, яку пройшов Кость Кошевський,— аж ізігнешся, згадавши скільки труда перевернула ця людина, щоб дійти того, про що мріялось в ті часи, коли на голові хвацько стирчав циліндр і молоді груди облягав «хорошо сшитьш фрак»... І таки Кость свого дійшов! З шахтаря до верховин мистецтва! Не так це, дорогі товариші, легко! З щабля, на щабель, все вгору, вгору, вгору... Певна річ, що не бігом, не галопом, поволеньки, з трудом, оступаючись, не легко дихаючи, та проте все вгору, вгору, вгору... Як посправжньому кохався Кость Кошевський у книжках, у картинах, у скульптурі! Ну, і, само собою розуміється, в театрі! Як він багато читав! І як же ж боляче, що, дійшовши того стану, коли б уже можна дати для театру й для культури своє, вистраждане, витрудоване,— зупинилось серце... Багато Кость Кошевський зробив. Про це напишуть фахівці. Мені тільки хотілося згадати прекрасну людину, доброго друга, великого трудяку, густу постать нашого культурного фронту, що так і невчасно і передчасно нас покинула. Земля Радянської України не буде для Костя Кошевського важкою. П'ЯТДЕСЯТИЛІТНЯ ЮНІСТЬ Анатолій Галактіонович Петрицький 20 червня 1945 року одсвяткував 50ліття свого життя й 30ліття творчої роботи. П'ятдесят літ життя — це не старість, хоч Анатолій Галактіонович уже білий, а от тридцять літ роботи — це вже взагалі багатенько. А коли кинути погляд на творчий доробок художника Петрицького, то сам собою з'являється висновок, що це таки дуже багато. І недаром в Анатолія Петрицького на грудях два ордени. І недаром він має високе звання народного художника СРСР. Дгадцятилітнім юнаком (1915 року) художник Анатолій Петрицький оформленням благодійного «Українського яр* марку» в Києві, своїм «Козаком Мамаєм», «Брутом з бандурою» та «Царем Китоврасом» голосно заявив: — Ось який я! І мав право так заявити, бо зразу приніс і в фарбах, і в темпераменті, і в манері оформлення театрального видовиська своє, йому тільки належне. Оце «своє», йому одному притаманне, Петрицький проніс протягом тридцятилітньої творчої путі, дедалі все його поширюючи, поглиблюючи й удосконалюючи, щоб вітали його на його ювілеї, як справжнього майстра, талановитого й плідного, гарячого й трепетнонеспокійного... А яка путь! Творча путь! «Ярмарок», театр гротеску й інтермедій, «Вій», «Пухкий пиріг», «Ой не ходи, Грицю», «Тарас Бульба», «Червоний мак», «Корсар», «Золотий обруч», «Князь Ігор», «Сорочинський ярмарок», «Цар Едіп», «Дон Карлос», «Богдан Хмельницький», «Кам'яний гість», «Черевички», казахський «Жальбир», «Місія містера Перкінса», «Лілея»... Дуже багато зробив він — і хай над цим працюють мистецтвознавці, а для нас радісно й приємно, що він іще багато дасіть, що йому тільки п'ятдесят літ, що він хоч і білий, та юнак — юнак і душею, і руками, і прагненнями. Анатолій Галактіонович не тільки театральний художник. Він і блискучий станковіст. Його картини («Інваліди» та ін.), його портрети захоплювали одвідувачів і наших радянських виставок, і виставок Парижа, Женеви, Балтимора НьюЙорка та інших великих міст. А. Г. Петрицький — художник, громадський працівник, полум'яний патріот,— він саме в розквіті сил, у розквіті свого чарівного таланту. А це значить, що він нас іще й чаруватиме, й милуватиме, й чимало ще зробить для радянського мистецтва і, головне, для народу. На те він і народний... ПРО СТЕПАНА ОЛІЙНИКА Вийшла з друку книжка — збірка гуморесок Степана Олійника «Наші знайомі». — Напишіть,— кажуть мені,— про книжку «Наші знайомі» рецензію! А я й кажу: — Не наганну я нро книжку «Наші знайомі» ніякої рецензії, бо взагалі писати рецензії не вмію, та до того ще й не дуже я люблю рецензії, навіть позитивні, а що вже до негативних, то вони мені простотаки якісь неприємнуваті! Хай рецензії про книжки пишуть літературні критики, бо вони для того обучаються, а от поговорити з приводу книжки «Наші знайомі», давайте, коли хочете, поговоримо, бо говорити є про що. Книжка «Наші знайомі» Степана Олійника — хороша книжка.. Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім, глибоким своїм гумором, гумором оригінальним. Степан Олійник уміє люто покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти теплою своєю усмішкою радянську людину. Хто хоче в цьому пересвідчитися, хай візьме й прочитає книжку. Є в книжці речі сильніші, є слабші... але це вже рецензія! Не вмію! О. Є. Корнійчук, голова Спілки радянських письменників України, на Другому Всеукраїнському з'їзді письменників дуже правильно сказав про Степана Олійника як про вельми обдарованого гумориста. На нашому радянському сатиричногумористичному фронті ми спостерігаємо дуже інтересне явище, якого не знала дореволюційна сатира, якого не знає й сатира буржуазнокапіталістичних країн. В нашій радянській гумористичній літературі народився позитивний герой. Такий гумор є у всіх майже радянських гумористів (Воскрекасенко, Білоус), але чи не найтоншим майстром такого гумору є якраз Степан Олійник. Прочитайте у «Наших знайомих» його «Імператора», «Василя Хомича» та інші речі, і ви побачите, що... але це вже рецензія! Не вмію! Позитивний гумор у гумористичній літературі — дуже цікаве явище, нове, своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові шляхи, нові властивості. Багато ще потрібно нам боротися сатирою з ворогами зовнішніми. Чимало також доведеться нам вкласти енергії в боротьбу з рештками дрібновласницьких пережитків у побуті і в свідомості людей, та прийде ж час, ще весь бур'ян викорчується на землі. Тоді як: гумору не буде, сміху? Ого, ще й який буде! Але це буде сміх стверджуючий, радісний, ясний, теплий... Радянські гумористи його й починають. І серед них — Степан Олійник. Степан Олійник давненько вже працює в радянській літературі, але якось воно сталося так, що книжки його з'явилися оце тільки останніми роками. В чім річ? Не знаю, в чім річ, а проте хочеться звернутися до тих товаришів, кому потрапляють твори наших молодих авторів, початківців: — Не затримуйте талантів! Хай ростуть! Один мікробіолог мені говорив, що, коли найбуйнішу лірику покласти в шухляду років на п'ять, вона всихає й перетворюється на сіно, якого навіть кози не їдять. А коли зашухлядити на такий час збірку найгумористичніших гуморесок, на гуморесках починають бриніти сльози, автор тих гуморесок лисіє, починає ставити своїх онуків навколішки і може навіть до того рознервуватись, що вставить собі вранці жінчині зубні протези, а потім кричить на всіх: — Чого я рота затулити не можу? Який же з нього гуморист? Затримали, виходить, у зрості! Із Степаном Олійником цього, хвалити долю, не трапилось, та забувати про це не слід. Це не значить, що коли до редактора з'явиться молода кучерява людина, подасть зошита з віршами і рішуче заявить: «Я — геній! Ось вірші!» — то обов'язково треба відразу дзвонити до директора видавництва «Радянський письменник», щоб опоряджував літака везти вірші до друку. Навіть коли та молода людина подасть довідку від кербуда, що, мовляв, мешканець будинку № 40 по вулиці Зеленій Іван Красунь справді геній, що підписом і печаткою свідчиться, і тоді навіть не треба хапатись. Треба сказати такому «генієві»: — Сідайте, будь ласка! Покажіть язика! Скажіть: «А!» — І так ладиком до нього, ладиком: — Генія, мовляв, ще не видать, а так вроді «щось кудись лізе». Література, в тому числі і гумористична, делікатна штука: недобереш — погано, перебереш — ще гірше... Треба, щоб було «саме враз!» І треба, щоб усе було вчасно! В резолюції Другого з'їзду радянських письменників України відмічено, що «із значними досягненнями прийшли до з'їзду письменники, які працюють в галузі гумору й сатири...». Я гадаю, що така висока оцінка з'їздом роботи українських радянських сатириків і гумористів не позбиває їм їхніх шапок набакир і надалі вони носитимуть свої шапки скромненько, дужче наполягаючи на тому, щоб більше було таких книжок, як «Наші знайомі». жүктеу/скачать 3.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|