Твори в чотирьох томах

Заїздили письменники в райони, знайомилися з життям трудящого люду: робітників, колгоспників, інтелігенції.

Виступали, знайомили трудящих з розвитком радянської літератури, читали свої твори і т. д. і т. ін.

Наші доповідачі, знайомлячи аудиторію з письменниками, що були в складі бригади, говорили приблизно так (за точність доповідей я не ручусь, а зовсім навпаки!):

— Перед вами виступлять:

Дуже відомий і дуже популярний письменник... Відомий і популярний... Популярний і відомий...

Письменник, що понаписував і ще й понаписує.І т. д.

І вже аж наприкінці говорилося:

— І молодий, дуже ще молодий (це голосно!), талано­витий (це трішки тихше!) байкар Анатолій Косматенко! Ще він і не член Спілки радянських письменників, та вже на те закандзюбилося, ще вроді він і не письменник, а проте байкар. Взагалі, мовляв, послухайте, а там видно буде.

Анатолій Косматенко виходив на трибуну.

В залі тихішало.

Всі, видать, цікавилися:

— Що ж воно за такий за дуже молодий?

Ну, дівчатка, ті по своїй лінії: дивляться, таки справді молодий, і не лисий, а чубатий, і знову ж таки блондин, і на зріст поставний, одне слово,— прикидали самі собі дівчата,— .безперечно, талановитий.

Старіші й солідніші глядачі думали: «Дивись, молодий, і не член, а байкар, і талановитий байкар! Поослухаемо!» І всі уважно слухали.

Анатолій Косматенко читав «Кіт і Киця».. Коли він до­ходив до того місця, де

...молоденька Киця

Як глянула — і закохалася умить,—

дівчатка схилялися голівками одна до одної і якось таєм­ниче посміхалися.

А як доходило до того:

Та згодом Кіт не став держатись хати Поїсть, поп'Єг накрутить вус і.' йде гуляти,

очі у декотрих дівчат сумнішали, у деяких сердитішали, і дехто з них стискав кулачки.

Не на Анатолія Косматенка, а на Кота.

Батьки й матері уважно слухали і думали, мабуть: а чи не накручує вуса часом їхній' зятьок, що оце привела його до їхньої хати укохана донечка Людочка? Ох, треба при­дивитися! Щось він дуже вже тещу почав поважати!

Киця з Котом" розяучилисяг. Кіт дітей покинув.

Анатолій Косматенко кінчив байку з притиском:

«Чого, ж,— питаю,— не. вжилися?»

І завели:

«Характерами, бачте, не зійшлися!»

Було коли!

Він ішов з трибуни, а в залі лунали рясні оплески.

Потім Анатолій Косматенко читав «В'юна», підлизу й підлабузника, що проліз на посаду наглядача за дном у ставку, замість дзеркального коропа. В'юн, розуміється, і забруднив, і замутив дно. Мораль:

Таких. В'юнів, таку слизьку породу Одразу слід виводиш на чисту воду,—

дуже слухачам була до вподоби, і летіли на подяку байка­реві знову гучні оплески.

Читав Анатолій Косматенко «Лисичку й Вовка»,, як по­бралися Лисичка з Вовком та поїхали автомашиною у ве­сільну подорож, як зіпсувався в дорозі мотор і довелося Вовкові самому тягти машину. Вовк, тягнув, тягнув,, доки

/

Зітхнув,

А Лисичка тим часом, в машині сидівши, М'ясця поїла, в дзеркальце гляділа

(Не постаріла?), А там схилилася — й рожеві бачить сни.

Жінки й дівчата, слухаючи байку, хмурнішали: «Що ж це, мовляв, байкар, такий молодий і такий симпатичний, і проти нас? Що ж ми всі — Лисички?»

Анатолій Косматенко — байкар справедливий. Він знає, що не всі жінки Лисички.

Хай не кивають тут Вовки: Мовляв, такі вони, Лисиці! Бо як уважно придивиться, Буває, тягне Вовк, буває й навпаки.

Під ці слова жінки, бачимо, штовхають своїх чоловіків і кивають головами: «Ага!»

І такими вже оплесками нагороджують байкаря, що ажажаж!

Читав іще Анатолій Косматенко... Та багато він щоразу читав, бо того вимагали слухачі.

Молодий, ще дуже, дуже молодий, не член, а байкар Анатолій Косматенко повоював аудиторію.

А ми, старики, раділи!

Не вірите?

Щоб я з оцього місця не встав — раділи!

* * *

Я ніякий не спеціаліст розглядати роботи художників, зокрема малюнки Віктора Григор'єва, але коли я дивлюсь на його малюнки, чи то ілюстрації, чи то розв'язання ок­ремих тем, приміром, у «Перці», я не можу відірвати очей — вони дуже смішні, і мені весело... Ну, подивіться хоча б ілюстрацію до байки «В'юн», як на дні в ставку ле­жить догори ногами непритомна черепаха і її карасі водою одливають.

Ну, як тут не засміятися і не порадуватися за худож­ника?!

Так от, видало, значить, байки Анатолія Косматенка видавництво «Молодь». І добре зробило, що видало.

Байки Косматенка грамотні, актуальні, написані доброю мовою.

Я мав приємну нагоду «перевірити» байки, їхній вплив і відгуки на них численних аудиторій, а це, між іншим, найкрапшй брус! Косматенкові байки сприймаються дуже прихильно і дуже тепло.

Я не маю наміру розбирати кожну байку окремо,— хай самі читачі і розбирають.

Я прочитав байки з приємністю і ще не раз читатиму.

Анатолій Косматенко, може, ще й не Крилов, але його прізвище теж на «ки» починається!

Так держать, Толю! А то й ще кріпше! На «кріпше» дані єсть!

P. S. Я ще ж формально не розібрав жодної байки. Ну, гаразд: розберемо. Візьмімо байку «Ліки». В цій байці рим — десять. Строф — дві. Знаків оклику — три. Знаків запитання — один. Літер «Зи» — дві, літер — «ки»... Ану його! Рахуйте самі...

/ ВЕСЕЛО, І ДОТЕПНО '

Тарапунька та Штепсель вознеслися під хмари... . Ми гадаємо, що чудесним артистам Ю. Тимошенкові та Ю. Березіну не тісно і на землі, не сумно їм .на землі живеть­ся. Та чому їм, справді, і під хмарами не побувати?

Хай під хмарами лунає тарапуньчастоштепсельний чи штепселевотарапуньчастий веселий сміх!

Може, таки справді артистамсатирикам з підхмарної висоти видніше, що на землі коїться?

Хоч треба сказати, що Ю. Тимошенко та Ю. Березін і на землі прекрасно бачать. Очі в них добре видющі, язик у них гострий, і слово їхнє дошкульне.

А що таке побачили артисти, видряпавшись на телевізійну вежу?

Побачили вони чимало такого, на що слід було звернути увагу, проти чого треба було спрямувати сатиричне жало.

1 Короткометражний кольоровий фільмфейлетон «Тарапунька і Штеп­сель під хмарами». Випуск Київської студії художніх фільмів, 1953 рік. Ре­жисери — Є. Брюнчугін, Ю. Тимошенко та Ю. Березін. Оператори — Ю, Пищиков та С. Ревенко. Художник О. Бобровников.

Будують иаші архітектори такі квартири, куди аж ніяким родом не втаскаєш рояль? Будують!

Бігають наші студенти медики з аудиторії в аудиторію, бо ніяк не можуть добудувати їм у нас медінститут? Бігають!

Утворюється у нас на чудесних дніпровських берегах стовпотворіння вавілонське при переїзді на київський пляж чи з пляжу додому? Та й «а самому лляжі у нас утворюєть­ся такий гармидер, така буча, що людина не зверху загорає, а шкварчить усередині від того гармидеру?

Утворюється!

А що робиться у нас у так звані «великі футбольні дні»?

Робиться те, що правдиво показали у своєму кінофейлетоні Тимошенко й Березін: в такі дні багатьох і відповідаль­них, і яевідповідальних працівників можна знайти тільки на стадіоні.

Ми, мабуть, не помилимося, коли скажемо, що Тарапунь­ка із Штепселем побачили зза хмар і ще багато дечого ці­кавого, та... Ну, одне слово, почин дорожчий за гроші!

Важливо не тільки те, що вони побачили, а й те, як вони його побачили і як вони його показали нам.

А показали вони його нам весело!

Весело, гостро, дотепно і поновому, так, як іще до них ніхто у кіно не показував.

Одна мудра людина сказала приблизно так: «Люблю всіляке мистецтво, крім нудного!»

Мистецтво Тарапуньки й Штепселя — не сумне, воно ви­кликає вибух веселого сміху, через те ми його й любимо.

Але їхній сміх — не безпредметний, не сміх для сміху, він і розважає, і користь приносить.

І, напевно, після їхнього сміху ми швидше будуватимемо наші інститути, щоб студентство наше не захекувалося, бігаючи по аудиторіях; наші архітектори проектуватимуть такі квартири, що не треба буде перепилювати роялів, щоб вони в ті квартири не зачіпаючись улазили; наші від­повідальні і невідповідальні працівники підписуватимуть довідки не на стадіонах, а в установах, .додержуючи прийом­них годин—

І невже ж таки.не зачепить нікого із наших відповідаль­них за становище столичного футболу ота похороннофутбоявна процесія після програшу футбольного матчу? Коли наших майстрів футбольного м'яча не .дуже під­бадьорює бравурний футбольний марш, то, може, їх роз­

.

гойдає похоронний марш Шопена, і вони краще битимуть по воротах?

ВЕТЕРАН ЦИРКОВОГО МИСТЕЦТВА

Сьогодні Київський державний цирк відзначає шістдеся­тиріччя з дня народження і сорок п'ять років роботи на цирковій арені видатного циркового артиста, дресировщика хижих звірів, народного артиста РРФСР Бориса Опанасовича Едера.

Б. О. Едер п'ятнадцятирічним юнаком почав працювати в цирку. Був впг і гімнастом, і акробатом, і еквілібристом, і літуном, створивши дуже цікаві радянські циркові атрак­ціони «Ейфелеву башту», «Еквілібристи на шарах» і ряд інших спортивних номерів.

З 1932 року Б.. О. Едер переходить на жанр дресировщика хижих звірів і в цьому жанрі добивається видатних успіхів.

Едер — зачинатель радянської дресури хижаків, розроб­леної ним на основі павловського вчення про умовні реф­лекси.

Як колись — та за кордоном ще й тепер! — дресирували хижаків?

Били смертним боєм! Били бичами, залізними палками, кололи залізним тризубом, пекли бідолашного звіра розпе­ченим залізом.

Кінець кінцем звір підкорявся людиніГ

Ще б пак? Коли тебе жигануть розпеченим залізом, тарарахнуть по голові залізною ломакою*— мимоволі арти­стом будеш. І через обруч стрибатимеш, ї під купол цирку полізеш.

Недаром говориться: «Як зайця бити, так і заєць сір­нички запалюватиме!» Луплятьлугглять нещасну тигрицю, що з неї м'ясо шматтям, а потім: «Співай!»

І співає. Так виє жалісно так печально на мотив: «Не брани меня, родная», що в слухачів сльози горохом.

Б. О. Едер відкинув жорстокості, біль, муки. Все це він замінив ласкою, любов'ю, смаковими всілякими заохочу­ваннями.

Приблизно так.

— Алі,— звертається Борис Опанасович до лева.— Давай попрацюємо! Покатайся на оцьому шарі. Не хочеш? А оцього хочеш? — і показує левові шматочок м'яса.— Смачно, Алі, їйбо, смачно!

Серйозний цар звірячий дивиться, думає, думає, а потім і вирішує: «А що мені, важко на той шар вилізти?! Подума­єш, робота?! А за це м'яса дадуть».

І вилазить Алі на шар, і катається.

Привезли оце недавно в цирк допіру спійману в уссурій­ській тайзі молоду тигрицю Найду. Ох і страховище! Вона не виносила присутності людини біля клітки. Вона дико рев­ла, люто клацала зубами і скажено кидалася на клітку.

За два тижні ви б уже не пізнали Найди. Сидить біля клітки молода дресировщиця Маргарита Назарова, учени­ця Б. О. Едера, і ласкаво «розмовляє» з Найдою. Найда ле­жить на спині, вуркоче, мов кіт, а Маргарита Петрівна гла­дить її, правда, палкою, по шиї, по голові, по череву... Найда вже знає свою виховательку і не кидається на неї тигром.

М. П. Назарова виступає в цирку з групою дресированих тигрів, яких Б. О. Едер навчає і передає учениці.

Ці тигри брали участь разом з Едером і Назаровою в кінофільмах «Небезпечні стежки» і «Приборкувачка тигрів».

Уперше Б. О. Едер брав участь в кінофільмі «Цирк» з гру­пою левів.

Б. О. Едер дресирував левів, бурих і білих ведмедів, а тепер працює з тиграми.

І скільки для цього потрібно витримки, сміливості, знання звірів і терпіння, терпіння, терпіння...

Що далі? Кровожерніших звірів уже нема... Хіба що Маккарті? Та й на Маккарті способи знайдуться!

Іноді, нема де правди діти, умовні рефлекси у звірів при­тихають, і беруть у них гору тайгові чи джунглеві «рефлек­си»; в таких випадках було непереливки й Б. О. Едерові,— він знає, що таке і зуби, і кігті лютого хижака. Та сміливість і майстерність перемагають!

Багато зробив для розвитку радянського цирку Борис Опанасович Едер.

Уряд високо оцінив його роботу, нагородивши його орденом Леніна і званням народного артиста республіки.

Б. О. Едер ще в повному розквіті сил і таланту.

Він ще багато і сам зробить, і інших навчить...

Доброго йому здоров'я!

«У КУРСІ дєлл...»

(Пам'яті Юрія Васильовича Шумського) І

Було це, мабуть, року 1923го. А може — 1924го. За­йшов до мене в Харкові в редакцію «Селянської правди» співробітник, як він себе назвав, Херсонського Українбанку.

— Драстуйте,— каже.

— Драстуйте,— кажу.

— Зайшов,— каже херсонець,— я до вас просто, щоб з вами познайомитися.

— Ну що ж,— кажу,— давайте познайомимося,— не така вже це важка справа.

Познайомилися. Сидимо, розмовляємо.

Новий знайомий розповідає мені про Херсон, а я слу­хаю та угукаю собі, щоб не мовчати, а розмову сяктак підтримувати. Говорили, говорили, і раптом херсонець мене запитує:

— А чого ви до нас, до Херсона, ніколи не приїдете?

— Та нема,— кажу,— справ у Херсоні в мене ніяких, і родичів у Херсоні я не маю, а в редакції я працюю не роз'їзним кореспондентом, отже, нема причини, щоб до вас у Херсон поїхати.

— А ви,— наполягає херсонець,— знайдіть причину та й приїдьте! Послухаєте, як співробітник нашого банку ваші твори читає! Не пожалієте!

— Який співробітник?

— Шумський! Юрій Васильович Шумський! Він так вас читає на наших вечорах самодіяльності, що ми помираємо зо сміху!

Отак я вперше почув про Юрія Васильовича Шум­ського.

До Херсона мені тоді поїхати не довелося.

//

1925 року в Одесі заснувався Державний драматичний театр імені Жовтневої революції.

Відтоді частенько вже ім'я Шумського почало з'явля­тись і в пресі, і в розмовах про роботу Одеського театру.

Шумський... Ужвій... Нятко... Оемяловська...

Кріпке ядро молодих, українських акторі» очолювало ко­лектив молодого Одеського театру.

Уже тоді одесити, приїздивши до Харкова, тодішньої сто­лиці Радянської України, пікірувалися з харків'янами:

— Хіба у вас «Полум'ярі»71 Побачили б ви у нас, v Одесі, «Полум^ярів»!

— І це називається «Республіка на колесах»?! Коли це «Республіка на колесах»,' то в Одесі не одна, а три «Рес­публіки на колесах»!

Тоді і в Харкові, і в Одесі йшли п'єси «ГТолум'ярі» Луначарсвкого і «Республіка на колесах» Мамонтова.

Ішли ці п'єси непогано і в Харкові, і харків'яни не зда­валися, гаряче доводили, що в Харкові п'єси йдуть краще.

Тоді одесити йшли з козирного туза:

— А «Собор Паризької богоматері» ви бачили? Шумського — Клода ви бачили?! А Оємяловську—Есмераяьду?!

Не знаю, чи бачив тоді хтось із харків'ян «Собор Паризької богоматері» в постановці Одеського театру Революції, чи не бачив,— ця п'єса в Харкові не йшла,— і харкзн.'яна змовкали.

Розповіді про виконання Юрієм Шумським ролі архі­диякона Клода переростали, в1 легенду.

Так із сина малописьменнога чорнороба і неписьменної батрачки виріс першорядний, блискучий артист, згодом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський.

III

Тільки ї 927 року мені пощастило вперше побачити і по>чути Юрія Васильовича Шумського.

Дивно якось було те, що от чималенько іноді буває лю­дей на сцені, а дивитися хотілося тільки на Шумського, слухати хотілося тільки Шумського.

Виходив Шумський із сцени,, було шкода, що він пішов, з'являвся він на сцені знову — було радісно.

Причаровував Шумський глядача вже самою своєю по­явою на сцені.

Великого сценічного, лоросійськи казавши, «обаяния» був актор.

Дивишся і дивуєшся:.і не найбільший він од усіх, і не найтовщий, і голосом нормальним говорить, а дивишся — на нього, і слухаєш — його, Шумського.

Отакий був іще світлої лам'яті Панас Карпович Саксаганський.

Панас Карпович у «По ревізії» грав п'яничку — свідка Гараська. Така собі нікчемна ніби ролька, верзе щось п'янимп'янюща людинка на сцені нечленороздільне, а очей од неї відірвати не можеш. А бачив я Панаса Карповича у «По ревізії» в такому ансамблі, що кожний із учасників міг прикувати погляд і затамувати подих тисячі глядачів.

Отоді ж таки, 1927 року, я й познайомився з Юрієм Васильовичем в Одесі.

І тоді ж таки я запитав його:

— Так оце ви той самий Шумський, що з Херсона?

— Отой,— каже,— самий!

— Ну, тоді,— кажу,— все зрозуміло.

— А що саме,— литає Юрій Васильович,— зрозуміло?

— А те,— кажу,— зрозуміло, що попервах буває незро­зумілим.

— А що саме?

— А те,— кажу,— саме, що не завжди слід не вірити людям, ніби співробітники Українбанку можуть чарувати людей майстерним читанням творів. Особливо коли ці спів­робітники такі, як Шумський.

Я розповів Юрію Васильовичу про те, коли і при яких обставинах я про нього почув, і додав:

— Отепер я шкодую, що не поїхав до Херсона і не почув, як читає мої твори співробітник Українбанку.

Юрій Васильович засміявся:

— Це діло можна поправити. Шумський і тепер читає ваші твори. І він таки їх вам прочитає. Одного тільки не буде: тепер їх читатиме не співробітник Українбанку, а артист Державного українського драматичного театру.

Читав мої твори Юрій Васильович, спасибі йому, так, що після його читання хотілося ще писати.

А от разом виступати з Шумським зовсім не хотілося, бо читати свої речі самому чи до Шумського, чи тгісля Шумського просто було і боязко, і соромно...

Читаєш і думаєш: «Такого чорт батька зна чого понапи­сував! Язик за зуби зачіпається!»

А як читає Шумський, слухаєш і носа вгору: «Дивись! Ні... Нічого... Слухати можна!»

Великим майстром художнього слова був Юрій Васильо­вич Шумський.

Особливого якогось, притаманного тільки Шумському, забарвлення набирали в його виконанні твори Шевченка, Коцюбинського, Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька та інших наших письменників і поетів.

Як ніхто, умів він читати сатиричні та гумористичні речі.

Читав Шумський дуже просто, без притисків, без на­тисків, а от в отій саме «простоті» була і глибина, і ши­рочінь, і опуклість, і найтонші барви виголошуваного ним слова.

Читав Юрій Васильович порізному: і в образах дійових осіб оповідання, чи вірша, чи байки, і у виявленні свого ставлення до виголошуваної ним події або ситуації.

Коли він читав, приміром, «Зенітку», ви бачили перед собою діда Свирида, хоч ніякого гриму на Шумському не було: і голос в артиста був старечий, дідівський, хитруватолагідний голос мудрого діда, і постать у його була ді­дівська, а як декламував він Тичинине «Я стверджуюсь, я утверждаюсь», голос Шумського гримів силою, металом, артист на очах виростав, більшав, ширшав!

«Бо я — народ!»

Чудесно читав Шумський!

А чому чудесно? А тому, що художньо!

І любили ж Шумського і глядачі, і слухачі!

Я не знаю «аматорського» періоду акторської роботи Ю. В. Шумського в Херсоні, хоч і тоді він уже, як бачите, захоплював слухачів читанням творів, а Одесу Юрій Ва­сильович завоював одразу.

Шумський знайомив мене 1927 року з Одесою. Де тільки ми з ним не ходили! І в порту, і на Молдаванці, і на Пересипу, і були в якихось катакомбах, купували свіжу скумбрію на базарі, і скрізьскрізьскрізь, де появлявся Шумський, скрізь і всюди лунало:

— А, Юрій Васильович!

— Привіт товаришеві Шумському! А то просто:

— Юра! Юрко! Юрочко!

На базарі, на вулицях чулося:

— Шумський пройшов! Наш Шумський іде!

Це був 1927 рік. Шумський працював в Одесі всього тільки другий рік, і таке визнання, така любов!

А Одеса за свій вік чимало кого бачила й чула у своїх театрахі

Потім Шумського полюбив Харків, потім — Київ, по­тім — Україна і, нарешті, весь Радянський Союз!

IV

Я не збираюся писати біографії Юрія Васильовича Шум­ського, не входить у моє завдання розбирати його творчий шлях та роботу над сценічним образом...

Шумського як артиста й майстра художнього слова знали й любили багато людей: може, сотні тисяч, може, мільйони...

Бачили його на театральних виставах, дивилися на нього в кіно й по телевізору, слухали в численних радіопередачах.

Од нього пішли гетьчисто по всенькому Радянському Союзу Галушине «у курсі дєла!» й Романюкове «категоричеським путьом».

Його бачили Городничим і Жадовим, Богданом Хмель­ницьким і Платоном Кречетом, маршалом Василевським і генералом Ватутіним, Борисом Годуновим і Єгором Буличовим, професором Буйком і професором Світловидовим («Дніпрові зорі» Я. Баша), Кармелюком і Швандею, Га­лушкою і Романюком...

Я не знаю, скільки ролей за своє життя грав Ю. В. Шум­ський, але лічаться вони, розуміється, сотнями.

В цих ролях, в цих образах бачила його силасиленна людей...

Але був іще й інший Юрій Васильович Шумський.

Шумський без гриму і без вірша чи оповідання на ус­тах, Шумський в колі друзів у шатрі на березі Дніпра, або схилившись з вудочкою над Дніпром чи над ставком, або з рушницею в лісі чи під величезним ожередом соломи серед степу...

Побачили б ви тоді його променисті великі сірі очі з ве­селолукавими чоловічками,, його чарівну посмішку, почу­ли б його теплий, ласкавий, оксамитовий голос.

Там би, на природі,— а природу Шумський любив ніжною любов'ю! — ви дізналися, що отак само, як він у

Галушці, так самісіньке говорив «у курсі дєла» такий чи такий селянин, і з якого той селянин села, і з якого він району, і з якої області

Ви б там почули, що «категоричеським путьом», отак точнісінько, як Романюк у «Калиновім Гаю», промовляв голова комнезаму (ім'ярек) Херсонської губернії. І про село б ви взнали, де він головував, і скільки в того голови було дітей, і коли саме він наказував: «Категоричеським путьом! І точка!»

Юрій Васильович читав на концертах уривок іа «Fata morgana» Коцюбинського. І він би вам розказав, де, в якій саме пивній він пив пиво з Андрієм Воликом.

Ви б падали зо сміху, коли Юрій Васильович, повер­таючись з вами з полювання, сказав, що в оцій пивній йому пива не дадуть, устав з машини і на ваших очах зро­бився раптом п'яніший від чопа.

І коли він зайшов у пивну і «потребував» пива, переля­каний продавець (не знаючи, розуміється, хто перед ним) не тільки не дав йому пива, а почав виштовхувати з пивної.

Ми помирали зо сміху.

Так, що називається, моментом він умів перевтілюватися. Останні роки Юрій Васильович хворів на серце. Але й хворий він завжди просив нас:

— Як їхатимете на полювання, візьміть і мене: я хоч постою в лісі.

І він з нами іноді виїздив.

Одного разу приїхали ми на поле, повиходили з машини і пішли ріллею витоптувати зайців.

Юрій Васильович пройшов метрів двісті, став і промовив сумно:

— Ні, не бігати вже мені за зайцями!

Повернули ми з ним до ожереду соломи (зайці, між нами кажучи, і від мене вже значно бистріші) та й посідали: під соломою.

Молодші товариші порозбрідалися по ріллі.

До нас понаходили шофери, поприбивалося кілька міс­цевих мисливців. Юрій Васильович розповідав нам різні «історії» із свого многотрудного життя...

Мисливці й про полювання позабували...

Скільки він бачив у своєму житті! Скільки пережив!