Твори в чотирьох томах

Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього!

Я — невеличкий тоді хлопчак (пацан) (1915 p.),— я роз­губився перед його статурою, перед його фігурою (ой, нехо­роше слово!).

І досі на моїй личині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!)... І тепле, ласкаве слово: — Колега!

Я — фельдшером був!

І от пішли, одійшли...

Але як красиво прожили ці люди!

Хай благословенне буде ім'я їхнє!

Не люблю я писати мемуарів. Помоєму, мемуари — некролог...

Але треба, помоєму, всетаки записати деякі факти.

/

Повернувся зза кордону М. К. Садовський. У Харків. Якраз був у Харкові П. К. Саксаганський.

Пам'ятаю:

Виходить із вагона Садовський, весь у сльозах, сльози те­чуть по лицю, капають з усів...

Обнімає його Саксаганський (а вони були в сварці все життя).

Я прислухаюсь.

Що скаже великий брат своєму великому братові? Що він сказав?

Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:

— МиколоІ Держи хвоста бубликом! І все!

//

Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленсько­го поукраїнському.

— Мне поукраински гораздо легче петь, чем порусски! И поитальянски труднее!

Це було, мабуть, в 1915—1916 році... Він уже був старенький, але співав, як бог! Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту поукраїнському. Все пропало! Все війна клята знищила!

III

І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.

Харків'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, бук­вально не вилазили з нього.

Щодня після вистави вечеряли з артистами в «Краснім»...

Не пам'ятаю, в якій п'єсі Чхеїдзе по ходу п'єси говорив шепотом...

Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом. Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:

— Як ви так могли зробити, що шепіт — грім? Поруч сидить Чхеїдзе... Красавець мужчина і лагідний,

скромний, тихий...

Що сказав Марджанішвілі?

— Пускай не сделает! Убью! І поцілував Чхеїдзе...

IV

Це, мабуть, 1908—1909 рік.

Була така актриса Янова...

Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми лю­били до безтями (чи є таке слово?). І от, пам'ятаю, бенефіс Янової...

Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової... Купили.

І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести...

Ніколи не забуду...

Отой привратник провів мене до убиральні:

— Здесь вас какойто мальчик спрашивает!

— Войдите!

І я не ввійшов, а буквально впав в убиральну і ткнув того букета...

В убиральні було багацько «панів», пам'ятаю, дуже гостро пахло...

Вона, оте саме божество, навіть не обернулась до мене... А хлопці ж чекають:

— Ну як?

Я не знаю, що я сказав, на оте «Ну як?» — мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почут­тя — навіть не обернулися!

V

От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.

Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зро­бив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і просла­вив нашу культуру.

І зробив це Б. В. Романицький.

І В. С. Яременко!

І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!

Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а зна­чить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!

А голова (скажемо це щиро) — клалася!

Понастоящому — клалася!

І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка,— такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!

І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях теат­ру ім. М. К. Заньковецької!

От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни! От уже достойні — достойної!

І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд і, основне, (я це підкреслюю!) — про його чесність!

Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!

І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!

Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!

1 липня, 52. Мене вважали, а може, й досі хтось уважає за націоналіста.

Не розумію!

Ну, чому я повинен не любити руський народ? Чому?

Царя не любив, царату не любив,— ненавидів,— це правда!

Але... народу?!

Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда! Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною. Коли ж було робити?

Я не виправдуюсь,— я говорю те, що було.

Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?

Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?

Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?

А може б, денебудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?

2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР...

Це — офіціально.

Для нас, для моєї родини,— це Миша Пилипенко, замічательний артист, чесний, скромний, хороший, лагідний Пилипенко, що приніс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце.

Селянин,— в кращому розумінні цього слова,— він при­йшов у наше мистецтво сам як стій, як він є...

І яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ,— як

сонце, як вітер, як тіні від верб, як шарудіння очерету від вітру...

І з сонця, і з вітру, і з очерету завжди витикалося усміх­нене обличчя Михайла Пилипенка...

І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися...

І може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і самобутній, ніби іноді застигав, тупцювався на місці...

Але не він в цьому винний.

Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.

А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не спромоглися...

А якого було у Миші Пилипенка сміху — здорового, веселого, забористого й задеричастого...

Вічна йому пам'ять.

Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене — Миша!) через те, що своїм талантом він дуже був спорід­нений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину...

Він багацько читав те, що я понаписував... Спасибі йому за це!

М. X. Пилипенко — багата була натура, творча була на­тура, невсипуща й невгомонна! Приклад?

Якось прийшов він до мене, подивився і сказав: «Добре!»

За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явір...

М. X. Пилипенко, виявляється, рановранці прийшов, сам викопав три ями і сам посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив...

І досі ті дерева ростуть.

Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамбля), а натомість посадила мені «дорослу» липу...

І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.

Вони ростимуть довго! Але пам'ять про М. X. Пилипенка, про замічательного артиста, про к р е п к у людину, чесну людину, переросте ці дерева...

Пам'ять йому буде вічна!

Що ще хочеться сказати?

М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не викурив жодної цигарки,—

і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив дерева,— сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.

Здавалося, що здоров'ю цього здоров'яка кінця не буде.

І от вам: інфаркт — і людини нема!

Хай же буде йому земля така легка, така весела, як він був сам!

24 серпня, 52. Я прочитав у «Вітчизні» статтю N «Радян­ський патріотизм». Ой, неправильно.

Обвинувачувати Ол. Прокоф'єва в непатріотизмі?

Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в батьківщину...

Я не знаю — треба або нічого не розуміти, або... краще не говорити...

А Маяковський?

Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю. Здохну, може,— і не напишу!

Повинен поки що сказати, що Маяковський був вели­кий чоловік, з отакенним серцем. Благородства надзвичайного.

Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.

Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарівність, всю її лукаву посмішку, всю п,— а де слів ізнайти? — щоб познайомити Вас з її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиле­ними губенятами.

Ось вона біжить до мене:

— Дзід! Дзєд! (Це значить: «Діду! Діду!»)

їй півтора року...

У діда на столику лежать цукерки...

Скільки хитрощів у Мар'янки (її звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до неї потрапив.

Вона (їй півтора року) — хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона діда забавляє, щоб дід не помі­тив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.

А ви бачили, як у дитини засвічуються огніоченята? І які в неї робляться щічки? І як губенятка розтягуються в лукаву посмішку?

Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!

З чим порівняєш посмішку дитини?

Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати моїм читачам все те хороше, що ди­тячі очі випромінюють.

І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю оту любов, усю ту безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу,— який би я був щасливий!

От тепер — старий я! — дивлюсь я на дітей — і вірю, що буде їм краще!

17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радіо. Говорять бригадири, ланкові.

Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають вологу, як вони б'ються за врожай! Який народ! Який народ!

А я сиджу й плачу! їйбогу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки «удобрень» у свою ниву, якби ми так добро­совісно працювали! Який би був урожай!

18 грудня, 54. От я перекладаю оповідання Юрія Янов­ського... Перекладаю з російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця україн­ської мови. Чому він написав свої оповідання поросійськи? Що це? Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки поанглійськи, пофранцузьки, поякому хочете — невже це принизить мене як українського письменника?

А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Ніге­рії, зрозуміти і поцілувати уста, що це слово вимовили...

Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата... Такі, як Мар'янка... До цього я не доживу.

19 грудня, 54. 2й з'їзд письменників СРСР. Я не на з'їзді. Здоров'я не дозволило. Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися...

Хороша доповідь Симонова на з'їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх поруському):

«...Партия всегда указьшала нам на воспитательную за­дачу, стоящую перед всей литературой, подчеркивая при зтом, что воспитывать людей можно правдой и только правдой».

Правд а... Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті. Я ніколи не зрадив правди...

19 грудня, 54. Бігають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка.

Маша — не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже тридцять літ,— півтора їй року було, як я її побачив,— і я вам скажу, що навряд чи можна більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.

А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без цих онуків, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми,— гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так сталося,— але я знаю, що і Павлушка, і Мар'янка прийдуть колись на дідову могилу. І прийдуть — я в це вірю! — не для того, щоб плюнути на могилу... От вам і «чужі» діти.

Це — в хаті... А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти? Нема! І діти Нігерії, і чор­ні, і червоні, і жовті, і білі — всі вони діти, і всі мої діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої посмішки, не можу вгамувати її сльозу... У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він мені? Ні! Не чужий! Він — мій син! Він навіть більше, як син. Він — батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що в моїй хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають ди­тячі голоси.

Січень, 1955 р. Як би я виступив на 2му з'їзді письмен­ників СРСР?

1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.

Благородний біль за судьби літератури був у його виступі. Біль за літературу, а не за літераторів. Що б я сказав на 2му з'їзді письменників?

2. Я б сказав так: Москва — наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, ста­немо навколішки? Цілуватимемо б'РукКрасної площі і т. д. і т. ін.?

_47t7

Ні! Любов до Москви, помоєму, полягає в тому, що, при­міром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:

Підходять до Москви ще письменники.

...Дивись, які чудесні пісні, які прекрасні в тебе люди біля Ладоги! І як вони віршують! (О. Прокоф'єв).

...Слухай, Москва, як у нас «Реве та стогне Дніпр широ­кий»... Дивись, як танцюють лявониху.

..Любуйся, як «Алитет уходит в горн».

...Москва... Радуйся, як воював «Вася Тьоркін».

...А які «Витязі в тигровій шкурі»... А як ріс «Абай»!

...Дивись, Москва, як ми тебе любимо...

...Навіть «Последний из удаге» у тебе перший...

...Как близко к тебе «Далеко от Москви».

Отак би я говорив на з'їзді...

Що таке творчість? Творчість — це народ! Тільки!

От я, письменник, творю... Думаю... Видумую... Записую...

І коли я чесно аналізуватиму всю мою творчість,— усі її етапи, перипетії,— завжди я наткнуся на спогади, на оте, на оте... Отак я чув, а це я бачив, а це хтось розповідав.... Пей­заж? Природа? Вони перед тобою... Від тебе залежить одмітити і переказати те, що ти бачив... Природа, фарби, зву­ки, шарудіння, мелодії, все, все, все... Все це єсть. Умій схо­пити й розповісти...

Творчість — народ!

Моя задача — показати, підкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислі) те, що я бачив... Сміх?

Сидить жінка... Годує немовля. Під цицькою... Серйозна... Глибока... Задумлива... І, може, навіть печальна. І от я, див­лячись на все це, сповнений ущерть повагою до цієї матері, хочу її розвеселити. Я в цім процесі годування дитини можу — і маю змогуі — підмітити якусь риску,— дитина плямкає губами,— а ви візьміть і, наслідуючи дитину, плямкніть так само. Прихильно плямкніть... Що вийде? Сміх! Чому? Контраст: дитина плямкає і дорослий. Який сміх виникне? Прихильний! Чому? Мати усміхнеться, бо ви звернули увагу на її дитину. І так всюди і завжди...

Злий сміх? Сатира?

Ловіть, спостерігайте контрасти — і буде сміх!

ПРИМІТКИ

Багато працює Остап Вишня і в галузі художнього перекладу. Йому належить ряд перекладів на українську мову творів М. Гоголя, А. Чехова, Я. Гашека, Я. Неруди, Б. Нушича, російських радянських письменників В. Маяковського, Є. Петрова, В. Овечкіна, Л. Ленча, В. Карбовської, О. Іонова та ін.

Письменник веде громадську роботу, виступає перед читачами в Києві та Київській області, в складі групи літераторів виїздить у західно­українські області (Львів, Дрогобич, Станіслав (нині — ІваноФранківськ), Борислав, Ровно, Коломия, Чернівці). На Третьому з'їзді письменників України його обирають до складу правління республіканської письмен­ницької організації. Він виступає як один з організаторів роботи секції гумору й сатири, дбає про виховання молодих новобранців цього жанру.

У завершальному томі нашого видання широко представлено найпримітніші твори згаданого періоду. Це — усмішки та фейлетони, друковані свого часу в окремих збірках, і добірки усмішок та оповідань для дітей та юнацтва, що входили до окремих книжок автора або ж публікува­лися тільки в періодичній пресі («Великі ростіть»), усмішки, нотатки, рецензії з мистецькокультурного життя («Літературномистецькі усмішки»).

Остап Вишня, як відомо, активно виступав на сторінках журналів «Перець» і «Крокодил», в газетах «Радянська Україна», «Правда Украйни», «Київська правда», «Вечірній Київ», у «Літературній газеті», в ілюстрова­них журналах «Україна», «Зміна», «Колгоспник України». Чималу добірку «Поза збірками» і складають усмішки, друковані тільки в періодиці, тобто ті, які не входили ні в прижиттєві, ні в посмертні книжкові видання. Кілька

творів, якот: «И хорошая, и полезная книга» та «Онопрій Мінімум» Вік­тора Бсзорудька», взагалі досі не друкувалися.

Читач відкриє для себе й невідомі сторінки життя і творчості Остапа Вишні 1934—1943 pp., цієї, кажучи словами митця, «десятилітки», яку. йому довелося, внаслідок сталінських репресій, відбувати в Ухтинському, потім Печорському таборах на Далекій Півночі. У нашому виданні вміщено щоденник письменника «Чиб'ю» (назва йде од річки та містечка Чиб'ю' в тих краях), нарисовопубліцистичні твори про людей з Ухтинського табо­ру (в рукописі вони об'єднані спільним заголовком: «Материалм к истории Ухтинской зкспедиции. 1934й год»), його листи до дружини'В. О. ГубенкоМаслюченко та дочки М. М. Євтушенко.

Твори та листи подаються мовою оригіналу.

Отак і пишу. Вперше надруковано в журн. «Дніпро».— 1954.— № 2.— С. 97—105.

Подається за виданням: Твори: В 2 т.— Т. 2.— С. 354—368.

С. 6. Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим ліка­рем...— Після закінчення Київської фельдшерської школи (1913) П. М. Губенко працював у хірургічній клініці залізничної лікарні в Києві разом із молодим тоді лікарем Коломійченком Михайлом Сидоровичем (1892— 1973) — з часом українським радянським хірургом, професором, заслуже­ним діячем науки Української РСР. М. С. Коломійченко згадував: «Не лише я, а й усі, хто знав фельдшера Губенка, дивувалися, бачачи неви­черпну працездатність, незборну життєрадісність, незмінний оптимізм, якого не могли погасити ні постійні нестатки, ні вічне недоїдання... Встигав він якимсь дивом і вчитися, сказати б посьогоднішньому, на «відмінно», і за п'ять верст ходити давати уроки учневі, синкові багатія, і регулярно відвідувати театр, який він любив, як сам про те говорив, «до безтями» (Коломійченко М. Людина з великим серцем.— У кн.: Живий Остап Вишня.— К., 1966.— С. 23).

С. 7. ...постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».— «Вісті ВУЦВК* — українська рес­публіканська газета; виходила в Києві (1919, 1934—1941) і Харкові (1920—1934), ВУЦВК—Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет.

Оксана X. — Оксана Христенко, працівник редакції.

С. 8. Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».— Тут мається на увазі фейлетон «Як Антанті від Корфанті дуже сильно не щастить» (на­друкований у газ. «Вісті ВУЦВК».— 1921.— 3 черв.), під яким автор поставив підпис: «Оксані».

С. 9. «Червоний перець» — український радянський ілюстрований жур­нал сатири та гумору, заснований 1922 p., виходив з перервами у Хар­кові (1922, 1927—1934 pp.), з 1941 р.— в Києві під назвою «Перець», у пе­ріод Великої Вітчизняної війни — в інших містах.

«Селянська правда» — українська республіканська газета, орган ЦК КП(б)У, виходила з 1921 р. в Харкові. В 1925 р. злилася з газетою «Радянське село».

C. 11. Воскрекасенко Сергій Іларіонович (1906—1979) —український радянський поетгуморист, сатирик, перекладач (поема О. Твардовського «Василь Тьоркін»), автор книги спогадів «Портрети зблизька» (1977).

С. 12. «Сатириком» — тижневий журнал сатири та гумору, виходив 1908—1914 pp. у Петербурзі. З 1913го до 1918 pp. частина його співробіт­ників видавала «Новий сатирикон».

Петрицький Анатолій Галактіонович (1895—1964)—український радянський театральний художник, народний художник СРСР (1944), лауреат Державної премії СРСР (1949, 1951).

С. 18. «Самостійна дірка» — книжка фейлетонів і памфлетів Остапа Вишні, вийшла 1945 р.

...побував у Ленінграді... поїздки в Запоріжжя...— Наприкінці травня, на початку червня 1945 р. Остап Вишня з М. Рильським здійснили поїздку до Ленінграда. В червні 1947 р. побував на «Запоріжбуді», за враженнями від поїздки написав нарис «Запорожці».

УСМІШКИ, ФЕЙЛЕТОНИ, ГУМОРЕСКИ 1951—1956

Як ковбаса та.» Вперше, з визначенням жанру «Гумореска», надру­ковано в газ. «Колгоспне село».— 1951.— 3 лют. В рукописі позначено дату написання гуморески: «7/1 1951 р.».

Подається за виданням. Твори: В 2 т.— Т. 2.— С. 37—41.

С. 20. Ні, без чарки... Сама ковбаса...— Подаючи безпосередньо після заголовка ці слова, Остап Вишня в жартівливій тональності переосмислює народне прислів'я: «Як ковбаса та чарка, то минеться (забудеться) й свар­ка», од якого й походить заголовок твору.

Як решетилівська мережка! — порівняння з вишивками народних май­стрів на Полтавщині.

Липівка — діжка чи загалом великого вмісту посудина з липового дерева.

Удар! Іще удар! Вперше надруковано в журн. «Україна».— 1951.— № 7.— С. 34—35. Дата написання — 5/1V 1951 р. Подається за рукописом.

Не сваріться! (Жарт). Вперше надруковано в газ. «Київська правда».— 1952.— 23 лип. В домашньому архіві письменника зберігається автограф і передрукований за ним текст твору. В кінці рукопису позначено прі­звище автора й дата написання усмішки: «11.VII.1952».

Подається за автографом.

С. 29. Ківш — совок для насипки зерна, муки.

Десятина — давній термін, вживався на означення міри землі. Одна десятина дорівнює 1,0925 га.

..Узяли в стоси — тобто: в шори. Війіна від війя — одна з частин дишла.

Занози, ярмо — складові частини воза, безпосередньо для впрягання волів.

Ловіть папашу! Вперше надруковано в газ. «Радянська Україна».— 1952.— 18 квіт. В архіві зберігається вирізка з газети з авторськими прав­ками олівцем і передрук твору, із врахуванням цих виправлень. Вносячи правки, письменник звільняв малий фейлетон од документальних деталей і фактів (прізвище персонажа, час і місце дб та ін.), тобто надавав йому художньоузагальненого характеру.