Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Пріор кашлянув, вирвавши Рейневана з задуми.

— Значить, тільки заради цієї однієї речі, — він підняв листа вроцлавського каноніка, — ти чекав на моє повернення, юначе? Цілі чотири дні? Знаючи, що отець настоятель на час моєї відсутності має всі повноваження?

Рейневан обмежився кивком. Посилатися на те, що лист належало передати пріорові особисто в руки, не було потреби, бо це було аж надто очевидно. Що ж до чотирьох днів, проведених у селі під Стшегомом, то про них не варто було й згадувати: вони пролетіли зовсім непомітно. Як уві сні. Після трагедії в Бальбінові Рейневан весь час був як уві сні. Отупілий, неуважний і напівпритомний.

— Ти чекав, — констатував факт пріор, — щоби передати листа особисто в руки. І знаєш що, юначе? Дуже добре, що чекав.

Рейневан промовчав і цього разу. Пріор повернувся до листа, наблизивши його мало не до самого носа.

— Та-а-а-ак, — нарешті протягнув він, піднімаючи погляд і примружуючись. — Я знав, що настане день, коли шановний канонік нагадає мені про борг. І про розплату. З лихварським відсотком. Який, до речі, Церква брати забороняє. Гласить-бо Євангеліє від Луки: позичайте, нічого за це не очікуючи.¹⁶⁹ А чи віриш ти, юначе, беззастережно в те, у що наказує вірити Церква, мати наша?

— Так, велебний отче.

— Похвальна чеснота. Особливо в нинішні часи. Особливо в такому місці, як це. А чи знаєш ти, що це за місце? Крім того, що це монастир?

— Не знаєш, — вгадав пріор з мовчання Рейневана. — Або вміло вдаєш, що не знаєш. Так от, це дім демеритів¹⁷⁰. А що таке «дім демеритів», ти, мабуть, теж не знаєш або не менш уміло вдаєш, що не знаєш. Тож я тобі скажу: це в'язниця.

Пріор замовчав, сплів пальці і дивився на співрозмовника вивчаючим поглядом. Рейневан, звичайно, давно вже зрозумів, у чім річ, але не виявляв цього. Він не хотів псувати кармелітові задоволення, яке той явно діставав від такої манери вести розмову.

— Чи знаєш ти, — трохи помовчавши, продовжував чернець, — про що його велебність канонік дозволяє собі просити мене в цьому листі?

— Ні, велебний отче.

— Це незнання певною мірою виправдовує тебе. А оскільки я знаю, то мене ніщо не може виправдати. Отже, якщо я відмовлюся виконати прохання, мій учинок буде виправданий. Що скажеш? Хіба моя логіка не дорівнюється Арістотелевій?

Рейневан не відповів. Пріор мовчав. Дуже довго. Потім підпалив лист каноніка від свічки, повернув його так, щоби вогонь охопив весь аркушик, і кинув на підлогу. Рейневан дивився, як папір згортається, чорніє і кришиться. «Ось обертаються на попіл мої надії, — подумав він. — Передчасні, зрештою, безглузді й даремні. Може, воно й на краще, що сталося так, як сталося».

Пріор піднявся.

— Йди до ключника, — сухо кинув він. — Нехай він тебе нагодує і напоїть. Потім поспіши до нашого костелу. Там ти зустрінешся з тим, із ким маєш зустрітися. Розпорядження буде зроблено, ви зможете залишити монастир без перешкод. Канонік Беесс у своєму листі підкреслив, що ви вирушаєте в далеку дорогу. Від себе додам: дуже добре, що в далеку. Було б, додам іще, великою помилкою заїхати занадто близько. І повернутися занадто швидко.

— Дякую вашій велебності...

— Не дякуй. А якби до когось із вас причепилася думка попросити в мене перед відходом благословення на Дорогу, то ви цю думку краще відкиньте.
* * *
Харч у стшегомських кармелітів і справді виявився воістину в'язничним. Але Рейневан усе ще був занадто прибитий і апатичний, щоб відчувати смак. Крім того, що й казати, він був занадто голодний, щоби крутити носом, відмовляючись від солоного оселедця, немащеної каші і пива, яке відрізнялося від води тільки кольором, та й то незначно. А може, саме зараз і був піст? Він не пам'ятав.

Тому їв він швидко і енергійно, за чим з виразним задоволенням спостерігав старий ключник, який, поза сумнівом, звик до незрівнянно меншого ентузіазму їдців. Щойно Рейневан упорався з голландським оселедцем, як усміхнений чернець почастував його другим, витягнутим прямо з бочки. Рейневан вирішив скористатися цим дружнім актом.

— Ваш монастир — справжня фортеця, — озвався він із напханим ротом. — Та й не дивно, я ж бо знаю, для чого він служить. Але от озброєної сторожі у вас нема. Що, невже з тих, котрі тут покутують, ніхто ніколи не втік?

— Ой, сину, сину, — ключник похитав головою над його наївною тупістю. — Утікати? А навіщо? Не забувай, хто тут покутує. У кожного з них покута рано чи пізно закінчиться. І хоча ніхто з тутешніх не покутує pro nihilo¹⁷¹, закінчення покути знімає вину. Nullum crimen¹⁷², усе повертається до норми. А втікач? Він був би вигнанцем до кінця днів своїх.

— Розумію.

— От і добре, бо мені про це говорити не можна. Ще каші?

— Охоче. А ці покутники — за що вони, цікаво, покутують? За які провини?

— Мені про це говорити не можна.

— Та я ж не про конкретні випадки запитую. Так тільки, загалом.

Ключник кашлянув і тривожно оглянувся, знаючи, звичайно, що в домі демеритів вуха можуть мати навіть обвішані пательнями і часником стіни кухні.

— Ой, — сказав він тихо, витираючи об рясу жирні від оселедця руки, — за різне тут покутують, сину, за різне. Переважно порочні священики. І ченці. Ті, для яких обітниці виявилися заважкими. Сам розумієш: обітниця послуху, покірності, бідності... А також абстиненції і стриманості... Як-то кажуть: plus bibere, quam orare¹⁷³. Та й обітниця цнотливості, на жаль...

— Femina, — здогадався Рейневан, — instrumentum diaboli¹⁷⁴?

— Якби ж то тільки феміна... — зітхнув ключник, зводячи очі догори. — Ах, ах... Безліч гріхів, безліч... Годі заперечити. А є в нас і поважніші справи... Ох, поважніші... Але мені про це говорити не можна. Ти закінчив їсти, сину мій?

— Закінчив. Дякую. Було смачно.

— Заходь, як тільки захочеш.
* * *
У костелі було дуже темно, сяйво свічок і світло з вузеньких вікон падало лише на сам вівтар, на раку, а також на розп'яття і триптих, що зображував Оплакування. Решта пресвітерії, весь неф, дерев'яні галереї і лави огортала густа пітьма. «Може, це навмисно, — не зміг відігнати нав'язливої думки Рейневан, — може, це для того, щоб, молячись, демерити не бачили облич один одного, не намагалися відгадувати з них чужих гріхів і прогрішень. А також порівнювати їх зі своїми».

— Я тут.

Над сповідальнею, від якої ширився ледь вловимий аромат ладану й оліфи, височіло зображення святої Анни з Марією на одному та маленьким Ісусом на іншому коліні. Рейневан образ бачив, бо він був освітлений лампадкою. Освітлюючи образ, лампадка одночасно робила глибшою пітьму навколо нього, тому Рейневан міг розгледіти тільки силует чоловіка, який сидів у сповідальні.

— Отже, це тобі, — сказав чоловік, знову викликаючи відлуння, — я мав би дякувати за нагоду повернути собі свободу пересування, га? То я дякую. Хоча здається мені, що куди більше я маю дякувати одному вроцлавському канонікові, чи не так? І події, яка мала місце... Ну, скажи для порядку. Щоби я був повністю упевнений, що розмовляю саме з тією людиною. І що це не сон.

— Вісімнадцятого липня, вісімнадцятий рік.

— Де?

— Вроцлав. Нове Місто...

— Не зрозумів?

— Навколішки.

— Убили мого брата, — сказав Рейневан, не рухаючись з місця. — Самому мені загрожує смерть. Мене переслідують, я змушений утікати. Але спершу вирішити кілька справ. І звести деякі порахунки. Отець Отто запевнив мене, що ти зможеш мені допомогти. Саме ти, ким би ти не був. Але я й не подумаю ставати перед тобою навколішки... Як мені тебе називати? Отче? Брате?

— Називай, як хочеш. Хоч дядьком. Мені це глибоко байдуже.

— Мені не до сміху. Я ж сказав: убили мого брата. Пріор говорив, що ми можемо звідси вийти. Тож ходімо, полишімо це сумне місце, рушаймо в дорогу. А дорогою я розповім усе, що треба. Щоби ти знав те, що треба. І не більше, ніж треба.

— Я просив, — відлуння голосу чоловіка загуділо ще глибше, — тебе стати навколішки.

— А я сказав: сповідатися тобі я й не думаю.

— Ким би ти не був, — сказав чоловік, — ти маєш на вибір два шляхи. Один — сюди, до мене, навколішки. Другий — через монастирську браму. Без мене, ясна річ. Я не найманець, хлопче, не платний убивця, щоб займатися твоїми справами і зводити твої порахунки. Це я — зарубай собі на носі — вирішую, скільки і яких відомостей мені треба. Зрештою, йдеться і про взаємну довіру. Ти не довіряєш мені, то як же мені довіряти тобі?

— Тим, що вийдеш з в'язниці, — задерикувато огризнувся Рейневан, — ти можеш завдячувати саме мені. І отцеві Отто. Сам зарубай це собі на носі й не намагайся вдавати із себе велике цабе. І ставити мене перед вибором. Бо це не я, а ти стоїш перед вибором. Або йдеш зі мною, або гний тут далі. Вибір...

Чоловік перервав його, голосно постукавши по дошці сповідальні.

— Знай, — сказав він після недовгої тиші, — що важкий вибір для мене не першина. Ти грішиш гординею, коли гадаєш, що я його злякаюся. Ще сьогодні вранці я не знав про твоє існування, уже сьогодні ввечері, якщо знадобиться, я про твоє існування забуду. Повторюю, але вже востаннє: або сповідь як вияв довіри, або будь собі сам. І поквапся із вибором, бо до сексти залишилося небагато часу. А тут суворо дотримуються годин літургії.

Рейневан стиснув кулаки, борючись із нестримним бажанням розвернутися і вийти, вийти на сонце, свіже повітря, зелень і простір. Врешті-решт він поборов себе. Здоровий глузд переміг.

— Я навіть не знаю, — видушив він із себе, стаючи навколішки на вичовганому дереві, — чи ти священик.

— Це не має значення, — у голосі чоловіка зі сповідальні прозвучало щось на кшталт глузування. — Мені йдеться тільки про сповідь. Відпущення гріхів можеш не сподіватися.

— Я навіть не знаю, як тебе звати.

— Я маю багато прізвищ, — тихо, але чітко пролунало з-за ґрат. — Світ знає мене під різними іменами. Якщо вже в мене з'явилася нагода повернути себе світу... Треба буде щось вибрати... Вілібальд з Гірсау? А може, гм-м... Бенігнус з Аїкса? Павел з Тинця? Корнеліус ван Хеемскерк? А може... А може... метр Шарлей? Як тобі це подобається, хлопче: метр Шарлей? Ну та добре, не крився. Просто Шарлей. Може бути?

— Може. То що ж, починаймо. Шарлею.

Недавній демерит і в'язень, ще мить тому інтригуюче таємничий, нахмурений і гордовито-мовчазний, тепер зненацька вибухнув гомеричним реготом, оленем підстрибнув угору, кинувся горілиць у бур'яни і кілька секунд качався в траві, мов лоша, то ридаючи, то регочучи. Нарешті, на очах остовпілого Рейневана, його недавній сповідник беркицьнувся, підхопився і показав у бік воріт дуже образливий жест на зігнутому лікті. Жест супроводжувався довгим переліком украй непристойних прокльонів і лайок. Деякі стосувалися особисто пріора, деякі — стшегомського монастиря, деякі — всього ордену кармелітів, деякі стосувалися всіх і вся.

— Я й не думав, — Рейневан заспокоїв коня, наполоханого виставою, — що там було аж настільки важко.

— Не судіть, щоб і вас не судили¹⁷⁵, — Шарлей обтрусив одяг. — Це по-перше. По-друге, утримайся, будь ласка, від коментарів, хоча б на якийсь час. По-третє, нам треба поспішити до міста.

— До міста? А для чого? Я думав...

— Не думай.

Рейневан знизав плечима, погнав коня дорогою. Він вдавав, ніби відвертається, але при цьому не міг стриматися, щоб крадькома не поспостерігати за чоловіком, який крокував поряд із конем.

Шарлей був не надто високий, трохи навіть нижчий за Рейневана, але це не впадало в очі, оскільки недавній демерит був широкоплечий, міцної статури і, мабуть, сильний, про що можна було здогадатися з його жилавих передпліч, які визирали з трохи короткуватих рукавів. Шарлей не погодився піти з монастиря у рясі, а одяг, який йому дали, був трохи дивний.

Демеритове лице мало доволі грубі риси, щоби не сказати — рубані, проте це обличчя було жвавим, на ньому безперервно мінилася і грала ціла гама виразів. На горбатому і по-чоловічому видатному носі виднівся слід давнього перелому, ямка підборіддя ховалася в старому, але все ще помітному шрамі. Очі Шарлея, зелені, як пляшкове скло, були дуже дивні. Якщо подивитися в них, долоня машинально перевіряла, чи гаманець на місці, а каблучка — на пальці. Думка занепокоєно линула до залишених удома дружини і доньок, а віра в жіночу цнотливість виставляла на яв усю свою наївність. Раптом зникала будь-яка надія на повернення позичених грошей, п'ять тузів у колоді для пікету переставали дивувати, автентична печатка на документі починала здаватися абсолютно несправжньою, а в купленого за великі гроші коня з'являлися дивні хрипи в легенях. Ось що можна було відчувати, дивлячись у пляшково-зелені очі Шарлея. Вглядаючись у його обличчя, в якому явно більше було від Гермеса, ніж від Аполлона.

Вони минали широку смугу приміських городів, потім пройшли повз капличку і шпиталь Святого Миколая. Рейневан знав, що притулок утримують йоанніти, знав також, що в Стшегомі міститься командорія ордену. Він одразу згадав князя Кантнера та його наказ їхати в Малу Олесницю. І почав непокоїтися. Його могли вважати якось пов'язаним з йоаннітами, а отже, дорога, якою він їхав, не була дорогою переслідуваного вовка; він сумнівався, що канонік Отто Беесс схвалив би такий вибір. У цей момент Шарлей уперше довів свою проникливість. Або настільки ж рідкісне вміння читати думки.

— Немає причин, щоби переживати, — сказав він легко і весело. — У Стшегомі понад дві тисячі жителів, ми зникнемо серед них як бздина в завірюсі. Крім того, ти під моєю опікою. Як-не-як, а я узяв зобов'язання.

— Весь час, — відповів Рейневан після довгої паузи, яка знадобилося йому, щоби охолонути, — весь час я намагаюся зрозуміти, що для тебе значить таке зобов'язання.

Шарлей широко посміхнувся, показавши білі зуби збиральницям льону, які крокували їм назустріч, — гожим дівкам у дуже розхристаних сорочках, що відкривали чимало спітнілих і запилюжених принад. Дівок було кільканадцять, а Шарлей шкірився до кожної по черзі, так що Рейневан утратив надію почути відповідь.

— Твоє запитання, — застав його зненацька демерит, відриваючи очі від кругленьких сідничок останньої зі збиральниць, які дрібно дрижали під мокрою від поту сорочкою, — мало філософський характер. А на такі я не звик відповідати у тверезому стані. Але обіцяю, що відповідь ти одержиш ще до заходу сонця.

— Не знаю, чи дочекаюся. Чи ще до того часу не згорю від цікавості.

Шарлей не відповів, зате прискорив ходу так, що Рейневанові довелося змусити коня піти легким клусом, тому вони швидко опинилися під Свидницькою брамою. За нею ж, за громадою брудних прочан і покритих виразками жебраків, які сиділи навпочіпки в тіні, уже був Стшегом, з його вузькими, багнистими, смердючими та заюрмленими людьми вулицями.

Куди б та із якою метою не вела їхня дорога, Шарлей її знав, тому що був провідником упевненим і без жодних вагань. Вони пройшли вуличкою, де торохтіло стільки кросен, що вона, поза сумнівом, називалася Ткацькою або Сукенничою. Незабаром вони опинилися на невеликій площі, над якою височіла вежа костелу. Площею, як можна було здогадатися, судячи з вигляду та запаху, недавно проганяли худобу.

— Подивись-но, — сказав Шарлей, зупиняючись. — Костел, корчма, бордель, а якраз посередині між ними купка лайна. Оце парабола життя людського.

— А мені здавалося, — Рейневан навіть не посміхнувся, — що ти на тверезу голову не філософствуєш.

— Після тривалого періоду абстиненції, — Шарлей упевненою ходою увійшов у завулок, прямуючи до прилавка, заставленого бочівками і кухлями, — я п'янію від самого лише запаху доброго пива. Гей, чоловіче добрий! Подай-но білого стшегомського! З пивниці. Будь ласкавий заплатити, хлопче, позаяк, як сказано у Святому Письмі, argentum et aurum non est mihi¹⁷⁶.

Рейневан пирснув, та все ж кинув на прилавок кілька гелерів.

— То чи дізнаюсь я нарешті, які справи привели тебе сюди?

— Дізнаєшся. Але тільки після того, як щонайменше три ці справи я вип'ю.

— А потім? — насупив брови Рейневан. — Отой тільки що згаданий бордель?

— Не виключено, — Шарлей підняв кухоль. — Не виключено, хлопче.

— А далі? Триденна пиятика з нагоди здобуття свободи?

Шарлей не відповів, бо пив... Але перш ніж перехилити кухоль, він підморгнув поверх нього, і це підморгування могло означати все, що завгодно.

— Усе-таки це була помилка, — серйозно сказав Рейневан, не відриваючи погляду від демеритового борлака, який ходив угору-вниз із кожним ковтком. — Можливо, помилка каноніка. А може, моя, що я його послухався. Що зв'язався з тобою.

Шарлей пив, не звертаючи на нього жодної уваги.

— На щастя, — вів далі Рейневан, — усьому цьому можна легко зарадити. І покласти край.

Шарлей відірвав кухоль від губів, зітхнув, облизав піну з верхньої губи.

— Ти хочеш щось мені сказати, — здогадався він. — То кажи.

— Ми, — холодно сказав Рейневан, — просто не підходимо один одному.

Демерит кивнув, щоб йому налили другий кухоль пива, і якийсь час, здавалося, цікавився виключно цим кухлем.

— Ми трохи різні, це факт, — погодився він, відпивши. — Я, для прикладу, не звик грати чужих дружин. Якщо ж у нас із тобою гарно покопирсатися, то, напевно, знайдеться ще декілька відмінностей. Це нормально. Створено-бо нас за образом і подобою, але Творець подбав про індивідуальні риси. І хвала Йому за це.

Рейневан махнув рукою, дедалі більше сердячись.

— Я оце ж бо розмірковую, — випалив він, — чи мені з тобою, в ім'я Творця, не попрощатися. Тут і тепер. Просто розійтися кожен у свій бік. Бо я таки справді не знаю, на що ти мені можеш придатися. Боюся, що ні на що.

Шарлей позирнув на нього з-над кухля.

— Придатися? — повторив він. — На що? Легко перевірити. Ти-от гукни: «На допомогу, Шарлею!» — і буде тобі допомога.

Рейневан знизав плечима і розвернувся, збираючись піти. Одначе зачепив когось. А той хтось ударив його коня так сильно, що кінь аж ґеґнув і сіпнувся, перекинувши його в гній.

— Як ти ходиш, селюче? Куди лізеш зі своєю шкапою? Це місто, а не твій засраний висілок!

Той, кого він ненавмисне зачепив, був одним із трьох молодих чоловіків, одягнених багато, модно й елегантно. Усі троє були неймовірно подібні: однакові вигадливі фески на завитому на бігуді волоссі, підбиті ватою каптани, прострочені так густо, що рукави нагадували величезних гусениць. А ще вони були вбрані в модні облягаючі паризькі брюки, так звані mi-parti¹⁷⁷, із ногавицями контрастних кольорів. Усі троє тримали точені ціпки з кульками.

— Господи Ісусе з усіма святими, — повторив дженджик, викручуючи ціпком млинок. — Що за хамство в цьому Шльонську, що за непристойна дикість! Чи їх хто-небудь коли-небудь навчить культурі?

— Доведеться, — сказав другий, із таким самим галльським акцентом, — самому взяти на себе цю працю. І ввести їх у Європу.

— Атож, — підхопив третій модник, у синьо-червоних mi-parti. — Для початку, у порядку введення, ми по-європейськи вичинимо шкуру цьому простакові. Ну ж бо, панове, за ціпки! І щоби ніхто не стояв без діла!

— Гей, ви! — крикнув власник пивної лавки. — Без дебошів, панове купці! Бо покличу сторожу!

— Заткни пельку, шльонський дурню, бо ще й ти дістанеш.

Рейневан спробував підвестися, але не встиг. Ціпок луснув його по плечах, другий із сухим тріском опустився йому на спину, третій лупнув по сідницях. Рейневан вирішив, що чекати наступних ударів нема сенсу.

— На допомогу! — заволав він. — Шарлею! На допомогу!

Шарлей, який спостерігав за тим, що відбувається, із помірним зацікавленням, відставив кухоль і не поспішаючи підійшов.

— Досить забави.

Модні жевжики озирнулися — і, немов по команді, розреготалися. Справді, Рейневанові довелося визнати, що демерит у своєму куцому і строкатому вбранні виглядав не вельми поважно.

— Господи Ісусе, — пирснув перший модник, очевидно, найбільш побожний. — Але ж смішні суб'єкти трапляються на цьому кінці світу!

— Якийсь місцевий блазень, — оцінив другий. — Це видно з його дивакуватого вбрання.

— Не одяг прикрашає людину, — холодно відповів Шарлей. — Ідіть-но звідсіля, голуб'ята. Швиденько.

— Що?

— Що-о-о-о-о?

— Панове, — повторив Шарлей повільно, терпляче і виразно, як дітям. — Звольте звідси піти. І зайнятися чим-небудь для себе звичним. Содомією, наприклад. Інакше вас, панове, буде побито, до того ж ґрунтовно і зі знанням справи. Та ще й перш ніж хто-небудь з вас устигне вимовити credo in Deum patrem omnipotentem¹⁷⁸.

Перший модник замахнувся ціпком. Шарлей спритно уникнув удару, схопився за ціпок і вивернув його, модник беркицьнувся і ляпнувся у болото. Ціпком, який залишився у нього в руці, демерит зателіщив по лобі другому із купців, поклавши його на прилавок з пивом, і швидким, як думка, ударом дав по лапі третьому. Тим часом перший підхопився і кинувся на Шарлея, ревучи, мов поранений зубр. Демерит без жодного видимого зусилля стримав напасника ударом, від якого джинджик перегнувся навпіл. Шарлей же ліктем могутньо гепнув його по нирках, а поки той падав, копнув по вусі, здавалося б, знічев'я. Проте молодик після цього згорнувся, як хробак, і вже не піднявся.

Решта двоє перезирнулися та, ніби по команді, вихопили кинджали. Шарлей погрозив їм пальцем.

— Не раджу, — мовив він. — Ножі калічать!

Модники не прислухалися до попередження.

Рейневану здавалося, що він спостерігає за всім, що відбувається, дуже уважно. Але чогось він усе-таки не помітив, бо не зрозумів, як сталося те, що сталося. Порівняно з джинджиками, котрі бігли на нього і розмахували кинджалами, немов вітряки крилами, Шарлей здавався майже нерухомим, а рухи, що їх він виконав, коли на нього навалилися обидва купці, були малопомітними, настільки швидкими, що їх не встигало вловити око. Один із модників упав на коліна, схиливши голову ледве не до землі, хрипів і один по одному випльовував у болото зуби. Другий сидів і кричав. Роззявивши рота на всю ширину, він кричав і плакав — тонко, з переливами, безупинно, достоту так, як довго не годоване немовля. Власний кинджал він усе ще тримав у руці, а от ніж товариша стирчав із його стегна, ввігнаний у тіло аж по золочену гарду.

Шарлей подивився на небо, розвів руки жестом, який мав означати: «Ну хіба ж я не казав?». Скинув свою смішну і трохи затісну куртку. Підійшов до того, хто плювався зубами. Спритно вхопив його за лікті, підняв, тримаючись за рукави, й кількома точними копняками вибив джинджика із підбитого ватою каптана. Тоді нарядився в нього сам.

— Не одяг прикрашає людину, — сказав він, вдоволено потягуючись, — а людське достоїнство. Але тільки добре вбрана людина почуває себе справді достойно.

Потім він нахилився і зірвав модникові з пояса гаптовану калитку.

— Багате місто Стшегом, — сказав він. — Багате місто. Гроші, самі погляньте, валяються на вулицях.

— На вашому місці... — промовив трохи тремтячим голосом власник пивної ятки, — на вашому місці я би втікав, пане. Це багаті купці, гості вельможного пана Гунцеліна фон Лаасана. Так їм і треба за ті бійки, що їх вони вчиняють одна по одній... Одначе краще втікайте, бо пан фон Лаасан...

— ...у цьому місті править, — докінчив Шарлей, забираючи гаманець у третього жевжика. — Дякую за пиво, добрий чоловіче. Ходімо, Рейнмаре.

Вони пішли. А джинджик із ножем у стегні ще довго проводжав їх розпачливим, безупинним плачем немовляти:

— Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а!