Твори в чотирьох томах
жүктеу/скачать 3.43 Mb.
|
|
Я також гадаю, що всі талановиті українські сатирики й гумористи знають визначення ШоломАлейхема, що таке талант. «Талант,— казав ШоломАлейхем,— це така штука, що коли вона є, так вона таки є, а коли її нема, так її нема...» Знають вони також і інше визначення таланту — Максима Горького: «Талант — це робота!» Наслідком сполучення двох вищепойменованих визначень — «коли він є» плюс «робота» — і бувають такі книжки, як «Наші знайомі». Дехто з письменниківгумористів замислюється: — Чому,— мовляв,— сатиру й гумор ставлять на останнє місце? От і в доповіді т. Корнійчука спочатку — поезія, потім — проза, потім — драматургія, далі — дитяча література і аж останніми — гумор і сатира? Та й завжди так: і в статтях, і в оглядах... Чому? Гумор і сатира не на останньому місці, а на лівому фланзі літературного фронту! І це зрозуміло: справжній полководець завжди на флангах становить найхоробріших, найбойовіших солдатів! От чому сатирики й гумористи на фланзі! Лівофлангові літературні солдати! І серед них один з найбойовіших — Степан Олійник! ПРО СЕРГІЯ ВОСКРЕКАСЕНКА Є на світі такі якісь таємничі слова,— ні, не слова, а, певніше, вислови: «інші» та «тощо». Коли ми говоримо або пишемо про когось чи про щось, то, закругляючи свою думку, ми її дуже часто закінчуємо отими таємничими висловами: «інші» або «тощо». Приміром: «В нашій поезії дуже плідно працюють Машенька, Пашенька, Дашенька, Парашенька та інші». Або: «Сьогодні на літературному вечорі виступали письменники Гренко, Тренко, Мренко, Кренко та інші». Хто вони, оті таємничі «інші»? Чому про Сашеньку, Дашеньку і т. д. пишуть, що він Сашенька, а вона Дашенька, або про Гренка й Кренка, що вони — таки найсправжнісінькі Гренко й Кренко, а решту письменників чомусь гамузом запихають в оте гемонське «інші»? В чому річ? Або, розглядаючи творчість якогось письменника, наша критика, говорячи про позитивне і негативне у письменника, про його плюси й мінуси, дуже й дуже полюбляє другий таємничий вислів: «тощо». «У поета Пашеньки, мовляв, є ритм, є рима, але слабенькі в нього образи тощо». Особливо коли йдеться про творчість молодого письменника. А воно, на наш погляд, коли критика береться аналізувати творчість саме молодого письменника, і слід відкинути к бісу оте «тощо», а розібрати до корінчиків, до дрібничок, бо це буде на користь і письменникові, і читачеві того письменника, та й самому критикові,— не одмахуватиметься він загальниками, а привчатиме до глибокого, детального аналізу. Як анатом із скальпелем. Сергій Ларіонович Воскрекасенко — наш поет, сатирик і гуморист — не молодий поет і не початківець. Не думайте, що він уже й дідуган з отакенною білою бородою,— ні, він, що називається, тепер оце «саме враз», так би мовити, «у формі». Пише він уже давненько, але чогось поетична фортуна ніяк не хотіла ставати до нього лицем. Не можна сказати, щоб вона була до нього й спиною, ні... Все якось так — бочком, бочком... З музою Сергій Воскрекасенко весь час був у добрих стосунках, з самого початку своєї літературної роботи, а от фортуна його не голубила. І довго (надто вже довго) затискували Сергія Ларіоновича в оті «інші». Кінець кінцем Сергій Воскрекасенко розколов шкаралупу «інших», рішуче й сміливо «вилупився» з неї на білий світ і радісно заспівав: Будь здорова, Україно, І чолом тобі, й привіті Будь щаслива, Україно, Славна й дужа на весь світ! Правда, здорово? Дзвінким, повним, синівськовірним голосом вітає поет свою Батьківщину. Син, коли він справжній син свого народу, має право одверто, на повний голос привітати свою матір Батьківщину, ніжно її приголубивши в своїх поетичних обіймах... Дуже й дуже обережною ходою підходив Сергій Воскрекасенко до літератури, трохи немовби озираючись, оглядаючись... Ви гадаєте, що він за себе боявся? Ні, він за літературу болів, щоб її, бува, якось не образити, не принизити, не завдати їй якоїсь прикрості. Звеличити, тільки звеличити, збагатити літературу — не себе на літературі, а збагатити саме літературу,— мета Сергія Воскрекасенка. Я, ви ж знаєте, не рецензію на твори Сергія Воскрекасенка пишу, я говорю про нього як про талановитого сатирика й гумориста, як товариша по роботі в літературі, і мені хочеться, щоб знали його читачі, щоб знала про нього наша чудесна молодь. Я не знаю, чи були вже рецензії або критичні розвідки про творчість Сергія Воскрекасенка,— коли не було, то, певне, будуть, і, напевне, в його творчості знайдуть критики його власне «тощо». Служіння народові — мета поетова. Служить він народові вірно й нелицемірно. Про друзів, про хороших наших роботящих людей у Сергія Воскрекасенка і слова хороші, теплі, лагідні... Про наших, про радянських людей він говорить: Бо дівчата гарні, вмілі В нашій зновтаки артілі. Але треба вам знати, що Сергій Воскрекасенко в своїй сатиричній поезії (він більше сатирик, ніж гуморист) дуже колючий і дуже зубатий, я б сказав — навіть лютуватий. З ворогом у нього ніяких «цирліхівманірліхів» нема,— він бере ворога за грудки і б'є просто в лоб. Словами, розуміється... І знаходить для ворога слова пекучі, жалючі й гострі... Лексика у нього народна, і він уміє вибрати для ворога з тої лексики слова безжалісні, такі, якими обзивав наш народ панів, попів, ледарів і всяке казнащо. Про панів ми у нього читаємо: І стрибуче, мов блоха, Вийшло куце, з піваршина, Закричало щось, завило, А вона — як мотовило, Довга, довга та суха І така ж, як він,— лиха. Звернув на рецензію... Стоп! Воскрекасенко дуже дотепний і пекучий у своїх епіграмах і пародіях. Радісно, товариші, жити в радянському світі, коли з «інших» приходять у літературу талановиті письменники, що вони саме приносять радість і народові, і літературі. От і Сергій Ларіонович Воскрекасенко прийшов з «інших» — майстер вдумливий, серйозний, дотепний, талановитий тощо! «КАЛИНОВИЙ ГАЙ» І Стоїть собі повоєнне українське село. Колгоспне село. А в тому селі вже нові хати побудовано, хати під черепицею, з великими вікнами, з просторими ганкамиверандами. Під великими вікнами на клумбах та на грядках цвітуть троянди і цвітуть рожі, горять бузковим полум'ям зелені кущі, пахтить резеда, під легеньким вітерцем тихо погойдуються жоржини, а пишні кущі калинові ніби гарячою кров'ю покроплено. Цвітуть сади... Білорожева грушоябдуневишнева метелиця водить буйний танок у селі й понад селом. Село — садок! «Попід селом тече річка, як скло, вода блищить», а над річкою густі очерети, і запашна осока по заводях, і ряска, і латаття, і білі водяні лілеї... А у воді риба: і сомки, і щучки, і линки, і краснопер... На острові серед річки — курінь, під столітньою дуплястою вербою, на вербі сіті рибальські порозвішувано, і жаки, і ятери, а перед куренем огнище, а над ним казанок, а в казанку юшка вариться... А гусей скільки! І лебеді восени сідають. За єриками, на озерах, гуси збираються, Тисячі їх, і лебеді, а качок — як мошви! Поза селом гаї, дубові, кленові гаї, а поза гаями і перед гаями безкрайні лани золотої пшениці, поля і кукурудзи, і соняшнику, і проса, і бавовнику... Українське колгоспне село. // В селі в тому, в колгоспному, живуть чудесні люди. Люди ті, разом із своїми друзями, врятували своє село від фашистських головорізів, відбудували його і працюють там, будуючи нове життя. Вони люблять своє село, свій колгосп, бо вони там народилися, виросли, вивчилися жити й працювати,— отже, живуть і працюють! Приїжджі до них гості кажуть про них: — Які люди у вас гарні! А дівчата — одна в одну,— стрункі, смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив! І таки справді — хороші дівчатка, і самі вони — єсть, що називається, на що подивитися, а до того ще й у багатьох із них на дівчачих грудях виблискують урядові нагороди. А як вони співають! Молоді їхні голоси, вириваючись з орденоносних грудей, лунають понад садами, гаями, очеретами — то сумовито, бо «нельзя рябине к дубу перебраться», то гордовитовесело, бо «честь заслужила з подругами я, ланка — то сила і слава моя». Перекочуються дівчачі пісні через молоді яблуневі колгоспні сади, стелються зеленими пшеницями, гойдаються на ніжномолодих віточках юних кленів, дубів, акацій, смерек, берізок. Радянську владу в тому селі представляє чудесна жінка Наталка Микитівна Ковшик, сувора охоронниця радянських законів, дисцишіінований і полум'яний член Комуністичної партії, розсудливий, розумний і енергійний представник народної влади і водночас весела, дотеааа, жартівлива жінка й ласкава та ніжна мати... Ще нема в селі доброго клубу, нема оркестру, а в колгоспі приміщення для худоби не всі добрі, але те все буде, бо про це дбає енергійна Наталка Ковшик, голова сільради. Обов'язково буде й оркестр, бо Іван Петрович Романюк сказав: — Куплю. Даю слово! Іван Петрович Романюк — голова колгоспу в тому селі. Розумний голова, чорновусий, огрядний, колишній сапер Радянської Армії, з орденами за бойові заслуги на війні і з орденом «Знак пошани» за колгоспну роботу. Двадцять літ головує вже в колгоспі Іван Петрович Романюк. Як головує? — Після війни людей із землянок в нові хати вивів, усе господарство на ноги поставив і аж до середнього рівня довів! І в той же час: — Що ви мені все Дубковецького та Посмітного під ніс тичете? У мене від них уже нежить хронічний! Хіба я не хочу таким бути, як Дубковецький, і по всіх центральних президіях сидіти, і з членами уряду на портретах зніматись? Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок! Не доросли наші! У мене нема часу на екскурсії їздити... Я роблю, день і ніч роблю! А їм усе мало й мало... А голові на відповідь: — Нам завжди буде мало, бо ми комуністи... Колгоспне життя... Радянський письменник, лауреат, що прижав до того села пожити й попрацювати, попервах сказав був: — Невимовна тиша у вас... Спокій, величний спокій... А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а навпаки, велика боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за поступ, за культуру, за комунізм. І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах. І не тільки в роботі, не тільки в агрокультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з'явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного... Поняття обов'язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного — як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними. Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину... І робота, і культура, і почуття — все: — Уперьод! Только уперьоді /// О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось. — Як зветься село? — запитав Олександр Євдокимович. — Калиновий Гай! — Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко! — Куди? — перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу. — У комедію! Театри чекають! — Я так і знав! Рррят!..— крикнув І. П. Романюк.— Я ж двадцять літ чесно... і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти! — Та ви не бійтесь! Я похорошому! Беріть пираминдон, беріть глечик з квасом, усе беріть! — А голову сільради, Наталку Микитівну, брати? — Яз радістю й сама поїду! — підбігла Н. М. Ковшик. — Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Батура, художник Верба! Як же нам бути? — А люди підходящі? — Хороші людиі Лауріяти! — Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо... — А рибалок, а бригадира Вітрового? — Я ж кажу — всіх! До цурки! — Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть! . — За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою природною талановитий народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе забере! Та ще й підкрасить,— ще кращі будуть! Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже: — Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте! Сидиш у театрі і п'єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що чуєш, що переживаєш разом із героями «Калинового Гаю». Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить автор, а тому, що просто, полюдському сказано, тому воно таке глибоке й переконливе. А як оригінально, просто й мудро показано й розв'язано почуття дружби між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації кохання до дівчини... А ставлення матері, Н. М. Ковшик, до кохання доньки Василини з художником Вербою?1 Все це нове, свіже, правдиве. Одне слово: — Отак би й мені хотілося! А як... Та що — я вам найнявся про «Калиновий Гай» розказувати?! Підіть самі та й подивіться! IV Акторська гра? Правильна гра! Та й уже! Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував): — Ю. В. Шумський? Орелартист! — Орел, кажеш? Не орел, а звірартист! Ти подивись, як Ю. В. Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з'їв! Я сам собі й подумав: «Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Романюка Галушку зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко, правдиво, з тонкими штрихами й нюансами». Н. М. Ужвій? Один глядач каже другому: — От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй! Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін «урізала», але, судячи з виразу облич у розмовців, з блиску їхніх очей, з усього їхнього захоплення, гадаю, що термін «урізала» — позитивний. А П. М. Нятко?! Це ж треба «зобразить» таку Агу, що вже її трудно переагакнути! А В. Добровольський? А Є. Пономаренко? А Яковченко? А Кусенко? А Братерський?! А... А... А... Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть самі. Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед театру імені І. Франка. Оформлення? Дивився б отак, та й дивився на А. Г. Петрицького, та й дивився! Чудодій! Хоч би хоч раз Петрицький щось погано оформив. Для штуки! Не вміє! Для глядачів «Калиновий Гай» — велика радість. Єдина в п'єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може замість села піти на «Калиновий Гай», а потім доклад напише. І всі повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть. Чого від п'єси хочеться? Хочеться, щоб таких п'єс було багато! Чого в п'єсі нема? Того, чого їй і не потрібно! Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди. МНОГАЯ ЛІТА ПОЕТОВІ! І Шістдесят літ Павлові Григоровичу Тичині. І зразу всі: — Кому?! Павлові Григоровичу?! Тичині?! Не може бути! — Метрика! — А, що ви там про метрику?! Яка може бути метрика для «молодого, молодого, молодистого»?! Велика й славна путь поетова. Багато часу минуло відтоді, «як упав же він з коня» «на майдані коло церкви», та й досі співає поет на радість нашу повним голосом. Арфами, арфами — золотими, голосними — обзиваються поетові гаї, самодзвонними, і весна йому була й єсть запашна, квітамиперлами закосичена, і був бій вогневий, і як твердо стояв, мов криця, в тому бою вогневому поет, от через що і ровесники, і молоде покоління, віншуючи юне його шістдесятиліття, многоголосим хором, як один, щасливо проказують: Славим день, Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм День! День. Славим день шістдесятиріччя нашого поета. Приходять поетові друзі, приходить народ, а найрадісніше, що Ідуть, ідуть робітники веселою ходою... Ідуть, щоб привітати поета. 2 На світанку життя свого поетичного запитував поет: Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани? Поет хотів знати про все: і про що гомонить струмочок, і про що шепоче листячко, про що очерет дзвонить сумну пісню... Ой, як багато хотів поет знати... Про що реве вітер, ридають дерева, плаче травиця, і чиї сльозироси?.. І все пізнав поет... А яку ж велику, яку довгу й славну путь пройшов поет, щоб на весь зріст стати, щоб отако розплющеними гостро ніжними очима глянути довкола й сказати: Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм... Бо нас партія веде, і ми сміливо, упевнено, непохитно Оживляєм гори, води, відбудовуєм заводи, ростемо ж ми, гей! Ростемо... В тімто й сила поетова, в тімто й слава поетова, що, збагнувши, чого скриплять і ридають дерева під вітром, кому усміхаються рожі червоні, та не тільки сам збагнувши, а й читачам про все це пісенним словом розповівши, він, поет, пішов далі, далі, далі — у громадську путь, у буряну путь,— щоб грізно, громово сказати: За всіх скажу, за всіх переболію... з Щасливий поет, що в дні його юності передалася йому радість за нього в очах Михайла Михайловича Коцюбинського... З яким захопленням згадує поет про своє знайомство з великим письменникомдемократом, другом Максима Горького: Розіллята в очах його за мене радість — враз передалася і мені. Багата душа його озвалась... Через оту за поета радість в очах М. М. Коцюбинського так трепетно і ніжно заграли «Сонячні кларнети». Багата душа Коцюбинського перелилася в юну поетову душу, що розцвіла «Плугом», зашуміла «Вітром з України», налилася по вінця любов'ю до народу, до землі... Ах,
нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління і землю, землю свою. Цілком природно й закономірно, що любов до народу, любов до своєї, до радянської землі привела поета до лав славної більшовицької партії, народної партії: Збільшовиченої ери піонери, піонери — партія веде, партія веде. І вже разом із Комуністичною партією, під її проводом народилися «Чуття єдиної родини» і «Сталь і ніжність» для того, щоб «Перемагать і жить». 4 Шістдесят літ поетові. Ой, не кажіть про це нікому, бо ніхто не повірить! Так було: — Трояндний! — Молодий! А хіба це не молодо: Я одержав нагороду. Що скажу свойму народу? Тільки те, що я із ним Буду жить життям одним. Буду піснею дзвеніти, І му жатись, і мужніти — через довгії мости переходить і рости. І живе поет одним життям із народом, дзвенить молодо піснею і росте... З любовію до народу, до партії, з піснями про народ, про партію живе й росте наш поет. Для того він живе й росте, щоб на повний на могутній голос заявити: Я єсть народ, якого правди сила Ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла. Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу. Живіть, поете! На радість народові, на славу радянської літератури! Довгого вам віку та журавлиного вам крику! P. S. А тепер, дорогий Павле Григоровичу, дозвольте мені вас обняти й кріпко потиснути вашу руку. Ви не дуже гордіться, що вам уже шістдесят, бо декому вже й шістдесят другий... І не старайтеся того декого наздоганяти! Хай вам буде краще рівно двадцять літ. Тоді й декому піде двадцять другий! А це значно, між іншим, веселіше, як шістдесят другий. Сердечно вас вітаю! ВСЕ ЖИТТЯ З ГОГОЛЕМ 1 Коли я вперше почув про Гоголя? Ой, давно, давно, давно! Ще й до ніколи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав книжки і написав «Сорочинський ярмарок». Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав «Сорочинський ярмарок»? Не «Ревізора», не «Тараса Бульбу», а іменно «Сорочинський ярмарок»? Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, великим святом, бо батько давав нам на ярмарок по цілому п'ятаку, і — боже мій, боже мій! — скільки ж можна було на того п'ятака поласувати: і «Фіалки» під яткою випити, і «брусиків» купити, і канахветів барбарисових аж п'ять на копійку, і отого великоговеликого канахвета, довгого, круглого, що золотом обкручений, та ще й з обох кінців у його золоті китиці. А коникипряники, рожеві з золотом, аж два на копійку! А цигани й коні! А каруселії Ах, ярмарок — дитяча мрія! І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав! Значить, і про «Фіалку», і про коні, і про циган, і про «брусики», і про канахвети, і про каруселі? Який же це, мабуть, хороший письменникі От би почитати! Хоч би скоріше до школи! Батьки мої жили на невеличкому хуторі, біля великого містечка колишнього Зіньківського повіту на Полтавщині. До Сорочинців од нас сорок п'ять кілометрів, до Полтави — сімдесят п'ять, до Диканьки — шістдесят. Батько,— ми, діти, про це знали,— їздив і в Сорочинці, і в Полтаву. У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з трудом прочитали: «Пиво Диканського заводу князя Кочубея, м. Диканька». І тоді до матері: — Мамо, що таке князь? — Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила! Побіжи подивись, чи гуси не в шкоді. Та носа втри, князю ти мій замурзаний! Може, мені тоді було п'ять років, може, шість, а тільки пам'ятаю, одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога, батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за віника підмітати хату і запитувала батька: — Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо? А батько спокійно відповідав: — Те їстимуть, що й ми їмо! Аж увечері вияснилася причина такої в нашій хаті тривоги. За вечерею, коли вся сім'я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько, вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох: — От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина. їдуть вони на богомілля ув Охтирський монастир, а по дорозі заїдуть до нас. Забажалося їм подивитися, як ми живемо. Хоч вони нам і не дуже близькі родичі, якісь там троюрідні, та, проте, родичі. І вам вони дядько й дядина. Вони багаті, у них у Сорочинцях цілі хороми, а дітей у них нема. Так от, дітки, як вони приїдуть, так ви в очі їм не лізьте, а як вітатимуться, поцілуйте ручки, відповідайте тільки тоді, як про щось вас питатимуть, а краще більше в садку та на вгороді гуляйте — тепер літо. — А де вони спатимуть, тату? — А спатимуть у хаті! А ви, дітки, в клуні, на сіні, тепер тепло! Це вже добре — спати в клуні, на сіні, бо мати боялася нас, малих, самих залишати в клуні на ніч: — Ще клуню підпалите! Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися, а це траплялося не часто. «От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні ночувати!» — мріялося нам, маленьким. Мати причепурила хату, вимастила долівку, посипала її травою,— запашно в хаті та зелено. ...От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою гладких, з великими черевами вороних коней, а на козлах сивий дід з довгими вниз вусами, а в зубах у діда люльказіньківка. Батько з матір'ю вийшли до тарантаса, уклонилися низенько родичам, і батько урочисто проказав: — Милості просимо! А ми, діти, з'юрмилися біля сіней, витріщивши на родичів здивовані оченята. Підійшли родичі до нас: — Драстуйте, дітки! Та скільки ж тут вас! Ми їм хором, хоч і не дуже влад, одповіли: — Драстуйте! Уперше ми побачили своїх багатих (а ми були бідні) родичів. Чудними вони нам здалися. Дядько — маленький, худенький, з руденькою цапиною борідкою й колючими підстриженими вусиками. Оченята в його десь глибоко в очних ямках сидять і звідти швидко сюдитуди бігають. На голові в дядька картуз із лискучим козирком. Одягнений в якесь дивне вбрання: довгийдовгий піджак. Потім уже я дізнався, що то сюртук зветься. На ногах чоботи «бутилками», лискучілискучі — лаковані. А на жилетці — срібний ланцюжок, і на ньому великий срібний годинник. жүктеу/скачать 3.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|